B. Стандарти Ради Європи

Право на свободу пересування гарантується статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, в якій говориться: «Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території».^[68] Це включає право залишати країну.^[69] Нікого не може бути вислано шляхом застосування індивідуальних або ко­лективних заходів з території держави, громадянином якої він є.^[70]

Як в міжнародному праві, так і в європейському законодавстві передбача­ються певні обмеження свободи пересування за умови, що вони «передба­чені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах» на­ціональної чи громадської безпеки, підтримання публічного порядку, запо-

бігання злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і 37

свобод інших осіб.^[71]

У контексті внутрішнього переміщення, свобода пересування безпосеред­ньо пов'язана із забороною примусового переміщення.

У справі Тімішев проти Росії (Timishev v. Russia)⁷⁷⁸ рішення патрульної служ­би щодо заборони заявнику чеченського походження проїхати із терито­рії Інгушетії на територію Кабардино-Балкарії було визнано таким, що «не було передбачено законом», оскільки основою для цієї заборони був зви- 38 чайний усний наказ посадовця Міністерства внутрішніх справ, який не було відповідним чином оформлено або записано. Оскільки у наказі йшлося про недопуск «чеченців», то Суд також постановив, що заявник став жертвою расової дискримінації згідно із положеннями статті 14 у поєднанні зі стат­тею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

У справі Татішвілі проти Росії (Tatishvili v. Russia)^[79] Суд відхилив аргумен­ти уряду щодо того, що заявниця «перебувала незаконно» в Росії. Заявни­ця народилася у Грузії і була громадянкою СРСР до 31 грудня 2000 року, коли вона стала особою без громадянства. Суд визнав, що у відповіднос­ті до національного законодавства заявниця як «громадянка колишнього СРСР » «законно перебувала в Росії». Вона оскаржувала систему реєстра­ції за місцем проживання, а саме те, що її заява на реєстрацію її квартири у Москві не була прийнята. Суд визнав порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, оскільки жодної причини відмовити у заяві не було.

Дискримінаційне ставлення з боку представників влади Туреччини до гре- ко-кіпрської громади Карпас на території Північного Кіпру призвело до ви­явлення поводження, що принижує гідність, у міждержавній справі Кіпр про­ти Туреччини (Cyprus v. Turkey).^[80] Як визначив Суд, за ознакою походження, раси та релігії громаду було ізольовано, і пересування її представників на­стільки обмежувалось і контролювалось, що вони не мали жодних перспек­тив поновлення або розвитку своєї громади: «умови, в яких змушені про­живати ці люди є принизливими і порушують саме поняття поваги до їхньої людської гідності.»^[81]