B. Стандарти Ради Європи

Жодна з ключових конвенцій Ради Європи^[594] не містить положення про співпрацю з міжнародними організаціями з метою сприяння наданню гума­нітарної допомоги.

«[С]торони будуть прагнути до укладання, у разі необхідності, двосто­ронніх і багатосторонніх угод з іншими державами, зокрема з сусідніми, з метою забезпечення захисту осіб, що належать до національних меншин.

2. Там, де це доречно, Сторони вживають заходів, спрямованих на зао­хочення міжнародного співробітництва. Ця стаття закликає Сторони укладати, на додаток до існуючих міжнародних документів, де обста­вини дозволяють, двосторонні і багатосторонні угоди про захист наці­ональних меншин. Вона також стимулює міжнародне співробітництво. Як підкреслюється у Віденській декларації і її Додатку II, такі угоди і співробітництво мають важливе значення для заохочення толерантнос­ті, процвітання, стабільності і миру.»^[595]

Прихильність Комітету міністрів до реалізації Керівних принципів з питань внутрішнього переміщення^[596] і конкретні положення Рекомендації Комітету міністрів, а також Пояснювальна записка про внутрішнє переміщення під­тверджують відповідальність відповідних держав за полегшення доступу до гуманітарної допомоги з боку міжнародних суб'єктів. Відповідно до Реко­мендації відповідальність відповідної держави за надання гуманітарної до­помоги тягне за собою обов'язок просити «допомогу від інших держав або міжнародних організацій, якщо відповідна держава не в змозі забезпечити захист і допомогу своїм внутрішньо переміщеним особам.»^[597] Крім того, пропозиції від інших держав або міжнародних організацій з надання допо­моги не повинні довільно відхилятись.^[598] Пояснювальна записка встановлює, 208 що «відмова, яка не є досить обґрунтованою, або яка не відповідає закону», чи «відмова від будь-якої пропозиції міжнародного органу, відповідально­го за гуманітарну допомогу» являють собою довільну відмову.^[599] Щоразу, коли яка-небудь держава просить допомоги для вирішення проблем щодо внутрішнього переміщення, держави — члени Ради Європи «погоджують­ся на надання такої допомоги», хоча вони не зобов’язані це робити.^[600]

Що стосується головного обов’язку держави, в якій відбулося внутрішнє пере­міщення осіб, щодо забезпечення захисту і допомоги ВПО, Комітет міністрів вважає, що в «виняткових випадках, що визначаються найвищими міжнарод­ними організаціями», ця відповідальність може бути передана зовнішній дер­жаві, яка здійснює ефективний владний де-факто контроль над територією, розташованою за межами її міжнародно визнаних кордонів. Ця відповідаль­ність також може бути перекладена, знову ж таки лише у «виняткових випад­ках, що визначаються найвищими міжнародними організаціями», на міжна­родну організацію, уповноважену відповідно до норм міжнародного права за­безпечувати захист та допомогу ВПО, наприклад, як це відбувалося в Косові.^[601]

Є ціла низка документів Парламентської асамблеї, що містять положення, які стосуються співпраці з партнерами у сфері гуманітарної діяльності з метою захисту переміщених громад.

тів, а також рекомендує продовжувати і розширювати свої зусилля щодо за­безпечення вирішення таких питань власності на національному рівні».^[610] По-третє, Резолюція ПАРЄ 2026 (2014), присвячена житлу і засобам до іс­нування біженців і внутрішньо переміщених осіб закликає до «розробки гло­бальної стратегії стосовно, зокрема, прийняття стійких рішень для пересе­лення та реінтеграції переміщених осіб, відповідно до основних принципів ор­ганізації Об’єднаних Націй та консультацій із відповідними міжнародними організаціями»^[611] Нарешті, Резолюція 2028 (2015) щодо ВПО в Україні за­пропонувала ««Банкові розвитку Ради Європи розглянути заходи, спрямова­ні на надання допомоги переміщеному українському населенню і відбудовування постраждалих районів».

C.