B. Стандарти Ради Європи

Питанням сімейного життя приділяється значна увага у багатьох документах Ради Європи. Європейська конвенція з прав людини, стаття 8, гарантує кожно­му «право на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таєм­ниці кореспонденції» і захищає від необґрунтованого втручання з боку дер­жавних органів.^[210]

Європейська соціальна хартія включає в себе низку положень, які стосують­ся захисту сімейного життя, оскільки сім'я вважається основним елементом суспільства.

У Рекомендації Комітету міністрів щодо ВПО і відповідній Пояснюваль­ній записці докладно розглядаються ці положення в контексті переміщен­ня. Рекомендація передбачає заходи зі сприяння возз'єднанню сімей, роз­ділених через переміщення і встановлення місцезнаходження зниклих чле­нів сімей.^[213] В Пояснювальній записці є посилання на справу, яку розглядав Європейський суд з прав людини і в якій підтверджувалось особливе зна­чення сімейного життя в умовах переміщення; зокрема, члени сім'ї повинні мати можливість залишатися разом, якщо вони цього хочуть, а держави-чле- ни зобов'язані не перешкоджати розвитку сімейних зв'язків.^[214]

Суд розглядав питання, пов'язані із сімейним життям, у багатьох справах. У цілому, Суд вважає, що «сімейні зв'язки можуть існувати між позашлюбни­ми партнерами, між братами і сестрами, дідами/бабами і внуками або дядь­ками й тітками і племінниками і племінницями».^[215] Страждання, пережиті

родичами зниклих безвісти осіб, на думку Суду, є проявом негуманного і та­кого, що принижує гідність, поводження (стаття 3 ЄКПЛ).^[216] Фактори, які беруться до уваги при визначенні наявності порушення статті 3, включають близькість сімейних зв'язків, зокрема зв'язку на кшталт батько-дитина, сту­пінь, в якому член сім'ї став свідком подій, про які йде мова, участь сім'ї в процесі отримання інформації про зниклу особу і те, як відреагувала влада.^[217] Коли відповідальність за зникнення важко встановити, Суд розглянув мож­ливість залучення держави до проведення розслідування і надання інформа­ції про такі випадки в межах процесуального зобов'язання держави щодо за­хисту права на життя відповідно до положень статті 2 Конвенції.^[218]

У декількох справах Суд встановив порушення права на сімейне життя на підставі обставин, які мають особливе значення в контексті переміщення, зокрема обмеження свободи пересування і відмова в праві на повернення^[219] (див.

... Право греків-кіпріотів, які перебувають в анклаві, на сімейне жит­тя було сильно ускладнено через заходи, введені владою ТРПК для об­меження можливості возз'єднання сімей. Таким чином, уряд-відпо- відач в ході розгляду в Комісії не оскаржував питання того, що гре- кам-кіпріотам, які назавжди покинули північну частину Кіпру, не було дозволено повернутися, навіть якщо вони залишили там сім'ю (див.

пункт 29 вище). Хоча влада ТРПК запровадила в 1998 році певні меха­нізми щодо обмежених сімейних візитів, розглядуваний період в кон­тексті даної заяви характеризувався серйозними обмеженнями на кіль­кість і тривалість таких візитів. Крім того, протягом згаданого періоду школярам з Північного Кіпру, які відвідували школи на півдні не дозво­лялося повернутися на північ на постійне місце проживання після до­сягнення 16-річного віку для хлопчиків і 18 років — для дівчаток. Та­кож слід зазначити, що деякі обмеження застосовувалися щодо відвіду­вань школярами своїх батьків, які проживали на півночі».^[221]

У справі Маккан проти Сполученого Королівства (McCann v. the United Kingdom) Суд постановив з питання насильницького виселення заявника з місцевого житла, яке перебувало у розпорядженні органів влади, що «втрата особою житла — це крайня форма втручання у право на повагу до житла».^[222]

У справі Ментеш проти Туреччини (Menteξ v Turkey)^[223], яка була пов'язана зі знищенням будинків заявників турецькими силами безпеки в ході кам­панії проти Робітничої партії Курдистану на південному сході Туреччи­ни, Суд дійшов висновку, що всі заявники, в тому числі та, яка не мала влас­ного будинку, перебували «під захистом гарантій, що надаються стат­тею 8 Конвенції».^[224] У зазначеної заявниці було житло, оскільки вона мала «міцні сімейні зв'язки», а також через той факт, що вона регулярно прово­дила там значні періоди часу.

У справі Саргсян проти Азербайджану (Sargsyan v. Azerbaijan)^[225] Суд з'ясував, що заявник проживав у Гулістані більшу частину свого життя до того момен­ту, поки його змусили виїхати; таким чином, він мав там «житло», і його неможливість повернутися до села вплинула на його «приватне життя» у значенні статті 8 ЄКПЛ. Його тривала відсутність не могла вважатися роз­ривом тривалого зв'язку із його житлом. Суд постановив, що в обставинах даної справи, його культурна та релігійна прив'язаність до могил його роди­ни в селі також підпадає під поняття «приватного та сімейного життя».^[226]

У справах Дімейдс проти Туреччини (Demades v. Turkey)^[227] та Діогенус та Це- ріотіс проти Туреччини (Diogenous and Tseriotis v. Turkey)^[228] Суд визначив, що другий/дачний будинок також може виступати житлом у значенні стат­ті 8 Конвенції. Він, зокрема, зазначив, що «особа може проживати «на два будинки» або сформувати сталий емоційний зв'язок із другим будинком і сприймати його як житло». Таким чином, вузьке тлумачення слова «жит­ло» може викликати такий самий ризик нерівного ставлення, як і вузьке тлу­мачення поняття «приватне життя», якщо виключити осіб, які можуть по­трапити в ситуацію, подібну до вищеописаної».^[229]

У багатьох справах, в яких йдеться про конфлікти та переміщення, порушен­ня права на повагу до приватного та сімейного життя, яке включає повагу до житла^[230], відбувається разом із порушенням статті 1 Першого протоколу до ЄКПЛ, в якій йдеться про мирне користування майном.^[231] Це ґрунтуєть­ся на тому факті, що заборона повернення заважає доступу до власності або пов'язана із руйнуванням власності владою. У справі Доган проти Туреччини (Dogan and others v. Turkey) Суд вказав на зв'язок між правом на сімейне жит­тя та користування майном: «Суд вважає, що не може бути ніякого сумніву в тому, що відмова заявникам у доступі до свого житла та засобів існування, на додаток до спричинення порушення статті 1 Першого протоколу, стано­вить також серйозне і невиправдане втручання у право на повагу до сімейно­го життя і житла»^[232] (див. також розділ щодо власності та майна).