Стандарти Ради Європи

Право власності гарантується Статтею 1 Протоколу I ЄКПЛ, підтверджую­чи, що фізичні та юридичні особи мають право на вигоду від безперешкод­ного користування майном і на захист від експропріації.

156 умов, держави можуть прийняти закони, спрямовані на контроль за корис­туванням майном для різних цілей.^[438] Це положення є ключовим не лише для захисту майна, залишеного ВПО та сприяння його реституції, а й для вико­ристання залишеного майна з метою розміщення ВПО, що потребують жит­ла, що ставлять задоволення потреб населення на перше місце.

Також актуальною у цій справі є стаття 8 ЄКПЛ, в якій говориться: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого жит­ла і кореспонденції». Втручання органів державної влади у здійснення цьо­го права допускається лише відповідно до закону, а також, як і в будь-якому «демократичному суспільстві, в інтересах національної безпеки, суспільної безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання завору­шенням чи злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб».^[439]

Для запобігання ситуацій «демографічної інженерії», де знищення майна або заволодіння ним може бути використано як інструмент, Рамкова конвенція про захист національних меншин передбачає, що держави «повинні утримуватися від заходів, які змінюють пропорції населення в районах проживання осіб, що належать до національних меншин, і спрямовані на обмеження прав і свобод, що випливають із принципів, закріплених у цій рамковій конвенції».^[440]

Що стосується переміщення, Рекомендація Комітету міністрів про внутріш­нє переміщення нагадує про право ВПО на користування своїм майном і право ВПО щодо повернення будь-якого майна, яке вони залишили, і отри­мання адекватної компенсації, якщо вони були позбавлені такого майна.^[441] Пояснювальна записка до Рекомендації перегукується із Статтею 1 Прото­колу I ЄКПЛ і докладно представляє декілька аспектів власності, які були ак­туальні у ситуації, що стосувалася внутрішнього переміщення у низці дер­жав — членів Ради Європи.

держав забезпечувати компенсацію у зв'язку із будь-яким втручанням у май­но, на підставі прецедентного права Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ; див. нижче). Нездатність держави виплатити компенсацію, що до­рівнює вартості майна, «як правило, являє собою невідповідне втручання і повну відсутність компенсації, що може вважатися виправданою відповідно до статті 1 тільки за виняткових обставин».^[443]

Для того щоб обмежити незаконне заволодіння майном і його знищення, Пояснювальна записка містить заклик до держав захищати майно, залише­не ВПО,^[444] і створити «адекватну систему реєстрації майна з метою полег­шення процедури повторного заволодіння ним з боку ВПО після їхнього повернення».^[445] Це ще раз підкреслює, що ЄСПЛ неодноразово вислов­лював думку про те, що «руйнування будинків та майна, в поєднанні з су­мом та горем» жертв, які страждають, варто розглядати як порушення Стат­ті 3 ЄКПЛ щодо катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, по­водження.^[446]

Також найбільш актуальною є резолюція щодо «Вирішення майнових пи­тань біженців і внутрішньо переміщених осіб», прийнята Парламентською асамблеєю Ради Європи (ПАРЄ). ^[447] Відповідно до змісту резолюції, втрата житла, землі і майна є основним викликом для досягнення довгострокових рі­шень щодо переміщення, а реституція є оптимальною відповіддю на цю втра­ту.^[448] ПАРЄ закликає держави прийняти до уваги Принципи Пінєйру (див. вище розділ A) для того, щоб вирішити житлові, земельні та майнові питан­ня біженців і внутрішньо переміщених осіб, а також аби слідувати низці реко­мендацій на основі міжнародних стандартів і досвіду реституції, а також ком­пенсаційних програм, що проводяться в Європі.^[449] Держави повинні гаран-

тувати своєчасне й ефективне відшкодування втрати доступу і прав на житло, землю і майно,^[450] а також створити спеціальні органи арбітражного вирішен­ня будь-яких ситуацій, в яких переміщення і позбавлення власності носить систематичний характер.^{[451] [452]} Права на власність, які не були формалізовані, але розглядалися як де-факто дійсні з боку владних органів (наприклад, у разі не­формальних поселень ромів), повинні надавати «рівний і ефективний доступ до засобів правового захисту»⁴²; а права заволодіння власністю визнаються такими, перебувають під захистом Статті 8 ЄКПЛ та Статті 1 Протоколу I ЄКПЛ.^[453] З метою вирішення тих ситуацій, коли існує ризик, що ВПО, які є власниками певного майна або володіють правом оренди, втратять свої пра­ва через їхню відсутність у зв'язку з їх переміщенням, держави повинні роз­глянути таку відсутність як виправдані обставини аж до встановлення ситу­ації, коли добровільне повернення можливо в умовах безпеки і гідності.^[454] Державам, що стикаються з численними майновими претензіями щодо рес­титуції, пов'язаними з переміщенням людей, рекомендується співпрацювати з іншими державами-членами, звернутися до них за технічною допомогою, а також співпрацювати з науковими та громадянськими колами суспільства, не забуваючи консультувати ВПО щодо вирішення цього питання.^[455]

З точки зору відшкодування збитків і спираючись в основному на прецедент- не право Європейського суду, резолюція ПАРЄ перераховує різні заходи, які держави можуть провести, аби забезпечити ефективність відшкодування шля­хом реституції і компенсації у зв'язку із залишенням майна, в тому числі: ком­пенсацію моральної шкоди (наприклад, психологічних страждань), що ґрунту­ється на обставинах переміщення і позбавлення майна; компенсацію втраче­них доходів і додаткових витрат в результаті відсутності доступу до залишеної нерухомості та майна; компенсації за незаконне знищення або пошкодження нерухомого майна або компенсацію втрат значного обсягу рухомого майна, яке відноситься до дії або бездіяльності суб'єктів владних повноважень; захо-

ди з допомоги і реінтеграції з метою сприяння прийняттю довгострокових рі- 159

шень, таких як відновлення будинків та інфраструктури, встановлення безпеч­них умов і соціально-економічної підтримки; а також суспільне визнання від­повідальності за порушення владою прав людини у зв'язку з переміщенням.^[456]

Європейський суд з прав людини розробив значне прецедентне право з пи­тань власності в контексті переміщення, яке слугує для роз'яснення, як слід вирішувати цілу низку питань, пов'язаних з нерухомістю, які часто виника­ють у питаннях переміщення.

Визначення власності, майна і житла

Суд поступово деталізував своє розуміння поняття «майна» таким чином, що охоплює широкий спектр випадків позбавлення майна відповідно до Статті 1 Протоколу I ЄКПЛ. Сюди входять ситуації, в яких заявники були не зареєстровані власниками будинку або землі, яких вони були позбавлені. У справі Доган та ін. проти Туреччини (Dogan and others v. Turkey) Європей­ський суд визнав майном незареєстровані будинки та земельні ділянки дея­ких із ВПО-заявників на основі безперечного користування ними протягом декількох поколінь, а також той факт, що вони заробляли на своє існування за рахунок обробітку цієї землі. Економічний прибуток і ресурси, отримані у зв'язку із користуванням цією землею, були визнані майном.^[457] Виходячи з цього, Суд прийшов до висновку про необхідність надання компенсації ма­теріального збитку у зв'язку із позбавленням або відмовою в доступі до неза- реєстрованого будинку, землі і навіть худоби.^[458]

Розглядаючи ту ж саму справу, Суд також підтвердив, що майно не обмеж­ується лише нерухомістю: «поняття «майно» (...) у статті 1, має автоном­не значення, яке, звичайно, не обмежується володінням фізичними реча­ми: деякі інші права та інтереси, що становлять собою активи, також мож­на розглядати як «права власності» і, таким чином, як «майно» у значенні Статті 1 Протоколу I ЄКПЛ».^[459] Ґрунтуючись на тих же міркуваннях, Суд

160 прийняв рішення при розгляді останньої справи не лише визнати права про­живання правом на володіння майном (так як воно забезпечує довгостроко­ве право на користування житлом і володіння ним з можливістю приватизу­вати квартиру), але і розглянув питання про те, що вимога до надання права на проживання на підставі дійсного ваучера, що засвідчує право на прожи­вання, також вважається володінням майном.^[460]

Пенсія позивача у зв'язку з досягненням пенсійного віку (по старості) та­кож розглядалася як володіння майном у розумінні Статті 1 Протоколу I ЄКПЛ у низці випадків, у тому числі у випадках, коли у ролі заявників висту­пали ВПО.

На додаток до цих справ, пов'язаних із відновленням майнових прав ВПО або нерухомості, яку їм довелось покинути, Суд також розглянув права власнос­ті ВПО, розроблені під час їх переміщення. У справі Сагінадзе та ін. проти Грузії (Saghinadze and others v. Georgia), де ВПО-заявник був виселений із не­рухомості, яка йому була надана владою після 10 років безперервного за­йняття, Суд розглянув тимчасове житло як рівнозначне будинку і майну, і прийшов до висновку, що виселення вимушеного переселенця являло собою «незаконне втручання» в його право на власність і порушення права на сі­мейне життя.^[462] Оскільки виплата реституції була матеріально неможливою, суд зобов'язав державу забезпечити передачу квартири аналогічного розмі­ру, розташованої в тому ж місті, у повноправну власність позивача.^[463]

У справі Демопулос проти Туреччини (Demopoulos v. Turkey) після винесен­ня рішення в попередніх справах щодо захисту інтересів греків-кіпріотів, по­збавлених своїх будинків, землі і нерухомості на Північному Кіпрі, Суд визнав необхідність також захисту права на володіння будинками з боку кіпрсько- турецьких вторинних тимчасових власників цієї нерухомості. Суд визнав, що «через якихось тридцять п'ять років після того, як заявники або їх попере­дники у праві, залишили свою власність, це створило б негативну тенденцію до довільних і необдуманих спроб повернути її [...], аби зобов'язати державу- відповідача провести реституцію у всіх випадках або навіть у всіх випадках, де існує матеріальна неможливість її проведення», відзначивши, що «загаль­на реституція у всіх випадках позбавлення власності грецьких кіпріотів мо­гла призвести до «непосильних нових проблем»», а саме, якби Суд «наклав безумовне зобов'язання на уряд, щоб останній наголосив на насильницько­му виселенні і переселенні потенційно великого числа чоловіків, жінок і ді­тей, навіть з метою відстоювання прав жертв порушень Конвенції».^[464]

Діяння, що призвели до порушення Статті 8 та Статті 1 Протоколу 11 ЄКПЛ

У багатьох випадках Суд встановив, що діяння держав щодо позбавлення майна, заволодіння або руйнування житла, землі і майна, є втручанням до житла ВПО і порушенням права на приватне та сімейне життя, а також часто є порушенням права на власність і майно.^[465] Що стосується знищення май­на, Суд оголосив, що «не може бути ніяких сумнівів у тому, що умисні підпа­ли будинків заявників і речей, що в них, є водночас серйозним втручанням у право на повагу їх сімейного життя і житла, а також мирного володіння сво­їм майном».^[466] В тих випадках, коли Суд не міг довести примусове виселен­ня або участь влади в руйнуванні нерухомості, він зосереджував свою увагу на відмові у доступі до житла, майна і власності.

162 Туреччини (Dogan and others v. Turkey) Суд постановив, що наслідки відмо­ви від права на повернення майна протягом десяти років позбавлення заяв­ників ВПО їх засобів до існування і змушування їх проживати в умовах край­ньої бідності є надмірним тягарем і порушує право на житло.^[467] У справі Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey) Суд визначив, що відмова ВПО в праві повернення і обмеження їхнього права на свободу пересування сприяли по­рушенню права на сімейне життя і права власності.^[468]

Суд також визначив, що відсутність заходів з боку влади щодо пом’якшення наслідків позбавлення власності (наприклад, відсутність доступу, відмова у поверненні) являли собою надмірний або непосильний тягар для позивача. У справі Доган та ін. проти Туреччини (Dogan and others v. Turkey) Суд по­слався на Принципи 18 і 28 Керівних принципів про переміщення осіб всереди­ні країни, нагадавши про владні зобов’язання «створити умови, а також на­дати кошти, які дадуть заявникам змогу добровільно, в умовах безпеки і гід­ності, повернутися до свого житла або місця звичайного проживання, або добровільно переселитися в іншу частину країни».^[469] Суд визнав, що захо­ди, вжиті Туреччиною, є недостатніми і неефективними, оскільки вони не містять у собі надання альтернативного житла, зайнятості або фінансування, яке б забезпечило адекватний рівень життя або стійкий процес повернення вимушених переселенців-заявників.^[470]

Затримки в реалізації рішення про реституцію без надання адекватної ком­пенсації можуть також являти собою невідповідне втручання та становити неабиякий тягар для заявників. У справі Гульмаммадова проти Азербайджану (Gulmammadova v. Azerbaijan), де влада не вимагала виконання рішення на­ціонального суду про реституцію протягом більше семи років, стверджуючи, що у них не було іншого житла, аби забезпечити ним ВПО, Суд вважає, що «за відсутності будь-якої компенсації за наявність цього надмірного індиві­дуального тягаря, що несе на собі заявник, владі не вдалося встановити необ-

хідний справедливий баланс між загальними інтересами суспільства в забез­печенні ВПО тимчасовим житлом і захистом права заявника на мирне воло­діння своїм майном».

Засоби правового захисту

У разі порушення права власності або права на сімейне життя і житло, рести­туція є засобом, який Суд вимагає найбільш часто. Крім того, Суд часто ви­магає компенсацію за вчинення матеріальних чи моральних збитків.^[475] З точ­ки зору матеріальних збитків, Суд бере до уваги втрату доходу в результаті відсутності доступу до власності заявника і затяжність процесу позбавлен­ня власності. У справі Акдівар та інші проти Туреччини (Akdivar and others v. Turkey) заявники отримали компенсацію в зв'язку з втратою доходу від їхніх будинків,^[476] культивованої і орної землі, а також в зв'язку з втратою їх худоби. Суд відхилив протест держави по виплаті збитку за незареєстровані будинки та худобу. Крім того, заявник отримав компенсацію витрат на альтернативне житло, яке йому довелося орендувати протягом шести років в результаті не­законного заволодіння його майном.^[477]

164 Так як випадки незаконного заволодіння власністю часто зустрічаються в конфліктних ситуаціях та переміщенні, і призводять до подання числен­них претензій до Суду, Суд зобов’язує держави створити механізми на на­ціональному рівні задля отримання та вирішення майнових претензій за допомогою реституції або компенсації. У справі Ксенідес-Арестіс проти Туреччини (Xenides-Arestis v. Turkey) Суд просив Туреччину ввести в дію механізм відшкодування збитку майна протягом трьох місяців.⁴⁷⁸ Це при­вело до створення Комісії з нерухомості, яка була розглянута Судом як ефективний засіб правового захисту, не дивлячись на те, що компенсація за шкоду являла собою компенсацію, а не реституцію.⁴⁷⁹ Існування цього механізму на національному рівні привело до відхилення значної кількос­ті справ проти Туреччини в Європейському суді. Зовсім нещодавно Суд звернувся до Вірменії і Азербайджану із проханням щодо створення меха­нізму розгляду претензій щодо власності, «який повинен бути доступним для широких мас населення, а також забезпечувати проведення процедур, що працюють з гнучкими критеріями доказів, що дозволяє заявнику та ін­шим в його становищі, відновити своє право на власність та отримати ком­пенсацію у зв’язку із її втратою».⁴⁸⁰

Юрисдикція на основі ефективного контролю

У ряді справ щодо власності, що мали місце на окупованих територіях, Суд роз’яснив умови, при яких відповідальність може бути приписана або дер- жаві-окупанту або окупованій державі. У справі Аоїзіду проти Туреччини (Loizidou v. Turkey) Суд дійшов висновку, що Туреччина несла відповідаль­ність за порушення, вчинені на Північному Кіпрі, відзначивши:

Що стосується питання про осудність, Суд нагадує [...] поняття «юрисдик­ції» відповідно до Статті 1 Конвенції не обмежується національною тери­торією Договірних держав. Відповідно, відповідальність Договірних держав може бути залучена шляхом встановлення дій та бездіяльності їх органів вла­ди, які створюють ефекти за межами їх власної території. З огляду на особли­ве значення поточної справи Суд постановив, згідно з відповідними прин-

⁴⁷⁸ ЄСПЛ, Ксенідес-Арестіс проти Туреччини (Xenides-Arestis v. Turkey), заява № 46347/99, рішення від 22 грудня 2005 року.

⁴⁷⁹ ЄСПЛ, Демопулоспроти Туреччини (Demopoulos v. Turkey), рішення про прийнятність, заяви № 46113/99, 3843/02, 13751/02, 13466/03, 10200/04, 14163/04, 19993/04, 21819/04, рішення від 1 березня 2010 року.

⁴⁸⁰ ЄСПЛ, Чігаров та ін. проти Вірменії (Chiragov and others v. Armenia), заява № 13216/05, рішення

від 16 червня 2015 року, п. 199; та ЄСПЛ, Саргсян проти Азербайджану (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, рішення від 16 червня 2015 року, п. 238. Див. також Філіп Ліч, «Розморожування замороже­ного конфлікту? Рішення Європейського суду щодо Нагірного Карабаху», блог, 6 липня 2015 року.

ципами міжнародного права, що регулюють відповідальність Держав, що 165 відповідальність Договірної Сторони може також виникнути, коли в резуль­таті військових дій — законно чи незаконно — вона здійснює ефективний контроль над районом за межами своєї національної території. Зобов’язання забезпечувати, в такій області, права і свободи, закріплені в Конвенції, ви­пливає з факту такого контролю, враховуючи те, чи він здійснюється безпо­середньо, чи шляхом залучення збройних сил, або через підпорядкування місцевої адміністрації.^[481]

У тому ж дусі, в 2015 році, в двох судових рішення, прийнятих у той же день, Суд встановив, що як Вірменія, так і Азербайджан, які перебували в багаторічному збройному конфлікті, втручалися у власність і сімейне життя ВПО, тому що жодна держава не запропонувала жодних ефективних заходів задля сприяння реституції власності або альтернативних заходів для компен­сації відмови в доступі до їхньої власності і майна. Як виявилося, Вірменія здійснила порушення ЄКПЛ на основі її ефективного контролю над Нагір­ним Карабахом.^[482] Суд визнав, що Азербайджан не зміг довести, що у нього не було ефективного контролю над спірною територією, де жив заявник, за­значивши:

Суд не був переконаний аргументом уряду держави-відповідача, що, так як село знаходиться в спірному районі, в оточенні шахт і протиборчих військо­вих позицій, Азербайджан мав лише обмежену відповідальність відповідно до Конвенції. На відміну від інших випадків, в яких Суд встановив, що держа­ва має лише обмежену відповідальність за частину своєї території через оку­пацію іншою державою або контролю з боку сепаратистського режиму, не було встановлено той факт, що Гулістан був захоплений озброєними силами іншої держави.^[483]

Крім того, Європейський суд вважає, що порушення права власності і права на сімейне життя були пов’язані з нездатністю держави створити механізм, який дозволив би йому [заявнику] відновити права щодо майна і житла, а та­кож отримати компенсацію за понесені збитки.^[484]