Стандарти Ради Європи

1. Декілька стандартів Ради Європи підтверджують заборону дискримінації, яку встановлено в міжнародному праві.

44 2. ЄКПЛ та Європейська соціальна хартія (переглянута)⁹² також містять по­

ложення щодо заборони дискримінації, хоча вони обмежуються правами, викладеними в Конвенції та Хартії.

3. В статті 14 Європейської конвенції з прав людини підтверджується прин­цип недискримінації за аналогією до формулювань, використаних в Керівно­му принципі 4.1.⁹³

4. У статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції підтверджується загальна забо­рона дискримінації стосовно «будь-якого передбаченого законом права».⁹⁴

5. Стаття 4 Рамкової конвенції про захист національних меншин забороняє дискримінацію відповідно до своєї конкретної сфери.⁹⁵

У правилі, яке закладено в статті 14 ЄКПЛ, приховано негативні зобов’язання. У справі Абдулазіз, Кабалес та Балкандалі проти Сполученого Королівства (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom)⁹⁶ Суд визначив, що дискримінація проявляється там, «де до особи або групи осіб ставляться, без належного обґрунтування, менш сприятливо, ніж до інших»; акцент зробле­но швидше на активному характері дій, який є несумісним із положеннями статті 14. Іншими словами, держава не повинна під час здійснюваного нею втручання вдаватися до дискримінації, де-юре або де-факто, стосовно реалі­зації прав, закладених в Європейській конвенції з прав людини. Таким чи­ном, з цієї точки зору, будь-яке порушення слід розглядати як активну (і не­законну) перешкоду до права заявника на захист від дискримінації.

Дискримінаційне ставлення з боку турецької влади до грецької громади Кар- пас на півночі Кіпру привело до виявлення випадку приниження гідності у міждержавній справі Кіпру проти Туреччини (Cyprus v. Turkey).⁹⁷ Суд дій-

⁹² Рада Європи, Європейська соціальна хартія (переглянута), 3 травня 1996 року, ETS 163, частина V, E.

⁹³ Основна відмінність від Керівних принципів полягає у відсутності в статті ЄКПЛ згадувань недискримі­нації людей з обмеженими можливостями. Водночас згаданий елемент передбачено Європейською со­ціальною хартією (переглянутою). РЄ, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, 4 листопа­да 1992 року, ETS 148, ст. 14: «Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, по­літичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.»

⁹⁴ Рада Європи, Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо за­борони дискримінації, 4 листопада 2000 року, ETS №177, ст. 1.

⁹⁵ Рада Європи, Рамкова конвенція про захист національних меншин, 1 лютого 1995 року, ETS 157, ст. 4.1.

⁹⁶ ЄСПЛ, Абдулазіз, Кабалес та Балкандалі проти Сполученого Королівства (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom), заява № 9214/80; 9473/81; 9474/81, рішення від 28 травня 1985 року, п. 82.

⁹⁷ ЄСПЛ, Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey), заява № 25781/94, рішення від 10 травня 2001 року.

шов висновку, що громада дискримінувалась на основі етнічного походжен­ня, раси і релігії та була ізольована, а її розвиток обмежувався та контролю­вався таким чином, що у громади не було ніяких перспектив відновлення або розвитку: «умови, при яких це населення приречене виживати, є принизли­вим та порушує саме поняття поваги людської гідності» ^[98]

У недавньому випадку Секеровіч та Пасаліч проти Боснії та Герцеговини (Sekerovic and Pasalic v. Bosnia and Herzegovina), Суд зазначив, що заявник, який повернувся з Республіки Сербії до Боснії і Герцеговини, потрапив під дискримінацію, в порівнянні з пенсіонерами, які залишилися і проживали в Боснії та Герцеговині під час війни.

У своїй практиці Суд встановив, що лише відмінності в ставленні, засновані на характеристиках або статусі, які можуть бути визначені, можуть вважати­ся дискримінацією відповідно до положень статті 14.^[100]

У випадку Тімішев проти Росії (Timishev v. Russia)^[101] рішення дорожньої полі­ції відмовити заявнику Чеченської республіки перетнути відстань з Інгушетії в Кабардино-Балкарію було визнано як таке, що «не відповідає закону», бо основа такого рішення базувалась лише на усному розпорядженні Міністер­ства внутрішніх справ, яке не було належним чином формалізовано або пропи­сано чи оголошено. Оскільки наказ був не допустити «чеченців», Суд також встановив, що заявник став жертвою расової дискримінації — це порушення статті 14, разом з Протоколом № 4 статті 2 про право на свободу пересування.

Згідно з усталеною судовою практикою Суду стаття 14 «доповнює» інші основні положення Конвенції та протоколів до неї, не маючи «незалежного існування».^[102] «Застосування статті 14 не передбачає обов’язково порушен­ня цих положень», і такий принцип можна використовувати, доки «розгля­дувані факти відносяться до сфери дії одного або декількох інших прав, пе­редбачених Конвенцією».^[103]

46 Хоча стаття 14 забороняє дискримінацію в ставленні під час реалізації прав, визначених Конвенцією, вона передбачає це лише стосовно осіб, які «пере­бувають в аналогічній ситуації»^[104] і різниця у ставленні є дискримінаційною, якщо вона «не має об’єктивного і розумного обґрунтування», тобто, якщо вона не має «законної мети» або якщо відсутнє «розумне співвідношення між використовуваними засобами і метою, що ставиться».^[105] Крім того, дер- жави-учасниці «користуються певною свободою розсуду при оцінці того, чи можуть і в якій мірі відмінності в подібних, в усьому іншому, ситуаціях ви­правдовувати інше ставлення в законі».^[106] Проте Суд постановив, що «дуже вагомі причини повинні бути представлені для того, щоб можна було розгля­дати різницю у ставленні, засновану виключно на ознаці національного по­ходження, як таку, що відповідає Конвенції».^[107]

Європейський суд з прав людини встановив, що заборона дискримінації пе­редбачає позитивні заходи, що вживаються державами на підтримку окре­мих осіб або груп, обставини яких відрізняються від решти населення. У справі Тлімменос проти Греції (Thlimmenos v.

У справі Врунту проти Кіпру (Vrountou v. Cyprus)^[109] заявниця оскаржувала відмову влади надати їй картку біженця, стверджуючи, що таким чином їй було відмовлено у цілій низці благ, у тому числі житловій допомозі. Вона та­кож стверджувала, що відмова надати їй картку біженця на тій підставі, що вона була дитиною переміщеної жінки, а не переміщеного чоловіка, було дискримінацією за ознакою статі. Суд встановив існування різниці в став­ленні за ознакою статі в тому, що у праві на отримання картки біженця (і, таким чином, житлової допомоги) дітям переміщених чоловіків надавалася

більша перевага, ніж дітям переміщених жінок, і що будь-яке об’єктивне і ро- 47

зумне обґрунтування такого різного ставлення відсутнє.

Відповідальність держави стосовно застосування цілеспрямованих заходів щодо задоволення конкретних потреб окремих осіб або груп людей закрі­плена в європейських правових документах. В Європейській соціальній хартії (переглянутій) визначено конкретні заходи, які мають запроваджувати дер­жави для допомоги людям похилого віку^[110], дітям та підліткам^[111], а також лю­дям з обмеженими можливостями^[112] та жінкам.^[113] В ній говориться про необ­хідність гарантувати «рівні можливості та рівне ставлення у питаннях пра­цевлаштування та зайнятості без дискримінації за ознакою статі»^[114] або на основі обов’язків у сім’ї.^[115] Право на захист від бідності та соціального відчу­ження ^[116] сприяє вирішенню проблеми дискримінації з соціальних та еконо­мічних причин.

Європейський комітет з соціальних прав неодноразово нагадував про важ­ливість боротьби з дискримінацією щодо ВПО, і забезпечення рівного став­лення, незалежно від того, чи є вони громадянами, їхньої належності до на­ціональних або етнічних меншин, або чи є вони іноземними громадянами, які законно проживають або регулярно працюють в країні.^[117] Таким чином, боротьба з дискримінацією повинна охоплювати як будь-які форми дискри­мінації, з якими стикаються ВПО в цілому, ^[118] так і окремі групи меншин се- 48 ред ВПО, які можуть бути особливо уразливі і схильні до більшого ризику дискримінації.

Рамкова конвенція про захист національних меншин спрямована на досяг­нення у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурно­го життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до наці­ональної меншини, та особами, які належать до більшості населення.^[120] У Конвенції зазначено, що заходи, які враховують особливе становище наці­ональних меншин і спрямовані на забезпечення їхньої рівності, не слід роз­глядати як акт дискримінації.^[121] Конкретні заходи покликані забезпечити збереження самобутності, релігії, мови, традицій і культурної спадщини на­ціональних меншин, зокрема в галузі освіти, а також свободи об'єднань, сво­боди виявлення поглядів і свободи думки, а також совісті і релігії.^[122] Сторони створюють необхідні умови для ефективної участі осіб, які належать до наці­ональних меншин.^[123] Більше того, держави утримуються від вжиття заходів, які змінюють пропорційний склад населення в місцевостях, де проживають особи, які належать до національних меншин.^[124]

Заборона дискримінації і зобов'язання задовольняти конкретні потреби певних категорій осіб відносяться до попередження та викорінення дис­кримінації щодо ВПО. Вищезазначені європейські стандарти були названі Комітетом міністрів Ради Європи в їхній Рекомендації щодо внутрішньо­го переміщення, що також підтверджує принцип захисту ВПО від дискри-

мінації лише через те, що вони є переміщеними та рівності ВПО порівня­но з непереміщеним населенням.^[125] Рекомендація закликає держави вжити «відповідних й ефективних заходів», які «можуть викликати зобов’язання розглянути можливість особливого ставлення для задоволення потреб вну­трішньо переміщених осіб».^[126] Крім того, держави повинні приділяти осо­бливу увагу захисту ВПО, що належать до національних меншин і вразливих груп.^[127] Аналогічним чином, Європейська комісія проти расизму та нетер­пимості наголошує на необхідності вирішення проблем особливо вразливих груп серед ВПО.

A.