Стандарти Ради Європи
Європейська конвенція з прав людини і Додаткові протоколи до неї не містять конкретних положень, що стосуються права на здоров'я. Проте це право може бути пов'язано з правом на життя, що захищається Статтею 2 ЄСПЛ.[309] Цей зв'язок між здоров'ям і правом на життя було підтверджено Європейським судом з прав людини у справі Кіпр проти Туреччини (Cyprus v.
Turkey):Суд зазначає, що проблема може виникнути відповідно до Статті 2 Конвенції, де показано, що влада Договірної Держави через свою відмову в медичній допомозі, щоб зробити її доступною для населення в цілому, поставила в небезпеку життя людини. Він зауважує, що у зв'язку з тим, що Стаття 2 §1 Конвенції зобов'язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, але і вживати належних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією.[310]
У цій справі Суд також визнав, що обмеження доступу до здоров'я сприяло, з-поміж інших чинників, порушенню сімейного життя (ЄСПЛ, Стаття 8).[311] Більш конкретно, Суд дійшов висновку, що різні обмеження, «які характеризували повсякденне життя всередині анклавів греків-кіпріотів, створюють серед них відчуття« змушених жити у ворожому середовищі, в якому навряд чи можливо вести нормальне приватне та сімейне життя».[312]
Суд зазначив у справі L.C.B. проти Сполученого Королівства (L.C.B. v. the United Kingdom), що перше речення у Статті 2 Європейської конвенції, яка є однією з найбільш фундаментальних положень Конвенції, а також закріплює одну з основних цінностей демократичних суспільств, зокрема Ради Європи, вимагає від держави не лише утримуватися від умисного позбавлення життя, але і вжити відповідних заходів щодо захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією.[313]
У справі Калвеллі і Чільйо проти Італії (Calvelli and Ciglio v.
Italy) Суд встановив, що позитивні зобов'язання L.C.B. відповідно до Статті 2 — вжити заходів щодо захисту життя, відносяться до охорони здоров'я і вимагають від держави «зробити правила обов'язковими для державних чи приватних госпіталів, вжити відповідних заходів для захисту життя своїх пацієнтів».[314]116 Європейська соціальна хартія (ЄСХ) з внесеними до неї змінами включає в себе широкий спектр гарантій щодо охорони здоров'я. Держави-члени зобов'язуються «усунути якомога більше можливих причин поганого стану здоров'я; надати кошти на консультації та навчання для зміцнення охорони здоров'я; запобігти, наскільки це можливо, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням, а також нещасним випадкам».[315] ЄСХ із внесеними до неї змінами далі вимагає, щоб держави створили умови для реалізації справедливих умов праці, які включають в себе усунення «ризиків для професій, за визначенням, із небезпечними або шкідливими для здоров'я умовами праці».[316] Крім того, держави зобов'язані вжити заходів «з метою сприяння ефективному доступу, окрім усього іншого й до медичної допомоги, осіб, які живуть або ризикують жити в ситуації соціального відчуження або бідності, а також членів їхніх сімей».[317] Це положення є потенційно важливим для ВПО.
Спеціальні заходи з охорони здоров'я необхідні для підтримки права осіб похилого віку на соціальний захист. До них входять «надання житла, необхідного для їхніх потреб і стану здоров'я, або відповідної допомоги для переобладнання їх житла», а також «медичний догляд та послуги, визначені державою».[318]
В ЄСХ із внесеними до неї змінами держави погодилися, що реалізація соціальних прав повинна здійснюватися «всіма належними способами» для того, щоб забезпечити «досягнення умов, в яких ці права і принципи можуть бути ефективно реалізовані».[319] Хоча Україна не погодилась бути зобов'язаною ні за частиною II Статті 12 про право на соціальне забезпечення,[320] ні за Статтею 13 про право на соціальну та медичну допомогу, яка конкретизує частину I ЄСХ із внесеними до неї змінами, вона несе відповідальність, принаймні за частиною I Статті 13, в якій зазначено: «Будь-яка людина, що не має достатніх коштів, має право на соціальну та медичну допомогу».
Що стосується ВПО, в Рекомендації Комітету міністрів конкретно не згадується питання щодо здоров'я осіб, які переміщуються всередині країни.
Проте рекомендація дійсно включає заклик, що потрібно приділити «особливу увагу захисту і допомозі найбільш вразливим групам населення».321 З цього питання Пояснювальна записка посилається на вищезгаданий Керівний принцип 4(2), що деякі ВПО, такі як, окрім усіх інших, вагітні жінки, інваліди, люди похилого віку і діти, «мають право на захист і допомогу, оскільки цього вимагає їхній стан, і на догляд, враховуючи їхні особливі потреби».322 Єдине конкретне посилання на здоров'я ВПО зазначене в Пояснювальній записці з питань внутрішнього переміщення, і особливо в контексті довготривалого вирішення питання.323 У тексті згадується відповідальність за створення умов для належної і стійкої інтеграції ВПО і забезпечення їх самостійності, в тому числі шляхом зобов'язання Комітету міністрів впровадити Керівні принципи,324 РЄ побічно підтверджує, що національні органи влади несуть відповідальність за здоров'я ВПО (див.
вище розділ про Керівні принципи).Крім цих положень, Рекомендація Ради Європи щодо внутрішнього переміщення і її Пояснювальна записка містить кілька положень, що опосередковано захищають здоров'я ВПО. Держави зобов'язані вжити належні заходи для запобігання порушень прав на життя, фізичну недоторканність, свободу та на особисту недоторканність.325 Вони також повинні заборонити катування.326 Будь-яке передбачуване порушення цих прав повинно бути детально розслідуване.327 Пояснювальна записка про внутрішнє переміщення підтверджує, що заборона нелюдського і такого, що принижує гідність людини, поводження відноситься до фізичних і душевних страждань.328 Крім того, рекомендація 5 передбачає, що ВПО не повинні бути відправлені назад в регіони, де вони можуть зіткнулися зі справжнім ризиком ставлення, що суперечить праву на життя, і що може бути рівносильним катуванню, нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню.329 Такі порушення цілком можливо мають негативний вплив на фізичне і психічне здоров'я.
321 РЄ, Комітет міністрів, Рекомендація 2006(6) щодо внутрішньо переміщених осіб, 5 квітня 2006 року, пар. 3.
322 РЄ, Комітет міністрів, Пояснювальна записка до Рекомендації (2006)6 р., CM(2006)36 Додаток, 8 березня 2006 року, пар. 3.
323 Там само.
324 «Комітет міністрів (...) наголошує на прихильності до суті та положень Керівних принципів ООН та його готовності до їх реалізації», РЄ, Комітет міністрів, Рекомендація 2006(6) «Про внутрішньо переміщених осіб», 5 квітня 2006 року, Преамбула.
325 РЄ, Комітет міністрів, Рекомендація 2006(6) «Про внутрішньо переміщених осіб», 5 квітня 2006 року, пар. 5.
326 Там само.
327 РЄ, Комітет міністрів, Рекомендація 2006(6) «Про внутрішньо переміщених осіб», 5 квітня 2006 року, пар. 3.
328 РЄ, Комітет міністрів, Пояснювальна записка до Рекомендації (2006)6, CM(2006)36Додаток, 8 берез
ня 2006 року, пар. 5
329 РЄ, Комітет міністрів, Рекомендація 2006(6) «Про внутрішньо переміщених осіб», 5 квітня 2006 року, пар. 5.
118 У рамках необхідності приділяти особливу увагу захисту і допомозі особам, які належать до найбільш вразливих груп,[330] у Пояснювальній записці зазначають, що під цю категорію підпадають «діти, особливо неповнолітні без супроводу батьків, вагітні жінки, матері з маленькими дітьми, жінки — голови домогосподарства, інваліди та особи похилого віку»,[331] які мають особливі потреби, зокрема, через стан здоров'я.
B.
Еще по теме Стандарти Ради Європи:
- Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи
- B. Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи
- B. Стандарти Ради Європи
- B. Стандарти Ради Європи
- B. Стандарти Ради Європи
- B. Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи
- B. Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи
- Стандарти Ради Європи