B. Стандарти Ради Європи

Рекомендація РЄ щодо ВПО відображає положення п. 20 Керівних прин­ципів ООН і додає, що документи, необхідні для ефективної реалізації прав ВПО мають бути видані «якомога скоріше» після їх переміщення.^[158] У Пояснювальній записці є чітке посилання на Керівний принцип 20 і під­креслюється зв'язок між доступом до документів і реалізацією низки прав, таких як право на освіту і право волевиявлення (див.

З точки зору практики Суду, потенційно релевантним до проблем, з яки­ми можуть стикатися ВПО під час отримання документів в районах, непід- контрольних уряду, є рішення Європейського суду з прав людини від 23 лю­того 2016 року Мозер проти Республіки Молдови та Росії (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia) (заява № 11138/10), в якому було наголошено на не­обхідності уникати вакууму в системі захисту прав людини, і який, таким чи­ном, має на меті гарантування того, що права, передбачені ЄКПЛ, будуть захищені на всій території всіх Договірних сторін, навіть на територіях, фактично підконтрольних іншій Договірній стороні, наприклад, через під­порядковану місцеву адміністрацію.^[160]

У справі Лоїзіду проти Туреччини (Loizidou v Turkey)^[161] Європейський суд 67 зазначив, що поняття «юрисдикції» в статті 1 «не обмежується національ­ною територією» Договірних держав. Крім того, Суд заявив: «... Відпові­дальність Договірних сторін може бути викликана діями представників їх­ньої влади, до яких вони вдаються в межах або за межами державних кордо­нів, і які мають наслідки за межами їхньої власної території.

У справі Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey)^[162] Суд пояснив, що «будь- яке інше рішення мало б результатом утворення небажаного вакууму в сис­темі захисту прав людини на цій території шляхом позбавлення осіб, які там проживають, переваг користування основними гарантіями Конвенції».

У справі Куріч проти Словенії (Kuric v. Slovenia) Суд розглянув вісім скарг, в яких стверджувалось, зокрема, порушення статті 8 Конвенції у зв'язку із заявленим свавільним позбавленням заявників статусу постійних жите­лів після проголошення Словенією незалежності.^[163] Перед розпадом Со­ціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ), заявники були громадянами різних республік СФРЮ і постійно проживали в Республі­ці Словенії. Після того як Словенія проголосила незалежність, вона при­йняла нове законодавство про громадянство, в якому передбачалось, зо­крема, що громадяни колишніх республік СФРЮ, які вчасно не подали за­явки на отримання словенського громадянства, визнаються іноземцями. Після того, як термін заявок на отримання громадянства було вичерпа­но, уряд Словенії видав інструкції, в яких зазначалось, що правовий статус осіб, які не зверталися за отриманням громадянства має бути «врегульо­вано», і що записи стосовно таких осіб необхідно «почистити»». Особи, чиї імена були згодом вилучені з Реєстру постійних жителів, не отрима­ли жодного повідомлення і жодних офіційних документів. Унаслідок та­ких дій 18305 осіб — у тому числі 5360 неповнолітніх — втратили свій по­стійний статус. Цих осіб почали називати «викреслені». Викреслені стали «іноземцями або особами без громадянства, які незаконно проживають в Словенії». Їм було важко влаштуватись на роботу, отримати водійські пра-

68 ва, а також отримувати пенсію. Вони не могли виїхати із країни, оскільки не змогли б повернутися без належних документів. Так, було розбито сім'ї, оскільки деякі члени сімей опинились у пастці в Словенії, а інші члени сім'ї проживали в інших республіках колишнього СФРЮ. Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції. Кілька суддів Суду зазначили, що по­літика Словенії у сфері громадянства являє собою «легальну спробу ет­нічних чисток», спрямовану на те, щоб тримати громадян інших республік СФРЮ подалі від Словенії.

Інші установи та органи Ради Європи наголосили на необхідності захисту ВПО шляхом забезпечення визнання їхнього статусу і видачі або заміни їх­ніх особистих документів, що часто безпосередньо пов'язано з їхнім досту­пом до прав людини, в тому числі соціальних прав.