Історія Ради Європи (РЄ).

Рада Європи — міжнародна організація 47 держав-членів європейського простору. Членство відкрите для всіх європейських держав, які визнають принцип верховенства права і гарантують основні права людини і свободи для своїх громадян.

Штаб-квартира Ради Європи знаходиться у Страсбурзі на французько-німецькому кордоні. Спочатку засідання Ради відбувалися в Університетському Палаці Страсбургу, сьогодні Рада Європи засідає в Палаці Європи на околицях міського центру.

Рада Європи не є частиною Євросоюзу і її не слід плутати із Радою Європейської Спільноти чи Європейською Радою.

Ідея заснування організації яка б об’єднувала європейські країни виникла ще на початку ХІХ ст. однак лише після Другої світової війни виникло багато рухів які закликали створити Європейську організацію. У Парижі 26 листопада 1948 р. зібрався Постійний комітет з проблем вивчення та розвитку європейської федерації, до складу якого входили по п'ять французів, англійців, по троє голландців, бельгійців та двоє люксембуржців. Французька сторона виступала за створення консультативної асамблеї, яка мала репрезентативний характер із якої в майбутньому народився європейський парламент. Англійська сторона наголошувала на неподільності національного суверенітету і вимагала обмежитися лише Комітетом міністрів, який збирався би періодично і в своїй діяльності спирався на підтримку асамблеї, члени якої повинні призначатися урядами країн. Компроміс було знайдено 28 січня 1949 р. Було прийнято рішення створити Раду Європи (РЄ) у складі двох органів: Комітету міністрів, засідання якого будуть закритими, та Європейської консультативної асамблеї, засідання якої будуть відкритими, члени її призначатимуться кожною країною згідно з власними традиціями, і вони матимуть право голосу кожен за себе.

Остаточний варіант Статуту новоствореної організації був підписаний 5 травня 1949 р. До Ради Європи одразу було прийнято десять країн, їхнє представництво у Європейській консультативній асамблеї було таке: Франція, Великобританія та Італія мали кожна по 18 місць; Бельгія, Нідерланди та Швеція — по 6; по 4 — у Данії, Ірландії та Норвегії; 3 — у Люксембургу. Перша сесія Ради Європи відбулася у Страсбурзі (Франція) 8 серпня 1949 р. Уже 9 серпня до членства в РЄ було запрошено Грецію та Туреччину; Ісландія була присутня на наступній сесії. Західна Німеччина та Саар також були запрошені, однак, через політичні непорозуміння питання про прийняття Німеччини до Організації було відкладене.

Рада Європи була створена для захисту прав людини і демократії та забезпечення принципу верховенства права; для укладання європейських угод зі стандартизації діяльності держав -членів у соціальній та правовій сферах; для того, щоб сприяти усвідомленню існування європейської культурної самобутності, яка базується на різних системах суспільних цінностей і охоплює різні культури.

Пункт 1 (а) Статуту Організації проголошує, що мета Ради

Європи — досягти більшої єдності між країнами-членами для захисту та впровадження загальних ідеалів і принципів, сприяння їхньому економічному та соціальному розвитку.

Діяльність Ради Європи зосереджена в таких напрямках:

— захист демократії й верховенства закону;

— захист прав людини, зокрема, соціальних прав, мовних прав меншин;

— поширення ідей європейської культурної ідентичності та різноманітності;

— розв'язання проблем дискримінації, ксенофобії, екологічної загрози, ВІЛ/СНІД, наркоманії та організованої злочинності;

— заохочення запровадження демократії шляхом реформ.

Цілі Організації досягаються в процесі діяльності її органів, через укладання договорів та проведення спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та адміністративній галузях, а також шляхом підтримки та сприяння дотриманню прав та основних свобод людини. Разом з тим питання, які належать до сфери національної оборони, не є компетенцією Ради Європи.

Головними органами Ради Європи є:

— Комітет міністрів — орган прийняття рішень;

— Парламентська асамблея (спочатку — Консультативна асамблея) — дорадчий орган;

— Конгрес місцевих та регіональних властей Європи — консультативний орган;

— Секретаріат — адміністративно-технічний орган.

Держави-засновниці Ради Європи, які підписали Статут цієї організації, фактично підтвердили своє членство в організації шляхом передачі документів про ратифікацію на зберігання до уряду Великої Британії. Усі держави, які згодом приєдналися до Ради Європи, зробили це через підписання Статуту.

Ліга арабських держав: історія та діяльність.

Арабська ліга — одна з регіональних організацій арабських держав Південно-Західної Азії, Північної і Північно-Східної Африки. Створена в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгиптом, Сирією, Іраком, Ліваном, Трансйорданією, Саудівською Аравією. Ємен приєднався 5 травня 1945 р. На разі нараховує 22 члени.

Провідна мета Ліги наступна: створення тісніших відносин між державами-членами і координація взаємодії між ними задля захисту своєї незалежності і суверенітету, і вирішення загальних питань й інтересів арабських країн. Ліга арабських держав бере участь в політичних, економічних, культурних і соціальних програмах, спрямованих на сприяння реалізації інтересів своїх держав-членів. Вона виступає як форум для держав-членів в цілях координації їх політичних позицій, для обговорення питань, що мають загальний інтерес, за врегулювання суперечок і вирішення проблем на кшталт Ліванської кризи у 1958 р. Ліга виступає як платформа для розробки і висунення багатьох епохальних документів сприяння економічній інтеграції. Одним з прикладів є Об'єднана Арабська хартія економічної діяльності, яка визначає принципи економічної діяльності в регіоні.

Кожна держава-член має один голос при голосуванні в Раді Ліги, а рішення мають обов'язкову силу лише для тих держав, які проголосували за них. Мета ліги в 1945 році, була укріпити і координувати політичні, культурні, економічні і соціальні програми, її учасників, а також посередництво під чассуперечок між ними або між ними і третіми сторонами.

Ліга арабських держав зіграла важливу роль у формуванні шкільної програми; підвищенні ролі жінок в арабському суспільстві, сприянні соціального захисту дітей; заохоченні молодіжних і спортивних програм, збереженні арабської культурної спадщини і розвитку культурного обміну між державами-членами. Заохочування літературної й інтелектуальної творчості, сучасний переклад технічних термінів для використання в державах-членах. Ліга пропонує заходи по боротьбі із злочинністю і наркоманією, а також займається питаннями праці, особливо серед арабських заробітчан- емігрантів.

Фактично, Ліга пройшла кілька етапів свого розвитку і «пережила» кілька спроб реорганізації, які довели прагнення модернізувати саму арабську регіональну систему. Незважаючи на те, що заклик до арабської єдності був вже давно зроблений, ідея створення арабської організації, яка б об'єднала всі арабські країни, ще так не викристалізовувалась, як після Другої світової війни. Арабський світ сам «заклав перший камінь» свого історичного розвитку:

- по-перше, атмосфера війни була сприятливою для

активізації опозиційних рухів у підмандатних арабських країнах. Тоді виникла необхідність встановлення певного балансу між різними політичними силами арабських країн, активну роль серед яких відіграв Єгипет;

- «необхідність об'єднання була зумовлена небезпекою сіоністського руху, масовою еміграцією єврейського населення на палестинські землі, планами створення держави Ізраїль»;

- існував значний обсяг торговельного обміну та обміну робочою силою між арабськими країнами, що міг забезпечити матеріальну, духовну і культурну основу майбутнього об'єднання.

Можна вважати, що свій початок ЛАД бере з підписання договору "Про дружбу та союз" між Саудівською Аравією та Іраком 2 квітня 1936 року. В преамбулі договору сказано: «Обидві високі договірні сторони працюватимуть у напрямку об'єднання ісламської та арабської культур, а також військових організацій їхніх країн шляхом обміну науковими та військовими місіями». Цей договір був відкритий до підписання для інших арабських країн. 29 квітня 1937 року до нього приєдналась Народно-демократична Республіка Ємен.

Наступним кроком на шляху до зближення арабських країн було підписання 7 травня 1936 року "Договору про дружбу" між Єгиптом і Саудівською Аравією, яким вперше встановлено дипломатичні відносини між цими двома країнами.

Початок другого етапу утворення арабського союзу пов'язаний з виступом британського міністра закордонних справ Ідена в Палаті громад 29 травня 1941 року. У своїй промові він висловив підтримку арабським країнам у створенні такої організації, яка б об'єднала їхні інтереси.

Це було першим обговоренням ідеї створення Арабської ліги. З того часу проводилась серія двосторонніх переговорів між Єгиптом з однієї сторони і представниками Іраку, Сирії, Лівану, Саудівської Аравії, Йорданії та Ємену — з другої. Результатом переговорів стали два основні проекти арабського утворення:

- майбутнє об'єднання могло мати назву "Субрегіональне об'єднання" під опікунством "Великої Сирії";

- другий проект мав загальніший характер об'єднання, яке охопило всі незалежні арабські країни.

З 25 серпня до 7 жовтня 1944 року підготовча комісія проводила зустрічі між представниками Сирії, Лівану, Йорданії, Іраку, Єгипту та Ємену. І саме тоді комісія вирішила назвати майбутнє об'єднання «Лігою арабських держав». У результаті переговорів між арабськими країнами на підготовчій конференції, яка проходила в замку Антонядес у м. Александрія (Єгипет) під головуванням Нахас- паші, єгипетська, сирійська, йорданська, іракська та ліванська делегації підписали Александрійський протокол. Його пункти такі:

• Створення ЛАД, до складу якої входили б усі незалежні арабські держави. Водночас повинна бути створена Рада Ліги, в якій були б представлені всі держави-члени на рівних умовах (ст. І).

• Рада ЛАД повинна слідкувати за дотриманням попередньо укладених договорів між країнами-членами, очолювати періодичні зібрання, сприяти зміцненню зв'язків між країнами-членами, координувати їхні політичні дії, захищати їхню незалежність і суверенітет проти будь-якої агресії і будь-якими політичними методами (ст. І).

• Резолюції, прийняті Радою Ліги, є обов'язковими для тих країн- членів, що їх прийняли. Якщо дві країни-члени звернулись до Ради за допомогою по вирішенню конфлікту між ними, тоді резолюція, схвалена Радою, буде обов'язковою лише для тих двох країн-членів (ст. І).

• Не дозволено використовувати силу як засіб вирішення конфлікту (ст. І).

• Визнання суверенітету і незалежності всіх країн -членів ЛАД, повага їхньої територіальної цілісності (ст. І).

• Для тіснішої співпраці з економічних, культурних, національних, соціальних, а також з питань комунікації та охорони здоров'я повинні бути створені постійні комітети.

До протоколу додано дві резолюції:

• Країни зобов'язуються поважати кордони, суверенітет і незалежність Лівану.

• Країни-члени стверджували права палестинського народу на самовизначення, висловили побажання, щоб Велика Британія дотримувалась своїх зобов'язань і сприяла припиненню єврейської імміграції і продажу землі євреям. Вони пропонували створити "Національний арабський фонд" для купівлі земель у Палестині.

У заключній частині протоколу підкреслено необхідність створення перехідного комітету для підготовки плану дій Ради Ліги і обговорення всіх політичних питань, які б сприяли швидкому підписанню договору між арабськими країнами про створення ЛАД.

Александрійський протокол був підписаний 7 жовтня 1944 року головами делегацій, які брали участь у роботі підготовчої комісії, за винятком Саудівської Аравії та Ємену, які згодом приєдналися до нього, відповідно 3 січня 1944 року і 5 лютого 1945 року. Александрійський протокол був основоположним документом, оскільки на його основі створено Статут ЛАД. Після 16-ти зустрічей, проведених з 17 лютого до 3 березня 1945 року представниками Єгипту, Лівану, Сирії, Ємену, Іраку, Йорданії і Саудівської Аравії на чолі з міністром закордонних справ Єгипту в Каїрі в палаці Ал - Заафарам був підписаний Статут ЛАД. При його ратифікації був присутній і представник Палестини. Представники Ємену не зразу підписали статут ЛАД, вони зробили це лише 10 травня 1945 року.

У міру здобуття незалежності до ЛАД вступали й інші держави: Лівія (1953), Судан (1956), Марокко і Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Південний Ємен (1967), що пізніше об'єднався з Єменом, Бахрейн, Катар, Оман і Об'єднані Арабські Емірати (1971), Мавританія (1973), Сомалі (1974), Джибутті (1977), Коморські острови (1993). У 1976 до складу ЛАД увійшла Організація визволення Палестини (ОВП).

У результаті з семи країн-засновниць кількість держав-членів ЛАД зросла до двадцяти двох. Офіційною датою відзначення річниці підписання Статуту ЛАД є день створення Ліги, а саме 22 березня.

Статут Ліги складається з преамбули, 20-ти статей і 3-х додатків. Метою створення ЛАД є «забезпечення тісніших зв'язків між арабськими державами на основі поваги суверенітету і незалежності цих країн, спрямування зусиль для досягнення спільної мети, реалізації спільної волі й виправдання сподівань народів арабських країн на благополучне майбутнє».

В Александрійському протоколі і в Статуті Ліги визначено також її завдання і функції:

- Контроль за дотриманням договорів, укладених державами- членами ЛАД.

- Проведення періодичних зібрань, які б укріпили стосунки між країнами-членами.

- Координація їхніх політичних планів з метою забезпечення їх співпраці.

- Захист інтересів країн-членів.

- Координація відносин держав-членів з регіональних та міжнародних питань.

- Посередництво в диспутах і конфліктах між країнами-членами.

- Вирішення спірних питань мирним шляхом.

- Сприяння забезпеченню тісних політичних, культурних, економічних та інших зв'язків між державами-членами.

- Представництво інтересів арабських країн в інших міжнародних організаціях.

Країни члени ЛАД