Стандарти Ради Європи

Право на свободу пересування гарантується статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, в якій говориться: «Кожен, хто законно перебуває на терито­рії будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати міс­це проживання в межах цієї території».^[166] Це включає право залишати краї­ну.^[167] Нікого не може бути вислано шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів з території держави, громадянином якої він є.^[168]

Як і в міжнародному праві, європейська система захисту прав людини дозво­ляє накладати певні обмеження на право свободи пересування за умови, що вони здійснюються «згідно із законом і коли це необхідно в демократично­му суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економіч­ного добробуту країни, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».^[169]

У випадку внутрішнього переміщення будуть застосовуватися всі вищезаз­начені гарантії.

76 в галузі прав людини і гуманітарного права^[170], в яких розглядається право на свободу пересування. Крім того, в Пояснювальній записці Комітету міні­стрів РЄ явним чином зазначено про право на свободу пересування і право на вільний вибір місця проживання, про що наводиться цитата відповідного положення ЄКПЛ, статті 2 Протоколу 4 до Конвенції.^[171]

Крім того, в Рекомендації Комітету міністрів щодо ВПО підкреслюєть­ся, що ВПО не повинні відправлятись назад в райони, де їхнє життя було б в небезпеці або де вони можуть зазнати катувань, нелюдського або тако­го, що принижує гідність, поводження, що суперечило б положенням ста­тей 2, 3 та 5 Європейської конвенції з прав людини.^[172] Європейський суд з прав людини в справах, що стосуються принципу неприпустимості примусо­вого повернення біженців або шукачів притулку до країни їхнього походжен­ня, підкреслив обов'язок держав утримуватися від вжиття заходів, таких як екстрадиція, які можуть мати такі наслідки для висланих осіб, як небезпека нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження.^[173] Подібний ви­сновок, вважаємо, можна було б зробити, за аналогією, в ситуаціях внутріш­нього переміщення.

У справі Ісмоїлов та інші проти Росії (Ismoilov and Others v. Russia) загально­го завірення в «гуманному поводженні» з боку уряду Узбекистану було не­достатньо, щоб протистояти доказам з низки об'єктивних джерел (напри­клад, Спеціального доповідача ООН з питань тортур) щодо систематичного застосування тортур до ув'язнених в цілому, і що особи, наприклад заявники, які були в розшуку за серйозні порушення, спрямовані проти уряду, піддава­лися серйозному ризику катувань.^[174]

У справі Шамаєв та інші проти Грузії і Росії (Shamayev and Others v. Georgia 77 and Russia)^[175] Суд постановив, що екстрадиція одного із чеченських заявників із Грузії в Росію становитиме порушення статті 3, через ризик того, що до ньо­го буде застосоване жорстоке поводження. Він та інші заявники були затрима­ні після перетину російсько-грузинського кордону; вони були озброєні і дея­кі з них були поранені. Росіяни стверджували, що вони були «чеченськими те­рористами». У своїй оцінці відповідно до положень статті 3, Суд взяв до уваги наступні фактори: п'ять заявників, яких було видано, утримувалися в одиноч­них камерах на Північному Кавказі, не маючи доступу до адвокатів; є докази того, що особи, які утримуються в «фільтраційних таборах» на Північному Кавказі зазнають жорстокого поводження; що російська влада чинить пере­шкоди процесу міжнародного спостереження за утриманням ув'язнених; і що чеченці, які подали заяви до Суду, були піддані переслідуванню і вбивству.

Рекомендація Комітету міністрів щодо ВПО і Пояснювальна записка до цього документа підтверджують, що ВПО мають право добровільно повер­нутись, в безпечних умовах і з гідністю, до місця постійного проживання або переселитися в інші райони країни.^[176] Записка деталізує важливість забезпе­чення того, щоб повернення було сталим, із забезпеченням умов, «що спри­яють тривалій реінтеграції репатріантів». З цією метою очікується, що дер- жави-члени «забезпечать добровільне повернення переміщених осіб в місця їхнього походження шляхом створення зони безпеки і забезпечення мирно­го врегулювання конфліктів».^[177] Крім того, «з метою гарантування самоза- безпеченості ВПО відповідні органи повинні надавати їм придатне житло, забезпечити послуги із охорони здоров'я та освіти і, наскільки це можливо, надати можливість працевлаштування».^[178] (Дивіться також окремі розділи з питань житла, охорони здоров’я, освіти і працевлаштування.)

Акцент Комітету міністрів на тому, що ВПО не тільки «мають бути належ­ним чином поінформовані, але і мають отримати консультації в максимально можливій мірі» щодо будь-якого рішення, що впливає на їхнє становище до,

78 під час і після переміщення, ^[179] виділено як таке, що має «особливо важливе значення» у виконанні програм реінтеграції та реабілітації ВПО^[180] (див.

Права, що стосуються свободи пересування, більш детально розглядалися Парламентською асамблеєю. Рекомендація ПАРЄ 1877 (2009) описує різ­ні варіанти врегулювання питань ВПО, і всі вони вимагають співпраці дер­жав-членів^[181]: «Необхідно поважати право усіх ВПО на здійснення добровіль­ного та поінформованого вибору між поверненням, інтеграцією у місці перемі­щення або переміщенням/переселенням до іншої частини країни». Зокрема, ««право ВПО на повернення відповідно до міжнародного гуманітарного пра­ва, а також у межах прав на свободу пересування, що випливають з міжнарод­них і регіональних нормативних актів у галузі прав людини, повинні беззасте­режно дотримуватися і забезпечуватися всіма відповідальними органами.»^[182] Зобов'язання держав-членів щодо надання допомоги ВПО під час їх повер­нення або переселення включає в себе три важливих аспекти. По-перше, за­безпечення їхньої безпеки, зокрема в тих місцях, де були встановлені наземні міни та інші вибухонебезпечні боєприпаси.^[183] По-друге, держави-члени ма­ють сприяти місцевому примиренню в тих випадках, коли переміщення ста­ло результатом запеклого конфлікту.^[184] По-третє, ПАРЄ наголошує на не­обхідності інформаційно-правової підтримки ВПО, які хочуть переїхати.^[185] Принцип надання допомоги ВПО, які реалізують своє право на свободу пе-

ресування, окремо підкреслено в Резолюції ПАРЄ 2028 (2015 рік), присвя­ченій питанню біженців і внутрішньо переміщених осіб в Україні.^[186]

І, врешті, Комісар з прав людини Ради Європи підкреслив можливість поки­нути країну для пошуку притулку за кордоном, як це передбачено міжнарод­ним правом. На відміну від юридично невизначеного статусу внутрішньо пе­реміщених осіб, міжнародне право передбачає конкретні права для всіх осіб, які шукають притулку. Держави-члени не повинні обмежувати право своїх громадян покинути країну, що є важливим кроком для них, щоб мати право на міжнародний захист.^[187]

A.