Аналіз національного законодавства

Стаття 24 Конституції України передбачає, що громадяни мають рівні кон­ституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути приві­леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Украї­ні» розвиває та конкретизує конституційні положення щодо антидискримі- наційних стандартів. Він забороняє пряму і непряму дискримінацію, а також утиск, який визначається як форма поведінки, що принижує людську гідність або створює напружену, ворожу, образливу або зневажливу атмосферу, як одну з форм дискримінації. Стаття 8 цього закону встановлює вимогу щодо проведення антидискримінаційної експертизи проектів законів та підзакон- них актів з метою перевірки їх відповідності до антидискримінаційних стан­дартів. Постанова Кабінету Міністрів України № 61 від 30 січня 2013 року передбачає, що така експертиза проводиться юридичною службою органу виконавчої влади, який розробляє проект нормативного акту.

Що стосується внутрішньо переміщених осіб, стаття 14 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» декла­рує, що ВПО користуються тими ж правами і свободами, як і інші громадя­ни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискри­мінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами. Водночас цей закон вже сам по собі міс­тить положення, що є дискримінаційними по відношенню до ВПО та мають своїм наслідком їх стигматизацію.

Додаткові прояви дискримінаційного регулювання щодо ВПО з'являються на рівні підзаконних актів. Наприклад, постанова КМУ № 79 від 4 берез­ня 2015 року доповнила процедуру постановки ВПО на облік вимогою про контроль з боку Державної міграційної служби (ДМС) за місцем проживан­ня ВПО. Зокрема, представники ДМС уповноважені були здійснювати ін­спектування житлових приміщень ВПО з метою перевірки адреси прожи­вання ВПО. Такі перевірки мали охоплювати не менше 10 відсотків загаль­ної кількості ВПО щомісячно. Відповідно до постанови КМУ № 79 довідку про постановку на облік внутрішньо переміщеної особи можна було відкли­кати, якщо перевірка, проведена представниками ДМС разом із представни- ками МВС, не підтвердить факт проживання ВПО за зазначеною адресою.^[129] Ці правила були дискримінаційними щодо ВПО, оскільки жодна інша особа в Україні, що не є ВПО, не зобов’язана доводити, що адреса її реєстрації та адреса фактичного проживання є тотожними, і жодний інший громадянин України не може бути позбавлений реєстрації місця проживання за ініціа­тивою ДМС — як мінімум, для цього є обов’язковим судове рішення (Більш детально щодо реєстрації ВПО див. розділ щодо збирання відомостей). Ін­шим прикладом дискримінаційного по відношенню до ВПО законодавства є п. 3 постанови КМУ № 509 від 1 жовтня 2014 року, положення якого перед­бачають, що заява про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи має містити повідомлення особи про її непричетність до скоєння злочинів або співучасті у злочинах.^[130] Комплексна державна програма щодо підтримки, со­ціальної адаптації та реінтеграції внутрішньо переміщених осіб є ще одним прикладом національної політики та законодавства, які є цілком правильни­ми за своїм задумом, але містять дискримінаційні елементи.

Нормативні акти у сфері банківського регулювання також містять дис­кримінаційні положення. Постанова правління НБУ № 699 від 3 листо­пада 2014 року «Про застосування окремих норм валютного законодав­ства під час режиму тимчасової окупації на території вільної економічної зони «Крим» встановлює правило, відповідно до якого особи, які мають зареєстроване місце проживання на території Криму, мають розглядати­ся як нерезиденти.^[131] Як наслідок, кримчани, включно з тими, хто є вну­трішньо переміщеними особами, зіштовхуються з великою кількістю об­межень та заборон у сфері банківських послуг. Наприклад, таким особам не дозволено отримувати платежі від резидентів, вони мають доводити по- 52 ходження грошових коштів, аби мати змогу внести їх на банківський раху­нок, вони позбавлені можливості купувати іноземну валюту, тощо. 16 груд­ня 2014 року до постанови № 699 було внесено зміни, відповідно до яких громадяни України, які мають зареєстроване місце проживання у Криму, не розглядаються як нерезиденти у разі надання довідки про постановку на облік як ВПО. Це доповнення має ще більш дискримінаційний харак­тер, якщо його розглядати в поєднанні з описаними вище правилами ве­дення обліку ВПО. Обмеження доступу ВПО до їх банківських рахунків (див. розділ щодо власності та майна) та обмеження щодо вибору банків­ської установи для отримання соціальних виплат внутрішньо переміщени­ми особами (див. розділ щодо зайнятості та соціального захисту) є інши­ми прикладами дискримінації.

Ще одним прикладом дискримінації є виборчі права. Хоча Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» підтверджує право ВПО брати участь в голосуванні, на практиці ВПО позбавлені можли­вості брати участь у місцевих виборах (див. розділ щодо виборчих прав).

Законодавство також містить положення, що мають ознаки дискримінації по відношенню до окремих груп ВПО у порівнянні з іншими внутрішньо пе­реміщеними особами.

Існує також різне поводження з ВПО в залежності від причин їх перемі­щення. Окрім ВПО, які перемістилися внаслідок конфлікту, що розпочав­ся в 2014 році, в сучасній історії України існували внутрішні переміщення внаслідок інших причин, включаючи антропогенні катастрофи (наприклад, вибух на атомній електростанції в Чорнобилі в 1986 році), стихійні явища, такі як повені, та переміщення, спричинені розвитком країни (наприклад,

будівництвом греблі або дамби). Хоча переміщення внаслідок Чорнобиль- 53 ської катастрофи, внаслідок стихійного лиха та внаслідок конфлікту можуть потребувати різного поводження з огляду на причини переміщення та його тривалість, в законодавстві, в політичних рішеннях та на практиці різне по­водження часто не має раціонального обґрунтування. Більше того, визна­чення ВПО, наведене у відповідному законі, не охоплює переміщення вна­слідок розвитку (див. розділ щодо визначення ВПО).

Як підсумок, ВПО в Україні зіштовхуються з прямою і непрямою дискримі­нацією в різних проявах, велика кількість яких ґрунтується на законодавстві, яке є дискримінаційним якщо не за задумом, то внаслідок ефекту, який воно спричиняє, попри той факт, що заборона дискримінації чітко закріплена в національному законодавстві.

B.