<<
>>

Проблеми реалізації функції кримінального переслідування в досудовому та судовому провадженнях та шляхи їх вирішення

Реалізація функції кримінального переслідування у досудовому та судовому провадженнях на основі положень КПК 2012 р. стикнулася з достатньою кількістю проблем, серед яких слід виділити такі блоки: застосування заходів забезпечення кримінального провадження; проведення обшуку особи у контексті його юридичної підстави та проведення до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР [відповідно, у літературі є деякі пропозиції щодо спеціальної нормативної регламентації обшуку особи: 69, с.

229; 763, с. 64-65]; підстави та порядок повідомлення про підозру [детальніше див.: 21; 225, с. 119-120]; зміст повідомлення про підозру як документа у контексті наведення доказів, які обґрунтовують підозру [292, с. 9293; 539, с. 96; 1139, с. 117]; закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи (якщо помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого у контексті випадку, якщо слідчий, прокурор ще не встигли повідомити особу про підозру [819, с. 93; 918, с. 10], вирішення питання про необхідність подальшого провадження для реабілітації померлого з питання ініціаторів продовження провадження з метою реабілітації померлого [473, с. 115; 879, с. 9; 945];[27] відсутність підстави закриття у випадку, коли слідчий перекваліфіковує діяння на таке, провадження щодо якого здійснюється у порядку приватного обвинувачення, а потерпілий при цьому заяву не подає і не бажає подавати); звернення до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності (коректність нормативного визначення суб'єкта складання клопотання, значення думки потерпілого [360, с. 9; 879, с. 9], ознайомлення зацікавлених осіб з матеріалами [360, с. 16; 879, с. 9][28]); здійснення кримінального провадження на підставі угод (ініціювання угод [410, с. 47; 470, с. 113], визначення добровільності укладення угоди*; можливість участі прокурора у процедурі медіації [456; 460; 474, с. 227; 898, с. 213]; повноваження прокурора щодо реагування на невідповідність цієї угоди нормам закону або інтересам сторін чи суспільства у досудовому провадженні; забезпечення виконання угоди); момент подання прокурором доказів у судовому розгляді; обов'язок прокурора надати до суду усі матеріали, які зібрані ним у досудовому розслідуванні і до яких ним надавався доступ у порядку ст. 290 КПК, наслідки ненадання цих матеріалів (детальніше див.: [238, с. 29; 383, с. 377, 378; 388, с. 32]).

У контексті застосування заходів забезпечення кримінального провадження складнощі викликають здійснення затримання уповноваженою службовою особою у контексті його підстав [158] та можливість затримання особи до внесення відомостей до ЄРДР, а також допустимості зібраних під час затримання доказів [447]; затримання підозрюваного, який грубо порушує запобіжний захід у вигляді домашнього арешту [527, с. 63]; відсутність регламентації у ст. 208 КПК затримання особи у разі, якщо її оголошено у міжнародний розшук [426, с. 1132] (у контексті розмежування міжнародного та міждержавного розшуку [256, с. 50, 51; 426, с. 1132], що потребує змін до ст. 582 КПК); затримання підозрюваного на підстави ухвали слідчого судді у житлі чи іншому володінні особи* [81, с. 202] (у зв'язку з чим потребує змін ст.

190 КПК); можливість тимчасового обмеження особи у користуванні спеціальним правом до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР [на неї указує: 482, с.

186]; тимчасового вилучення майна [нормативна регламентація якого зазнала істотних змін унаслідок недосконалості первинної редакції: див. 154, однак все ще потребує змін, на що вказується у літературі [1114, с. 121], що дозволять привести у відповідність визначення поняття тимчасового вилучення майна та переліку об'єктів, що можуть бути тимчасово вилучені].

Виникає питання про законність затримання особи у порядку ст.ст. 207, 208 КПК до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. На правомірності таких затримань наголошують Л.М. Лобойко [482, с. 186], А.В. Захарко [289, с. 216], І.Є. Макаренко [517, с. 226]. На жаль, однозначно стверджувати про допустимість таких затримань складно. Стаття 214 КПК не передбачає виключень для затримання щодо можливості його здійснення до початку досудового розслідування, а оскільки для державних органів, їх посадових та службових осіб передбачено спеціально-дозвільний тип правового регулювання (внаслідок положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, у відповідності до якої органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України), то формально затримання до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР є незаконним. Хоча на практиці, дійсно, затримуючи підозрюваного, особа, яка здійснює затримання, у більшості випадків не має даних про внесення відомостей до ЄРДР, і чекати такого внесення нема жодних підстав. В іншому випадку за час, необхідний для внесення відомостей до ЄРДР, підозрюваний міг би зникнути з місця вчинення кримінального правопорушення, приховати його сліди, переховатись тощо, і ані уповноважена службова особа, ані будь-яка інша особа не мали б права його затримувати [1125, с. 53].

Враховуючи невідкладний характер затримання та можливість його розгляду не тільки як заходу забезпечення кримінального провадження, а й як невідкладної слідчої дії [14], така регламентація критики не витримує.

Необхідність такого невідкладного затримання у практичній діяльності сумнівів не викликає, однак формулювання ст.ст. 207, 208, 214 КПК є суперечливими, що ставить під сумнів правомірність затримання, допустимість фактичних даних, отриманих при проведенні обшуку особи та вилученні у неї предметів та документів, а також фактичних даних, які викладені у протоколі затримання.

Тому для узгодження дій із затримання із вимогами ст. 214 КПК практичні працівники в протоколі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, майже завжди вказують час затримання і час складання вищезазначеного протоколу вже після внесення відомостей до ЄРДР, навіть у тому разі, якщо ці дії відбулися раніше [744, с. 351]. Із таким вирішенням питання погодитися складно, однак воно є вимушеним з огляду на недосконалість положень КПК та можливість у подальшому визнання недопустимості фактичних даних, отриманих при проведенні обшуку особи та вилученні у неї предметів та документів, та фактичних даних, викладених у протоколі затримання, що вимагає реагування законодавця на зазначену проблему.

Тому логічними та виваженими є пропозиції передбачити у ч. 3 ст. 214 КПК можливість проводити до внесення відомостей до ЄРДР, окрім огляду місця події, також і затримання особи [744, с. 352; 829, с. 92] та, відповідно, її обшуку* та визначити строк внесення в такій ситуації відомостей про вчинений злочин до ЄРДР [289, с. 216]. Тому пропонуємо ч. 3 ст. 214 КПК доповнити новим абзацом.

Відповідно, проблеми підстав здійснення затримання можуть бути вирішені також шляхом викладення ч.

1 ст. 208 КПК у іншій редакції,* яку підтримали 71% респондентів, а також внесенням доповненням до ст. 582 КПК.

При затриманні особи виникає необхідність проведення обшуку особи, на що уповноваженій службовій особі, слідчому, прокурору дає повноваження ч. 3 ст. 208 КПК, зазначаючи при цьому, що уповноважена службова особа,

*

*

Це підтримано 45,5 % респондентів, а необхідність додати затримання особи - 11,5%. Тут та надалі, якщо не вказано інше, пропозиції автора сформульовані у додатку А.

слідчий, прокурор може здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених ч. 7 ст. 223 і ст. 236 КПК. Проведення обшуку особи є проблемним у контексті дотримання вимог КПК з двох позицій: по-перше, формально його проведення до внесення відомостей до ЄРДР є незаконним; подруге, ч. 2 ст. 208 у сукупності із ст. 236 КПК не дає відповіді на питання про належну юридичну підставу проведення обшуку особи.

Щодо обшуку особи до внесення відомостей до ЄРДР, звертається увага на те, що через те, що КПК України чітко не регламентує можливість затримувати особу до початку досудового розслідування, - попри те, що майно може бути вилучено і до внесення відомостей до ЄРДР, - в протоколі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, майже завжди зазначається, що обшук особи здійснювався вже після внесення відомостей до ЄРДР [744, с. 351]. Звертається увага і на інші пов'язані із цим проблеми [788, с. 277; 812, с. 113; 829, с. 92].

Таким стан регламентації цих процесуальних дій не відповідає принципу правової визначеності. З одного боку, він обмежує права затриманих, оскільки реально законно провести особистий обшук, тимчасове вилучення майна та документів, які посвідчують користування спеціальним правом, за таких норм КПК неможливо. З іншого боку, він ускладнює процес збирання та перевірки доказів та розкриття злочину, створюючи потенційну можливість у майбутньому визначення отриманих доказів недопустимими, що суперечить публічним інтересам у протидії злочинності. Підтримуючи пропозиції внесення змін та доповнень до КПК України, у якому має бути зазначено про можливість здійснення необхідних процесуальних дій (затримання, особистого обшуку, тимчасового вилучення майна) до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР [829, с. 92], вважаємо, що ч. 3 ст. 214 КПК потребує внесення доповнень.

Як відмічалося вище, ч. 2 ст. 208 у сукупності із ст. 234, ст. 236 не дає відповіді на питання про належну юридичну підставу проведення обшуку особи, оскільки, з одного боку, ст. 234 має загальний характер і передбачає загальне правило - обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді (ч. 2), не роблячи винятків навіть для випадків, передбачених ч. 5 ст. 236 КПК, і не закріплюючи спеціальних правил для обшуку особи, ст. 236 КПК передбачає виконання ухвали слідчого судді про обшук, а ч. 2 ст. 208 взагалі про юридичну підставу особистого обшуку нічого не зазначає. Проблемність нормативної регламентації цього питання неодноразово привертала увагу науковців та практичних працівників [69; 92, с. 105; 763; 829, с. 92; 918, с. 11 -12;]. Наведемо для прикладу витяг із тексту вироку: «30 серпня 2013 року об 11 годині 45 хвилин у м. Гадяч по вулиці 50-років Жовтня, був затриманий ОСОБА_1, під час особистого огляду в якого, працівниками міліції, у лівій задній кишені шорт, було виявлено та вилучено паперовий згорток з подрібненою речовиною зеленого кольору» [108]; таким чином, не маючи несуперечливих правових підстав для проведення обшуку особи при затриманні, було проведено особистий огляд (хоча такого різновиду огляду КПК прямо не передбачає).

В узагальненні судової практики викладено: обшук особи може бути здійснений без ухвали слідчого судді уповноваженою особою, слідчим, прокурором в порядку ч. 3 ст. 208 КПК [931]. Із останньою думкою погодитися повністю складно, хоча вона і є логічною з позицій усталеної практики за КПК 1960 р. та життєвих реалій необхідності невідкладного проведення обшуку особи у випадку її затримання. Оскільки ст. 236 має загальну назву - «Обшук» і інших особливостей юридичної підстави для проведення обшуку ніяка норма, крім ч. 5 ст. 236 КПК, не передбачає, відповідно, за відсутності спеціальної норми слід застосовувати норму загальну і робити висновок, яким би парадоксальним та складним у практичному застосуванні він не був, що обшук

особи, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 236 КПК, може бути проведено

. . . . [29]

лише на підставі ухвали слідчого судді.

Проблемним є питання щодо того, чи слід вважати тимчасово вилученим майном матеріальні об'єкти, які містять сліди кримінального правопорушення. Ряд вчених вважають, що вони не можуть вважатися тимчасово вилученим майном [563, с. 312; 813, с. 150]. Разом з тим у судовій практиці достатньо поширеним є накладення арешту на матеріальні об'єкти, які містять сліди кримінального правопорушення, як на тимчасово вилучене майно [1009, 1019; 1048; 1065; 1071]. Враховуючи те, що п. 1 ч. 2 ст. 167 передбачає, що тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони зберегли на собі сліди кримінального правопорушення, розгляд таких об'єктів як тимчасово вилученого майна є обґрунтованим. Проблемним є те, що для таких об’єктів, як волоси, нігті тощо, не можна стверджувати, що вони зберегли на собі сліди кримінального правопорушення, оскільки вони самі по собі є слідами.

У літературі є пропозиція викласти речення третє ч. 7 ст. 236 КПК у такій редакції: «Вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, або до речових доказів відповідно до частини 1 статті 98 цього Кодексу, вважаються тимчасово вилученим майном» [139, с. 165]. Разом з тим чинний КПК не передбачає окремого процесуального порядку залучення матеріальних об'єктів як речових доказів до кримінального провадження, і тому ця і подібні пропозиції не відповідають загальним нормам КПК щодо отримання речей і набуття ними статусу речових доказів; відповідно, за такої регламентації цього питання потім можуть виникнути сумніви щодо того, ким і у якому порядку приймалося рішення про те, що певні матеріальні об'єкти є речовими доказами, а це може призвести до визнання відповідних фактичних даних недопустимими доказами. Вважаємо за можливе запропонувати таку редакцію ч. 1 ст. 167 КПК, яка дозволить привести у відповідність визначення поняття тимчасового вилучення майна та переліку об'єктів, що можуть бути тимчасово вилучені.

З метою удосконалення порядку повідомлення про підозру слід запропонувати: 1. Для уніфікації рішення про надання особі статусу підозрюваного із ч. 3 ст. 110 КПК України, у відповідності до якої рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови, передбачити у главі 22 КПК не складення слідчим за погодженням із прокурором або прокурором повідомлення про підозру, а винесення постанови про залучення як підозрюваного. Відповідно, глава 22 повинна іменуватися «Залучення як підозрюваного», у зв'язку з чим необхідно внести зміни до інших статей цієї глави та інших пов'язаних статей КПК. 2. Особа повинна визнаватися підозрюваним з моменту складення постанови про залучення як підозрюваного. 3. Для забезпечення прав підозрюваного слід передбачити обов'язок слідчого, прокурора вручити копію постанови та пам'ятку, роз'яснити права у строк 24 години з моменту складення постанови, а у разі, якщо особа ухиляється від розслідування, її місцезнаходження невідоме - негайно після її явки до слідчого, прокурора або у цей строк з моменту встановлення її місцезнаходження. У разі невиконання цієї вимоги у підозрюваного буде можливість оскаржити бездіяльність слідчого, прокурора до слідчого судді на підставі п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК.

Враховуючи положення ч. 2 ст. 17 КПК, саме на прокурора покладається тягар доказування обґрунтованості обвинувачення у судовому розгляді. Не вирішеним залишається питання про момент подання прокурором доказів у судовому провадженні в суді першої інстанції, оскільки ч. 4 ст. 291 КПК забороняє надання суду інших документів, крім обвинувального акта та додатків, до початку судового розгляду. Законодавець заклав у КПК три суперечливі норми із цього приводу.

Так, з одного боку, ст. 317 КПК передбачає, що документи, інші матеріали, надані суду під час судового провадження його учасниками, судові рішення та інші документи і матеріали, що мають значення для цього кримінального провадження, долучаються до обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і є матеріалами кримінального провадження (кримінальною справою). Після призначення справи до судового розгляду головуючий повинен забезпечити учасникам судового провадження можливість ознайомитися з матеріалами кримінального провадження, якщо вони про це заявлять клопотання.

Проте ця стаття міститься у главі 27 - «Підготовче провадження», а відповідна стадія кримінального провадження, крім випадків розгляду угод та клопотань про звільнення від кримінальної відповідальності, взагалі з'ясування обставин кримінального провадження та перевірку їх доказами не передбачає. І власне кримінальна справа може почати формуватися, однак лише у контексті долучення судових рішень, оскільки у підготовчому провадженні суд лише розглядає клопотання учасників судового провадження про здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту; витребування певних речей чи документів; а вирішення питання про обсяг і порядок дослідження доказів віднесено КПК до стадії судового розгляду. Тому складно сперечатися із тим, що норми ст. 317 КПК не дають сторонам права надавати суду докази під час підготовчого судового засідання, а суду - права на задоволення клопотання про приєднання тих чи інших доказів до обвинувального акта до початку судового розгляду [469, с. 96].

Відмітимо, що неформальна практика склалася таким чином, що на підготовчому засіданні прокурори передають суддям усі томи справи, що дозволяє наперед формувати у суддів обвинувальний підхід до оцінки доказів [973-976]. Проте існує й позитивна практика повернення суддями обвинувальних актів прокурорам на підставі того, що «в порушення вимог ч. 4 ст. 291 КПК України до обвинувального акта долучено кримінальне провадження відносно особи, що заборонено згаданим положенням КПК України» (Ухвала Козелецького районного суду Чернігівської області від 6 жовтня 2014 року (справа №734/2741/14)) [1226, с. 46]. Відмітимо, що вже пропонується виключити з ч. 4 ст. 291 КПК останнє речення, що дозволить сторонам надавати суду докази на підтвердження обвинувачення та заперечень проти нього на підготовчих стадіях судового провадження [564, с. 143].

З іншого боку, формулювання ч. 4 ст. 291 КПК «до початку судового розгляду» також викликає питання, адже законодавець, судячи з найменувань пар. 3 глави 28 та ст. 347 КПК, під судовим розглядом розуміє і стадію кримінального провадження у цілому, і таку її частину, яка традиційно у літературі іменується судовим слідством, і до якого саме моменту діє заборона, відповідно, незрозуміло. В.В. Колодчин вказує на те, що прокурор вправі подавати суду докази не раніше ніж ним буде оголошено обвинувальний акт і суд ухвалить рішення про обсяг і порядок дослідження доказового матеріалу [383, с. 377].[30] Разом з тим як за такого тлумачення цієї норми суд повинен приймати рішення про обсяг дослідження доказів - неясно. І, більше того, розгляд клопотань учасників судового провадження законодавцем віднесено на момент, що слідує за визначення обсягу та порядку дослідження доказів.

Спробуємо висловити та обґрунтувати своє бачення вирішення цієї проблеми (а) за діючих положень КПК, (б) de lege ferenda.

(А). За діючих положень КПК, архітектоніка знаходження ст. 317 є явно нелогічною, оскільки положення ч. 1 цієї статті повинні міститься у главі 28, бо стосуються не стільки підготовчого провадження, скільки судового розгляду. Існуюче формулювання та розміщення ст. 317 КПК було б логічним у випадку, якщо б у КПК містилися правила подання доказів, аналогічні ст. 131 ЦПК [1121]. До речі, саме так пропонується вирішити цю проблему деякими дослідниками [433, с. 789; 672 , с. 44-45; 819, с. 94], аналогічні вказівки містяться у методичних рекомендаціях для працівників прокуратури [651, с. 2324]. Разом з тим вважаємо такий момент подання матеріалів, крім випадків розгляду угод та клопотань про звільнення від кримінальної відповідальності, є передчасним, оскільки у стадії підготовчого судового провадження в інших, крім наведених, випадках з'ясування обставин кримінального провадження та перевірка їх доказами не передбачена. Однак на момент застосування ст. 349 КПК у контексті визначення обсягу дослідження доказів, суд має знати, які докази є у розпорядженні, зокрема, сторони обвинувачення, оскільки суд, у відповідності до ч. 3 ст. 349 КПК, з’ясовує, чи правильно розуміють учасники судового провадження зміст обставин, які не оспорюються, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції. Саме тому, вважаємо, повідомити суд про наявні докази сторона обвинувачення повинна на момент визначення цього питання. До речі, в ухвалах судів щодо обсягу та порядку дослідження доказів перелічуються ті джерела доказів, які сторона обвинувачення вважає за необхідне дослідити [951; 980; 981; 991; 1081]. Що стосується подання доказів, то прокурор повинен це здійснювати надалі із одночасним подання клопотань про їх долучення до матеріалів кримінального провадження.

(Б) de lege ferenda. Пропонуємо удосконалити нормативну регламентацію питань подання стороною обвинувачення доказів у судовому провадженні (ст.ст. 291, 317, 3181).

Суб'єктом підтримання обвинувачення у суді, у тому числі і у кримінальному провадженні на підставі угод, є прокурор. На відміну від угоди про визнання винуватості, стороною якої є прокурор і яка перевіряється керівником органу прокуратури (п. 19.1 Наказу Генерального прокурора України «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні» від 19.12.2012 р. [588]), КПК не надає прокурору та керівнику органу прокуратури повноважень щодо реагування на невідповідність угоди про примирення нормам закону або інтересам сторін чи суспільства у досудовому провадженні, оскільки зобов'язує його надіслати обвинувальний акт із угодою до суду. Єдине, що може зробити прокурор у випадку, якщо, на його думку, угода про примирення суперечить нормам закону або інтересам сторін чи суспільства, це відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до отримання висновку експерта або завершення проведення інших слідчих (розшукових) дій, необхідних для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у разі відмови суду в затвердженні угоди (ч. 1 ст. 474 КПК). При застосуванні цієї норми слід враховувати, що, по-перше, суд зобов'язаний перевірити правильність кваліфікації діяння, по-друге, наявність фактичних підстав для визнання винуватості. Тому на час направлення обвинувального акта та угоди до суду слідчий та прокурор повинні зібрати достатню кількість доказів, що беззаперечно підтверджують вчинення підозрюваним кримінального правопорушення. Інакше суд може прийняти рішення про відмову у затвердженні угоди, а можливості збирання додаткових доказів для підтвердження вини підозрюваного можуть бути втрачені. У цілому повноваження прокурора, передбачене ч. 1 ст. 474 КПК, щодо можливості відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою, має активно застосовуватися, оскільки, як обґрунтовано стверджує М. Савін, факт ініціювання укладення угоди стороною захисту може використовуватись для затягування розслідування саме з метою недопущення належного збору доказів [765, с. 103]. Разом з тим за змістом закону прокурор не має права відкласти направлення обвинувального акта у зв’язку із необхідністю проведення слідчих дій, оскільки таке право йому надане лише для завершення слідчих дій, рішення про необхідність проведення яких було прийнято до укладення сторонами кримінального провадження угоди [474, с. 229]. Тому складно погодитися із тим, що такий підхід не відповідає позиції законодавця [898, с. 173], адже положення ч. 1 ст. 474 КПК не дають підстав для іншого тлумачення. Інше питання, що речення друге ч. 1 цієї статті потребує удосконалення.

Як правило, у судових рішеннях, ухвалених на підставі угод, відображається позиція прокурора: наприклад, зазначається, що прокурор у судовому засіданні, вважаючи, що при укладенні угоди про примирення дотримані вимоги КК України та КПК України, просить угоду затвердити і призначити обвинуваченому ОСОБА_1 узгоджене в угоді покарання [117]; сторона обвинувачення - прокурор просить суд відмовити у затвердженні угоди, так як вона не відповідає вимогам закону [950]. У деяких вироках коротко зазначається про те, що суд вислухав думку прокурора [115].

У разі невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості потерпілий чи прокурор відповідно мають право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про скасування вироку. Клопотання про скасування вироку, яким затверджена угода, може бути подано протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення відповідного кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 476 КПК). Це положення визнається у літературі новим строком оскарження вироку [480, с. 106] та особливим видом оскарження [480, с. 108]. Коректніше, на наш погляд, було стверджувати про окремий вид перегляду вироку, а не оскарження, оскільки сторонами не оспорюються законність, обґрунтованість, справедливість вироку, а ставиться питання про його скасування у зв'язку із новою обставиною - невиконанням угоди.

Крім того, діяльність прокурора після ухвалення вироку за результатами затвердження угоди визнається контролем за виконанням угоди про визнання винуватості [257, с. 16, 17], що має зосереджуватись на співпраці із засудженим у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою [480, с. 106] (хоча щодо угоди про примирення указується лише на роль прокурора у її виконанні [480, с. 107]). Разом з тим із таким розумінням діяльності прокурора погодитися складно, адже цей напрямок є проявом кримінального переслідування, оскільки він спрямований на забезпечення належного виконання судового рішення щодо застосування до особи покарання та виконання умов угоди, і тому, як вказувалося вище, є пенітенціарним кримінальним переслідуванням.

Клопотання про скасування вироку, яким затверджена угода, розглядається в судовому засіданні за участю сторін угоди з повідомленням інших учасників судового провадження. Відсутність інших учасників судового провадження не є перешкодою для судового розгляду (ч. 2 ст. 476 КПК). Таким чином, формально по угоді про примирення участь прокурора не є обов'язковою, але п. 28.1 Наказу Генерального прокурора України №4 гн від 19.12.2012 р. «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні» [588] передбачає: участь прокурора у судовому провадженні за клопотаннями про скасування судом вироку у разі невиконання угод про примирення або про визнання винуватості вважати обов’язковою. Ці положення потребують узгодження на рівні КПК України.

3.1.5.

<< | >>
Источник: ГЛОВЮК Ірина Василівна. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ: ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ І ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Проблеми реалізації функції кримінального переслідування в досудовому та судовому провадженнях та шляхи їх вирішення:

  1. 4. Контроль у сфері оборони
  2. Сучасні криміналістичні інформаційні системи міжнародних організацій з протидії міждержавній злочинності
  3. Лекція 11 Загальні положення криміналістичної тактики
  4. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  5. ЗМІСТ
  6. ВСТУП
  7. Методологічні основи вчення про кримінально-процесуальні функції
  8. Система кримінально-процесуальних функцій
  9. Проблеми реалізації функції кримінального переслідування в досудовому та судовому провадженнях та шляхи їх вирішення
  10. Проблеми реалізації судом функції правосуддя та шляхи їх вирішення
  11. Кримінально-процесуальні функції вторинного рівня та їх реалізація в кримінальному провадженні
  12. Кримінально-процесуальні функції паралельного (приєднаного) рівня та їх реалізація у кримінальному провадженні
  13. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  14. 1.3. Учасники угоди про визнання вини
  15. 2.1. Угода про визнання вини в державах загальної правової традиції
  16. 3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання
  17. Відповідальність за порушення законодавства про державний кордон України
  18. Роль та місце Генерального прокурора України в системі органів прокуратури України
  19. 3.1 Проблеми розмежування функціональних та адміністративних повноважень Генерального прокурора України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -