2.1. Угода про визнання вини в державах загальної правової традиції

Починаючи з ХІІІ століття, судді під час розгляду кримінальних справ спиралися на такий доказ вини, як “зізнання” (confession). Практика судів того часу приймала зізнання із застосуванням тортур, яке вважалося найбільш вірогідним та найкращим доказом того, що особа дійсно вчинила злочин.

Отже, цілком очевидно можна стверджувати, що вже в ті часи існувала певна процедура, пов’язана саме з визнанням вини обвинуваченим та наявністю відповідних знижок на підставі зізнання у вчиненому злочині.

Деякі свідчення про існування практики, подібної до “угоди про визнання вини”, датуються ще 1485 роком. У цей час в Англії існував закон, що дозволяв висунути обвинувачення проти особи за незаконне полювання, при цьому надавалися суттєві знижки при призначенні покарання за “каяття” у вчиненому злочині [122, с. 120-156]. Інше дослідження, проведене Дж.Кокберном, підтверджує наявність практики, подібної до “клопотання”, між 1558 та 1625 роками. Існування такої практики підтверджується дослідженням 5 000 обвинувачень у справах, розглянутих виїзними сесіями суду присяжних (Home Circuit assizes). Як стверджує Дж.Кокберн, у перші тридцять років цього періоду практика визнання вини була майже невідомою. Згодом п’ять-шість обвинувачених, а інколи й половина осіб у списку справ, призначених до судового розгляду, визнавали свою вину щодо висунутих проти них обвинувачень та засуджувалися без подальшого судового розгляду. Проміжок часу, упродовж якого було зареєстровано найбільше випадків визнання вини, характеризується Кокберном як період “підвищеного рівня злочинності, невідповідноcті системи правоохоронних органів вимогам сучасності, необізнаності мирових суддів та високого рівня виправдання обвинувачених” [88, с. 214-215].

Девід Х.Флегерті у своєму дослідженні системи здійснення кримінального правосуддя у штаті Массачусетс у 1749 році підтверджує на прикладі справи про обвинувачення осіб у крадіжці з борту бригантини, що “визнання вини було незвичним для злочинів, які розглядалися у мирових судах, навіть якщо обвинувачений підписав документ про визнання вини, його справа все одно направлялась на розгляд суду присяжних” [105, с. 39]. Те саме підтверджує і ознайомлення зі статистикою найстарішого суду Англії – Олд Бейлі (відомого за офіційною назвою як Центральний кримінальний суд міста Лондона), точні дані в якому почали систематизуватися лише з 1912, хоча є відомості про добірку 3 500 справ, що досліджувалися М.Філі, з 1687 року по 1912 рік.

Показовою з цієї точки зору є таблиця, запропонована М.Філі, що характеризує динаміку розгляду справ судом присяжних чи “вирішення справ шляхом визнання вини” [103, с.189-190] (див. Додаток “А”). Інший дослідник англійського кримінального процесу Шарль Котту, аналізуючи згоду обвинуваченого з пропозицією прокурора визнати менш тяжкий злочин, ніж підробка казначейських білетів, у 1822 році писав, що “угода про визнання вини не є таємницею, а здійснюється за умови публічного судового розгляду справи, у присутності суддів та присяжних” [92, с.

Угода про визнання вини як процедура скороченого та спрощеного розгляду кримінальних справ виникла із зниженням необхідності та важливості повного судового розгляду кримінальних справ. Наведена вище статистика суду Олд Бейлі підтверджує те, що у той час повні судові розгляди кримінальних справ домінували. Але своєрідним є питання – чому? Передусім сучасний суд присяжних суттєво відрізняється від суду присяжних ХІХ століття, в якому обвинувачені не були представлені адвокатом під час розгляду кримінальних справ, хоча адвокатура існує в Англії з ХІІ століття [42, с. 284]. Проте у той час майже ніколи обвинувачений не мав можливості допитувати свідків, що свідчили проти нього, не говорячи вже про те, що обвинувачені досить рідко оспорювали винесені обвинувачення в сучасному розумінні. Обвинувачений не мав можливості ефективно оспорювати прийнятність та вагомість певних доказів, пред’явлених проти нього обвинуваченням. Єдине, що залишалося зробити обвинуваченому – зізнатися у вчиненні злочину та подати клопотання до суду про помилування і призначення м’якшого покарання. І дійсно, якщо провести паралель із сучасним судовим розглядом кримінальних справ, розгляд справи судом присяжних скоріше нагадував сучасне слухання справи щодо призначення покарання або спрощений розгляд кримінальної справи за процедурою клопотання про визнання вини. Єдиною можливістю для обвинуваченого було пред’явлення обґрунтованого алібі, заявлення клопотання про помилування або інших клопотань щодо пом’якшення покарання, зокрема, заяви громади щодо поведінки та репутації обвинуваченого.

Як приклад, варто навести дві справи, розглянуті судом Олд Бейлі у 1815 році. Перша стосувалася обвинуваченого, який скоїв крадіжку дрібних речей у будинку свого господаря. Єдиним клопотанням підсудного під час судового розгляду було прохання про “застосування якнайм’якшого покарання у зв’язку із щирим і чистосердечним каяттям у вчиненому”. При винесенні вердикту суд присяжних рекомендував судді застосувати якнайм’якше покарання. Також присяжні визнали його винуватим у крадіжці на меншу суму. І, таким чином, йому було призначено м’якше покарання порівняно з тим, що насправді мало б бути застосоване (один місяць покарання та штраф розміром один фунт стерлінгів). Того самого дня суд присяжних Олд Бейлі засудив іншого обвинуваченого за крадіжку такої самої кількості майна до шести місяців позбавлення волі на підставі того, що обвинувачений не розкаявся у вчиненому і відмовився визнати свою вину. Такі судові розгляди у ХVIII – XIX століттях були досить швидкими. За один день розглядалося декілька справ, при цьому кожен із судових розглядів не перевищував півгодини [102, с. 189-190].

Аналіз вищезазначених судових розглядів приводить до однозначного висновку: насправді виникнення угоди про визнання вини не є наслідком зменшення кількості судових розглядів та зниження ролі суду у вирішенні кримінальних справ. Це радше зміни в самій системі змагального розгляду кримінальних справ, суттєві зміни та ускладнення самого процесу розгляду кримінальних справ, що призвело до підвищення ролі спрощених та скорочених процедур розгляду. У більшості випадків досить важко порівняти систему розгляду кримінальних справ у ХVIII – XIX століттях із сучасним розглядом кримінальних справ. Провести аналогію практично неможливо, оскільки фактично у той час судовий розгляд кримінальних справ був спрощеним, поверхневим. Необхідно також звернути увагу на ті суттєві позитивні зрушення, що відбулися у кримінальному процесі на користь підсудного. Якщо у ХVІІІ столітті підсудний міг спиратися на суддю та присяжних як на єдиних осіб, у яких він міг просити помилування та прихильності, то нині підсудний має більше можливості для захисту, навіть під час розгляду кримінальної справи у спрощеному порядку з участю захисника. Не слід також забувати про таку суттєву зміну у процедурі розгляду кримінальних справ, як відокремлення процесу призначення покарання від самого судового розгляду кримінальної справи. Отже, обвинувачений отримав додаткову можливість змагального розгляду його справи, оскільки питання призначення покарання не залежить від його поведінки або невизнання вини під час повного судового розгляду справи та від клопотання бути милостивими щодо нього.

Таким чином, виникнення угоди про визнання вини не було несподіванкою. Зміни у методиці вирішення кримінальних справ відбувалися поступово, і, як свідчить історико-правовий аналіз клопотання про визнання вини, розгляд справ із застосуванням клопотання поступово почав перевищувати кількість справ, що розглядалися у повному судовому розгляді судом присяжних. Повний судовий розгляд справ у Англії та США поступово стає рідкісним явищем [22, c.74]. Така зміна структури процесу вирішення кримінальних справ є наслідком суспільно-правових змін, які й призвели до цього “пристосування”. За твердженням В.Піцці, “практика угоди про визнання вини є найбільш інтенсивною у тих юрисдикціях, в яких процедури судового розгляду справ є найбільш ускладненими, ... коли система здійснення правосуддя не має можливості використати свій судовий апарат, і очевидно, не довіряє йому щодо постановлення обвинувальних висновків стосовно винуватих та виправдання невинуватих з високою точністю, вона має знайти інші шляхи для того, щоб уникнути повного судового розгляду кримінальних справ” [138, с. 937]. Саме угода про визнання вини стала тим чинником, який призвів до суттєвих змін у процесі вирішення кримінальних справ. Не можна до кінця погодитися з висновком В.Піцці, що суд було повністю виключено з практики розгляду справ шляхом клопотання про визнання вини. Суд присяжних – так, але професійний суддя все-таки залишився “на варті” інтересів правосуддя.

Отже, чинниками, що спричинили виникнення та становлення процедури судового розгляду справ на основі клопотання, були:

– підвищення ролі та участі адвокатів у розгляді кримінальних справ (як з боку обвинувачення, так і з боку захисту);

– процесуальні ускладнення судового процесу (прийняття нових, більш детальних правил судового розгляду справ, створення деталізованих прецедентів, регламенту суду), виникнення інституту перехресного допиту свідків, зміна ролі судді у кримінальному процесі (з активного учасника, що керує та управляє процесом, на пасивного арбітра, який має жорстко дотримуватися процесуальних норм);

– ускладнення системи доказового права (регламентація участі свідків, експертів, доказового значення їхніх свідчень);

– посилення гарантій захисту прав обвинуваченого/підсудного (принципу рівності сторін, змагальності сторін, права не давати свідчення проти себе, права на захист, права на підготовку до захисту тощо);

– встановлення чіткої регламентації відповідальності за вчинені злочини, призначення покарання без широких дискреційних повноважень суду (відповідному злочину відповідає певне покарання);

– збільшення кількості справ, їх змісту, виникнення нових складів злочинів (наприклад, економічних злочинів, злочинів, що потребують спеціальних знань при розслідуванні), велике навантаження на судові органи та систему здійснення правосуддя в цілому [102, с. 189-193].

Однак ці чинники були рушійними насамперед для англо-саксонської системи кримінального процесу, де принципово існують “дві позиції у справі” – позиція обвинувачення та позиція захисту, а не обговорюються матеріали зібраних слідством доказів, як у системі “континентального” процесу. Водночас не слід забувати про те, що “загальна система права” (common law system) не переслідує мети встановлення “об’єктивної істини” у справі, як це робить “інквізиційна система” кримінального процесу, хоча й варто зазначити, що обидві ці системи не існують у своєму класичному вигляді [45, c. 13-17]. Для системи загального права більш важливим є врегулювання суспільних відносин та їх відновлення в первісному стані, тобто виявлення правопорушника та його покарання, ніж принциповість встановлення того, що ж насправді сталося у справі, який саме злочин мав місце. Англо-саксонська система кримінального правосуддя зробила свій вибір – об’єктивна істина не є настільки важливою, наскільки важливим є задоволення публічного інтересу до обвинувачення та покарання злочинця з метою його наступного перевиховання та повернення у суспільство.

Кримінальні справи в Англії та Уельсі вирішуються в рамках змагальної системи кримінального правосуддя, в якій обвинувачення та обвинувачений/підсудний протистоять один одному як сторони в кримінальному процесі. Центральним захисним механізмом змагальної системи є незалежний розгляд фактів. Під час судового розгляду обвинувач має переконати колегію незалежних присяжних поза межами розумного сумніву в істинності обвинувачення шляхом надання прийнятних і вірогідних доказів вини. Безсторонні присяжні, що вирішують справу щодо фактів, мають на свій розсуд вирішувати питання вини, при цьому вони не знають про покарання, що має призначатися, та не несуть за це відповідальності.

Отже, на “тягарі доведення” (onus probandi) зосереджується увага з низки підстав. Однією з них є нерівність повноважень і правових та процесуальних можливостей у обвинувачення та захисту. Будь-яка приватна особа не має такого самого доступу до влади та ресурсів, які є у розпорядженні держави. Змагальна система не лише покладає тягар доведення на державу, вона також встановлює правила стосовно того, як цей тягар може доводитися. Фундаментом змагальної системи є ще один принцип: це право обвинуваченого/підсудного на відкритий судовий розгляд.

У той час як змагальна система пильнує, щоб не допустити можливості визнання винною фактично невинуватої особи, покладаючи тягар доведення однозначно і виключно на державу, вимагаючи від неї дотримання правових норм при розслідуванні злочинів та обов’язку переконати суд у вині особи, система погоджується з можливістю помилок у здійсненні правосуддя, коли фактично винувату особу може бути визнано “невинуватою” з точки зору права, якщо держава виявиться неспроможною задовольнити стандарт певності, якого вимагає тягар доведення. Однак відмінність між фактичною та правовою виною розрахована на те, аби забезпечити, щоб невинуватих не було незаконно засуджено, вона є центром захисних механізмів змагальної системи. Всі її процедури розраховані на те, щоб забезпечити, аби сумнівні твердження про фактичну вину не заміняли правову вину при проведенні тесту стосовно того, чи слід когось засудити за вчинення злочину.

Якщо змагальну систему розглядати таким чином, вона має певні “результативні та процесуальні цінності”. Результативні цінності зосереджують увагу на тому, аби забезпечити, щоб було засуджено лише тих, хто є винуватим з точки зору права, і щоб їх було засуджено лише за відповідний злочин, та щоб було виправдано кожного, хто є можливо невинуватий. Процесуальні цінності включають сприяння відповідальності держави перед законом та її громадянами, залучення пересічних громадян до управління та забезпечення права кожного громадянина, незалежно від того, чи є він винуватим, на те, щоб його справу було розглянуто згідно з процедурою, яка є прозорою і неухильно дотримується правових, доказових та процесуальних норм.

З цього не випливає, що угода про визнання вини суперечить принципам змагальності та що усі кримінальні справи мають передаватися на повний судовий розгляд. Визнання вини як судове зізнання вважається найвищою формою доведення і, отже, є еквівалентною засудженню після судового розгляду. Як тільки таке визнання прийняте судом, обвинувачення повністю звільняється від звичайного обов’язку представляти докази і переконувати суд, який постановляє рішення щодо фактів на тій підставі, що обвинувачений є винуватим. У випадку визнання вини єдиним обов’язком суду є призначення належного покарання.

Для захисту обвинувачених та для того, щоб уберегти їх від несправедливого рішення суду, має застосовуватися принцип, що визнання вини може прийматися судом лише, якщо це дійсно “добровільний” акт обвинуваченого, коли він діє вільно, за власним бажанням і без зовнішнього тиску або впливу. Якщо визнання вини є дійсно добровільним волевиявленням обвинуваченого, суди мають право зменшити покарання порівняно з тим, що могло б бути призначено, з урахуванням визнання вини підсудним і каяття обвинуваченого та початку його дій у напрямку перевиховання. Протилежна точка зору полягає в тому, що таке пом’якшення покарання є несумісним із системою справедливого покарання, яке має бути пропорційним вчиненому діянню.

Перші судові справи, відомі як прецеденти у класичному розумінні доктрини stare decisis, пов’язані з відрізком часу після 70-х років ХХ століття. Англійська система права досить довго стверджувала, що “угода про визнання вини” не має місця в практиці здійснення правосуддя в Англії та Уельсі. І лише у 1970 році після видання праці Джеймса Болдвіна та Майка МакКонвілла “Торг правосуддям” (Negotiated Justice) [76] цю практику більш-менш офіційно було визнано у системі правосуддя Англії та Уельсу. Англійська асоціація адвокатів навіть пропонувала заборонити цю працю, звернувшись до Лорда-канцлера із клопотанням щодо заборони її публікації [94, с. 895]. Президент Товариства адвокатів Англії висловив думку, що “документ такого характеру та змісту (як книга Negotiated Justice) не може вважатися достовірним дослідженням”. Автори, які спочатку не мали наміру писати книгу про угоду про визнання вини, а отримали завдання від Міністерства внутрішніх справ Англії провести дослідження діяльності суду присяжних на території Англії, встановили, що практика угоди не відповідає вимогам прецедентного права, зокрема правилам, закріпленим у справі Тернер [232].

Справа Тернер є провідним прецедентом, що вирішує питання участі судді та захисника у досудовому обговоренні справи, або, як зазначав у своїй думці Лорд-головний суддя Паркер [232], визначає складне питання так званої “угоди про визнання вини”. У цій справі особа змінила своє клопотання з невизнання вини на її визнання на основі поради захисника, що у випадку визнання вини суддя надасть суттєву “знижку” при призначенні покарання. Тернер подав апеляцію проти цього рішення, в якій стверджував, що його вибір був обмежений і він не міг вільно вирішувати, заявляти клопотання про визнання вини в суді чи ні.

В іншому рішенні у подібній справі Райан, суд дійшов аналогічного висновку [242]. Cуд визначив, що клопотання було заявлено за наявності тиску. У цій справі після обговорення можливого покарання суддя визначив покарання в результаті консультацій із захисником. Однак, оскільки судді не були відомі деякі обставини справи, встановлені під час її слухання, він дійшов помилкового висновку. Із обставин справи було зрозуміло, що обвинувачений ніколи б не заявляв клопотання про визнання вини і заявив його лише у зв’язку з порадою свого захисника, який проводив попередні консультації з суддею.

Цей прецедент принципово змінив традиційне ставлення до надання знижок тільки тим обвинуваченим, які каються у вчиненому злочині, оскільки саме в зв’язку з каяттям суд застосовував найбільшу “знижку” [160, с. 227]. Навіть за наявності деяких непорозумінь із цього приводу практика застосування вищезазначеного принципу є достатньо визначеною. Обвинувачені, які визнають свою вину, можуть очікувати на отримання суттєвих знижок покарання. Останні прецедентні рішення, пов’язані з існуванням практики вирішення справ на основі клопотання, підтверджують існування такої практики і свідчать також про її подальше поширення. Прикладом може слугувати прецедентне рішення у справі Біллам [231]. У цьому рішенні суд дійшов висновку, що “додаткові переживання та хвилювання потерпілого під час надання свідчень у суді означають, що клопотання про визнання вини за звичайних умов повинно призводити до пом’якшення покарання, яке за інших умов може вважатися звичайним.” Далі суд висловив таку думку: “величина такої знижки буде зазвичай залежати від усіх обставин справи, включаючи можливість виправдання у випадку повного судового розгляду”.

Вищезазначені рішення свідчать, що судова практика обговорення умов заявлення клопотання існує й нині. Більш того, клопотання сприймаються особливо схвально у випадку, якщо вони заявлені заздалегідь, до судового розгляду справи, якщо обвинувачений дійсно виявляє каяття, і особливо у “тяжких” кримінальних справах (де спричиняються значні моральні страждання потерпілому, або у складних для доведення справах).

Хоча проблеми, пов’язані з угодою про визнання вини, порушувалися й у попередніх справах, саме у справі Тернера [232] перед англійськими судами вперше постали ці проблеми, а рішення у цій справі закріпило загальні принципи, якими мають керуватися учасники процесу. Висновки у цій справі стали відомими як Правила Тернера, що викладаються нижче:

“1. Адвокат має діяти повністю на свій розсуд. Виконувати свій обов’язок, а саме: надавати обвинуваченому найкращі поради і в разі потреби, поради в різких термінах. У тому числі пораду, що визнання вини як елемент каяття, є пом’якшуючим чинником, тому суд може призначити м’якше покарання, ніж воно могло б бути у цій справі. Звичайно адвокат має підкреслювати, що обвинувачений не повинен визнавати себе винуватим, якщо він не вчинив діяння, у вчиненні якого його обвинувачено.

2. Врахувавши поради адвоката, обвинувачений повинен мати повну свободу вибору: робити заяву про визнання вини чи про невинуватість.

3. Має бути свобода доступу адвоката до судді. Однак будь-яка дискусія має проходити між суддею та обома адвокатами: як захисту, так і обвинувачення.

4. Ця свобода доступу є важливою, бо можуть виникати питання, що вимагають обговорення, які носять такий характер, що в інтересах свого клієнта адвокат не може говорити про них у відкритому судовому засіданні. Наприклад, адвокат захисту може з метою пом’якшення покарання побажати розповісти судді, що обвинуваченому залишилося вже недовго жити, бо він хворий на рак, про що він сам не знає і не повинен знати.

5. Адвокати обох сторін можуть висловити бажання обговорити із суддею, чи буде доцільним у цій конкретній справі, щоб обвинувачення погодилося з визнанням вини у вчиненні менш тяжкого злочину.

6. Надзвичайно важливо, щоб правосуддя здійснювалося у відкритому судовому розгляді. Отже, адвокатові слід просити про зустріч із суддею лише тоді, коли це є дійсно необхідним, а суддя має бути обережним і розглядати таке спілкування як конфіденційне лише, якщо це потрібно в контексті справедливості по відношенню до обвинуваченого.

7. Суддя, крім одного винятку, зазначеного далі, ніколи не повинен зазначати, яке саме покарання він має намір призначити. Ніколи не слід говорити про те, що в разі визнання вини він призначив би одне покарання, а в разі засудження після його заяви про невизнання себе винуватим – йому буде призначено суворіше покарання. Це може розглядатися як надмірний тиск на обвинуваченого, що позбавляє його повної свободи вибору. Однак, на щастя, такі справи рідко зустрічаються в судовій практиці. Проте, інколи трапляється так, що суддя скаже адвокатові, що, прочитавши біографію та свідчення, він може впевнено сказати, що за наявності визнання вини він, наприклад, призначить пробацію, а це може допомогти адвокатові надати відповідну пораду обвинуваченому. У такому випадку суддя має бути достатньо обережним і не зазначати, яке покарання він би призначив, якби обвинуваченого було засуджено на підставі заяви про невизнання вини. Навіть тоді у обвинуваченого може скластися враження, що суддя натякає, що в такому випадку буде призначено більш суворе покарання, можливо, у вигляді позбавлення волі, і тому він знову буде відчувати, що на нього здійснюється тиск. Отже, цього також не слід робити.

Єдиним винятком із цього правила є те, що судді дозволяється сказати, що незалежно від того, чи обвинувачений визнає себе винуватим чи невинуватим, покарання прийме або не прийме конкретну форму, наприклад, наказ щодо пробації, штраф чи покарання позбавленням волі.

Зрештою, якщо будь-яка дискусія щодо покарання відбулася між суддею та адвокатом, адвокат захисту повинен розкрити її зміст обвинуваченому, поінформувавши його про те, що відбулося.”

Навіть з урахуванням того, що це була перша спроба англійських судів урегулювати практику щодо угоди про визнання вини, навколо Правил Тернера є безліч дискусій, і всі вони свідчать про складність приведення переговорів про визнання вини у відповідність із звичайними принципами змагальності. У той час як, наприклад, згідно з Правилом 1 суддя, що розглядає справу, може (або повинен) призначити м’якше покарання у випадку визнання вини, ніж він би призначив внаслідок повного судового розгляду, якщо підсудний наполягав на тому, що він не визнає вини (інколи це називається “принципом знижки”), згідно з правилом 4 суддя ніколи не повинен це розкривати, оскільки, якщо він це зробить, це означатиме здійснення надмірного тиску, і таким чином підсудний буде позбавлений повної свободи у виборі стосовно визнання чи невизнання вини. Навпаки, захисник має сказати обвинуваченому, що визнання вини приваблює тим, що буде призначено м’якше покарання, при цьому це не становитиме надмірного тиску навіть, якщо ця “порада” буде висловлена, як це дозволяється Правилом 1, в “різких словах”.

Після оприлюднення справи Каїн [234] практикуючі правники були збентежені, і Апеляційний суд мусив вжити корективних заходів. Він вдався до незвичайного для правової системи Англії кроку, видавши Практичні рекомендації (Practice Directions) [140], в яких зазначалося, що оскільки рішення у справі Каїн не відповідає спостереженням, зробленим у рішенні у справі Тернер, слід віддавати перевагу останньому. Офіційно це означало, що угоди про визнання вини мають регулюватися правилами, закріпленими у справі Тернер, і будь-які заохочення до переговорів, запропоновані зауваженнями у справі Каїн, мають ігноруватися суддями та адвокатами. Якими б не були офіційні наміри при укладанні Практичних рекомендацій (Practice Directions), однак спостереження Лорда Уіджері у справі Каїн більше відображали погляди адвокатів та суддів, як це незабаром підтвердилося дослідженнями та при розгляді справ. У одному з перших всебічних досліджень Болдвін та МакКонвіль намагалися визначити, чому підсудні зробили заяви про визнання вини. Результати їхнього дослідження викладаються у таблиці (Додаток “Б”) [130, с.360]. Кількісна інформація, отримана під час опитування підсудних, підтвердила, що угоди про визнання вини є досить поширеними, що мало хто з підсудних робив визнання вини, яке було насправді добровільним, і що більшість визнань вини були наслідком домовленостей (“явна угода”) чи усвідомлення, що буде знижено покарання, або ж внаслідок тиску з боку адвоката підсудного. Картина, що вимальовувалася у дослідженні, невдовзі підтвердилася, коли подібні справи заполонили Апеляційний суд. Судді та адвокати не просто займалися укладанням угод про визнання вини, а й також всупереч вказівкам, виданим у справі Тернер, відкрито визнавали наявність цієї практики. Апеляційний суд намагався припинити практику угод, іншим чином виклавши своє заперечення з приводу укладання угод, як видно з уривків двох справ, викладених нижче. Прецедент у справі Ґрайс [245]: “... Він (суддя, що розглядав справу) сказав, що не призначатиме покарання у вигляді позбавлення волі, якщо скаржник, який подав апеляцію, визнає вину, і це мало наслідком … що скаржник, який подав апеляцію, передумав, хоча до цього моменту був переконаним, що не визнаватиме вину. Це і є наочевиднішою формою “угоди про визнання вини” та найяскравіший приклад того, чого не слід робити.”

У справі Аткінсон [233] суддя зазначив, що в обмін на визнання вини він призначить покарання без позбавлення волі: “Зазвичай суддя, що розглядав справу, не укладав жодної угоди із захистом. Він просто зазначав різницю у покаранні, яку особа може отримати на свою користь, якщо визнає вину. Проте видимість правосуддя є частиною самої суті правосуддя, і зовсім не годиться, якщо у підсудного або широкої громадськості загалом складеться враження, що можливо … укласти угоду з судом. Угоді про визнання вини немає місця у англійському кримінальному праві.”

Привабливість угоди про визнання вини однак виявилася набагато сильнішою, ніж її неодноразові засудження Апеляційним судом. Судді суду першої інстанції виступають на захист угоди: “Угоди між суддями та захисниками щодо призначення покарання відбуваються щоденно. Це в інтересах усіх … вони повинні відбуватися. Практика … дуже різноманітна. Деякі судді приймають захисника у своєму кабінеті, як тільки їх про це попросять. Деякі взагалі відмовляються зустрічатися із захисником ... Деякі викликають захисника до того, як почнеться судовий розгляд справи, і фактично дають вказівки щодо угоди … Деякі судді ведуть переговори більш витончено, висловлюючи пропозиції і отримуючи відповіді на них через своїх помічників або секретарів суду” [263].

Те, що ці почуття краще відображають погляди суддів та адвокатів, невдовзі стало ясно, коли перед Апеляційним судом поставали одна за одною справи, пов’язані з угодами. А коли Королівська комісія з питань кримінального правосуддя розглядала це питання, вона швидко виявила широке схвалення угоди з боку цих груп. У рамках дослідження, що проводилося судом Корони, суддям та адвокатам ставилося запитання, чи слід внести зміни до прецеденту у справі Тернера, “аби дозволити повне і реалістичне обговорення між адвокатом та суддею визнання вини і особливо щодо застосовного покарання”. Майже 9 із 10 адвокатів і дві третини суддів відповіли: “Так”. У спробі врегулювати те, що було очевидною практикою, у 1993 році Королівська комісія з питань кримінального правосуддя внесла рекомендацію щодо запровадження “дебатів з приводу покарання” або обговорення. Ці дебати або обговорення зазвичай відбуваються до початку судового розгляду і до того, як буде приведено до присяги склад присяжних. Хоча це обговорення відбувається конфіденційно, ведеться його протокол [263]: “Дебати з приводу покарання” зазвичай проходять у кабінеті судді, при цьому обидві сторони мають бути представлені адвокатами. Має бути присутньою стенографістка. Якщо такої немає, тоді хтось із персоналу суду повинен вести протокол, який має бути негайно погоджено з суддею та обома адвокатами. Суддя може надати відповідь на запитання, “яким буде максимальне покарання, якщо обвинувачений на цьому етапі зробить заяву про визнання вини”, але не на інші. Те, що зазначатиме суддя, має ґрунтуватися на стислих заявах від обвинувачення та захисту, в яких викладено всі відповідні обставини стосовно цієї справи, із зазначенням попередніх судимостей підсудного, якщо такі були ...”

Ця пропозиція спричинила надто багато спорів і не була прийнята урядом. Однак положення Акту щодо кримінального правосуддя та громадського порядку 1994 року, хоча і не висловлює безпосередньо, але визнає практику призначення м’якшого покарання у випадку визнання вини, передбачаючи в статті 48 (1):

“(1) При вирішенні питання, яке покарання призначити правопорушнику, що визнав вину …, суд має врахувати:

(а) на якому етапі провадження правопорушник зазначив про свій намір визнати вину, та (б) обставини, за яких це було зроблено.

(2) Якщо внаслідок урахування будь-якого питання, про яке йшлося у підпункті (1) вище, суд призначить правопорушникові покарання, яке є менш суворим, ніж покарання, яке він призначив би в іншому випадку, він має заявити у відкритому судовому засіданні, чому він так зробив.”

Після подальших спорів з цього приводу у грудні 2000 року Голова Королівської служби обвинувачення видав низку вказівок щодо прийняття угоди про визнання вини, суть яких викладається нижче:

“1. Правосуддя, крім випадків надзвичайно виняткових обставин, має здійснюватися публічно, у тому числі прийняття угоди про визнання вини та призначення покарання.

2. У Кодексі Королівської служби обвинувачення викладаються обставини, за яких можуть прийматися заяви про визнання вини у меншій кількості обвинувачень або менш тяжких злочинах.

3. Апеляційний суд неодноразово заявляв, що правосуддя має бути прозорим. Лише за виняткових обставин визнання вини та призначення покарання має обговорюватися в кабінеті судді. Якщо таке обговорення відбувається, адвокат обвинувачення повинен з самого початку, якщо це потрібно, нагадати судді про той принцип, що таке обговорення завжди має фіксуватися в незалежно веденому протоколі. Адвокатові обвинуваченого слід вести повний запис цього обговорення, записуючи всі рішення та коментарі. Ці записи мають бути доступними органам обвинувачення.

4. Якщо має бути обговорення стосовно визнання вини та призначення покарання, і адвокат обвинуваченого дотримується думки, що обставини не є винятковими, тоді адвокат зобов’язаний нагадати судді про відповідні рішення Апеляційного суду і відмежуватися від участі в дискусії стосовно призначення покарання. Адвокатові не слід … говорити щось, що б могло тлумачитися як явно виражена або імпліцитна згода на конкретне покарання. Якщо покарання є таким, до якого застосовується стаття 35 Акту 1988 року про кримінальне правосуддя, адвокат повинен роз’яснити, що Генеральний прокурор може, якщо він вважатиме доцільним, вимагати дозволу Апеляційного суду на передання справи для перегляду згідно зі статтею 37 цього Акту.

5. Коли справу призначено до розгляду та у обвинуваченого склалася думка, що належний шлях – погодитися з визнанням вини до початку провадження, прокуророві слід, як тільки це буде можливо здійснити, поговорити з потерпілим або сім’єю потерпілого з тим, щоб пояснити свою позицію та врахувати їхні думки й інтереси у процесі прийняття рішення. У подальшому потерпілого чи сім’ю потерпілого слід інформувати про прийняті рішення і роз’яснювати їм ці рішення, як тільки вони будуть постановлені судом.”

Цей стислий виклад того, як система відреагувала на запровадження угоди про визнання вини в Англії та Уельсі, ілюструє і методи загального права (некодифіковану систему), і дилеми, що ставляться самою угодою про визнання вини. Система правил і рекомендацій для суддів постійно адаптується, як тільки виникають нові обставини, а законодавство в системі загального права відіграє відносно другорядну роль. Змагальна структура системи забезпечує, щоб якомога менше питань вирішувалися за зачиненими дверима: так чи інакше, але спірні питання будуть потрапляти у поле зору громадськості. Таким чином, судді, розглядаючи окремі справи, подають узагальнюючі пропозиції. Якщо виникають нові ситуації, на які не поширюються існуючі правила, ці правила змінюються або можуть з’являтися нові, але лише після того, як ці питання було обговорено та розглянуто в судових дебатах у відкритому засіданні.

Однак дуже нелегко встановлювати правила, за якими мають розглядатися угоди про визнання вини. Перші інстинктивні твердження суддів апеляційного суду, що угода суперечить принципам, які дали життя змагальній системі, й тому її слід поставити поза законом, мусили поступитися перед могутніми силами, які підштовхують практиків до процесів неформального урегулювання. Проте хоча було дозволено укладання угод за певних умов, наявність проблем, властивих для угоди, зробили формулювання загальних правил її застосування складним і непевним. Саме до цих проблем варто привернути увагу, тому що їх слід враховувати у кожній юрисдикції, в якій угоду про визнання вини дозволено або в якій передбачається її впровадити.

В основі поштовху до укладання угод лежить переконання правників, що нинішня, відносно неврегульована система угод про визнання вини все ще спричиняє величезні та невиправдані витрати на здійснення кримінального правосуддя через прийняття рішення обвинуваченими/підсудними, які все прораховують, укладаючи угоду в останній момент, та що офіційна і відкрита система угод матиме наслідком приблизно таку ж або навіть більшу економію. Найважливішою підставою популярності угод про визнання вини в англійських судах є переконання, що марно витрачаються величезні суми державних грошей, зокрема завдяки рішенню підсудних визнати вину в останній момент, коли суддя, присяжні та свідки прийшли до суду, і велику кількість коштів вже було витрачено. Якщо про визнання вини повідомляється на цьому етапі провадження, практики говорять про “зірваний судовий розгляд”. Королівська комісія з питань кримінального правосуддя писала [263]: “Зірвані” судові розгляди створюють серйозні проблеми, передусім для тисяч свідків щорічно – поліцейських, експертів та пересічних громадян – які приходять до суду в очікуванні судового розгляду і дізнаються, що судового розгляду не буде, тому що підсудний в останню хвилину вирішив визнати себе винуватим. Це зокрема спричиняє непотрібну тривогу для потерпілих, свідчення яких до цього моменту оспорювалися”.

Королівська комісія повторила слова Сібрукського комітету, який доповідав під час засідань Комісії, що “найбільш поширеною причиною, чому підсудні затримують визнання вини до останнього моменту, є їхнє небажання дивитись в обличчя фактам до того, коли вони постануть перед дверима суду. Заявлялося, що відповідальність за затримки у цьому контексті покладається на самих підсудних. За повідомленням Королівської комісії [263]: “... у підсудного є значний стимул так поводитись. Чим довша затримка, тим більша вірогідність, що свідки будуть залякані, що вони забудуть з’явитися або зникнуть. І якщо обвинуваченого тримають під вартою, він продовжує користуватися привілеями незасудженого, у той час у разі визнання вини він переходить до категорії засуджених, яким ще не призначено покарання, і втрачає ці привілеї.”

Те, що деякі обвинувачені намагаються схитрувати, аби скористатися перевагами системи, є вірогідним і сильним поштовхом для реформаторів, які прагнуть більш економної системи розгляду кримінальних справ. Але чи підтримується це припущення реальними фактами? Основний доказ цьому знаходимо у дослідженні, проведеному від імені Королівської комісії Зандером та Гендерсоном [167, с.156]. В опитуванні у справах, в яких суд не було повідомлено про визнання вини до дня судового засідання, Зандер та Гендерсон намагалися дізнатися від захисників, чому укладання угоди про визнання вини не відбулося раніше. Відповіді у порядку частотності викладено у таблиці 5: Причини запізнілого повідомлення про визнання вини (Додаток “В”) [130, с. 336; 119].

З наведених у таблиці даних ясно, що ці факти не підтверджують поширені переконання захисників. Випадки, в яких провал або “зрив” судового розгляду в останній момент (зазвичай у день, на який призначено судовий розгляд), є наслідком зміни намірів обвинуваченого, який все розрахував, трапляються дуже рідко. Нерідко судові розгляди “зриваються” в останній момент через те, що обвинуваченому вперше дають пораду визнати вину того дня, на який призначено судовий розгляд, або тому, що справа обвинувачення на цей момент значно відрізняється від того, якою вона була спочатку. Отже, “втрата” коштів, яка є такою очевидною для практикуючих правників, є наслідком недосконалостей у самій кримінальній системі, а не продуктом цинічного прийняття рішень з боку обвинувачених.

Прихильники правових реформ наводять аргументи на користь системи угод про визнання вини на тій підставі, що завдяки прискоренню руху справ у судах вона матиме наслідком значну економію коштів. Цей аргумент щодо економії коштів переконливо висувався офіційною комісією адвокатів, які розглядали це питання і надавали докази Королівській комісії з питань кримінального правосуддя: “У випадках раннього повідомлення про визнання вини економія коштів величезна. … Не лише весь процес буде швидшим, а й потреба в перервах між засіданнями … (перед призначенням покарання) буде значно зменшуватися і в більшості випадків відпаде. Усе це, зокрема зменшення кількості зірваних судових розглядів, заощаджуватиме багато коштів. Ми вважаємо, що ці факти є законним пом’якшенням, настільки ж законним, як і вияв докорів сумління та щирого каяття. Заощадження державних коштів та зменшення тиску на Суд корони є питаннями, що становлять значний громадський інтерес” [263].

Проте ці твердження Комісії недостатньо підтверджуються доказами. Насамперед, переважна більшість справ у Суді Корони (принаймні 74%) не пов’язана з питаннями “зірваного” судового розгляду, які в практиці здійснення правосуддя у кримінальних справах називаються “cracked trials”. Під час опитування суддів Суду корони, коли їм ставилося запитання, чи було втрачено ними час внаслідок того, що у справах, призначених до судового розгляду, в останній момент обвинувачений визнав вину, 8% сказали, що судовий час не було ними втрачено взагалі, а ще одна група суддів (9%) заявила, що було втрачено менше двох годин їхнього часу. Аналогічно, за даними відповідальних за організацію судової діяльності (судові клерки), зірвані судові розгляди не спричинили жодної втрати часу у переважній більшості справ (69%) і менше двох годин – у ще одній групі справ (20%). Про втрату інших ресурсів тверджень набагато менше. У більшості випадків (61%) жоден поліцейський-свідок не з’явився на судовий розгляд, який не відбувся, і майже в третині справ не було втрачено час цивільних свідків [130, с. 366-367; 119].

Однак система угод про визнання вини стає частиною вертикального процесу: те, що відбуватиметься пізніше у суді при затвердженні угоди, має величезний вплив на те, що відбувається на поліцейській стадії провадження. За твердженнями Зандерса і Янга, з якими не можна не погодитись, фактично формальне проходження справи у суді у випадках визнання вини обвинуваченим підсилює дії та очікування поліцейських, які завдяки фактичній відсутності судового розгляду будуть заохочуватися до проведення ширшого застосування арештів та порушення справ, ігноруючи вимогу щодо достатніх доказів [148, с. 815].

У той час як не існує офіційної межі щодо “знижки покарання”, серед практикуючих правників Англії та Уельсу існує тверде переконання, що визнання вини слід винагороджувати знижкою покарання на одну третину [87, c.377]. Приблизно такий же принцип щодо знижки існує й в інших юрисдикціях, в яких діє угода про визнання вини: в Австралії, Канаді та Сполучених Штатах Америки [86, c.509]. Будь-яка система кримінального процесу, що приймає угоду, має пояснити, чому потрібно зменшувати покарання в обмін на визнання вини. Традиційні виправдання для знижки покарання містять повністю прагматичні міркування. Вважається, що, визнаючи вину, підсудні сприяють дієвому здійсненню правосуддя, заощаджуючи час і кошти, які були б витрачені на повний судовий розгляд. Тому в Англії та Уельсі обвинувачений, який визнає вину на найбільш ранній стадії провадження, отримує найбільшу знижку, у той час як той, хто стратегічно відкладає визнання вини до останнього моменту, отримує найменшу знижку або не отримує жодної знижки (рішення у справі R.v.Coward [236]; рішення у справі R.v.Herbert [237]; рішення у справі R.v.Jedson[240]; рішення у справі R.v.Torn [244]).

Логічне обґрунтування, яке лежить в основі угоди, порушує серйозні питання, пов’язані з призначенням покарання. Хоча не існує універсально узгодженої шкали, за якою обчислюється строк покарання, у більшості юрисдикцій очікується, що покарання має відображати діяння, вчинене обвинуваченим, у світлі його особистих характеристик. До цього можуть додаватися каральні цілі, цілі перевиховання або запобігання злочинності. Внаслідок укладення угоди про визнання вини діяння обвинуваченого може переходити з однієї категорії злочинів до іншої, а отже, з одного виду покарання до іншого: від пограбування до крадіжки, від згвалтування до непристойного нападу. Тому суддя при виборі покарання не може враховувати поведінку обвинуваченого, бо призначення покарання має відтепер ґрунтуватися на тому злочині, у вчиненні якого обвинувачений визнав себе винуватим, а не на тому, яке він дійсно вчинив. Широкі межі призначуваного покарання можуть також звужуватися, якщо обвинувачений розглядає пом’якшене покарання як “винагороду” або якщо потерпілий чи громадськість вважає його невиправдано м’яким.

Іншою стороною цього аспекту дебатів є вплив угоди про визнання вини на тих, кого було засуджено після того, як їм не вдалося оспорити пред’явлене їм обвинувачення на судовому розгляді. Дослідження показують, що багато підсудних розглядають розбіжність у покаранні не як знижку для тих, хто визнав свою вину, а радше – як примусове покарання для тих, хто реалізує своє право на повний судовий розгляд. Для цих підсудних відчуття, що вони засуджені несправедливо, може в подальшому перешкоджати їх виправленню та перевихованню.

Коли говорять про “втрачені” державні ресурси, це фактично означає, що вони втрачаються не лише тому, що підсудний затримався з рішенням щодо визнання вини, а й тому, що судовий розгляд взагалі не варто було проводити. Отже, підсудних розглядають як винуватих осіб, що все прораховують, намагаючись отримати хоч невеликі переваги, наскільки це можливо, від цієї системи, коли вони знають, що винуваті, та коли у них немає перспектив уникнути засудження на судовому розгляді. Королівська комісія з питань кримінального правосуддя вважає, що головною причиною знижки покарання має бути заохочення обвинувачених визнати вину і таким чином заощадити кошти, які мали б бути витрачені на судовий розгляд оспорюваної справи [94, с.895-896]. Дослідження, яке зосереджувалося безпосередньо на діях та переживаннях самих обвинувачених, послідовно показує, що вони часто змінюють свою позицію і визнають вину не тому, що стали “дивитися фактам в обличчя”, а радше тому, що не витримали тиску з боку власних адвокатів, який вони розглядають як незаконний, надмірний і несправедливий [68, с.1179]. Дослідження показує, що угода про визнання вини проводить лише приблизну диференціацію між тими, кого, ймовірно, буде засуджено на судовому розгляді, та тими, кого, ймовірно, буде виправдано.

Отже, у дослідженні Дж.Болдуіна і М.МакКонвілля [76, с.87] матеріали обвинувачення з доказами у справах надавалися двом фахівцям (колишній головний поліцейський констебль та колишній адвокат і секретар суду), яких попросили оцінити ймовірну можливість вирішення справи. Хоча матеріали обвинувачення часто виглядають переконливіше на папері, ніж це потім виявляється у суді [76, с.34], експертів попросили припустити, що докази обвинувачення у суді будуть такими ж переконливими, як і ті, що на папері. У той час як експерти відчували, що ймовірно буде засудження у близько 79% цих справ, вони не були впевненими щодо можливого результату або очікували виправдання у решті справ (21%) [76, с.87]. Нижче подаються два приклади поглядів оцінювачів у цій останній категорії справ: “Повна відсутність доказів на підтримку кожного пункту обвинувачення… Є слабка можливість, що присяжні засудять підсудного на підставі його заяви, але це маловірогідно. Я вважаю, що ця справа не зрушиться з мертвої точки. Я ніколи не читав таких непослідовних доказів. У контексті всієї справи в цілому я вважаю, що не було вчинено злочину… Я вважаю, що не слід марнувати час суду на таку нісенітницю.”

Те, що з думкою цих оцінювачів слід рахуватися, ясно із додаткового дослідження Дж.Болдуіна і М.МакКонвілля. У цьому дослідженні оцінювачам було запропоновано розглянути матеріали обвинувачення майже 1 200 підсудних, які визнали себе невинуватими у Суді корони упродовж двох років. Оцінювання проводилося у більшості справ заздалегідь, до судового розгляду, і у всіх справах ще не був відомий фактичний результат. Понад 80 % справ, у яких оцінювачі говорили, що обвинувачення невиправдано передало підсудного на судовий розгляд, фактично закінчилися виправданням. Це переконливий доказ того, що серед справ, у яких було визнання вини, більшість справ, які вони оцінили як слабкі або невиправдані, закінчилися б виправданням, якби їх було передано на судовий розгляд і що за таких обставин обвинувачених не слід було переконувати визнавати вину [76, с.93]. Є й інші переконливі докази на підтримку цього висновку.

При розгляді питання, як оцінювати “зірвані” судові розгляди, у дослідженні Королівської комісії з питань кримінального правосуддя прокурорам було поставлено запитання, як вони ставляться до таких справ. Відповідь була переважно позитивною. Майже дві третини (64%) вважали, що результат буде “позитивним”, при цьому фактично всі інші (34 %) вважали, що результат буде “задовільним” [146]. Ці відповіді у такій послідовності, як вони частіше надавалися, відтворюються у Таблиці (Додаток “Г”) [130, с.182-183].

Отримані дані є тим більш вражаючими тому, що навряд чи можна очікувати від прокурорів, щоб вони оцінювали докази з такою ж об’єктивністю, як і незалежні оцінювачі. Проте навіть з урахуванням цього, в одному з семи випадків вони погодилися з тим, що було б важко добитися засудження, якби справу було передано на судовий розгляд. Справді, коли їх безпосередньо запитали, якими були б для підсудного шанси на виправдання, якби справу було передано на судовий розгляд, прокурори сказали, що вони були б “гарними” у 8% справ, і “досить гарними”– ще в 18% справ.

Отже, ці докази переконливо свідчать, що немає абсолютної впевненості в тому, що угода про визнання вини діє лише по відношенню до винуватих і не становить загрози для невинуватих. У той час як Сібрукський комітет нечітко визнав слабкість свого аргументу, що деякі підсудні вирішують спробувати свої шанси перед присяжними навіть у вочевидь безнадійному випадку, поспішно додаючи: “насправді немає таких випадків, які були б “безнадійними” [275, с. 82]. Королівська комісія з питань кримінального правосуддя відкрито погодилася з цим твердженням [146].

За умови, що підсудний є фактично винуватим і якщо він отримав компетентну правову консультацію щодо свого становища, не може бути серйозних заперечень проти системи заохочень, розрахованих на те, щоб спонукати його визнати свою вину. Проте інколи трапляються випадки, коли невинуваті підсудні визнають свою вину у вчиненні злочину. Цього ризику неможливо повністю уникнути, і, хоча не може бути впевненості щодо точної кількості таких випадків, було б наївним припускати, що невинуваті особи ніколи не визнають себе винними через можливість перспективи знижки покарання. Проте, визнавши цей ризик, Королівська комісія відразу відхилила його завдяки тому, що усвідомила ті важливі переваги, які створюватиме визнання вини. Ризик, що підсудного можуть спокусити визнати себе винуватим у вчиненні злочину, який він не вчиняв, має урівноважуватися з перевагами для системи та підсудних, якщо будуть спонукатися до визнання вини ті, хто дійсно є винними.

Таким чином, визнання вини має бути добровільним, а не наслідком тиску чи примусу. Практика угод має потенційно важливий вплив на роль суддів та на те, як вони сприймаються у межах змагальної системи. Якщо покарання, що має буде призначено, визначається заздалегідь, до прийняття рішення щодо визнання вини, суддя неминуче стає вирішальним чинником у процесі визнання вини обвинуваченим і так само неминуче ототожнюється з результатом. Отже, існує реальний ризик втрати суддями їхньої репутації незалежних, неупереджених та безсторонніх арбітрів у справі, і саме з цих підстав апеляційні суди так вороже сприймають будь-які ознаки домовленостей про визнання вини.

Центральне поняття системи кримінального правосуддя в Англії та Уельсі, що держава і підсудний мають статус сторін у судовому розгляді, графічно ілюструє ту рису, яка є спільною для багатьох інших систем кримінального правосуддя у світі – відсутність будь-якої офіційної ролі потерпілого у процесі [261; 274]. Потерпілі можуть виступати свідками на судовому розгляді, а іншої ролі їм не відводиться. Отже, немає нічого дивного у тому, що у дискусіях з приводу угоди про визнання вини беруть участь лише прокурор, захисник і суддя, що розглядає справу, а не потерпілий.

Відсутність безпосереднього залучення потерпілого до процесу здійснення правосуддя в кримінальній справі часто виставлялося як достоїнство, і говорили, що однією з переваг угоди про визнання вини була якраз її здатність захистити потерпілих від участі у кримінальному процесі. Коли особа мусить давати свідчення, це для неї становить велике психологічне та моральне напруження. Ще більше цей процес є неприємним для потерпілого, якому не лише доведеться знову морально пережити злочин, але й, можливо, доведеться зазнати психологічних страждань під час перехресного допиту з боку захисника підсудного.

Кожна система, що приймає угоду про визнання вини, покладає значний тягар на захисника при виконанні його обов’язків. Саме на захисника покладається завдання передавати підсудному повідомлення системи щодо знижки покарання, домовлятися з ним щодо визнання ним вини і передавати ці дані суду (і громадськості). В Англії та Уельсі ця проблема розглядається в етичних кодексах адвокатів.

Головні обов’язки адвокатів в Англії та Уельсі викладаються у Кодексі поведінки адвокатів Англії та Уельсу зі змінами і доповненнями [257, с. 186]. Коли підсудний говорить своєму захисникові, що він не вчиняв злочин, у якому його обвинувачено, проте він наполягає на визнанні себе винним зі своїх власних міркувань, захисник має продовжувати представляти його, але лише після того, як надасть йому пораду щодо можливих наслідків та стосовно того, що пом’якшення покарання може застосовуватися лише в тому випадку, якщо він є винуватим. Кодекс поведінки базується на двох принципах: що визнання вини – це виключна відповідальність обвинуваченого та що подальше представництво за таких обставин є можливим, якщо у суді адвокат не висуватиме припущень, з яких можливо буде зрозуміти, що підсудний – невинуватий. Можна зрозуміти, що адвокат не може бути непослідовним у таких ситуаціях. Обов’язок адвоката як особи, що діє в інтересах правосуддя, полягає в тому, щоб одночасно і допомагати суду у здійсненні правосуддя та свідомо чи необачно не ввести його в оману [113, с.48-91]. Однак, якщо адвокат дозволяє визнавати себе винуватим підсудному, який стверджує, що він невинуватий, або заохочує його робити це, цим самим адвокат вводить в оману суд. І доводячи, що підсудний заслуговує на пом’якшення покарання завдяки тому, що він визнав вину, адвокат свідомо вводить в оману суд як стосовно істинності визнання вини, так і стосовно підстав, на основі яких підсудний “заслуговує” на пом’якшення покарання.

Як відомо адвокатові, клопотання про визнання вини – це більше, ніж просто процесуальний акт визнання вини. Справді, визнання повинно бути таким переконливим та обгрунтованим, що суду не потрібно надавати жодних додаткових доказів, а дії суду стають у такому випадку повністю виправданими і тому він має можливість перейти до призначення покарання. Однак, якщо наодинці з адвокатом обвинувачений наполягає на своїй невинуватості, а публічно визнає свою вину, адвокат може виявитися у такій ситуації, коли він дозволяє своєму клієнту вводити суд в оману, бо знає, що його клієнт стверджує конфіденційно про те, що визнання вини є нещирим, не грунтується на фактичних обставинах справи, і адвокат, у свою чергу, вважає, що воно є неправдивим.

У магістратських судах у більшості випадків у справах, що розглядаються, існує процедура їх досудового розгляду [77, с. 54]. У Суді королівської лави існує декілька форм судового розгляду кримінальних справ. Одна із них – це непередбачені статутами слухання стосовно клопотань та направлення справи на розгляд – під час цього слухання суддя може прийняти юридично необов’язкові ухвали перед початком судового розгляду справи [146, с. 50-65]. Магістратський суд повинен передати підсудного до юрисдикції Суду Королівської лави у конкретно визначену дату та у співпраці з відповідальним службовцем Суду корони (Crown Court listing officer) для того, щоб розпочати процедуру розгляду справи стосовно клопотання та направлення справи на слухання, де клопотання, заявлені сторонами, будуть розглянуті по суті. У справах, що стосуватимуться оспорюваних сторонами питань, обвинувач та захист вимагатимуть від суддів визначення кола тих питань, навколо яких відбуватиметься судове слухання. Сторони також повинні будуть надати суду інформацію, необхідну для детального визначення того, яким чином розглядатиметься справа [73, с.277]. Досудове слухання відповідно до частини IV Акту про кримінальне правосуддя та слідство 1996 року надає суддям можливість виносити юридично обов’язкові ухвали з питань права перед початком судового розгляду. Наприклад, від судді можуть вимагати ухвали стосовно того, чи вважає він обґрунтованим відповідне обвинувачення або окремі пункти обвинувачення. Суддя під час судового розгляду може змінити будь-яку ухвалу, якщо він вважає, що таке рішення відповідає інтересам правосуддя.

Рекомендації так званої комісії Рансімана [146, с. 65] внесли суттєві зміни до існуючого законодавства у судовий розгляд угод про визнання вини. Нововведенням стало те, що попередні судові слухання стали розглядатися як частина процесу розгляду справи. В основному це пов’язано з тим, що суддя може ухвалювати рішення щодо прийнятності доказів, а також що суддя, який розглядає справу щодо суті, повинен дотримуватися попередніх ухвал у справі. У всіх цих процедурах вирішується питання передання обвинуваченого до суду, але якщо суддя бачить, що обвинувачений може заявити клопотання про визнання вини, він відразу переходить до вирішення питання стосовно можливого застосовного покарання [128, c.264-272].

Формальним початком судового процесу у суді Корони є публічна процедура передання обвинуваченого до суду, стосовно якого було винесено належним чином оформлений обвинувальний висновок. Обвинувачення складається з трьох частин: виклик обвинуваченого по імені до судової зали; зачитування йому обвинувального висновку; та з’ясування того, чи вважає себе підсудний винуватим у вчиненому злочині. У магістратському суді надається слово підсудному, якого запрошують відповісти на запитання стосовно визнання ним вини у вчиненому злочині. Відразу суду зрозуміло, чи є клопотання про визнання вини переконливим чи ні. Таблиця показує справи, завершені Королівською службою обвинувачення у магістратських судах у 2000 році (Додаток “Г”) [260]. Менше 6% справ стосувалися клопотання про невизнання вини та 69% справ стосувалися висунення обвинувачення та призначення покарання. Навіть зважаючи на це, відбулося велике зменшення кількості кримінальних справ будь-яких категорій, в яких обвинувачений визнавав свою вину у вчиненому злочині.

Як показано у таблиці (Додаток “Д”), у судах Корони було розглянуто 72 800 справ, при цьому у 59% випадків підсудні визнавали себе винуватими у вчиненому злочині [260]. Десять років тому 70% визнавали себе винуватими у вчиненому злочині. Певною мірою таке зменшення кількості справ є результатом запровадження процедури “ досудового слухання справи” у 1997 році, яка призвела до того, що все більше обвинувачених визнають вину у магістратському суді, а не у суді Корони. Кількість виправдальних вироків (66% від загальної кількості справ, що розглядаються за умови повного судового розгляду) також буде розглядатися пізніше у співвідношенні з розглядом кримінальних справ судом присяжних [119].

Насправді немає нічого незвичного або підозрілого у великій кількості винесених рішень на підставі угоди про визнання вини. Підозрюваних нерідко затримують під час вчинення злочину (in flagranto), вони також можуть бути відомі потерпілому від злочину і можуть бути легко впізнані ним. У таких справах клопотання про визнання вини є очікуваним. Але для багатьох підозрюваних вибір між визнанням та невизнанням вини не завжди такий чіткий. Для деяких цей вибір може грунтуватися на цинічній оцінці вагомості доказів, що має прокурор, ризику засудження після заявленого клопотання про визнання вини, що співвідноситься з іншими обставинами та фактичними даними у справі. Для інших тлумачення подій та наступна відповідальність за свої дії є більш ніж складною. Загалом і дуже часто обвинувачений не може сприйняти “голі факти” у такому вигляді, як вони запропоновані обвинуваченням [76, c.87], або може надати матеріали, які юридично не стосуються справи, але, з іншого боку, висловлюють усвідомлення та тлумачення підозрюваним подій і обставин злочину.

У процесі укладання угоди про визнання вини існує можливість певного тиску на обвинуваченого під час допиту в поліції з метою “позбутися” справи або “вирішити” справу та остаточно покінчити з нею, що може призводити до тиску та умовляння обвинуваченого визнати вчинення певних діянь, які обвинувачений насправді не вчиняв. Але головним питанням тут є радше каяття у вчиненому, і те, наскільки каяття у вчиненому може вважатися визнанням вини. Ранні дослідження показували наявність певної кількості обвинувачених, які залишалися невизначеними щодо своєї винуватості або невинуватості: ті, що вже визнали свою вину в результаті процедури клопотання про визнання вини, але все-таки стверджували, що вони є невинуватими по суті. Наприклад, дослідження Сьюзан Делл [97, с. 60-61] показали, що з 527 жінок, засуджених у магістратських судах, які відбували покарання у в’язниці Холлоувей, близько 10% наполягали на тому, що вони невинуваті у вчиненому злочині, попри засудження на підставі заявлення клопотання про визнання вини. Дж.Болдуїн та М.МакКонвіл [76, с. 87] ідентифікували близько 150 обвинувачених, тобто 10% від загальної кількості осіб, що заявили клопотання про визнання вини, та 7% від загальної кількості опитаних осіб, що змінили клопотання про невизнання вини на клопотання про визнання вини. Вищезазначені дослідження довели, що 121 особа змінила своє клопотання на протилежне (Додаток “Е”) [76, с. 28].

З наведених цифр випливає, що багато обвинувачених відчувають тиск з боку захисників, які наполягають на визнанні вини. Такий тиск чиниться в основному на остаточних етапах визначення щодо клопотання про вину або про невинуватість у вчиненому [76, с. 55]. Дослідження М.Зандера [167] виявили приблизно таку само ситуацію. Він дійшов висновку, що кожного року визнавали вину приблизно 1 400 невинуватих осіб, адвокат яких думав та наполягав на тому, щоб вони визнали свою вину, і таким чином отримали відповідні знижки під час судового розгляду та пом’якшення при призначенні покарання. Існують також інші чинники, які слід враховувати, оскільки досить вірогідним є те, що особи, які стверджують про свою невинуватість, мають бажання скасувати рішення щодо їхнього засудження, вийти на свободу та перестати вважатися злочинцями.

Інші причини можуть включати визнання прийнятним клопотання про визнання вини чи клопотання про визнання вини стосовно іншого обвинувачення (15.2%), коли прокуратура відмовляється від надання доказів у справі (20.6%) або коли на обвинуваченого було покладено зобов’язання не вчиняти злочинів (3.1%) [260]. Цифри, що стосуються розгляду даної категорії справ, дуже великі – 13 206 підсудних в основному заявляють клопотання в останній момент або заявляють клопотання про визнання вини в іншому злочині, що не передбачає такого суворого покарання, як той, в якому їх було спочатку обвинувачено. Неефективність такої позиції, коли особа заявляє клопотання про визнання вини в останній момент, є добре видимою і зрозумілою, але такою ж є й ціна продовжуваної невизначеності щодо підсудного, такою само є можливість того, що особа визнає свою вину всупереч своєму бажанню. Можна погодитись з думкою В.В.Молдована та А.В.Молдована, що “…визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину має вирішальне значення, бо у разі зізнання справа не розглядається щодо суті, тому що у змагальному процесі у суді має відбуватися спір між обвинувачем і підсудним, а якщо підсудний визнав себе винним, то спору нема, й дослідження доказів вини стає зайвим” [ 32, с. 77 ]. М.М.Михеєнко та В.П.Шибіко [29, c. 25] вважають, що “…надання вирішального значення визнанню вини…не відповідає інтересам встановлення істини у кримінальній справі”, бо визнання вини обвинуваченим, на їх думку, нерідко буває хибним навіть у випадках, якщо воно було добровільним.

Як правило, укладання угоди про визнання вини в кримінальному процесі Англії та Уельсу означає, що особа вступає в угоду про визнання вини в обмін на знижки. Ці знижки були визначені Д.Ньюманом (США) [136, с.780-790], вони найчастіше стосувалися скорочення строку ув’язнення або зменшення кількості чи якості обвинувачень.

У Англії та Уельсі суддя контролює обвинувальний висновок та має великі дискреційні повноваження стосовно призначення покарання. Суддя звичайно може винести наказ про призначення покарання: від абсолютного звільнення до максимального тюремного ув’язнення, передбаченого законом. У США багато штатів мають невизначену систему застосовного покарання, наприклад від 3 до 5 років, за окремі злочини, і обвинувачення у вчиненому злочині вимагає від судді дискреційного рішення щодо призначення передбаченого законом виду покарання.

На думку Д.Даунза, у тих випадках, коли прокурор може порекомендувати відповідний строк покарання, це означатиме зміну балансу сил у розслідуванні [100, с. 13-14]. У цьому випадку будь-яка домовленість передбачає наявність активної співпраці судді, але Апеляційний суд завжди був категорично проти будь-якої участі судді у такому процесі. У справі Тернера [232] обвинувачений визнав вину під тиском захисника і не мав можливості вільного вибору щодо клопотання про визнання чи невизнання вини.

При визначенні покарання суд має враховувати стадію судового розгляду, на якій було заявлено клопотання про визнання вини [272; 273; 276]. Комісія Рансімана запропонувала застосування “поетапних” знижок у покаранні: обвинувачений, який заявляє клопотання про визнання вини на ранніх стадіях провадження у справі, має отримати повну знижку, а обвинувачений, який змінив свою думку стосовно заявлення клопотання про визнання вини під час судового розгляду, отримуватиме мінімальну знижку. Законодавство надає можливість судді продовжувати таку політику щодо призначення покарання (рішення у справі R.v.Hollington and Emmens) [238; 239].

Клопотання про визнання вини передбачає застосування покарання, яке на 5-30% відсотків нижче від звичайного покарання. Коментуючи рішення у справі R.v.Cain, Зейфман погоджується з рішенням апеляційного суду, що обвинувачений повинен мати можливість знати про можливу застосовну знижку [235], водночас у рішенні у справі R.v.Harper той само суд вказав [230], що було б неправильним поширювати знижку покарання на ту особу, яка не визнала себе винуватою. Підґрунтям для надання знижки є щире каяття обвинуваченого. Запізніле клопотання може бути результатом реалістичного та практичного підходу, що застосовується поліцією, захистом та обвинуваченням, суддями та самими обвинуваченими. На думку Р.Пурвеса, такі угоди є невибагливими з економічної точки зору та ефективними і стосувалися в основному співвідношення обґрунтованих фактів та “життєвих реалій” [142, с.140]. Дослідження Королівської комісії підтверджують [146], що ці аргументи є необґрунтованими. Комісія Рансімана, запевняє у тому, що насправді слухання щодо клопотання про визнання вини і є скелетом застосування покарання. З іншого боку, саме попередження про можливе застосовне покарання надає можливість обвинуваченому знати заздалегідь про наслідки його клопотання про визнання вини або відмови від цього клопотання [75, с. 277]. Це відходить від правил Тернера, в яких стверджується, що суддя не повинен брати участь в угоді про визнання вини.

Отже, з вивчення доповіді комісії Рансімана не можна дійти однозначного висновку стосовно того, чи повинна система здійснення правосуддя у кримінальних справах мати елемент власної дискреції та відхиляти можливі незаконні та несправедливі угоди про визнання вини. Не зовсім ясно також висвітлюється питання, чи повинен обвинувачений отримувати суворіше покарання за використання свого права на судовий розгляд. Ешворт характеризував таку практику комісії як “найнижчий рівень у її намаганнях відрізнити принципи від адміністративних можливостей” [74, с. 830].

Угода про визнання вини порушує питання, що становлять громадський інтерес і є важливими для будь-якої системи кримінального правосуддя. Усі системи мають займатися постійним самовдосконаленням. Самовдосконалення, в свою чергу, залежить від самоусвідомлення. Перш ніж система зможе вдосконалитися, їй потрібно усвідомити, як саме їй слід удосконалюватися, а це означає, що їй потрібно знати свої слабкі та негативні сторони. У той час як судовий розгляд має багато інших позитивних рис, він надає можливість виявити і висвітлити, як працює вся система здійснення правосуддя у кримінальних справах у всіх її аспектах. Під час публічного судового розгляду можуть бути виявлені прогалини матеріального та процесуального права, розкритися неефективність діяльності поліції та її незаконні дії, зловживання владою з боку прокурора, виявитися неорганізованість або непідготовленість захисника. Будь-які виявлені у такий спосіб недоліки широко висвітлюються, і громадськість здійснює тиск, домагаючись реформ чи зміни ситуації.

Легітимізація угоди про визнання вини як механізму розгляду кримінальних справ може сприяти виявленню та скасуванню негативних системних недоліків і виправленню певних із них, за умови, що сама процедура угоди здійснюватиметься публічно та прозоро. Однією з найбільших проблем для сторін в угоді про визнання вини у змагальній системі права є попереднє розкриття (disclosure) доказів та позицій сторін при розгляді кримінальної справі, оскільки сторони “не хочуть” віддавати наявну тактичну та юридичну перевагу іншій стороні у справі.

Угода про визнання вини була відомою в США ще у 1805 році, а клопотання про визнання вини було запозичено з англійської правової системи. Ще у 1900 році 80 відсотків усіх справ, розглянутих судами у США, було вирішено без повного судового розгляду колегіями у складі дванадцяти присяжних. Ідея призначення покарання без переваг, що надаються “науковим” інквізиційним процесом, в якому слідчий, прокурор та суддя віддані меті встановлення об’єктивної істини, збору, аналізу доказів та притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, є анафемою для деяких класичних принципів інквізиційних та пост-інквізиційних систем. Принципи законності та перегляду рішень, засновані на засадах дійсних фактів з поясненнями шукачів істини, і навіть презумпція винуватості страждають від тієї системи кримінального правосуддя, що існує в Сполучених Штатах, в яких понад 90 відсотків всіх справ вирішуються без судового розгляду, без дотримання формальностей процесу або дослідження доказів, без умотивування засад, на яких особу було визнано винуватою.

Однак існування угоди про визнання вини є не лише результатом складної природи процедури судового розгляду кримінальних справ у США, що стала результатом “революції кримінального процесу”, спричиненої рішеннями Верховного суду Сполучених Штатів на початку 60х років ХХ століття, значно підвищила рівень захисту обвинуваченого в кримінальній справі. На порозі нового століття 80 відсотків справ вирішувалося у спрощеному порядку шляхом укладання угоди про визнання вини, попри те, що судові розгляди тривали часто не більше одного дня, а іноді набагато менше, ніж кілька годин. Коріння американської системи здійснення правосуддя мають більше вбачатися у ненауковій природі англо-саксонської юриспруденції. Найпріоритетнішим та найголовнішим завданням судового розгляду має бути врегулювання соціальних конфліктів. Встановлення об’єктивної істини є другорядним фактором, оскільки воно є лише засобом досягнення кінцевого головного результату. Якщо конфлікт може бути розв’язано задовільно для обох сторін, тоді не виникає необхідності педантичного встановлення об’єктивної істини.

Наприклад, у справі Свенг проти Штату [226] обвинувачений уклав “угоду” з прокурором і визнав свою вину у двох пунктах обвинуваченнях із десяти, висунутих прокурором. Верховний суд штату Тенессі призначив новий судовий розгляд на основі клопотання про невизнання вини, у зв’язку з тим, що “згідно з Конституцією штату обвинувачений за будь-яких умов має право на швидкий, але повний судовий розгляд справи... і йому не повинно бути відмовлено у реалізації цього права введенням в оману або іншими способами.” У справі Штат проти Вільямса суд дійшов висновку, що наявність будь-якого впливу повинна дозволити обвинуваченому, за наявності навіть найменшого обґрунтування захисту, змінити клопотання про визнання вини на невизнання такої [224]. У справі Ґріффін проти Штату (Griffin v. State) суд дійшов висновку, що “закон надає перевагу судовому розгляду справи по суті”[215]. У рішеннi Верховного суду штату Мічіган у справі O’Hara v. People суд дійшов висновку, що “будь-який тиск на обвинуваченого, аби змусити його визнати свою вину, не може вважатися дозволеним” [217], а “за наявності визнання вини в надії на отримання знижки покарання суд повинен дозволити змінити заявлене клопотання про визнання вини” (рішення Верховного суду штату Каліфорнія у справі Народ проти Макґрорі (People v. McGrory) [219]. У рішенні Верховного суду штату Флоріда у справі Поуп проти Штату суд дійшов висновку, що “заявлене клопотання має бути добровільним, з розумінням наслідків заявлення такого клопотання і не повинно бути спричинено страхом, неправильним розумінням, спонуканням, обіцянками, неможливістю його відхилення або відсутністю знань”[221].

В іншому важливому прецеденті Ділауч проти Штату (Delouch v. State) суд посилався на англійську практику застосування клопотання про визнання вини при вирішенні справ: “... оскільки клопотання про визнання вини часто заявляється у зв’язку з тим, що обвинувачений сподівається на те, що отримає відповідну знижку від суду при призначенні покарання, в англійській практиці розгляду справ такі клопотання не приймаються судом, якщо тільки обвинувачений не наполягає на тому, і він знає про те, що клопотання про визнання вини не призведе до зміни покарання ... дискреційні повноваження суду завжди повинні виявлятися на користь підтвердження відсутності вини особи. Всі суди мають дотримуватися закону таким чином, аби забезпечити повний судовий розгляд справ щодо суті.” [213].

Важливим прецедентом стало рішення Верховного суду Вісконсину, постановленому у 1877 році стосовно затвердження угоди між обвинуваченим та прокурором, за яким обвинуваченому гарантувалося призначення м’якшого покарання. Суд дійшов висновку, що таку угоду “дуже важко, навіть практично неможливо відрізнити від прямого продажу правосуддя”. Верховний суд визнав неприйнятною “приховану” практику укладання угод про визнання вини, оскільки “справедливість (правосуддя) завжди виражається найкраще під час відкритого судового розгляду, а судовий розгляд є найкращою перевіркою здійснення справедливого правосуддя” [227].

Верховний суд Мічігану у справі Edwards v. People висловив своє занепокоєння з приводу неправомірної участі прокурорів в угодах про визнання вини: “прокурори з метою заощадження коштів або керуючись будь-якою іншою метою, наполягають на тому, щоб обвинувачені визнавали свою вину у вчиненні злочину, запевняючи цих осіб про те, що це може вплинути на зменшення покарання” [228]. В іншій відомій справі Верховного суду штату Луїзіана Штат проти Костона суд привернув увагу до помилки особи при заявленні клопотання про визнання вини (у вчиненні якого саме злочину він зізнався) та відсутності його вини у вчиненні цього злочину [222]. Верховний Суд штату Джорджія у рішенні у справі Ґріффін проти Штату (Griffin v. State) привертав увагу до процедури прийняття заявленого клопотання про визнання вини судом: “клопотання про визнання вини є визнанням вини під час відкритого судового розгляду та відмовою від повного розгляду справи. Як зізнання у вчиненому злочині, клопотання повинно сприйматися з обережністю та ретельно перевірятися судом ... зміна клопотання повинна дозволятися, коли особа його заявила, не вчиняючи злочину, але сподіваючись отримати менш тяжке покарання.” [215].

В одній зі справ федеральної юрисдикції США Сполучені Штати проти Байанда (United States v. Bayand) 1883 року [200] підтверджувалося клопотання про визнання вини, яке було спровоковане пропозиціями прокурора. В основному ж суди не скасовували рішення, засновані на клопотанні про визнання вини та обвинуваченнях, винесених на основі клопотань про визнання вини, тільки у тих випадках, у яких клопотання не провокувалося пропозиціями прокурора про надання відповідних “знижок” [223, 216, 218, 225, 211, 212]. У справі Мастронада проти Штату (Mastronada v. State) [216] підсудний сподівався на призначення м’якшого покарання у випадку визнання вини, як це було попереднього разу під час його першого засудження; у справі Народ проти Леннокса (People v. Lennox) [218] батько обвинуваченого, його захисник та обвинувач наполягали на тому, щоб він визнав свою вину, аби уникнути смертної кари.

Верховний суд США у цей період не розглядав безпосередньо питання застосування угоди про визнання вини, але є певні свідчення того, що він би підтвердив практику інших судових органів [214; 220]. Наприклад, у справах Whiskey Cases [210] Верховний суд наполягав на тому, що обвинувачені, яким було дозволено давати свідчення проти співучасників злочинного діяння, мають можливість бути помилуваними, а угода про визнання вини, яка призводила до знижок у покаранні та до відмови від цивільного позову держави, має вважатися недійсною.

Небажання Суду дозволити відмову від судового розгляду було також продемонстровано у справі Insurance Co. v. Morse [194]. У цій справі Суд визнав нечинним закон штату Вісконсин, який зобов’язує страхові компанії при здійсненні своєї діяльності відмовлятися від свого права на звернення до суду штату, а замість цього звертатися до федерального суду. Суд визнав своє негативне ставлення до відмови від права на судовий розгляд укладанням угоди про визнання вини [196]. Те ж саме стосувалося й інших рішень судових органів федеральної юрисдикції [202; 204-209].

У справі Hаllinger v. Davis [193] Верховний Суд підтримав обвинувачення, засноване на клопотанні про визнання вини у справі, в якій не було укладено угоду про визнання вини та суд був максимально уважним до обвинуваченого, наполягаючи на тому, щоб обвинувачений переглянув заявлене клопотання. Закон штату Нью Джерсі передбачив, що при заявленому клопотанні про визнання вини у вбивстві суд повинен провести слухання справи для того, щоб визначити, чи було це вбивство першого чи другого ступеню. Обвинувачений стверджував, що будь-яка відмова від права на розгляд справи судом присяжних з цього питання, навіть з урахуванням того, що клопотання було заявлено свідомо та добровільно, порушувало Чотирнадцяту поправку до Конституції, яка передбачає існування “належного процесу” (due process clause).

Перші рішення Верховного суду США стосовно “угоди про визнання вини” було винесено у 60-70-х роках минулого століття. Це передусім пов’язано з тим, що практика вирішення кримінальних справ шляхом укладання “угоди” все більше вкорінювалася у життя та стала нормальною практикою з початку ХІХ століття. Як стверджує Д.Дуглас, уже в 20-ті роки “угода про визнання вини” стала невід’ємною складовою судової системи [99, c.579]. Якраз у цей час більшість штатів створили спеціальні комісії з метою вивчення систем здійснення правосуддя у власних юрисдикціях та їх детального аналізу [107, 133, 116]. Аналіз систем здійснення правосуддя у кримінальних справах свідчив про швидке зростання кількості “клопотань про визнання вини”. Наприклад, за твердженням Фуллера, кількість “клопотань” виросла з п’ятдесяти відсотків у 1917 році до семидесяти п’яти відсотків у 1927 році (у містах) [106, c.79]. У штаті Джорджія кількість клопотань з 1916 року по 1920 рік зросла на 70 відсотків [107, c.16]. У Нью-Йорку у 1839 році лише 25 відсотків обвинувальних вироків було постановлено на основі клопотання про визнання вини, а вже через 10 років кількість клопотань про визнання вини збільшилася на сорок п’ять відсотків. У 1869 році цей рівень піднявся до семидесяти відсотків, а рівень клопотань про визнання вини все зростав кожного десятиліття, доки не сягнув дев’яноста відсотків у 1920 році [134, c.97-107].

Верховний суд США не виносив рішень стосовно угоди про визнання вини, доки не було вирішено питання “конституційності” цієї угоди та її становлення як частини системи кримінального правосуддя. У своїй першій справі Суд звернувся до питання легітимності “угоди ” та розглядав питання, чи є вона порушенням права обвинуваченого на розгляд справи судом присяжних. У справі США проти Джексона (United States v. Jackson) Суд скасував закон, який дозволяв застосування смертної кари тільки після розгляду справи судом присяжних [203]. Суд дійшов висновку, що такий закон накладає обмеження на здійснення конституційного права особи, і ухвалив, що скасований закон призводив до визнання особою своєї вини.

Через два роки Верховний суд змінив своє ставлення до угоди про визнання вини у справі Brady v. United States [192]. У цій справі Суд постановив, що “угода” має свої позитивні аспекти, зазначаючи, що практика застосування “угоди” може бути вигіднішою як для обвинувачення, так і для захисту. У цьому рішенні Верховний Суд висловив думку, що практика застосування угоди вселяє надію на успіх у перевихованні обвинуваченого [192]. Суд також узаконив угоду у випадках, коли це може призвести до смертної кари для обвинуваченого. Зважаючи, що не всі клопотання про визнання вини, заявлені у зв’язку зі “страхом” застосування смертної кари, повинні вважатися недійсними, Суд встановив, що прецедент у справі Jackson просто визначав необхідність відповідності заявлених клопотань критеріям “усвідомлення” та “добровільності” [203]. Однак у цьому ж році, постановляючи рішення у справі North Carolina v. Alford [198], Cуд у своєму рішенні вже не посилався на міркування щодо реабілітації особи. Узаконюючи клопотання про визнання вини у справі Alford, Суд привернув увагу до того, що клопотання було заявлено добровільно і свідомо, при цьому існували достатні підстави для підтвердження вини обвинуваченого.

У цьому ж році в одній із найвідоміших справ стосовно угоди про визнання вини – Сантобелло проти Нью-Йорку (Santobello v. New York) [199], Суд постановив, що в коло судових повноважень входить надання вказівок обвинуваченню по виконанню угоди про визнання вини у випадку невиконання “угоди”. Суд дійшов висновку, що “угода про визнання вини є суттєвим компонентом системи здійснення правосуддя”. Суд наголосив на державній необхідності розглядати справи швидко та ефективно, особливо наголошуючи на тому, що розгляд справ із застосуванням клопотань про визнання вини є набагато дешевшим та проходить набагато швидше, ніж коли справа розглядається судом присяжних. Верховний суд США дійшов висновку, що “угода про визнання вини, належним чином адміністрована, повинна заохочуватися” [199]. Особливо вагомим став вислів Суду про те, що “угода про визнання вини є не лише суттєвою частиною кримінального процесу, а й вельми бажаною частиною цього процесу” [199].

Іншою резонансною справою, в якій розглядалося перевищення повноважень обвинуваченням, була справа Bordenkircher v. Hayes [191], в якій прокурор пообіцяв висунути більш суворі обвинувачення особі, у випадку якщо вона не погодиться визнати свою вину. Таким чином, у цій справі Суд відмовився від визнання права на “належний процес” (due process) та, виходячи з права на змагальний процес, постановив рішення щодо рівних можливостей, що існують у обвинувача та захисника стосовно угоди про визнання вини. Суд вирішив, що обвинувачені, яким надається правова допомога адвоката, “мають можливість обміркувати пропозиції прокурора, і, отже, у них менше шансів на помилкове самообвинувачення” за наявності процесуальних гарантій, що оточують клопотання про визнання вини [197; 199; 195; 190]. Більш того, Суд дійшов висновку, що існують певні “конституційні межі” дискреційних повноважень прокурора під час дебатів з приводу угоди про визнання вини, проте Суд водночас підтвердив законність широких дискреційних повноважень прокурора при внесенні пропозиції обвинуваченому щодо угоди про визнання вини та існуванні можливих “негативних” наслідків при розгляді справи судом присяжних на підставі обвинувачень, висунутих йому прокурором без угоди про визнання вини.

Трохи пізніше Суд звернувся до своїх міркувань у справі США проти Ґудвіна (United States v. Goodwin) [201]. Суд відмовився визнати правомірним призначення надмірного покарання за бажання обвинуваченого скористатися своїм конституційним правом на розгляд справи судом присяжних, таким чином узаконюючи угоду про визнання вини як процесуальну норму. При цьому Суд наголосив, що покарання особи за бажання скористатися своїми процесуальними правами є порушенням права на належний процес (due process), оскільки сама природа суду присяжних не передбачає існування додаткового покарання за використання права на розгляд справи судом присяжних [201]. Таким чином, існування вищезазначених прецедентних рішень Верховного Суду США призвели до ситуації, за якої процедура вирішення справ у спрощеному порядку за наявності клопотання про визнання вини набула легітимності та стала невід’ємною частиною системи здійснення правосуддя у кримінальних справах в США.

Верховний Суд США охарактеризував “угоду про визнання вини” як “основний структурний елемент системи здійснення правосуддя”, що повинен мати всіляку підтримку за умов законного застосування та дотримання основних процесуальних засад здійснення правосуддя у кримінальних справах. Суди загалом дійшли висновку, що угода про визнання вини є важливою для кримінального процесу США та судової системи, оскільки без “угоди” система прийде до занепаду, враховуючи велику кількість кримінальних справ, що розглядаються щороку у США шляхом укладання угоди про визнання вини. Крім аргументів на користь практичної необхідності заощадження та пропорційного розподілу судових ресурсів, коштів прокуратури та правоохоронних органів, угоду про визнання вини було виправдано з багатьох інших підстав.

Головною характерною рисою американського кримінального процесу є відсутність формалізованого попереднього слідства за одним винятком: справи, які розглядаються Великим журі присяжних США, що є по своїй сутності інквізиційним органом, який таємно представляє докази без будь-якої участі захисту. Однак кримінальні розслідування не призводять до тривалого досудового тримання під вартою обвинувачених осіб, оскільки законодавство стосовно “прискореного” судового розгляду гарантує те, що судовий розгляд справи повинен відбутися упродовж приблизно 3 – 6 місяців від моменту арешту особи. Визнання вини передбачає пропуск судового розгляду та попереднього слухання справи, що в Сполучених Штатах складається зі змагального слухання справи, в якому обвинувачення представляє prima facie справу (тобто таку, що є достатньо обгрунтованою доказами для порушення судового слухання по суті) або провадження у Великому журі присяжних, де прокурор таємно подає подібні докази (такі, що вагомо підтверджують підозру у винуватості особи) журі від 12 до 23 мирових суддів, що працюють на добровільних засадах, які й вирішують питання щодо наявності достатніх доказів для висунення обвинувачення. Обвинувачений може відмовитися від попереднього слухання, і це нерідко об’єднується з угодою про визнання вини у суді першої інстанції за умови застосування менш суворого вироку на відміну від того, що може очікуватися внаслідок повного судового розгляду.

Однак саме відмова від судового розгляду за участю присяжних є найбільшою користю для держави та судів. Розгляд справи судом присяжних може тривати, починаючи від одного дня до тижня або може навіть затягнутися на місяці, зважаючи на складність справи, або, якщо справа стосується злочину, за вчинення якого може бути покарання у вигляді смертної кари, де встановлюються спеціальні процедури відбору присяжних та більш прискіплива підготовка до справи захистом та обвинувачем, судовий розгляд буде особливо довготривалим. У змагальній системі сторони мають самостійно викликати свідків та повністю готувати справу обвинувачення та захисту.

Непередбачуваність рішення присяжних робить судові розгляди особливо напруженими та залежними від досвіду та хитрощів адвокатів. Саме тому обидві сторони: обвинувачення та захист намагаються вирішити справи таким чином, аби уникнути повного судового розгляду справи. Також іншим чинником є ускладнена природа судових слухань за участю присяжних у США, що надає захисникові перевагу у обговоренні належного вирішення справи прокурором. Відомо, що від 70 до 90 відсотків усіх справ вирішуються на підставі клопотання про визнання вини, і розгляд справи судом присяжних у деяких юрисдикціях став своєрідним рідкісним “показовим судовим розглядом”, певною розвагою для публіки.

З точки зору обвинувачення у випадку повного судового розгляду існує загроза більш суворого покарання, що надає обвинуваченню вагомі переваги щодо укладання угоди. Можливість покарання у вигляді смертної кари або позбавлення волі, іноді довічного, надає прокуророві вагомі важелі заохочення до укладання угоди про визнання вини. Верховний суд Сполучених Штатів у справі Bordenkircher v. Hayes [191] затвердив вирок щодо цього обвинуваченого як правильне застосування принципів укладання угоди про визнання вини. Не є таємницею, що підсудні, які “програють” повний розгляд справи в суді присяжних, майже завжди отримують покарання, що є суттєво вищим, ніж те, що пропонується під час укладання угоди про визнання вини. Європейські вчені критикували цей примусовий аспект американської практики укладання угоди про визнання вини та намагалися переконатися у тому, щоб використання права на повний судовий розгляд не призводило до постановлення віндикаторних вироків. Це не означає, що обвинувачений не повинен отримувати знижку при призначенні покарання, знижку, яка може бути виправданою в традиційному розумінні кримінального права у випадку дієвого каяття, в результаті явки з повинною, або, що більш прагматично для судової системи, в зв’язку з економією коштів та зусиль, що витрачаються на судовий розгляд. Аби уникнути засудження невинуватих, навіть у разі укладання угоди на обвинувачення має покладатися обов’язок довести розслідування справи поза межами розумного сумніву у тому, що особа вчинила злочин [148, c.271]

У деяких юрисдикціях судді часто беруть участь в укладанні угод про визнання вини. У Каліфорнії судді, прокурор та адвокати захисту обговорюють справи та виробляють найбільш прийнятні пропозиції для укладання угоди. Участь судді у деяких випадках є необхідною. Іноді обвинувачені, що не можуть дійти згоди стосовно скасування всіх обвинувачень, висунутих прокурором, будуть “торгуватися” з суддею стосовно меншого покарання або винесення рішення про застосування заходів, не пов’язаних із позбавленням волі (пробація), у випадку всіх висунутих прокурором обвинувачень. У федеральній системі та деяких штатах судді не дозволяється брати участь у обговоренні умов угоди про визнання вини. Якщо суддя все-таки бере участь у такому обговоренні, він повинен бути відведеним від розгляду цієї справи. Судді, що не можуть брати участь у обговоренні умов угоди про визнання вини, можуть отримати лише узгоджені умови угоди про визнання вини і лише відхиляють або приймають її умови. Судді повинні вимагати наявності фактичного підґрунтя для укладання угоди про визнання вини, аби не допустити визнання вини у вчиненні злочину, якого особа не вчиняла, виключно з метою звільнення від досудового позбавлення волі, або з метою прикриття спільників. Але, оскільки попереднє розслідування в США є менш формалізованим, ніж в Європі, та оскільки суддя, що розглядає справу, часто мусить визначати прийнятність клопотання про визнання вини, не маючи офіційного доступу до поліцейських протоколів або досудового розслідування, розгляд питання дійсності “зізнання” часто виявляється поверхневим та необґрунтованим. Фактично деякі суди встановили, що заява про визнання вини не є недійсною навіть у тому випадку, якщо прокурор знав про те, що він не мав достатніх доказів для висунення обвинувачення, наприклад, у зв’язку з тим, що єдиного свідка-очевидця неможливо знайти. Відсутність повного розкриття обвинувального досьє у Сполучених Штатах Америки створює можливості для такого “введення в оману” та неправомірних дій у контексті укладання угоди про визнання вини.

У справі North Carolina v. Alford Верховний суд США вирішив, що клопотання про визнання вини має бути прийнятним навіть для обвинуваченого, котрий заперечує свою вину, але, наприклад, хоче запобігти смертній карі, оскільки у досьє обвинувачення наявні достатні докази його вини [198]. Деякі німецькі дослідники висловили думку стосовно того, що угода в такому вигляді, як вона існує в Сполучених Штатах, включає можливість заохочення укладання угоди через погрозу застосування надзвичайних покарань, а також обіцянку стосовно застосування пом’якшеного покарання, іноді шляхом введення в оману стосовно доказів, нібито наявних у матеріалах справи, що також може призвести до порушення законного порядку розгляду справи згідно з законами, що регулюють питання добровільності визнання вини. Широковідомий історик права Джон Ленгбайн навіть охрестив американську систему укладання угод заміною “катування як засобу вимагання визнання вини” [123, c.3-22], присвятивши цьому питанню ціле монографічне дослідження [124]. Отже, загроза застосування більш тяжкого покарання судом присяжних, безперечно, впливає на стимулювання визнання вини, відмови від попередніх слухань та відмови від повного розгляду справи у суді присяжних на користь скорочених судових розглядів, спрямованих на заощадження державного часу та коштів. Загалом думки юристів стосовно “угоди про визнання вини” та цього кримінально-процесуального інституту США є неоднозначними: як негативними, так і повністю позитивними [22, c. 73-83].

Отже, будь-яка система, яка обирає угоду про визнання вини як метод вирішення справ, має усвідомлювати, що такі угоди – це більше, ніж просто ще один метод вирішення справ чи розчищення судів від наявного перевантаження. Угода про визнання вини, у тому вигляді, в якому вона існує в США, може входити в конфлікт із цінностями, які будь-яка раціональна та справедлива система має захищати і плекати, а система, що сприймає угоду, повинна принаймні усвідомлювати, які цінності традиційної системи здійснення правосуддя у кримінальних справах вона може втратити.