<<
>>

1.3. Учасники угоди про визнання вини

Учасниками (суб’єктами) угоди про визнання вини, на відміну від більш широкого поняття “суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності” [31, c.16-29], є обвинувачений (та/або його захисник) і обвинувач (прокурор).

Однією з ключових фігур цієї процедури є обвинувачений/підсудний. У багатьох випадках обвинувачений вважається пасивним, а не активним учасником угоди [66, c.913-914]. Б.Сварт, наприклад, висвітлює правові проблеми вступу обвинуваченого в обговорення процедури угоди про визнання вини та відмови від права на судовий розгляд [159, c.223-224]. Скотт та Штунц розглядають угоду про визнання вини як процедуру, аналогічну укладенню цивільного контракту: “це право радше походить з перспективи вирішення цивільних справ, а сама процедура застосовується за аналогією договірного врегулювання спорів між сторонами при розгляді таких справ” [154, c.1909-1910]. Обвинувачений може не бажати повного судового розгляду своєї справи, враховуючи об’єктивні підстави, за яких судовий розгляд справи може призвести до більш негативних результатів.

Важливо з’ясувати дійсність бажання обвинуваченого вступити у переговорний процес з обвинувачем щодо визнання своєї вини, тобто “добровільність” зізнання у вчиненні злочину. Відсутність дійсної добровільності вступу у переговори про визнання вини або “справжньої добровільності” визнання вини (genuine willingness) може призвести до відмови суду прийняти зізнання особи у вчиненні злочину, що, в свою чергу, матиме наслідком скасування судом усіх попередніх домовленостей щодо справи між сторонами. У більшості випадків перед обвинуваченим постає “вибір без вибору”: завершити справу швидко або роками чекати вирішення справи у повному судовому розгляді (що в державах загальної правової традиції може означати до п’яти років в одній інстанції, особливо за умови розгляду справи судом присяжних); не привертати уваги громадськості та засобів масової інформації до розгляду кримінальної справи (або дійсно постати перед можливістю участі у публічному судовому слуханні, що особливо стосується “важливих кримінальних справ, які знаходяться під пильним спостереженням громадськості”, так званих резонансних кримінальних справ (sensitive criminal cases)); бути обвинуваченим у вчиненні менш тяжких злочинів (або бути обвинуваченим по всіх можливих, а іноді й більш тяжких епізодах кримінальної справи; більш того, іноді бути “надмірно обвинуваченим” (overcharged або overvindicated) за відмову вступити в угоду про визнання вини); заручитися підтримкою прокурора щодо отримання менш суворого покарання або взагалі звільнення від покарання за окремими епізодами справи (навіть декриміналізації деяких із епізодів і накладення штрафу чи застосування пробації) або погодитися з пропозицією прокурора щодо застосування найбільш суворого покарання в межах максимально та мінімально передбаченого.

Що є кращим в окремо взятій ситуації для конкретного обвинуваченого, як краще вчинити – питання риторичне, бо кожна справа має свої конкретні особливості. Європейський суд з прав людини частково розглядав цю проблему у справі Девеер проти Бельгії (Deweer v. Belgium) [172]. У цій справі заявник мав можливість визнати свою вину у злочині (несплата податків), який він насправді не вчиняв, та сплатити штраф, що становив суму приблизно в 300 разів меншу, ніж та сума, що могла б бути застосованою, якби його було визнано винуватим у результаті судового розгляду справи. Питання непропорційності вибору між можливими результатами внаслідок судового розгляду та у випадку укладення угоди про визнання вини і було предметом розгляду Європейського суду. Питання стосовно справжньої добровільності заявленого клопотання про визнання вини може також виникати під час провадження у справах, пов’язаних із розслідуванням злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями, у складних справах, в яких злочини вчинялися групами осіб. У цих справах “незначні” учасники кримінальних угруповувань можуть брати на себе вину за вчинені злочини. Це також стосується і справ, де особа заздалегідь та за попередньою домовленістю виконувала функцію того, хто буде нести відповідальність за вчинені групою злочинні діяння. У деяких випадках прокуратура знаходить вихід із ситуації та пропонує учаснику злочинного угруповання дати свідчення проти інших осіб взамін на зміну або скасування обвинувачення, висунутого у справі [40, c.65]. Обвинувачений може бути невинуватим у тому злочині, в якому його обвинувачено, проте з урахуванням вищезазначених негативних наслідків, до яких може призвести повний судовий розгляд, він може зробити вибір на користь клопотання про визнання вини. Особливо це стосується справ, що розглядаються судом присяжних, які є найбільш непередбачуваними з точки зору результату. У таких справах особа, що мала б постати перед судом присяжних, за порадою та тиском з боку адвоката, обирає клопотання про визнання вини [40, c.68].
Обвинувачений може також вступити у переговори щодо укладення угоди у випадках дієвого каяття або навіть суто прагматично бажаючи отримати відповідні “поблажки” від прокурора під час висунення обвинувачення, наприклад, у вчиненні менш тяжкого злочину [67, с. 656-656].

Практично у всіх справах, в яких обвинуваченим заявляється клопотання про визнання вини, бере участь адвокат, що передусім зумовлюється тим, що процедура клопотання є досить складною та вимагає певних знань у галузі кримінального права і кримінального процесу в зв’язку з необхідністю вирішення питання, чи слід віддати перевагу спрощеній чи повній процедурі судового розгляду справи. Це також зумовлюється тим, що на суд покладається обов’язок визначити, чи усвідомлює обвинувачений, який заявляє клопотання про визнання вини, можливі наслідки такого клопотання. Не слід виключати і можливостей зловживання ситуацією з боку працівників прокуратури, які можуть висунути обвинувачення у злочинах, що не були вчинені обвинуваченим, або можливості висунення обвинувачень за більш тяжкі злочини або, наприклад, за обтяжуючих обставин [66, c.948-956].

Водночас постає питання, як діяти у випадку обвинуваченого, що насправді не вчиняв злочину? Як зазначає Альшулер (США), “у такому випадку втрачається весь сенс системи кримінального судочинства, усі ретрибутивні та утилітарні цілі кримінального правосуддя зводяться нанівець, коли особа, невинувата у вчиненні злочину, карається, а винна особа взагалі не підпадає під дію системи кримінального правосуддя” [67, с. 652]. В ідеальному варіанті виходять із припущення, що процедура клопотання про визнання вини забезпечує зізнання та каяття особи, що справді вчинила кримінально каране діяння. Невинувата особа не вчиняла злочину і, отже, не повинна потрапити під прес машини кримінального переслідування з боку держави [71, с.81]. Однак це не завжди так на практиці. У будь-якому випадку прокурор не може знати на сто відсотків, чи вчинила особа злочин, у якому вона зізнається. Прокурор розглядає справу з точки зору вірогідності вчинення цією особою злочину на основі інформації та наявних доказів.

Більш того, обвинувачення пропонує ті самі знижки винуватій особі, що й невинуватій. Відсутність достатньої інформації у прокурора ставить його у досить незручну позицію: в ідеалі він не може допустити покарання невинуватої особи та неможливості покарати злочинця. Ці питання вивчалися та детально досліджувалися у судовій практиці Верховного Суду США (рішення у справах Борденкірхер проти Хайєса (Bordenkircher v. Hayes) [191], Бреді проти Сполучених Штатів (Brady v.United States) [192], Мур проти Мічіґану (Moore v.Michigan) [197], Північна Кароліна проти Елфорда (North Carolina v.Alford) [198], Сантобелло проти Нью-Йорку (Santobello v. New York) [199], Сполучені Штати проти Джексона (United States v. Jackson) [203], Справи Віскі (Whiskey cases) [210]). Верховний Суд США дійшов висновку, що клопотання про визнання вини повинно мати достатнє фактичне обґрунтування. Скотт Р. та Штунтц В. стверджують, що серйозною проблемою у цьому відношенні є ставлення прокурора до невинуватості особи як до відсутності достатніх доказів її вини [153, с. 2011-2012]. Зокрема прокурор пропонуватиме обвинуваченому якомога більші знижки у випадку заявлення клопотання про визнання вини, якщо наявних у нього доказів недостатньо для доведення в судовому розгляді вини обвинуваченого поза межами розумного сумніву. Найчастіше це будуть пропозиції щодо застосування нетюремних санкцій до особи, яка не вчиняла злочин.

Що ж слугує для обвинуваченого, як винуватого, так і фактично невинуватого (factually innocent and guilty defendant), основними привабливими рисами під час вирішення питання про укладання угоди про визнання вини? В основному це знижка при призначенні покарання та внесення записів щодо судимостей не за всіма пунктами обвинувачення. Для винуватої особи це передусім зниження строку покарання та вилучення деяких вчинених ним злочинів з переліку вчинених злочинів (щодо причин визнання вини див. Додаток “Е”). З іншого боку, для невинуватої особи – це передусім невизначеність та існування ризику бути засудженою внаслідок повного судового розгляду справи. Американські дослідники Х.Бедо та М.Раделет стверджують, що невинувата особа знаходиться під більшим тиском порівняно зі злочинцем [78, c. 21, 150].

Існують також інші правові аспекти, про які обвинувачений може не знати, вступаючи в угоду про визнання вини, тому залучення захисника до розгляду таких справ має бути більш ніж рекомендованою обвинуваченому [101, с. 410]. У США, Англії та Уельсі існує інститут адвокатури та представництва осіб у кримінальному процесі. Для представництва інтересів осіб у кримінальному процесі у суді необхідно мати свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю у певній юрисдикції. В Англії та Уельсі основний тягар підготовки кримінальної справи до розгляду лежить на адвокаті-соліситорі (їх 66 000, проте більшість із них не мають права на представництво клієнтів у вищих судах) та адвокаті – баррістері, що має право на представництво у всіх судах. Загальна кількість баррістерів дуже невелика (біля 5 000), тому кількість кримінальних справ, що представляються баррістерами, досить велика. Нерідко баррістер знайомиться з обвинуваченим лише безпосередньо під час розгляду справи в суді. Як в Англії, так і в США участь захисника у кримінальному процесі є не тільки правом обвинуваченого, а й обов’язком держави забезпечити його. І участь захисника у розгляді кримінальної справи має бути ефективною (наприклад, ефективність участі захисника досліджувалася у справі МакМанн проти Річардсона [196]).

Загалом роль захисника полягає у наданні обвинуваченому/ підсудному якнайкращого захисту згідно з етичними правилами поведінки (ethical rules / rules of professional conduct). Саме функцією захисника є надання порад та рекомендацій обвинуваченому стосовно його поведінки під час розгляду кримінальної справи, а також щодо наслідків визнання вини, заявлення певних клопотань щодо визнання або невизнання певного виду злочину тощо. Враховуючи обізнаність адвокатів із процесуальними правилами та особливостями розгляду кримінальних справ, обвинувачений повністю покладається на свого захисника як на єдину особу, що реально захищає його інтереси. На діяльність адвокатів при представництві осіб під час розгляду кримінальних справ з укладанням угоди впливають:

- по-перше, фінансово-економічні чинники. Більшість адвокатів представляють свого клієнта на основі приватної домовленості. Інші адвокати беруть участь у кримінальній справі за призначенням у зв’язку з тим, що обвинувачений не має коштів, щоб самостійно оплатити послуги адвоката. Проте участь адвоката в укладанні угоди про визнання вини не в усіх юрисдикціях є обов’язковою. Як приватні, так і призначені адвокати у своїх діях керуються економічною вигодою, радше ніж морально-етичними та юридичними професійними цінностями під час представництва у кримінальних справах. Загалом для представників юридичної професії США, наприклад, існує декілька способів виживання в юридичній практиці. Один із них – здобуття репутації успішного адвоката, що не програє справи, і відповідно встановлення високих ставок на юридичні послуги клієнтам. Інший спосіб – представництво клієнтів у великій кількості справ. Як відомо, кількість у такому випадку не завжди співвідноситься з якістю, і таким чином, це призводить до того, що адвокат, призначений державою, буде наполягати на укладанні угоди про визнання вини [68, с. 118]. Іншою обставиною є домовленість із адвокатом стосовно оплати його послуг, яка може обумовлюватися чітко визначеною сумою або передбачати оплату за відповідну кількість годин, що адвокат відпрацював у справі. Саме перший вид домовленості стосовно оплати юридичних послуг стимулює адвокатів та їхніх клієнтів, які відповідно хочуть заплатити менше, до угоди про визнання вини. Нерідко трапляється так, що обвинувачені ухиляються від сплати за послуги адвоката після судового розгляду. Саме тому адвокати намагаються отримати відповідну платню заздалегідь. Більш того, непередбачуваність кримінального процесу призводить до того, що адвокату набагато легше вступити в узгоджене клопотання про визнання вини з метою обмеження витрат часу та зусиль. Що стосується адвокатів, які призначаються та оплачуються державою, вони, маючи на меті швидше позбутися великої кількості справ, також намагаються стимулювати заявлення клопотання;

- по-друге, неекономічні стимули вступу в угоду про визнання вини в основному пов’язані з тим, що адвокат є частиною тієї самої системи, що й суддя та прокурор. У цій системі він залишиться працювати і в майбутньому, після того, як справу буде вирішено. Тому адвокати, особливо призначені державою, відчувають на собі величезний тиск з боку прокурора та судді, які загалом обвинувачують саме адвокатів у наявності в них великої кількості справ, що підлягають повному судовому розгляду. Це є своєрідним свідченням корумпованості системи, оскільки особи, що працюють в ній, відповідно реагуватимуть на заявлені клопотання таким чином, щоб “не мати неприємностей” із суддею або прокурором, з якими доведеться співпрацювати у майбутньому.

Крім того, у деяких випадках питання про укладання обвинуваченим угоди про визнання вини може вирішуватися на основі “внутрішнього ставлення захисника до справи, що розглядається, або його почуттів до обвинуваченого” [132, с. 102-105]. Іншим стимулом до вступу в угоду є відсутність або недостатність доказів невинуватості особи. Однак у більшості випадків саме наявність бажання у обвинуваченого заявити клопотання про визнання вини є однією з причин того, що адвокати схиляються до рішення щодо вступу в угоду.

При заявленні клопотання про визнання вини роль адвоката також поширюється на вибір найбільш вдалої процедури для вирішення справи. При визначенні можливості участі у процедурі клопотання адвокат аналізує такі аспекти кримінального минулого свого підзахисного, як його попередні судимості. За наявності попередніх судимостей захисник має менші можливості поліпшити ситуацію свого клієнта при обговоренні умов клопотання [68, с. 1079]. Особиста характеристика підзахисного також відіграє не останню роль у процедурі укладення “угоди”. Більш того, вона є важливим чинником під час обговорення умов “клопотання” з представниками обвинувачення. Зазвичай особи, що вперше вчинили злочини, більше схиляються до укладання угоди. Це також стосується осіб, які раніше вже погоджувалися з умовами угоди, тобто які вчиняють злочин не вперше. Ці особи вже знайомі з перевагами угоди, зокрема зі знижками, що застосовуватимуться для призначення покарання та висунення обвинувачення або для перекваліфікації злочинів. У цьому разі обвинувачення не бажає надавати великі “знижки” особі, що вчиняє злочин повторно.

Інше питання, що постає перед адвокатом при вирішенні того, чи має його клієнт приймати умови “угоди”, є перевірка наявності дійсно вагомих підстав та доказів вини підзахисного у випадку повного судового розгляду справи. Це також стосується і самої природи злочину, вчиненого підзахисним. Не можна не погодитись з думкою М.Філі, що резонансні справи не вирішуються шляхом угоди про визнання вини, також це стосується справ так званої великої публічної зацікавленості, зважаючи на інтерес громадськості до повного судового розгляду таких справ [103, с. 176-181]. У цих справах навіть за наявності згоди на визнання вини прокурор не погодиться на вирішення справи укладанням “угоди”. У таких справах визнання особою вини не відіграє великої ролі, оскільки у таких випадках позиція обвинувачення буде незмінною: висунуте обвинувачення залишається таким самим суворим, обвинувачений не отримає ні знижок покарання, ні перекваліфікації вчинених злочинів. У деяких випадках важливою може бути і перспектива публічного слухання у справі, що зумовлюється високою зацікавленістю громадськості у тому, щоб законність та кримінальна караність протиправних діянь були дієвою частиною політики держави у боротьбі зі злочинністю. У цьому відношенні застосовується принцип “справедливість має бути видимою”[64, c. 51].

Загалом же статистичні дані й судова практика держав англосаксонської правової традиції свідчать про те, що можливість застосування процедури клопотання про визнання вини є набагато вищою у справах, що стосуються нетяжких злочинів, ніж у справах злочинів проти держави, злочинів проти життя та здоров’я людини, або інших злочинів із тяжкими негативними наслідками як для приватних осіб, так і для держави. Іноді обвинувач враховує й можливу застосовну міру покарання у випадку певного злочину. Наприклад, у деяких юрисдикціях США є негласне правило, що процедура клопотання про визнання вини не застосовується у справах про злочини, де міра покарання перевищує п’ять років позбавлення волі.

Важливим елементом діяльності захисника під час представництва особи при заявленні клопотання про визнання вини є перегляд переконливості наявних доказів вини обвинуваченого. Якщо таких доказів недостатньо, обвинувачення може погодитись на “поліпшені умови” при укладанні угоди. Загалом діяльність захисника при вирішенні клопотання залежатиме від оцінки ситуації. У випадку великої ймовірності виправдання особи захисник може запропонувати своєму клієнтові не вступати в угоду, а наполягати на розгляді справи судом присяжних або професійними суддями. При цьому захисник має пояснити своєму клієнтові непередбачуваність або достатню передбачуваність результату судового розгляду, що може мати місце [257]. Е.Сандерс та Р.Янг вважають, що остаточне рішення має прийматися на власний розсуд обвинуваченим, і цей вибір має бути свідомим та щонайкраще відображати поради захисника, який має діяти в інтересах клієнта, а не в інтересах процесу або бажання якнайшвидше позбутися справи [148, с. 312-313]. Аби підвести підсумок ролі адвоката у процесі укладання угоди, варто пригадати слова А.Альшулера, який стверджує, що “сама система розгляду та підготовки кримінальних справ стимулює захисника до вступу в угоду і таким чином призводить до того, що захисник не приділяє належної уваги інтересам свого клієнта” [68, с. 117].

Поліція також може вступати у процес обговорення умов клопотання про визнання вини у випадках вчинення нетяжких злочинів [21, с. 112-114]. У такому випадку у державах обвинувального або змагального кримінального процесу функції поліції щодо дізнання у справах про нетяжкі злочини та прокуратури щодо більш тяжких злочинів збігаються. Основною рисою діяльності поліції є менша прозорість її діяльності та, відповідно, її широкі дискреційні повноваження, що надає їй можливість діяти більш неформальним шляхом, на що загалом поліція отримує карт-бланш від громадськості та “тиху згоду” від інших органів держави. Але перевагу в цьому дослідженні буде надано обвинуваченню і саме його ролі у процесі обговорення умов клопотання про визнання вини.

У випадку вчинення тяжкого кримінально караного діяння основна та найбільш активна роль при висуненні обвинувачення належить прокуророві або ж державному обвинувачеві, який представляє публічний інтерес чи інтерес держави у справі. Його класичні функції включають: кримінальне переслідування або обвинувачення, захист інтересів потерпілого і громадських інтересів та розслідування справи, що певною мірою відрізняється від функцій прокурора, описаних в радянській літературі, наприклад, М.С.Строговичем [49, c. 225-229]. Відповідно до американської системи обвинувачення, кримінальне переслідування є правом, але не обов’язком державного прокурора-атторнея. Витоки такого тлумачення лежать в доктрині розподілу влади, де суд не вправі втручатися в здійснення виконавчою владою кримінального переслідування [21, c.129-132].

Прокурор має скористатися своїми дискреційними повноваженнями та вирішити питання стосовно того, які саме обвинувачення має бути висунуто проти обвинуваченого, враховуючи фактичні обставини кримінально караного діяння, ймовірно, вчиненого ним [165, с.335-336]. Також саме прокурор вирішує, чи ініціювати застосування процедури клопотання угоди про визнання вини чи ні. Деякі дослідники висловлюють думку про те, що обвинувачення не має “морального” права ініціювати процедуру клопотання у зв’язку з тим, що обвинувач представляє інтереси держави, а в обов’язок держави входить притягнення до відповідальності за злочини, покарання та перевиховання злочинців. Тому вважається, що прокурор не може першим говорити про своє небажання розслідувати справу та представляти докази вини обвинуваченого в суді. Також слід враховувати те, що клопотання про визнання вини є частиною дієвого каяття обвинуваченого у вчиненому, тому саме йому має належати ініціатива визнання вини, а прокуратурі – відповідне реагування на це визнання.

Однією з основних проблем, що наражається на критику в американській юридичній літературі, є проблема дій обвинувачення, пов’язана з висуванням надмірних обвинувачень під час застосування угоди про визнання вини прокурором з метою представлення справи обвинуваченого в якнайгіршому вигляді та примушуванні його визнати вину в одному із пунктів обвинувачення [153, c.2011-2015; 152, с.1979-1980]. Це може стосуватися також обвинувачень за епізодами, які насправді не є злочинними діяннями або за які особа взагалі не мала б притягуватися до відповідальності. Інколи це може стосуватися й зовсім абсурдних обвинувачень, висунутих проти обвинуваченого прокурором. Такі дії прокурора кваліфікуються як висунення надмірних обвинувачень (overcharging або overvindication), які не відповідають фактичним обставинам справи [101, c.410]. Це робиться спеціально з метою узгодження та подальших “торгів” із обвинуваченим щодо висунутого обвинувачення [61, c.92-94]. На жаль, широкі дискреційні повноваження прокурора не структуровані відповідними кримінально-процесуальними нормами. Це, зокрема, зумовлюється і наявністю класичних дискреційних повноважень прокурора щодо висунення або не висунення обвинувачення у кримінальних справах. Наприклад, одним із критеріїв визначення того, чи дійсно висунуті обвинувачення відповідають фактичним обставинам справи, застосовується стандарт так званої “адекватності та пропорційності висунутих обвинувачень” [64, c.6]. Також застосовується стандарт “розумної впевненості або розумної підозри” (reasonable belief або reasonable suspicion) стосовно того, що обвинувачений вчинив злочин. Цей стандарт зокрема передбачає, що середньостатистична особа на основі наявної інформації та доказів не мала б сумнівів щодо висунутого обвинувачення. Розумна впевненість також передбачає наявність вини “поза межами розумних сумнівів” (beyond reasonable doubt). Американські вчені Йейл Камісар, Уейн Лафве, Джералд Ізраел висловлюють думку, що цей стандарт передбачає наявність вини особи відповідно до стандарту 50 відсотків плюс 1, тобто поза межами розумних сумнівів, “або маючи розумну впевненість у тому, що особа вчинила злочин” [166, с. 803]. Проте рішення щодо визначення того, чи є висунуті обвинувачення надмірними, приймається прокурором. Суддя не може висловити свою думку щодо надмірності висунутих обвинувачень під час укладання угоди, він може зробити це лише в рамках судового розгляду справи. На думку С.Шульгофера, не останнє місце у висуненні обвинувачень відіграють відповідні етичні стандарти, яких має дотримуватися прокурор [149, с.43]. Це також стосується і таких загальновизнаних правових стандартів, як презумпція невинуватості. В основному надмірні обвинувачення висуваються не лише з метою досягнення якомога позитивнішого результату під час угоди про визнання вини, але й для кращої статистичної звітності про роботу прокурора. Проте навіть попри велику кількість висунутих обвинувачень, сторони можуть завжди обговорити , чи відповідають вони фактичним обставинам справи та наявним доказам, що стосується зокрема “певного складу злочину”. А оскільки будь-які безпідставні обвинувачення може бути відхилено у процесі обговорення умов клопотання, прокурор має враховувати це під час підготовки справи та проведення консультацій з приводу клопотання з адвокатом обвинуваченого або з самим обвинуваченим. Отже, обвинувачення пропонує умови клопотання про визнання вини. Це може бути зроблено у письмовій формі, у вигляді короткого меморандуму, або публічно, з участю судді, чи у приватній формі з участю сторін у справі. Захист може запропонувати відповідні зустрічні пропозиції у такий же спосіб (письмово чи усно), погодитись з пропозицією прокурора не заперечувати проти застосування програми реабілітації та пробації особи чи заходів примусового медичного лікування. У будь-якому випадку, як наголошує С.Шульгофер, остаточне рішення щодо заявлення клопотання приймається обвинуваченим [152, с. 2012-2013]. Будь-який тиск на нього з метою досягнення згоди на розгляд справи шляхом процедури клопотання може бути розцінений судом як неприйнятний, що, в свою чергу, може призвести до відмови суду від розгляду клопотання та до призначення повного судового розгляду справи.

В узагальненому вигляді наявні правові підстави, що підтверджують зацікавленість обвинувачення у розгляді та вирішенні кримінальної справи шляхом клопотання про визнання вини виглядають так:

- у випадку, якщо прокурор вступає в угоду про визнання вини, він має можливість розглянути більшу кількість справ та приділити більше уваги складним та важливим з його точки зору справам. Тут слід врахувати, що, наприклад, у 1998 році у федеральній судовій системі США було розглянуто 69 769 кримінальних справ, 60 958 з яких були вирішені шляхом укладання угоди про визнання вини;

- статистика винесених обвинувальних вироків залишається такою самою (у федеральному процесі в США – 87% справ; у штатах – 91%). Винесення обвинувальних вироків гарантовано угодою про визнання вини, тому прокурор у кримінальному процесі США може не хвилюватися, що під час судового розгляду справи суд винесе виправдальний вирок за браком доказів і недоведеністю причетності обвинуваченого до вчиненого злочину;

- більше злочинців будуть позбавлені волі (критерій ефективності боротьби зі злочинністю). Прокурор може також вступати в угоду з метою виявлення та покарання інших злочинців – членів організованого злочинного угруповання;

- кар’єра прокурора перебуває на підйомі (у США прокурор – це виборна посада), так само і кар’єра відповідних працівників урядових структур, які прагнуть показати високі статистичні свідчення боротьби з організованою злочинністю на основі великої кількості задоволених клопотань про визнання вини та затверджених угод;

- фінансування органів прокуратури не є безмежним, і таким чином обмежене фінансування також спричиняє бажання прокурора не витрачати кошти на проведення повного судового розгляду справ, що є нетяжкими та становлять меншу загрозу нормальним суспільним відносинам.

Отже, прокурор вирішує питання щодо розгляду справи шляхом повного судового розгляду чи шляхом угоди про визнання вини на таких підставах: передусім це тяжкість вчиненого злочину (публічний інтерес до злочину та класифікація відповідно до кримінального законодавства), можливість застосування адекватного з точки зору прокурора покарання до особи, попередні судимості особи та її характеристика, ставлення до угоди потерпілого від злочину, а також наявність доказів, достатніх для укладання угоди. Основним завданням прокурора є збалансування можливих конфліктних позицій потерпілого та обвинуваченого, їхніх представників, що не завжди може слугувати встановленню принципу об’єктивної істини по справі та що є суттєво відмінним від завдань прокурора у пост-радянському кримінальному процесі [45, c. 89-106; 20].

Одну з найважливіших ролей у процедурі клопотання відіграє потерпілий [261]. Він певною мірою виконує роль, надану йому у справах приватного обвинувачення, передбачених КПК України, в яких він наділяється повноваженнями обвинувача, з відповідно не меншими правами, ніж у обвинуваченого чи його адвоката [54, с.54]. Перед тим, як обговорювати питання угоди про визнання вини з обвинуваченим або його представниками, прокурор обговорює низку питань із потерпілим внаслідок злочину [110, с. 281]. Прокурор має пояснити потерпілому всі слабкі та сильні сторони обвинувачення, зважаючи на можливу тривалість розгляду справи в суді. Формально потерпілий не впливає на рішення прокурора щодо розгляду справи шляхом повного судового розгляду чи укладанням угоди. Це є радше питанням публічного інтересу до притягнення до відповідальності за конкретний злочин, ніж питанням приватної зацікавленості потерпілого у покаранні злочинця. Також під час обговорення питання угоди прокурор має враховувати і наявність цивільного позову у кримінальній справі, що може стати окремою частиною домовленостей між обвинуваченням та захистом у справі, тобто однією з умов клопотання.

Проте прокурор в жодному разі не повинен виходити лише з інтересів потерпілого у справі. У багатьох випадках не існує окремого індивідуального або корпоративного потерпілого, “потерпілими” є радше громадськість чи суспільство, наприклад, у справах про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями, або злочини економічного характеру, в яких злочинний результат стосується держави в цілому. У справах про такі злочини прокурор представляє публічний інтерес і виносить рішення щодо укладання угоди про визнання вини самостійно. Звичайно, це може стосуватися зокрема фінансових злочинів, де сторонам набагато зручніше та дешевше укласти угоду про визнання вини, ніж вирішувати справу шляхом її судового розгляду. На жаль, практика більшості держав не передбачає наявності процесуальних гарантій участі в процедурі угоди про визнання вини. У цьому плані багато вчених-правників висловлюють думку про необхідність встановлення нормативних гарантій захисту прав потерпілого на законодавчому рівні, спрямованих на те, щоб позбавити прокурора можливості проігнорувати під час укладання угоди шкоду, завдану потерпілому, а також про необхідність врахування серйозності наслідків такої шкоди [276]. З метою забезпечення того, щоб інформацію стосовно шкоди, завданої потерпілому, було належним чином розглянуто, існує необхідність подання цієї інформації до суду, щоб суд, у свою чергу, вирішив питання адекватності заходів, вжитих під час укладання угоди про визнання вини, спрямованих на відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому. Одним із можливих шляхів вирішення цієї проблеми є застосування внутрішнього адміністративного нагляду у самій прокуратурі [110, с. 281-282]. Процедура укладання угоди про визнання вини має бути більш прозорою. Необхідно встановити публічний контроль за укладанням угод.

Традиційно роль судді в угоді про визнання вини в системі “загального права” завжди була пасивною. Суддя та суд завжди виступали в ролі пасивних арбітрів під час судового розгляду справ, оцінюючи докази та те, яким чином сторони представили справи. Роль суду також обмежується його діяльністю на засадах принципів незалежності від сторін, неупередженості та змагальності судового розгляду, тобто кожна сторона у справі повинна мати можливість прокоментувати доводи та аргументи іншої сторони та бути обізнаною з цими аргументами, як цілком аргументовано зазначалося у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Девеєр проти Бельгії [172]. Суддя не представляє у справі інтереси держави, а є представником органів здійснення правосуддя. Ця позиція в угоді відрізняється від ролі, яку класично надавали суду радянські юристи. Наприклад М.Строгович писав: "... суд не займає пасивного положення і не обмежений доказами, які надані сторонами, а має право та повинен вживати усіх заходів для з’ясування обставин, недостатньо роз’яснених сторонами, вимагати та запрошувати до надання інших доказів, не поданих сторонами. Тому, якщо надані обвинувачем докази вини обвинуваченого не задовольняють суд, він може і повинен за своєю ініціативою дослідити обставини, поновити і поповнити надані йому докази (це саме він може і повинен зробити також стосовно обставин та доказів на користь обвинуваченого) [49, c.221]. Д.Г.Тальберг зазначав, що “в основі судової діяльності ... лежить прагнення до матеріальної істини або до істини настільки, наскільки взагалі людина може цього досягти, але істина ця, внаслідок обмеженості пізнавальних властивостей і сили людини, може бути тільки відносною, тобто рівноісторичною достовірністю або вірогідністю ... Під матеріальною істиною, досягнення якої має бути кінцевою метою всіх судових дій в кримінальній юстиції, необхідно розуміти таке рішення про факти і винність, які повністю відповідали б реальним конкретним відносинам даного випадку, тобто тому, що дійсно сталося і є насправді” [51, с.6-8]. Водночас І.Я.Фойніцький наголошував, що “судова істина в розумінні сучасного процесу є продуктом знання, а не віри і почуттів” [63, c.201-202]. Однак слід пам’ятати твердження А.Ф.Коні, що від суду як органу держави очікується винесення обдуманого вироку, а не швидкоплинної думки, що може бути викликана поривом почуттів чи упередженим поглядом [15, c.39].

З давніх часів використовується вислів – “піти до суду – піти до правосуддя, оскільки суддя уособлює правосуддя” (to go to court is to go to justice, as justice is judge impersonalised). Враховуючи те, що, на думку МакКонвілля та Уілсона (Сполучене Королівство) однією з особливостей провадження у кримінальних справах є відсутність збалансованої рівності можливостей сторін в галузі доказування справи з самого початку кримінального провадження [130, c. 10-11], саме на суддю та суд покладається збалансування можливостей сторін у справі та створення сприятливих умов для реалізації прав учасників процесу. Проте на практиці не завжди буває так. У більшості випадків судді піклуються про підтримання своєї репутації і тому нерідко обирають процедуру угоди про визнання вини як таку, що унеможливлює апеляцію на рішення, винесені в результаті заявленого клопотання про визнання вини. Як і в більшості держав світу, кар’єра судді залежить від кількості скасованих рішень, постановлених ним. Таким чином, судді у багатьох випадках вдаються до укладання угоди, турбуючись про те, щоб рішення не могло бути визнаним помилковим в результаті його перегляду або щоб воно взагалі не могло бути переглянутим. Укладання угоди зменшує, відповідно до судової статистики, кількість помилково винесених рішень у справах. А у випадку збільшення кількості повних судових розглядів це статистично і досить пропорційно може призвести до збільшення кількості визнаних судових помилок. Отже, розгляд справ укладанням угоди про визнання вини позитивно впливає на кар’єрну репутацію судді. Одним із стимулів до поширення угоди є також зменшення кількості справ, які мусить розглядати суддя. Наприклад, збільшення кількості повних судових розглядів на десять відсотків у Англії та США вимагатиме збільшення персоналу судів у два рази [70, с. 1050]. Доведено, що кримінальні справи, які вирішуються шляхом укладання угоди, розглядаються швидше та ефективніше. Але ефективність, швидкість та бажання зменшити кількість розглянутих справ не завжди призводять до результатів, правильних з точки зору справедливості та об’єктивної істини.

Роль суду у процедурі клопотання про визнання вини в Англії обмежується виключно наглядом за затвердженням самої угоди [70, с. 1059]. У випадку участі судді в укладанні угоди в ролі одного з ініціаторів угоди, або як особи, що узгоджуватиме позиції сторін, можуть виникнути сумніви у його неупередженості та незалежності. Така участь судді може призвести до порушення принципу “рівності сторін” або “балансу рівних можливостей у вирішенні кримінальної справи” [263]. Існує досить велика можливість того, що суддя як учасник переговорів між сторонами може прийняти думку обвинувачення, будучи представником хоча й незалежного, але все-таки державного органу, діяльність якого підпорядковується тим самим правилам, що й діяльність обвинувачення. Більш того, як і обвинувачення, судові органи зацікавлені у зменшенні кількості справ, що передаються їм на розгляд. З урахуванням вищезазначеного, суддя не повинен жодною мірою брати участь у попередньому обговоренні умов угоди, більш того, він жодною мірою не повинен навіть натякати сторонам про те, що було б непогано розглянути справу шляхом клопотання. Процесуальна діяльність судді може бути спрямована на забезпечення домовленості між сторонами вже після укладення угоди, хоча суддя може надавати сторонам можливість використовувати технічні можливості суду, наприклад, місце для проведення зустрічі між сторонами у справі.

Роль судді у процедурі укладання угоди про визнання вини у США є дещо ширшою: суддя може брати участь у обговоренні особисто або може наглядати за угодою у остаточному судовому рішенні, аби переконатися у тому, що угоду було укладено добровільно, що сторони (особливо обвинувачений) розуміли наслідки такої угоди, і зокрема що обвинувачений свідомо відмовився від права на повний судовий розгляд справи. Суддя має переконатися у наявності фактичних підстав для укладання угоди. Участь судді може бути різною: один суддя для того, щоб зберегти час сторонам у справі, може натякнути на те, що позиція однієї зі сторін є сильнішою, показуючи слабкі та сильні сторони справи, надаючи можливість обвинуваченню та захисту сформулювати відповідні пропозиції щодо укладання угоди. Суддя також може використовувати “stick and carrot policy” (політику батога та пряника, тобто покарання і заохочення), надаючи відповідну інформацію сторонам стосовно можливих застосовних санкцій до обвинуваченого, щоб показати, наскільки може бути вдалим вибір угоди порівняно із звичайним повним судовим розглядом справи [96, с.218-220]. З іншого боку, за висновком Ван де Вінгаерта, англійський суддя відразу заявляє, що усувається від участі в “брудній справі укладання угоди про визнання вини” [163, с. 98]. В американській судовій практиці існує укладання угоди з відстрочкою, в такому випадку обвинувачений не відразу підпадає під дію “механізму” кримінального переслідування державою, а угода щодо обвинувачень та застосовне покарання вступатимуть в силу лише за певних умов [101, с. 421]. Ці умови в основному зосереджуватимуться на тому, яким чином обвинувачений поводитиметься в подальшому: в деяких випадках це обов’зок виконання відповідних громадських робіт, застосування пробації, обов’язкові консультації із психіатром, участь у програмі лікування від алкоголізму або наркоманії чи примусове медичне лікування [130, с. 167-181].

Деякі судді не вважають за можливе брати участь в “угоді” або інколи роблять це для того, щоб лише дізнатися, чи дійшли сторони у справі згоди в укладанні угоди, про яку було заявлено раніше. Інші судді починають брати участь в угоді тільки на етапі обговорення можливого застосовного покарання – компоненту процесу, який повністю контролюється судом. У такому випадку суд бере участь у процесі лише на запрошення сторін [126, с. 182-187]. На наш погляд, суддя не може брати участь в угоді про визнання вини, безпосередньо стимулюючи її. Роль судді має зводитися до ролі нейтрального спостерігача за дотриманням процесуальних та етичних норм сторонами під час укладання угоди.

Інформації стосовно участі громадськості в угодах та залучення засобів масової інформації до висвітлення цієї процедури практично немає, не проводилося й відповідних досліджень в цьому аспекті. Враховуючи той факт, що кримінальне право та кримінальний процес є частиною публічного права, публічна думка та думка засобів масової інформації, які висловлюють думку суспільства, є необхідними для встановлення публічного контролю за діяльністю органів розслідування, обвинувачення та суду з метою запобігання можливим зловживанням, корупції, порушенням прав потерпілого та обвинуваченого / підсудного і з метою висловлення публічної думки стосовно висунення обвинувачення по конкретних складах злочинів. Оскільки публічний (державний) інтерес та громадська зацікавленість у висуненні обвинувачення по окремих злочинах загалом збігаються, деякі дослідники вважають, що і державне обвинувачення, і суд мають враховувати думку громадськості у винесенні обвинувачення за вчинення конкретних злочинів шляхом розгляду справи укладанням угоди про визнання вини чи шляхом повного судового розгляду. Особливо це стосується процедури укладання угоди, яка має бути більш “прозорою” [90, с. 82].

Отже, угода про визнання вини є характерною для кримінального процесу держав загального права (Англії та США). Найчастіше угода укладається сторонами на ранніх стадіях процесу, наприклад, на стадії попереднього слухання кримінальної справи під час попереднього представлення доказів сторонами та їх попереднього оцінювання з точки зору їх достатньості для винесення рішення про віддання обвинуваченого до суду [34, c.7]. Її аналоги існують також і в системах континентального права (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, Голландія, Швеція та інші). Сутність угоди про визнання вини полягає в тому, що обвинувач та обвинувачений досягають певної домовленості стосовно пред’явлення офіційного обвинувачення щодо конкретного кримінально караного діяння в обмін на “знижки” у застосовному кримінальному покаранні. Сутність такої домовленості між прокурором та обвинуваченим полягає у досягненні врегулювання правових відносин, що склалися у справі, не доводячи її до повного судового розгляду.

Угода про визнання вини є домовленістю обвинувачення та захисту щодо вирішення кримінальної справи на взаємновигідних умовах – визнання обвинуваченим своєї вини в обмін на м’якшу міру покарання, ніж та, що передбачена законом за вчинений злочин. У зв’язку з тим, що проведення повного судового розгляду у кожній кримінальній справі лягає величезним тягарем на систему кримінального правосуддя, у більшості держав світу розроблено спеціальні процедури, інститути кримінального процесу, розраховані на вирішення великого масиву справ без їх повного судового розгляду.

В юридичній літературі не існує чітко визначеної думки вчених стосовно угоди про визнання вини як незамінної процедури. Вважають, що вона є так званим “необхідним злом” і має на меті пом’якшення покарання, яке застосовується до обвинуваченого/підсудного в зв’язку з його клопотанням, зменшення навантаження на систему здійснення правосуддя у кримінальних справах, скорочення строків розгляду кримінальних справ, тощо. Угоду про визнання вини слід розглядати як більш справедливу процедуру кримінального процесу по відношенню до правопорушника, що визнає свою вину. Вона є прискореним способом розгляду кримінальних справ, більш дешевою процедурою, хоча ця процедура і втрачає багато рис та компонентів традиційного кримінального процесу.

На основі теоретичних розробок американських та англійських вчених розрізняються наступні види угод про визнання вини: “явні угоди” і “презюмовані угоди”, “письмові” та “усні”, “угоди про домовленість щодо заявлення клопотання стосовно визнання обвинувачення”, “домовленість про призначення міри покарання”, тощо. Угоди щодо обсягу обвинувачення можуть стосуватися: а) зменшення обсягу обвинувачення до обвинувачення у скоєнні одного злочину, б) скоєння більш загального злочину, що охоплює склад іншого злочину; в) зняття додаткових обвинувачень або обіцянка не продовжувати обвинувачення стосовно інших, менш тяжких злочинів та відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Угоди стосовно міри покарання можуть передбачати: а) рекомендацію прокурора щодо запропонованого виду покарання (штраф, умовне засудження тощо); б) рекомендацію прокурора стосовно зменшення суворості застосованого покарання (суми штрафу, тривалості позбавлення волі). Угоди про визнання вини можуть також розрізнятися за стадіями укладення: а) досудова угода (рання угода) про визнання вини і б) угода, що укладається в суді, вже під час судового розгляду.

Можна виділити такі етапи укладення угоди про визнання вини: а) згода сторін вступити у переговори щодо визнання вини, вирішення або встановлення фактичних обставин справи; б) кваліфікація злочину у відповідності з нормами матеріального кримінального права; в) визнання відповідних обвинувачень щодо вчинення злочину; г) досягнення домовленості про застосування обвинувачення в меншому обсязі або зміна обвинувачення та пропозиція стосовно призначення м’якшого покарання; д) передання угоди про визнання вини на затвердження суду.

Найбільша кількість справ у державах загальної правової традиції та в державах системи континентального права вирішується шляхом укладання угоди про визнання вини, учасниками якої, як правило, є підозрюваний / обвинувачений / підсудний, захисник, обвинувач, потерпілий, суд / суддя. При цьому процесуальні ролі учасників угоди про визнання вини є досить різними.

Для того, щоб угода про визнання вини стала більш прозорою, на наш погляд, доцільно враховувати публічний / державний інтерес та думку громадськості у випадках вчинення конкретних злочинів.

<< | >>
Источник: ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.3. Учасники угоди про визнання вини:

  1. Стаття 389-1. Умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості
  2. § 3. Розгляд справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою
  3. Як правильно розуміти положення ст. 16 ЦПК щодо недопущення розгляду в одному провадженні вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства? Чи можна за правилами ЦПК, наприклад, розглядати позов про визнання незаконним рішення суб'єкта владних повноважень та про визнання права власності на нерухомість?
  4. Який склад учасників справи за позовом про визнання права власності у разі втрати позивачем документа, що засвідчу є його право власності?
  5. В якому розмірі вираховується судовий збір при зверненні з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, а також про застосування наслідків недійсності правочину, якщо позивач не заявляє вимог про присудження йому майна (грошових коштів)?
  6. Яким чином слід поступити, якщо заявлено клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду, не передбаченого міжнародним договором?
  7. Як визначається юрисдикційність та підсудність розгляду клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні?
  8. II. УКЛАДЕННЯ УГОД ПРО РОЗПОДІЛ ПРОДУКЦІЇ
  9. ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005, 2005
  10. ЗМІСТ
  11. Розділ 1 СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ
  12. 1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі
  13. 1.2. Види угод про визнання вини та етапи їх укладання
  14. 1.3. Учасники угоди про визнання вини
  15. РОЗДІЛ 2 ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ*
  16. 2.1. Угода про визнання вини в державах загальної правової традиції
  17. 2.2. Угода про визнання вини в державах континентальної правової традиції
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -