<<
>>

Реалізація функції кримінального переслідування, що здійснюється у формі приватного обвинувачення

Розширення меж дії принципу диспозитивності у новому КПК торкнулося у тому числі і провадження у формі приватного обвинувачення. У

новому КПК у ст. 477 до кримінальних правопорушень, провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, віднесено велику кількість складів злочинів, у тому числі і тих, де публічний елемент у початку кримінального провадження не є зайвим (наприклад, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження без обтяжуючих обставин, незаконне проведення дослідів над людиною без обтяжуючих обставин, зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження за обтяжуючих обставин, незаконне позбавлення волі або викрадення людини без обтяжуючих обставин).

Однак ні положення КПК, ні роз'яснення ВССУ не дали відповіді на деякі питання, що виникають у практиці, наприклад: чи необхідно приймати заяву близького родича особи, постраждалої від злочинів, передбачених ст. 477 КПК; чи повинен прокурор брати участь у судовому розгляді у провадженні, що здійснюється за злочинами, передбаченими ст. 477 КПК; чи зобов'язаний прокурор передати потерпілому наявні у нього матеріали кримінального провадження у випадку відмови від підтримання державного обвинувачення у суді; як захистити права осіб, постраждалих від злочинів, передбачених ст. 477 КПК, які через свій безпорадний стан, залежність від особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси. О.В. Єні виділила також таке проблемне питання: чи можна розпочинати досудове розслідування, якщо кримінальне правопорушення з переліку, зазначеного у пункті 1 ч. 1 ст. 477 КПК України, вчинене кількома особами, а заява потерпілим подана про притягнення до відповідальності лише одного чи кількох з них, а також якщо кримінальне правопорушення з переліку, вказаного у пунктах 2, 3 ч.

1 вказаної статті, вчинене кількома особами, один із яких є чоловіком (дружиною) потерпілого (для правопорушень з другої групи), чи чоловіком (дружиною), іншим близьким родичем чи членом сім’ї потерпілого, чи особою, яка щодо потерпілого була найманим працівником (для правопорушень з третьої групи), а потерпілий подає заяву про притягнення до відповідальності лише іншого (інших) зі співучасників [272, с. 350].

Що стосується прийняття заяви близького родича особи, постраждалої від злочинів, передбачених ст. 477 КПК, то, керуючись ч. 4 ст. 214 КПК, слідчий, прокурор зобов'язані прийняти таку заяву. Адже, у відповідності до цієї норми, слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов’язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається. Крім того, можливість подання такої заяви випливає із ч. 6 ст. 55 КПК. Водночас виникає колізія із ч. 4 ст. 26, яка передбачає, що кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого (курсив мій - І.Г.). Відповідно, для того, щоб почати це провадження і внести відомості до ЄРДР, прокурор, слідчий зобов'язані викликати постраждалу особу та отримати саме від неї заяву про вчинення кримінального правопорушення.

Що стосується участі прокурора у судовому розгляді провадження у формі приватного обвинувачення, то КПК чіткої відповіді на це питання не дає. Стаття 36 у ч. 3 указує, що участь прокурора в суді є обов’язковою, крім випадків, передбачених цим Кодексом; у КПК виключень для провадження у формі приватного обвинувачення не зроблено. Однак водночас як приватне розглядається обвинувачення, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення у провадженні у формі публічного обвинувачення (ч. 5 ст. 340). Чіткої відповіді на це питання немає і у Наказі Генерального прокурора України від 19.12.2012 р.

№4 гн «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні» [588], п. 14 якого установлює: забезпечувати участь прокурора в судовому провадженні з розгляду обвинувальних актів, крім випадків, передбачених законом, клопотань про звільнення осіб від кримінальної відповідальності, застосування, продовження, зміни або припинення примусових заходів медичного та виховного характеру, виконання вироку суду іноземної держави або його приведення у відповідність із законодавством України, вирішення питань, пов’язаних з виконанням судових рішень, відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження.

Натомість Інформаційний лист ВССУ передбачив необов'язковість участі прокурора у провадженні, яке здійснюється у формі приватного обвинувачення: п. 2 цього листа закріпляє, що неприбуття для участі у підготовчому судовому засіданні учасників судового провадження (крім прокурора, за винятком випадків, коли кримінальне провадження здійснюється у формі приватного обвинувачення в порядку ч. 4 ст. 26 КПК), які належним чином повідомлені про дату, час і місце проведення такого засідання (при цьому суд повинен переконатися, що таке повідомлення мало місце), не перешкоджає його проведенню [316].

При цьому правильно зазначає С.І. Перепелиця: «Відтак, з позиції ВССУ не зрозуміло ані чому інтерпретатор у даному випадку встановлює для проваджень у формі приватного обвинувачення винятки з загальної процедури, ані хто у разі неявки прокурора має відстоювати перед судом позицію про можливість призначення провадження до судового розгляду. З урахуванням вказаного, вбачається хибність правотлумачної позиції ВССУ, а відтак необхідність коректив відповідних положень вказаного Інформаційного листа» [635, с. 123]. У доктрині визнається обов'язковість участі прокурора у судовому розгляді у цьому провадженні [637, с. 447; 659, с. 372].

Однак, аналізуючи ці положення, слід враховувати також такі моменти. Так, якщо прокурор не братиме участі у судовому розгляді, то яким чином суду будуть надані докази, зібрані у стадії досудового розслідування? Адже слід звернути увагу на те, що КПК України, делегуючи потерпілому право ініціювання кримінального провадження та право укладення угоди про примирення, яка в обов’язковому порядку тягне за собою закриття цього кримінального провадження, не покладає на потерпілого обов’язку збирання доказів.

При цьому в предмет доказування у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення входять обставини, що визначені в ст. 91, КПК та обставини, що свідчать про наявність правових умов, за яких може бути укладена угода про примирення (гл. 35 КПК) [1218, с. 244]. У КПК не закріплено обов'язок прокурора передавати ці докази потерплому; а потерпілий, хоч і наділений за ст. 93 правом збирати докази, зрозуміло, у свої можливостях щодо їх збирання не може бути порівняний із слідчим та прокурором. З іншого боку, якщо прокурор братиме участь у судовому розгляді, а потерпілий примириться із обвинуваченим, що є обов'язковою підставою для закриття кримінального провадження, то думка прокурора для суду сили не матиме, і суд винесе ухвалу про закриття кримінального провадження; як точно визначив В.Г. Пожар, при цьому волевиявлення потерпілого превалює над волевиявленням прокурора [659, с. 373].

Цей порядок істотно відрізняється від положень, які були закріплені у КПК 1960 р., коли справа приватного обвинувачення, порушена прокурором, в разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягала, як і справа, порушена суддею за скаргою потерпілого, у разі вступу у неї прокурора.

Водночас, аналізуючи зміст ст. 325 КПК, можна стверджувати, що у ній не враховуються наслідки неявки потерпілого саме у провадженні, що здійснюється у формі приватного обвинувачення; наслідки повторної неявки потерпілого передбачені лише ч. 6 ст. 340 КПК. Тому, дійсно, не є зрозумілим, які наслідки наставатимуть у разі неприбуття в судове засідання без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття потерпілого в кримінальному провадженні, яке з самого початку було приватним [752, с. 488]. Обґрунтовано С.І. Перепелиця звертає увагу на те, що щодо наслідків неприбуття потерпілого (ст. 325 КПК України), то ніяких особливостей у цій статті з цього приводу не міститься. З аналізу тексту ст. 325 КПК України можна зробити висновок, що неприбуття потерпілого не є безумовною підставою для відкладення судового розгляду, як це має місце щодо обвинуваченого (ст.

323 КПК України). Ніяких вказівок на обов’язковість присутності потерпілого при розгляді приватного обвинувачення КПК України також не містить [637, с. 448].

Відповідно, потребує свого удосконалення ст. 325 КПК України. Вважаємо за необхідне перенести до цієї статті ч. 6 ст. 340 КПК, враховуючи спільну предметну спрямованість правового регулювання. Крім того, доцільно підтримати пропозицію С.І. Перепелиці про те, що положення ч. 6 ст. 340 не застосовується за умови присутності в залі судового засідання представника потерпілого [635, с. 141]. Для цього пропонуємо викласти її у іншій редакції.

У кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення потерпілий є стороною (цей висновок можна зробити, здійснюючи системне тлумачення положень ч. 4 ст. 26 та ч. 4,5 ст. 340; на жаль, глава 36 КПК такої норми не містить). Однак, враховуючи, що функція обвинувачення за новим КПК починається з моменту затвердження або складання обвинувального акта прокурором, то, відповідно, потерпілий може реалізувати права сторони лише у судовому провадженні. У зв'язку із цим викликає зауваження неузгодженість п. 7 ч. 1 ст. 284 (яка дозволяє прокурору закривати кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення) із ч.4 ст. 26 та ч. 4 ст. 110, адже, якщо реалізація функції обвинувачення починається з моменту затвердження або складання обвинувального акту прокурором, то, відповідно, у досудовому провадженні, навіть якщо воно здійснюється у формі приватного обвинувачення, формально потерпілий не може відмовитися від обвинувачення, яке ще не сформульовано. Безумовно, враховуючи вимоги процесуальної економії у випадку, якщо потерпілий не бажає у цьому випадку продовження кримінального провадження, але при цьому не укладає угоду із підозрюваним, слід, використовуючи процесуальну аналогію, закривати кримінальне провадження на підставі п.

7 ч. 1 ст. 284 КПК, оскільки це провадження не має судової перспективи. Однак, враховуючи вищевикладені змістовні неузгодженості законодавства, слід більш чітко визначити статус потерпілого у провадженні, що здійснюється у формі приватного обвинувачення.

У зв'язку із істотною новелізацією провадження, що здійснюється у формі приватного обвинувачення, у практиці виникли деякі проблеми щодо закриття таких кримінальних проваджень. Наприклад, однією із таких проблем є те, який суб'єкт є компетентним приймати рішення про закриття кримінального провадження, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, у випадку, якщо жодній особі не повідомлено про підозру. У відповідності до ч. 3 ст. 284 КПК, слідчий приймає постанову про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 ч. 1 цієї статті, якщо в цьому кримінальному провадженні жодній особі не повідомлялося про підозру. Прокурор приймає постанову про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного з підстав, передбачених ч. 1 цієї статті. З цих норм зробити висновок, який суб'єкт буде належним, неможливо.

Вважаємо, що саме у зв'язку із тим, що повідомлення про підозру є юридичним фактом, що тягне за собою початок кримінального переслідування, законодавець і надав лише прокурору повноваження закривати кримінальне провадження щодо підозрюваного. Однак, якщо підозрюваного у кримінальному провадженні немає і кримінальне переслідування ще не почалося, то вважаємо за можливе застосувати аналогію закону та вважати слідчого суб'єктом, компетентним закривати кримінальне провадження. Тому, відповідно, ці положення потребують якнайшвидшого коригування. Відмітимо, що 45% респондентів вказали на слідчого як суб'єкта, компетентного винести таку постанову, 38% - прокурора, а 17% - що така постанова у цій стадії не може прийматися.

Крім того, з метою захисту прав особи, яка постраждала від кримінального правопорушення, яке законом віднесено до таких, провадження щодо яких здійснюється у порядку приватного обвинувачення, і яка самостійно не здатна подати заяву, необхідно передбачити повноваження прокурора вносити відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР навіть без заяви цієї особи, але за її письмової згоди.

У зв'язку із відсутністю у КПК більшості тих ознак, які традиційно характеризують обвинувачення як приватне, в літературі вже запропоновано в законодавчому порядку наділити потерпілого правом підтримання обвинувачення в судовому засіданні без проведення досудового розслідування [826, с. 410], надати право суду за згодою потерпілого направляти заяву разом з матеріалами кримінального провадження прокурору для проведення досудового розслідування, якщо цього вимагають обставини провадження [331, с. 12]. Реалізація цієї пропозиції, по суті, призведе практично до відновлення моделі приватного обвинувачення за КПК України 1960 р.

Однак і ця модель неодноразово піддавалася в літературі критиці [58, с. 275, 279; 536, с. 11; 644, с. 126, 128; 675, с. 99, 100]. Як видається, глава 36 КПК України потребує суттєвого коригування. Нерегламентованими залишилися питання, пов'язані зі статусом потерпілого у цьому провадженні, участю в судовому розгляду прокурора і потерпілого,[31] особливостями збирання доказів потерпілим та ін. Крім того, КПК не передбачає повноваження прокурора, слідчого почати досудове розслідування кримінальних правопорушень, перерахованих ст. 477 КПК, без заяви потерпілого, хоча в цьому переліку є такі склади злочинів, за якими можливість такої ініціації у випадках, коли потерпілі через свій фізичний стан, неповноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність не можуть самостійно захистити свої права, була б доцільною. Крім того, на рівні доповнення ст. 284 КПК потребує вирішення питання щодо відсутності заяви потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення як підстави закриття кримінального провадження.

3.2.

<< | >>
Источник: ГЛОВЮК Ірина Василівна. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ: ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ І ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Реалізація функції кримінального переслідування, що здійснюється у формі приватного обвинувачення:

  1. Сучасні криміналістичні інформаційні системи міжнародних організацій з протидії міждержавній злочинності
  2. Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України
  3. 2.1. Роль особи, що потерпіла від злочину, у порушенні кримінальної справи
  4. Оскарження потерпілим рішень, якими закінчується провадження у справі
  5. ВСТУП
  6. Поняття та ознаки кримінально-процесуальних функцій
  7. Система кримінально-процесуальних функцій
  8. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності прокурора
  9. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача
  10. Функціональна спрямованість діяльності кримінально-процесуальної представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження
  11. Функція кримінального переслідування: поняття та сутність
  12. Форми кримінального переслідування: проблеми конституювання
  13. Суб’єкти кримінального переслідування: поняття, система, класифікація
  14. Проблеми реалізації функції кримінального переслідування в досудовому та судовому провадженнях та шляхи їх вирішення
  15. Реалізація функції кримінального переслідування, що здійснюється у формі приватного обвинувачення
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -