Поняття, суть і значення диспозитивності в кримінальному судочинстві України

Термін “диспозитивність” згадується і у інших контекстах. Теорія держави і права говорить нам про диспозитивний метод правового регулювання . Аналізується цей метод і в кримінальному судочинстві^[64]. А. А. Гаджиєва вивчає диспозитивні норми в кримінальному праві. Вона визначає їх як форму, спосіб вираження і розвитку диспозитивності у праві^[65]. Очевидно, що є підстави говорити і про диспозитивні норми у кримінальному судочинстві. До них можна віднести ті норми, які надають можливість суб’єктам кримінально- процесуальних відносин самостійно встановлювати більшою чи меншою мірою обсяг і характер взаємних прав і обов’язків, реалізувати їх на свій розсуд, де це можливо.

У переліку понять “диспозитивність”, “принцип диспозитивності”,

“диспозитивний метод правового регулювання”, “диспозитивні норми”

первинним і найбільш загальним поняттям є “диспозитивність”.

Диспозитивність називають “правовим феноменом”^[66], “категорією загальної теорії права”^[67]. Можна погодитись, що диспозитивність — це заснована на нормах права юридична свобода (можливість) здійснювати суб’єктивні права (набувати, реалізовувати чи розпоряджатись ними) на власний розсуд в межах закону^[68]. Диспозитивність є явищем не властивим лише одній галузі, а тому природа і властивості цього феномену повинні вивчатись в рамках теорії права.

У кримінальному процесі диспозитивність проявляється в першу чергу через відповідний принцип. Після доповнення КПК України (внаслідок так званої “малої судово-правової реформи”) статтею 16¹ “Змагальність і диспозитивність”^[69] науковці особливо активно включились в обговорення диспозитивності в кримінальному процесі. Хоч поняття лише згадується, а не розкривається належним чином, окремі вчені, що розробляли проект КПК, відмовились навіть від використання цього терміну в законопроекті. Скажімо, стаття 14 одного з проектів Кримінально-процесуального кодексу України майже дослівно відтворює текст статті 16¹ чинного КПК України^{[70] [71], а тому не зовсім зрозуміло, чому стаття 161 чинного КПК носить назву “Змагальність і диспозитивність”, а вже стаття 14 проекту — лише “Змагальність”, хоча відрізняються вони суто редакційними правками, а не за своїм змістом .}

Розглядаючи прояви принципу диспозитивності серед інших принципів кримінального процесу, варто звернути увагу на те, що слово “принцип” походить від латинського “principium” — початок, походження, принцип,

основа . В кодексі Юстиніана так називалася вступна частина текстів, яка мала

73

найважливіше значення .

В.І. Даль визначив принцип як “наукове чи моральне начало, засада, правило, основа, від якої не відступають”^{[72] [73] [74] [75] [76] [77] [78]}. Пізніше поняття “принцип” отримало дещо ширше значення. Так, у словнику іншомовних слів знаходимо наступне тлумачення цього слова: “Принцип — 1) основне вихідне положення певної теорії, вчення і т.д.; 2) внутрішнє переконання, погляд на речі, що визначає норму поведінки; 3) основа побудови, дії певного механізму, приладу, установки” . В інших словниках слово “принцип” тлумачиться подібним

76

чином .

Звернемо увагу на три основні різні семантичні відтінки цього слова, що повторюються практично в усіх словниках: основне вихідне положення, переконання і основа побудови (дії) певного механізму.

78

системи права, що, на його думку, характеризує їх всепроникаючу сутність .

Останнє, на нашу думку, відповідає семантичному значенню принципу як основи побудови, основи дії певного механізму.

Принципи служать нормативними основами права, що покладені в його зміст, виступають як орієнтири його формування, що відображають його сутність і основні зв’язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджений світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати ціннісним стрижнем правової матерії, своєрідним “вищим правом”^[79]. Принципи мають нормативний характер, їх поява об’єктивно зумовлена, фіксуються у зовнішніх формах права, забезпечуються державою. На відміну від норм, принципи не мають власної, притаманної лише їм зовнішньої форми, — вони розчинені у нормах, пронизують усю правову матерію; спрямовують розвиток і функціонування правової системи суспільства; мають вищий рівень абстрагування від врегулювання відносин; знаходяться над рівнем норм, визначають їх ціннісну орієнтацію (спрямованість), служать позитивним зобов’язанням; мають тривалу стабільність і зворотну дію в часі; сприяють подоланню прогалин у праві.

Поняття принципу кримінального процесу вироблено на основі загальнотеоретичного поняття принципу і є, на нашу думку, значною мірою дослідженим^[80].

Досить точним, на нашу думку, є визначення принципів кримінального процесу як закріплених в законі панівних в державі політичних і правових ідей щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів, порушення яких обов’язково тягне за собою скасування вироку та інших рішень у кримінальній справі .

Зазначається також, що принципи кримінального процесу — це “основи створення та спрямованості всієї системи відповідної галузі права, що найбільш повно відображають зміст кримінально-процесуального законодавства, тісно пов’язані з державною політикою у сфері кримінального судочинства, є

загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну і

82

регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм ”.

Таким чином, основними ознаками принципів кримінального процесу є: 1) нормативність (закріплення в законі); 2) відображення панівних в державі політичних і правових ідей; 3) визначення спрямованості і побудови кримінального процесу; 4) визначення форми і змісту стадій та інститутів кримінального процесу; 5) настання кримінально-процесуальних санкцій за порушення принципів.

Л.М. Лобойко для визначення належності правових положень до кримінально-процесуальних принципів пропонує наступний підхід. Критеріями розмежування він обирає три ключові запитання: 1) чи визначають зазначені правові положення побудову (структуру) кримінального процесу; 2) яким чином вони розкривають (відображають) специфіку кримінального процесу; 3) ^{80 [81] [82] як впливають на його динаміку (рух)[83] [84] [85].}

Першою із зазначених ознак є нормативність, або закріплення в законі. Принципи обов’язково мають певну форму, і цією формою є норми права. Через норми права реалізуються приписи, які встановлюються принципами. Можна погодитись з думкою П.І. Репешка, який стверджує, що “ідейний зміст правових принципів матеріалізується в нормах права” . Об’єктивне вираження принципів важливе також з точки зору правозастосування, адже складно практично застосовувати положення, яке існує лише у формі ідеї.

Водночас не можна повністю відкидати ідеальне походження принципів. Якщо вибирати термін з такого переліку, як: “положення”, “правило”, “ідея”, то найбільш точним за змістом є останній. Принцип зароджується як категорія суспільної правосвідомості . Не можна погодитись із думкою, що принцип — це положення, тобто матеріалізована ідея. Така позиція означає заперечення існування принципу поза нормативним закріпленням. У цьому випадку складно пояснити аналогію права, що дозволяється у певних галузях і полягає у застосуванні для правового регулювання принципів права, якщо необхідні норми відсутні. Таким чином, принцип пізнається і формалізується через норми, які й підлягають застосуванню, але його змістом є ідея, яка не обмежується нормативними рамками.

Часткове нормативне вираження як принцип диспозитивність отримала в Конституції України від 28 червня 1996 року, де в ст. 129 (вперше в історії вітчизняного права в одній статті) на конституційному рівні було закріплено основні принципи судочинства. В пункті 4 згаданої статті, який дослівно звучить як “змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у

доведенні перед судом їх переконливості , поряд з принципом змагальності законодавець розташував один з елементів принципу диспозитивності — свободу надання сторонами доказів та доведення їх переконливості перед судом.

Не зупиняючись на питанні правильності поєднання в одній нормі двох принципів (хоч і пов’язаних між собою в правозастосуванні, але різних за змістом), зауважимо, що диспозитивність як принцип не обмежується лише одним вказаним в Конституції елементом (хай навіть і одним з основних).

Нормативне закріплення диспозитивності в кримінальному процесі розвинулось у 2001 році, (стаття 16¹ “Змагальність і диспозитивність”). Проте неправильно вважати, що до 2001 року диспозитивність в кримінальному процесі України була відсутня. Окремі її елементи трапляються у нормах радянського процесу, проте розширення засад диспозитивності в

кримінальному судочинстві відбувається лише протягом 15-20 останніх років. Тож диспозитивність має нормативне вираження і в Конституції України, і в КПК України, але ще потребує свого виокремлення як частини загальних засад кримінального судочинства.

Наступною ознакою принципу кримінального процесу є відображення панівних в державі політичних і правових ідей. А.М. Колодій, досліджуючи принципи права з точки зору теорії, відзначив, що принципи є категорією ідеологічною, тобто, вони, як і право в цілому, є формою суспільної свідомості, яка здійснює ідейний інформаційно-виховний вплив загального характеру, тобто виконують функцію загального закріплення суспільних відносин, що

• 87

дозволяє розглядати їх з позиції визначених ідей, керівних основ .

Розглядаючи відображення в принципах права політичних і правових ідей, потрібно робити акцент саме на ідеях політичних. Панівний суспільно- політичний лад більшою мірою впливає на систему правових принципів. Особливо яскравим підтвердженням цього є часткова заміна принципів в правовій системі нашої держави, що відбулась (і відбувається) після здобуття ^[86]

незалежності. Втратили своє значення окремі принципи (принципи класовості, партійності про які говорили в умовах диктатури однієї партії^{[87] [88] [89]), інші набули нового змісту, з’явилися нові принципи — засновані на сучасних правових ідеях, загальних положеннях нормативно-правових актів діючого}

законодавства, усталених суспільних відносин . Потрібно зауважити, що незважаючи на неминучість політичного ідеологічного впливу на правові принципи, все ж правові ідеї повинні мати пріоритет. Останні є більш стабільними і уособлюють в собі істинне поняття справедливості, тоді як політичні ідеї є здебільшого ситуативними, і часто за демагогічними гаслами може приховуватись суспільне зло.

У Концепції судово-правової реформи серед основних принципів реформи судово-правової системи передбачено, зокрема, такі, як: створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинності; а також диференціювання форм судочинства, зокрема, залежно від ступеня тяжкості злочину. Також Концепція закріпила, що процесуальним законодавством надається громадянину максимум правових засобів для захисту його прав^[90]. З цього можна зробити висновок, що запровадження в КПК України норм, що розширюють свободу дій підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, цивільних позивачів і відповідачів, їх захисників та представників, інших учасників кримінального процесу (і цим самим розширюють диспозитивні начала) повністю відповідають обраній в незалежній Україні ідеології у сфері судочинства.

З першої та другої ознак принципів кримінального процесу випливає ще одна — найбільш загальний характер ідей, закріплених в нормах, яку іноді виділяють з-поміж інших ознак^[91]. Норми, в яких знаходять своє вираження принципи права, — це правила, що носять загальний характер. Окремі норми все ж бувають більш конкретними, хоч теж стосуються загальних випадків. Наприклад, конституційні норми щодо кримінального судочинства конкретизуються в КПК, підзаконних нормативно-правових актах. Ідеї ж — мають більший рівень загальності, тому це найбільш загальні норми, які конкретизуються в інших нормах та інститутах галузі. Диспозитивність як ідея, що має актуальне вираження в Конституції України та в загальних засадах КПК України, деталізується в інших кримінально-процесуальних нормах. Наприклад, свобода у доведенні перед судом переконливості доказів (ст. 129 Конституції України), регламентується ст.ст. 66, 296, 362 КПК України тощо.

Наступною ознакою принципів кримінального судочинства є визначення спрямованості і побудови кримінального процесу. Зокрема, І.Ф. Демидов стверджував, що принципи — це перш за все вихідні, керівні ідеї про найбільш суттєві властивості і закономірності кримінального процесу. Ці правові ідеї мають основоположне значення, оскільки містять в собі уявлення про начала, передумови процесу. Набувши форми правових норм, вони є найбільш

загальними, центральними положеннями, на яких повинна будуватись і діяти

92

процесуальна система .

Основний вплив на побудову кримінального процесу має, звичайно, принцип публічності. Проте потрібно визнати, що в окремих елементах спрямованості кримінального процесу диспозитивні начала все ж знаходять свій вияв. Залежно від ініціативи учасників процесу відбувається апеляційне, касаційне провадження, розпочинаються і припиняються справи приватного обвинувачення. Без ініціативи певних суб’єктів у зазначених випадках руху процесу не відбувається, справа до наступної стадії не переходить, і прояв такої ініціативи залежить від суб’єктивної волі у випадках та формах, передбачених в правових нормах. При цьому потрібно відмежувати рух справи, який відбувається за ініціативою органів дізнання та досудового слідства. В таких випадках ініціатива є частиною їх компетенції і розглядається як обов’язок уповноважених органів, а тому має публічну природу.

Варто згадати і інші кримінально-правові та процесуальні прояви диспозитивності, що впливають на спрямованість процесу, такі, як: закриття провадження у справі про злочин невеликої тяжкості у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного із потерпілим (ст. 8 КПК України, ст. 46 КК України), право потерпілого та його представника підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі (у випадку зміни прокурором обвинувачення — ч. 4 ст. 277 КПК України) тощо.

Подібним чином визначається вплив будь-якого принципу кримінального процесу на форму і зміст стадій та інститутів кримінального процесу. Досліджуючи принципи, В.Т. Маляренко зауважив, що вони складають основу окремих інститутів правосуддя, забезпечення прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, утворюють юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм і вирішення спірних питань, що виникають, є основою для вдосконалення окремих кримінально-процесуальних інститутів, розвитку процесуальної форми^[92].

Диспозитивність займає провідне місце у зазначених інститутах кримінального процесу, що характеризують рух (спрямованість) процесуальної діяльності з ініціативи суб’єктів, відмінних від органів державної влади, але проявляється більшою чи меншою мірою і в інших інститутах (субінститутах). Це стосується, зокрема, дачі показань потерпілим, заявлення цивільного позову.

Прояви диспозитивності можна віднайти і в стадіях кримінального судочинства, їх виникненні, протяжності та припиненні.

Досліджуючи співвідношення стадій логічної та функціональної послідовності кримінального процесу, Л.М. Лобойко робить висновок, що апеляційне, касаційне провадження та перегляд судових рішень в порядку ^[93] виключного провадження не є стадіями процесу. Вони є відносно самостійними провадженнями, що існують у кримінальному процесі, завдяки реалізації його суб єктами диспозитивного права на оскарження процесуальних рішень .

Можна додати до процесуальних інститутів, де відображається засада диспозитивності, такі, як приватне обвинувачення, свобода надання і оцінки доказів у суді, розв’язання клопотань (з врахуванням думки сторін). Диспозитивність також проявляється в інституті доказування — свобода підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та потерпілого давати показання чи відмовитися від їх дачі, а також в інших випадках. Це підтверджує прояв диспозитивності в кримінально-процесуальних інститутах.

Обов’язковою ознакою будь-якого принципу кримінального процесу є наявність передбачених законом санкцій за його порушення. Питання кримінально-процесуальних санкцій свого часу досліджувалось в юридичній науці^[94]. Л.М. Лобойко виділяє 2 групи санкцій — каральні і заохочувальні, — і розглядає їх з точки зору застосування за порушення принципу диспозитивності. Можна погодитись з його думкою, що до каральних санкцій у кримінальному процесі належать скасування необґрунтованих і незаконних рішень (наприклад, скасування прокурором на підставі скарги заявника про злочин рішення слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи — ч. 4 ст. 100 КПК України), повернення судом справи для провадження додаткового розслідування (ст. 281 КПК України) та інші. Функціональним призначенням заохочувальних санкцій у кримінальному процесі в плані гарантування принципу диспозитивності є забезпечення ними підвищення активності суб’єктів процесу, від яких залежить, чи будуть виконані в ході провадження у справі завдання процесу і чи будуть при цьому враховані приватні інтереси. Так, якщо особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості і після його ^{93 [95] вчинення щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду, вона може бути звільнена від кримінальної відповідальності (ст. 7 КПК України, ст. 45 КК України)95 [96]. Тож можна зробити висновок, що у кримінально-процесуальному законодавстві наявні санкції, що настають у окремих випадках порушення засад диспозитивності.}

З того, що прояви диспозитивності в кримінальному судочинстві повною мірою відповідають ознакам принципу, можна зробити висновок про наявність принципу диспозитивності в кримінальному процесі.

Звичайно, що прояв принципу диспозитивності в кримінальному процесі значною мірою відрізняється від його прояву в цивільному чи господарському процесі. Відмінності у застосуванні диспозитивності пояснюються тим, що кримінальний процес є галуззю публічною, в цьому процесі реалізуються матеріальні норми кримінального права (теж публічної галузі), а тому інтерес суспільний, публічний є пріоритетним. Але така перевага не виключає приватний інтерес. Суспільство, заради якого державою була встановлена кримінально-правова охорона певних цінностей, не є аморфним поняттям, а складається з цілком конкретних осіб, думка яких (де це можливо) також має бути врахованою.

Принцип диспозитивності — це об’єктивно обумовлене, нормативно виражене основне положення, що передбачає можливості учасника кримінального процесу визначати на власний розсуд в межах закону форми і способи захисту своїх прав. Як зазначає Л.М. Лобойко, згідно з принципом диспозитивності, “суб’єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх

кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і

.. . .,,97

результати кримінально-процесуальної діяльності .

Диспозитивність в кримінальному процесі випливає з суб’єктивного інтересу особи, який оформлюється в нормах кримінально-процесуального законодавства. С. Деревянкін пропонує визначати принцип диспозитивності як “основне нормативне положення кримінального судочинства, що виражає свободу суб’єктивно заінтересованої особи самостійно або за допомогою захисника (представника) визначати форми і способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу, предмет процесуального провадження, а також його долю і долю процесу в різних процесуальних стадіях і провадженнях процесу”^{[97] [98]}. Виражена в кримінальному процесі свобода стимулює активність потерпілого щодо захисту його прав.

Там, де проявляє свою дію принцип диспозитивності у випадках та в межах, визначених законом, державні органи та посадові особи здійснюють процесуальну діяльність настільки, наскільки приватні особи визнають за необхідне з метою захисту своїх інтересів, шляхом вільного розпорядження наданими їм законом процесуальними засобами. “Принцип диспозитивності в кримінальному процесі може трактуватися як начало, яке обмежує принцип публічності, обмежує втручання державної влади волею приватних осіб, а саме, диспозитивність треба розглядати як свободу дій приватних осіб в процесі”^[99], — стверджує Л.М. Масленникова.

Для більш повного з’ясування суті принципу диспозитивності та його впливу на кримінально-процесуальну діяльність потерпілого важливо розглянути його місце в системі інших принципів.

Існує кілька класифікацій принципів, що відрізняються критеріями, котрі кладуться в основу поділу. За силою нормативного джерела, де закріплені принципи кримінального процесу, їх поділяють на: 1) конституційні (закріплені в Конституції України) та 2) інші (закріплені в Кримінально-процесуальному кодексі)^{99 [100] [101] [102]. Окремі вчені виступали проти такого поділу принципів, оскільки “подібний поділ принципів за логікою мав би призвести до розподілу самих основ судочинства на головні і підпорядковані їм, першочергові і менш}

значимі, в той час, коли мова йде про положення, що виражають не деталі, а

101

сутність кримінального процесу, його найзагальніші і вихідні положення . Можна загалом погодитись із поділом принципів кримінального процесу на конституційні та інші, якщо цей поділ вказує тільки на місце закріплення принципу, а не на його більшу чи меншу юридичну силу.

Передбачення в Конституції права на судовий захист прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 55) не є виявом принципу диспозитивності, а юридичною гарантією захисту прав і свобод особи. Диспозитивність проявляється і в інших нормах Основного закону (ст. ст. 23, 63 та ін.), проте в більшості випадків це прояв не принципу чи його елементів, а диспозитивності як правового феномену. Тому не зовсім можна погодитись із висловленою думкою, що оскільки окремі елементи принципу диспозитивності закріплені як в Конституції України, так і в нормах кримінально-процесуального права, то він є конституційним принципом кримінального процесу .

Хоч у законодавців і був намір дослівно закріпити пункт 4 статті 129 Конституції України як “змагальність і диспозитивність” (де, за висловом В.І. Шишкіна “фактично замаскований” принцип диспозитивності і його словесне вираження там “не є тлумаченням принципу диспозитивності, але ... значно наближає до його суті, хоча й не розкриває у повному обсязі”^[103]), проте потрібно виходити з реального стану речей, адже навіть за найбільш поширеного тлумачення не можна ототожнити свободу в доказуванні і принцип диспозитивності. Крім свободи надання доказів і доведення їх переконливості, не менш важливим елементом принципу диспозитивності є, наприклад, можливість сторін здійснювати розпорядчі акти, які впливають на рух процесу.

Окрім того, у статті 129 Конституції України закріплені засади судочинства, тобто в значенні засад судового розгляду. Згадана свобода розпорядження доказовим матеріалом повною мірою діє також лише під час розгляду справи у суді. На досудовому розслідуванні вона значною мірою обмежена правом особи, яка проводить дізнання чи розслідування справи, вимагати надання доказів. Після такої вимоги уповноважених органу чи особи свобода поступається місцем обов’язку надати докази, якими володіє особа.

Також зауважимо, що дія принципу диспозитивності у кримінальному процесі не обмежується розглядом справи у суді, а тією чи іншою мірою проявляється практично у всіх стадіях, тому справедливим є твердження, що це засада всього процесу.

Для визнання принципу конституційним необхідно, щоб він безпосередньо або основна його частина (суть) були виражені в нормах Конституції. В Основному законі України закріплені окремі риси принципу диспозитивності, його суть більшою мірою відображена в галузевому законодавстві, зокрема, що стосується кримінального судочинства, в Кримінально-процесуальному кодексі України. Тож, навіть визнаючи наявність конституційної основи у принципу диспозитивності, можна зробити висновок про те, що немає підстав вважати його конституційним.

Важливо також встановити місце принципу диспозитивності у системі інших принципів за сферою правового регулювання. Залежно від сфери правовідносин, на які розповсюджується їх дія, принципи права поділяють на міжгалузеві і галузеві. Як вже зазначалося раніше, принцип диспозитивності вважався галузевим принципом цивільного процесуального права^{103 [104]. Сучасна наука обґрунтовує поширення впливу принципу диспозитивності на}

105 _ттт

господарське і навіть кримінальне судочинство . Що стосується адміністративного процесу, то не всі вчені визнають диспозитивність принципом цієї галузі процесуального права . Проте, зважаючи на зміну ставлення держави до особи, розширення особистої автономії, необхідно визнати наявність окремих елементів диспозитивності і в адміністративному процесі.

У Кодексі адміністративного судочинства України серед принципів законодавець закріпив і диспозитивність (ст. ст. 7, 11). У статті 11

“Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі” в першій частині зазначено про свободу сторін в наданні ними суду доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а друга і третя частини присвячені безпосередньо диспозитивності. Відповідно до цих норм, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, наданою відповідно до вимог згаданого кодексу, і не може вийти за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін і третіх осіб, про захист яких вони просять. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності^{[105] [106] [107]}. Варто зазначити, що адміністративне судочинство, хоч і здійснюється в сфері публічно-правових відносин, але адміністративними судами розглядаються справи лише про певні види спорів (більшість з яких регулювалися як окреме провадження главами 2932 і 36 Цивільно-процесуального кодексу України 1963 року).

Кодексом адміністративного судочинства України не регулюються правовідносини, пов’язані із накладенням адміністративних стягнень (непередбачених і врегульованих в Кодексі України про адміністративні правопорушення), а тому ним не охоплюються всі форми адміністративно- юрисдикційного процесу. Але і в частині адміністративно-юрисдикційного процесу, що регулює порядок застосування адміністративних стягнень можна знайти елементи диспозитивності.

З огляду на прояви принципу диспозитивності в цивільному, господарському, кримінальному та адміністративному судочинстві, можна визначити принцип диспозитивності як міжгалузевий. Особливості його застосування у кожній галузі відрізняються, залежно від закріпленого співвідношення приватних і публічних інтересів.

Існує також класифікація кримінально-процесуальних принципів за критерієм їх зв’язку з організаційними та функціональними аспектами. Відповідно принципи поділяють на принципи судоустрою (організаційні) та принципи процесу (функціональні). Принципи процесу — це принципи діяльності суду, прокуратури, органів слідства і дізнання, вони визначають характер і спрямування розслідування і розгляду кримінальних справ. А принципи судоустрою — це принципи, які визначають побудову судової системи, взаємозв’язок всіх ланок судової системи^[108]. Зважаючи на те, що принцип диспозитивності пов’язаний із реалізацією суб’єктами своїх прав під час функціонування кримінального процесу, можна погодитись із висловленою думкою про належність цього принципу до функціональних^[109]. Саме як функціональний принцип диспозитивність визначає характер і спрямування діяльності потерпілого в рамках, закріплених КПК України. Потрібно визнати також вплив принципу диспозитивності і на побудову (організацію) процесу (рух справи приватного провадження, підтримання потерпілим обвинувачення у попередньому обсязі (при його зміні прокурором), апеляційне та касаційне провадження, які не можуть відбутися без ініціювання однієї зі сторін чи обох). Тут йдеться про підпорядкування побудови судової системи (судоустрою) відповідно до діяльності учасників кримінального процесу, спрямованої на виконання завдань кримінального судочинства.

Практичну важливість має встановлення значення принципу

диспозитивності для кримінального процесу та його суб’єктів. Зокрема, значення принципу диспозитивності проявляється у тих функціях, які він виконує у кримінальному судочинстві. Л.М. Лобойко у згаданому принципі виділяє основні та факультативні функції. До основних, зокрема, він відносить такі функції, як: забезпечення гнучкості, а значить і реальності та повноти захисту заінтересованими суб’єктами процесу своїх прав; стимулювання активності заінтересованих у захисті своїх кримінально-правових

(матеріальних) і процесуальних прав суб’єктів кримінального процесу; забезпечення багатоваріантності в здійсненні конкретних дій заінтересованими суб’єктами процесу; забезпечення розумного балансу (оптимального співвідношення) публічно-правового і приватно-правового начал під час провадження у кримінальних справах; установлення специфічного

кримінально-процесуального режиму діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду під час порушення, розслідування і розгляду кримінальних справ з метою створення ними умов, необхідних для вільної реалізації заінтересованими суб’єктами своїх матеріальних і процесуальних

110

прав

До факультативних функцій він відносить функції рушійної сили процесу і

111

визначення структури кримінального процесу . З цією думкою можна частково погодитись, якщо врахувати, що основою рушійної сили кримінального процесу і визначення його структури є принцип публічності, тоді як принцип диспозитивності відіграє додаткове значення і має вплив на ^{[110] [111] рух кримінального судочинства в окремих випадках (приватне обвинувачення, апеляційне чи касаційне оскарження).}

Як і інші принципи кримінального процесу, принцип диспозитивності виконує не лише правові, а й соціально-політичні функції, оскільки в кожному принципі знаходять своє відображення не лише правові, а й політичні ідеї, що є провідними у державі в тих чи інших історичних умовах.

Не менш важливим для розуміння сутності і проявів диспозитивності у кримінальному судочинстві є питання співвідношення диспозитивності як принципу і як методу правового регулювання. На відміну від науки кримінально-процесуального права, в галузі цивілістичної юридичної науки ця проблема неодноразово розглядалась і дискутувалась вже тривалий час. Обґрунтовувалось навіть, що диспозитивність це не принцип права, а риса методу правового регулювання суспільних відносин^[112].

Держава, обираючи певний метод правового регулювання в якійсь сфері суспільних відносин визначає юридичні засоби та закріплює процедури, які впливають на суспільні відносини^[113].

Диспозитивність як метод пов’язана з предметом галузі права і має характер юридичного впливу. В цьому плані близьким до поняття методу є термін “правовий режим”, яким нерідко позначаються особливі комплекси юридичних засобів^[114]. Принципи ж носять основоутворюючий характер в праві, впливають на побудову права.

Таким чином, метод правового регулювання впливає не на побудову галузі права, форму, структуру, а на суспільні відносини, тобто знаходиться на

115

іншому рівні, ніж принцип .

Поняття, які не мають спільних родових ознак, у логіці називаються непорівнянними^{[115] [116]}. Звичайно, при бажанні можна віднайти більш загальну спільну родову ознаку цих понять — це категорії юридичної науки, але через свою загальність цей термін не може бути використаний для порівняння понять принципу і методу.

Незважаючи на неможливість порівняння принципу диспозитивності і диспозитивного методу правового регулювання, потрібно зауважити, що певний взаємозв’язок у них є. Цьому сприяє їх спільна правова природа. Якщо законодавець визнає принцип диспозитивності і відображає його у відповідних нормах, він апріорі розширює застосування диспозитивного методу.

Заслуговує на увагу пропозиція Л.М. Лобойка визначити співвідношення основних категорій кримінального процесу (функцій, принципів, методів), які він розміщує за такою схемою: функція обвинувачення (кримінального переслідування) принцип публічності — імперативний метод правового регулювання; функція захисту — принцип диспозитивності — диспозитивний метод регулювання; функція вирішення справи — принцип змагальності — змагальний (арбітральний, судовий) метод регулювання^[117]. Під змагальним (арбітральним) методом розуміється такий, за яким відносини між сторонами регулюються не вертикально чи горизонтально (підпорядкування чи рівноправність) а дугоподібно. Таким чином, одна сторона впливає на іншу не безпосередньо — а через суд (дугою). Відповідно до цього, вирішуються питання про арешт обвинуваченого, оскарження рішення про закриття кримінальної справи, стримання активності іншої сторони, що порушує закон.

Про змагальний метод в кримінальному процесі згадують російські вчені-

118

процесуалісти .

Згадана схема є спробою впорядкувати, пов’язати між собою, а також більш чітко розмежувати функції, принципи і методи в кримінальному судочинстві. Проте, на нашу думку, вона не є беззаперечною. Не можна погодитись із думкою, що принцип диспозитивності відповідає функції захисту в кримінальному процесі. Диспозитивність проявляє себе і стосовно обвинувачення — коли особа використовує своє право на повідомлення про злочин, при порушенні кримінальної справи приватного обвинувачення, підтримуючи обвинувачення в попередньому обсязі, у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, у разі використанні права на примирення винного з потерпілим (чи відмові від використання такого права), під час апеляційного оскарження вироку потерпілим та в інших випадках. Тому думка про те, що диспозитивність як свобода розпорядження своїми матеріальними і процесуальними правами головним чином забезпечує реалізацію функції захисту з мотивів, що “на боці потерпілого виступає такий потужний “союзник” як прокурор”^{117 [118] [119]}, не є достатньо обґрунтованою.

Не цілком виважено зіставляється функція вирішення справи і змагальний (арбітральний) метод правового регулювання. Не завжди, зокрема, у наведених прикладах (при вирішенні питання про арешт обвинуваченого, при обмеженні активності сторони, що порушує своїми діями закон) здійснюється функція вирішення справи. Навпаки, суддя, який брав участь у розгляді подібних питань на досудовому слідстві, не матиме права брати участь в судовому розгляді справи (стаття 54 КПК України), чим забезпечується об’єктивність вирішення справи. У таких випадках йдеться про контролюючу діяльність суду, тому що вирішення справи (правосуддя) не відбувається.

Проблема сутності диспозитивності в кримінальному процесі найбільш яскраво проявляється у співвідношенні її з публічністю: зіставляються публічне і диспозитивне начало, публічні і приватні інтереси, принципи публічності і диспозитивності, прояви публічності та диспозитивності в правовому регулюванні (через імперативний та диспозитивний методи). В.Т. Маляренко назвав їх засадами-конкурентами: “Якщо одна з них втрачає, то інша набуває”^{[120] [121].}

Реалізація потерпілим прав неможлива без норм та інститутів, в яких проявляється принцип публічності (наприклад, визнання потерпілого

учасником кримінального процесу здійснюється компетентними органом чи особою, також законом визначений їх обов’язок роз’яснити та забезпечити можливість здійснення прав потерпілого тощо). Поняття публічність, як визначає енциклопедія, походить від латинського слова publicum, що означає народ, суспільство . Публічність судочинства — це загальноправова засада, яка зобов’ язує державу, її органи, посадових та службових осіб визнавати, дотримуватись, захищати, як найвищу цінність, права і свободи людини, визнавати, дотримуватись та захищати інтереси держави, громадських об’єднань, соціальних і етнічних груп за обов’язками служби, всупереч можливим будь-яким діям і волевиявленням, що мають інші цілі.

Публічність у широкому значенні — це пріоритет суспільних, державних інтересів у взаємовідносинах людини з владою, у той час, як диспозитивність передбачає більшу цінність інтересів особи, коли вони вступають у протиріччя з інтересами держави. У публічних інтересах доводиться обмежувати деякі права і свободи людини, а в приватних — вдаватися до самообмеження державної влади і вибудовувати систему гарантій прав особи, які б охороняли її від свавілля державних органів^[122]. Зазначається також, що публічність є характеризуючою ознакою природного права, обов’ язковою умовою суспільного прогресу, оскільки становить собою основні правила існування суспільства^{122 [123]. Тож публічність, як і диспозитивність, є природною для існування будь-якого суспільства, адже гарантувати права потерпілого, та й кожної особи, можна лише визначивши межі її свободи, а суб’єктом гарантування має виступати суб’єкт вищого рівня, а саме держава, яка й характеризується публічністю.}

Публічне начало є основою кримінального процесу і саме воно забезпечує активність державних органів та посадових осіб, відповідальних за здійснення кримінального судочинства. Цим самим їх діяльність спрямована на забезпечення захисту інтересів суспільства, держави і приватних осіб. Виходячи зі змісту публічного начала, Л.М. Масленникова вказує, що державні органи і посадові особи, які відповідальні за провадження у справі, “здійснюють кримінальне судочинство, згідно з кримінально-процесуальним законом, незалежно від розсуду приватних осіб” .

Приватні особи не стоять осторонь реалізації публічного начала, вони здійснюють діяльність, спрямовану на захист суспільних і державних інтересів (в тому числі і тих приватних інтересів, які є складовими суспільних чи державних) через виконання обов’язків і активне використання суб’єктивних публічних прав.

Також варто зважати на те, що диспозитивність в кримінальному процесі проявляється настільки, наскільки держава через видання нормативних актів дозволяє їй проявлятись. Тобто, межі диспозитивності, в тому числі і в кримінально-процесуальній діяльності потерпілого, визначаються через публічне начало.

Згідно із засадою публічності, бездіяльність приватної особи не може перешкоджати кримінальному процесу. М.С. Строгович зазначав, що принцип публічності потрібно розуміти таким чином, що органи, які здійснюють

провадження у справі, “не можуть відмовитись від дій, необхідних для правильного вирішення справи, лише на тій підставі, що зацікавлена особа про

,,125

це не попросила .

Співвідношення публічності та диспозитивності досить вдало, на нашу думку, сформулювала Л.М. Масленникова. Публічність як принцип, зазначає вона, виражає таку побудову кримінального процесу, що спрямована на захист публічного інтересу, а диспозитивність — приватного^{[124] [125] [126] [127] [128]}. Це випливає з позиції формулювання інтересів, які існують в кримінальному судочинстві.

Окремою проблемою, що потребує вирішення, є необхідність аналізу та вироблення єдиного підходу до розуміння структури диспозитивності, що дозволить систематизувати дослідження змісту і проявів диспозитивності у реалізації потерпілим кримінально-процесуальних прав.

Аналізуючи існуючі вітчизняні розробки, можна дійти висновку про неоднозначне розуміння різними авторами структури принципу диспозитивності. Це досить ускладнює наступне вивчення диспозитивності і порівняння різнопланових наукових досягнень. Залишаються невирішеними питання щодо системоутворюючого елементу, чіткої структури та змісту матеріальної та формальної диспозитивності, співвідношення різних підходів

до класифікації елементів структури принципу диспозитивності.

• • *127 128

Структуру диспозитивності досліджували В.І. Шишкін , Л.М. Лобойко і С.Л. Деревянкін . Проте згаданими вченими структура принципу диспозитивності у кримінальному процесі досліджувалася не самостійно, а лише в контексті інших тем.

Кожен об’єкт складається з елементів, які своєю сукупністю та зв’язками між собою утворюють цей об’єкт. Аналіз елементів та їх зв’язків дозволить

зрозуміти сутність досліджуваного об’єкта. Сукупність складових частин, поєднаних особливими зв’язками приводить нас до поняття “структура”. Термін “структура” у тлумачному словнику має два основні значення: 1) це взаємні відношення елементів, які становлять цілість (синонім — “будова”); 2) устрій, організація чого-небудь^{[129] [130]. Відповідно, аналіз структури означає аналіз елементів та аналіз зв’язків між ними, що визначають організацію (устрій) об’єкта. Під поняттям структури в літературі розуміють особливий аспект системи, що виражає упорядкованість елементів, їх композицію, спосіб зв’язку між ними та їхню внутрішню організацію[131].}

Важливе значення для наступного аналізу структури принципу диспозитивності мають його мета та завдання, оскільки характеризують його внутрішню сутність та призначення. Метою існування принципу диспозитивності є забезпечення гнучкості та повноти захисту суб’єктами процесу своїх прав. Стимулювання процесуальної активності суб’єктів, в тому числі потерпілого, є одним із завдань диспозитивності у кримінальному процесі. Це завдання проявляється в структурі диспозитивності.

Оскільки диспозитивність формулюється через правові норми, то найпростіше дати характеристику структури принципу диспозитивності можна через аналіз норм, де він проявляється.

Можна виокремити ті елементи принципу диспозитивності, що прямо закріплюються в нормах законодавства і ті, що виводяться зі змісту цих норм. Проте при аналізі структури принципу диспозитивності варто звертати увагу також на діяльність щодо реалізації цих норм, оскільки процес — це рух, а не лише передбачені кримінально-процесуальним законом можливості.

Потерпілий, маючи комплекс процесуальних прав та обов’ язків, реалізує їх в кримінальному судочинстві, і ті чи інші види його діяльності по-різному співвідносяться з диспозитивністю, а отже, різним чином проявляються в структурі диспозитивності.

Потрібно встановити системоутворюючий елемент (основу), який зумовлює об’єднання інших елементів, що входять до внутрішньої будови принципу в одну систему. На нашу думку, такою основою виступає положення про свободу здійснення передбачених законом можливостей. Це положення виводиться з поняття диспозитивності як загальноправового явища, що проявляється в принципах, нормах, методах . Існує також думка, що найголовнішим системоутворюючим чинником, який об’єднує окремі положення принципу диспозитивності в єдину систему, є його цільове призначення у кримінальному процесі — забезпечення можливості реалізації інтересів усіх суб’єктів у ході провадження у кримінальних справах, зрівнювання всіх членів суспільства у можливостях захисту своїх прав у кримінальному процесі . Вважаємо, що таке цільове призначення притаманне і елементам окремих інших принципів, зокрема, змагальності, рівності громадян перед законом і судом, законності, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду тощо. Тому самостійного значення для системоутворення зазначений чинник не може мати.

Одним з перших і, мабуть, найважливіших елементів диспозитивності є ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце у визначених КПК України випадках у кримінальному процесі. Справи приватного обвинувачення порушуються судом за ініціативою зацікавленої особи. Така ініціатива носить характер імперативної вказівки, якщо відповідає визначеній законом формі. Дискусійним питанням залишається участь прокурора у справах приватного обвинувачення (порушення справи та вступ до вже порушеної справи). ^{[132] [133]}

У справах публічного обвинувачення як вияв принципу диспозитивності можна розглядати ініціювання справи зацікавленою особою^[134]. В цьому випадку ініціатива фізичної чи юридичної особи не є такою імперативною, як у справах приватного провадження. Для органів дізнання, слідства, прокуратури і суду заяви та повідомлення про злочин є обов’язковим лише для їх розгляду і перевірки, а порушити кримінальну справу вони можуть тільки за наявності відповідних підстав. Тому при ініціюванні справ публічного обвинувачення дія принципу диспозитивності обмежена. Диспозитивна участь потерпілого в ініціюванні справи проаналізована в наступних розділах.

Другим елементом є закріплена можливість особи здійснювати пошук доказів чи надання їх органам, що здійснюють провадження у справі, і суб’єктивне рішення — здійснити цю можливість чи ні: збирати докази чи ні, надавати їх чи утриматись.

Цей елемент виражений в кримінальному процесі не повною мірою. Незважаючи на те, що перша частина (пошук доказів) в КПК України не закріплена, не можна робити висновок про її відсутність. Сторони, маючи право надавати докази, можуть здійснювати попередню діяльність з їх пошуку. Щоправда, вчинювані ними дії не відносяться до кримінально-процесуальної діяльності, оскільки не врегульовані КПК України. Пошук доказів може здійснюватися будь-яким способом, який не порушує чинного законодавства. Представники учасників процесу — адвокати мають визначене в статті 6 Закону України “Про адвокатуру” коло способів збирання доказів предметів, документів і відомостей .

Зібрана сторонами та їх представниками інформація стає доказовою лише після приєднання їх до справи за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду. Участь органів влади у долучені отриманих матеріалів до справи як доказів є проявом принципу публічності. Основним аргументом при цьому є те, що докази у справі повинні бути належними і допустимими — ці дві ознаки є предметом контролю з боку уповноважених державних органів. Цим пояснюється обмеження принципу диспозитивності в процедурі доказування. Таке обмеження властиве не лише кримінальному, а й іншим видам юридичного процесу.

Проте можна погодитись із думкою В.І. Шишкіна про те, що держава повинна законодавчо розширити можливості сторін для активної участі у кримінальному процесі і “допомагати лише у виняткових випадках, коли сторона не може в силу незалежних від неї обставин отримати докази (таємний режим інформації, спеціальний дозвіл, виконання дій лише за ухвалою суду тощо)”^{[135] [136].}

Свобода — надати чи не надати наявний в особи доказ (наприклад, в потерпілого) — закінчується після вимоги особи, що проводить досудове розслідування справи. Тут принцип диспозитивності поступається принципу публічності.

Ще один елемент диспозитивності пов’язаний зі свободою сторін у доведенні перед судом переконливості доказів, що передбачено в статті 129 Конституції України. Якщо потерпілий не бажає обґрунтовувати наявні докази (скажімо, у справах приватного обвинувачення), він може цього і не робити — це повною мірою відображає суть диспозитивності. Але в такому випадку збільшується можливість закриття справи судом за недоведеністю участі особи у скоєнні злочину.

Таким чином, принцип диспозитивності і форма кримінального процесу стимулюють активність учасників кримінального судочинства, в тому числі і потерпілого. Із запровадженням суду присяжних, коли суддями стануть непрофесійні особи, стимул юридично обґрунтовувати свої доводи і переконувати у їх істинності зросте ще більше.

Не можна вважати елементами принципу диспозитивності обов’язок повідомляти до початку слухання про наявні докази, їх джерела і відповідальність за невиконання такого обов’язку^{[137] [138] [139]. За своєю суттю згадані елементи виконують протилежну — обмежувальну роль щодо реалізації принципу диспозитивності. Але водночас вони виступають своєрідними гарантіями — забезпечують права інших осіб, що беруть участь у процесі, і законність. У вітчизняному кримінальному процесі цих інститутів поки що немає, але в інших демократичних країнах, зокрема з англосаксонською правовою системою, вони з більшим чи меншим успіхом застосовуються (наприклад — при кримінально-правовому компромісі у США ).}

За способами зв’язку елементів системи можна розглядати вертикальну та горизонтальну класифікацію елементів, що входять до принципу

диспозитивності. При цьому виокремлюються різні види співвідношення між елементами — рівнопорядкові та різнопорядкові.

У кримінальному процесі, за аналогією з положеннями цивільно-правової науки , затвердилось горизонтальне структурування диспозитивності на матеріальну та формальну. Діяльність потерпілого в кримінальному процесі відображається в кожному з видів диспозитивності.

У контексті кримінально-процесуального права матеріальна

диспозитивність полягає у свободі сторін розпоряджатися долею обвинувачення. Ця свобода є значною мірою обмежена публічними інтересами, що є базовими в кримінальному процесі. Формальна диспозитивність загалом зводиться до свободи особи щодо розпорядження наданими їй процесуальними засобами.

Такий розподіл згадувався в науці кримінально-процесуального права ще в 60-х роках ХХ ст. Так, зокрема М.С. Строгович, вважав, що диспозитивність у значенні права сторін розпоряджатися обвинуваченням (тобто матеріальна диспозитивність) допускається тільки у вузькій категорії кримінальних справ: приватного та приватно-публічного обвинувачення^[140] — саме тут бере участь у розпорядженні обвинуваченням потерпілий. Можна загалом погодитись з тим, що матеріальна диспозитивність у кримінальному процесі має обмежену сферу застосування, виходячи з того, що основними рушіями обвинувачення тут є публічні суб’єкти.

Матеріальна диспозитивність включає в себе виражені в правових нормах елементи — можливості правових дій зацікавленої особи, які полягають у впливі на рух кримінальної справи. У першу чергу сюди відносяться передбачені можливості щодо ініціювання порушення і закриття справи, зокрема — приватного та приватно-публічного обвинувачення. У публічних справах ініціювання проявляється при порушенні кримінальної справи, коли з’являється заявник, який може не тільки подати заяву чи повідомлення про скоєний злочин, а й оскаржити прийняте рішення про відмову у порушенні кримінальної справи. Матеріальна диспозитивність має місце у справах публічного обвинувачення також тоді, коли у потерпілого з’ являється право вибору щодо подальшого підтримання обвинувачення у випадку відмови прокурора від обвинувачення або ж коли прокурор у суді змінює попереднє обвинувачення.

Реалізація права на зміну матеріальних вимог у справі (зміну обвинувачення) не припиняє руху кримінальної справи загалом, проте аналіз змісту кримінально-процесуального інституту зміни обвинувачення дозволяє говорити про припинення (повне чи часткове) обвинувачення в попередньому обсязі і початок процесуальної діяльності щодо підтримання обвинувачення в новому обсязі. Таким чином, зміна матеріальних вимог у справі також може розцінюватись як вплив особи на рух кримінальної справи. Проте даний елемент потребує додаткового дослідження, оскільки діяльність прокурора щодо зміни обвинувачення здійснюється, виходячи не стільки з диспозитивних норм, як обов’ язків прокурора — посадової особи, а з точки зору представництва офіційної (публічної) позиції — зважаючи на процедуру зміни обвинувачення — має неоднозначне розуміння з боку науковців і викликає ряд практичних проблем. Зміна ж обвинувачення потерпілим у справах приватного та приватно-публічного провадження є фактично недослідженою проблемою і жодним чином не врегульована нормами КПК України.

У структурі матеріальної диспозитивності потрібно враховувати право потерпілого підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі в разі винесення прокурором постанови, в якій ставиться питання про застосування кримінального закону, що передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи зменшення обсягу обвинувачення.

Право подачі апеляційної чи касаційної скарги хоч більшістю дослідників і відноситься до прояву формальної диспозитивності, на нашу думку, має бути класифіковане як матеріальна диспозитивність, за ознакою впливу на рух кримінальної справи. Суб’єкти кримінального процесу володіють, хоч і нормативно обмеженою, свободою здійснення прав, пов’язаних з рухом справи по стадіях та провадженнях (у тому числі внаслідок оскарження). Відсутність апеляційного чи касаційного провадження може означати припинення провадження у кримінальній справі, а також неможливість у майбутньому порушити таку ж справу за аналогічним обвинуваченням. З іншого боку, подача апеляційної чи касаційної скарги може тягнути за собою зупинення виконання вироку. Не всяка апеляційна чи касаційна скарга впливає на рух справи, тому до матеріальної диспозитивності відноситься лише оскарження рішень, якими закінчується провадження у справі (так звані кінцеві рішення — вирок, постанова про закриття справи, про відмову в її порушенні тощо).

На рух кримінальної справи також впливає зупинення справи, у зв’ язку з підставами, передбачених у ст. 206 КПК України. Але право на зупинення справи мають лише слідчий, прокурор і суддя (суд). Такі правомочності державних органів та посадових осіб відносять до дискреційних

повноважень . Будь-які звернення інших учасників кримінального

судочинства до публічних суб’єктів щодо зупинення провадження у справі не є обов’язковими. Тому, виходячи з наведених міркувань, діяльність суб’єктів кримінального процесу стосовно зупинення справи не можна відносити до матеріальної диспозитивності.

Підсумовуючи елементи матеріальної диспозитивності, можна виокремити наступні: 1) ініціювання порушення справи; 2) ініціювання закриття справи; 3) діяльність потерпілого щодо подальшого підтримання обвинувачення у випадку відмови прокурора від обвинувачення чи зміни прокурором в суді попереднього обвинувачення; 4) діяльність щодо зміни матеріальних вимог (зміни обвинувачення) у справі; 5) діяльність щодо апеляційного чи касаційного оскарження рішень, якими закінчується провадження у справі.

Формальна (відома також як процесуальна) диспозитивність, на відміну від матеріальної диспозитивності, реалізується у всіх видах кримінального провадження. Формальна диспозитивність — це свобода вибору процесуальних засобів захисту і здійснення їх учасниками кримінального процесу.

У змісті формальної (процесуальної) диспозитивності виділяють такі правомочності особи, як: зупинення провадження справи; оскарження дій і рішень процесуальних органів (крім тих, якими закінчується справа і які оскаржуються в апеляційному та касаційному порядку); відмови від захисника чи представника; надання доказів у справі та доказування обставин, що входять в предмет доказування; подання та свобода розпорядження предметом цивільного позову; свобода вступу до процесу; свобода пошуку і надання доказів; свобода у доведенні перед судом переконливості доказів; свобода у заявленні клопотань; свобода у заявленні відводів; свобода виступу у дебатах.

Цей перелік можна, безумовно, доповнювати, виходячи із зазначених критеріїв формальної диспозитивності. Окремі елементи, виходячи з пріоритету публічних засад, мають обмежене застосування у кримінальному процесі чи спеціальну процедуру реалізації (наприклад, свобода вступу у процес). Аналіз ^[141] умов і меж здійснення усіх згаданих прав і свобод не входить до предмету даного дослідження, але є надзвичайно важливим для розуміння сутності диспозитивності у кримінальному процесі.

Заслуговує на увагу також аналіз вертикальної структури принципу диспозитивності. Найвищою в ієрархії структурних елементів аналізованого принципу Л.М. Лобойко вважає свободу суб’єктів процесу у розпорядженні своїми матеріальними і процесуальними правами за активної участі органів, які ведуть кримінальний процес .

Термін розпорядження в даному випадку не можна вважати вдалим. Розпорядження вживається у значенні визначення юридичної чи фактичної долі (певного об’єкта) і розглядається в літературі лише як один з видів здійснення прав. Іншими видами називають набуття чи реалізацію прав^[142]. Точнішим поняттям буде здійснення прав, оскільки в межах кримінального процесу особа може як набувати права, так і реалізовувати їх та розпоряджатися наданими їй можливостями (звісно, враховуючи специфіку кримінально-процесуальної форми). Варто зауважити, що свобода у здійсненні прав притаманна диспозитивності в цілому як правовому феномену і проявляється у принципі диспозитивності.

Диспозитивність проявляється у правах, а передбачені обов’язки інших учасників кримінального судочинства та процесуальна форма виступають гарантіями здійснення диспозитивності у кримінальному процесі. А тому можна лише частково погодитися з висловленою в літературі думкою, що принцип диспозитивності структурно складається з двох підпорядкованих один одному рівнів: 1) правове положення, згідно з яким заінтересовані суб’єкти процесу наділяються свободою в розпорядженні своїми правами; 2) усі інші правові положення, що з нього випливають, як-от: а) обов’язок прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, роз’ яснити особам, що беруть участь у справі, їхні права; б) обов’ язок прокурора, слідчого і особи, яка провадить ^[143] дізнання, забезпечити особам, що беруть участь у справі, можливість реалізації їхніх прав; в) забезпечена законом можливість заінтересованих суб’єктів кримінального процесу активно впливати на його рух і результати; г) право на оскарження заінтересованими суб’єктами кримінального процесу дій і рішень

• • ^ 144 хт *

органів, які його ведуть . На нашу думку, друга група елементів структури принципу диспозитивності має природу процесуальних гарантій здійснення (реалізації) першої групи елементів цього принципу.

Вертикальна структура принципу диспозитивності включає в себе: 1) основне положення, що виражає зміст принципу та 2) положення, які забезпечують реалізацію основного положення. В сукупності ці елементи складають механізм правового регулювання за принципом диспозитивності, що співвідноситься з методом.

Також елементи принципу диспозитивності можна класифікувати за суб’єктами, уповноваженими їх здійснювати. Можна виокремити елементи: 1) які уповноважені здійснювати всі суб’єкти (в тому числі і потерпілий), які підлягають дії принципу диспозитивності (наприклад, право на апеляційне оскарження); 2) які можуть здійснювати група суб’єктів (примирення винного з потерпілим, клопотання про забезпечення цивільного позову); 3) виключні повноваження (наприклад, право потерпілого вимагати продовження розгляду справи в суді у разі відмови прокурора від обвинувачення). В перспективі розвитку кримінально-процесуального законодавства має стати збільшення повноважень, які можуть здійснювати всі суб’єкти, на яких поширюється принцип диспозитивності, зрозуміло, що з врахуванням відмінностей процесуальних статусів. ^{143 [144]}

1.3.