3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання

Угода про визнання вини існує у США та багатьох європейських державах упродовж останніх декількох десятиліть, вона сприяє прискоренню та спрощенню розгляду кримінальних справ у цих державах, прискоренню призначення покарання обвинуваченим/підсудним та зменшенню навантаження на суди та суддів.

При впровадженні угоди про визнання вини у кримінальний процес України основоположним принципом застосування такої процедури як на стадії розслідування справ, формулювання обвинувачення, так і на стадії судового розгляду повинно стати дотримання прав учасників процесу, зокрема найважливішим елементом має бути врахування прав потерпілого від злочину [20, с.121; 54, c.54-55].

Угода про визнання вини певною мірою з давніх часів відома вітчизняному кримінальному процесу. Як зазначає І.Я.Фойніцький, “історія кримінального процесу починається з панування у ньому приватного права... Потроху і поступово розвивається публічний початок кримінального процесу; він стає справою суспільною, державною” [63, c.17]. Розмаїття форм кримінального процесу існувало в Київській Русі. Так, у XI столітті в княжому домі кримінальний процес здійснювався на підставі засад права, закріплених у “Руській правді”, ґрунтуючись в основному на ранньофеодальних відносинах та системі цінностей. Розслідування та судочинство за правилами Руської правди продовжувалось аж до кінця XV століття. Форми здійснення правосуддя носили як змагальний, так і обвинувальний характер [44, c.137-153]. Про визнання вини та угоду про визнання вини, або її аналоги, у стародавніх джерелах права не йшлося, хоча принцип визнання вини був основоположним і досить поширеним обвинувальним доказом. Для отримання зізнання від обвинуваченого широко застосовувалися тортури, які були скасовані Олександром І лише у ХІХ столітті.

Починаючи з 1864 – з дати набрання чинності Статутом кримінального судочинства – діяльність судових органів була чітко спрямована на досягнення принципу об’єктивної істини у кримінальному процесі. І хоча стаття 681 цього Статуту допускала можливість так званого спрощеного судового слідства у разі визнання вини, це не можна було повною мірою охарактеризувати як інститут, аналогічний угоді про визнання вини, оскільки питання доказів все одно вирішувалися судом, суд не мав права на будь-які знижки під час призначення покарання у кримінальній справі. Суд також мав можливість повернутися до повного судового розгляду справи з метою досягнення принципу об’єктивної істини у справі.

Скорочення розгляду кримінальної справи допускалося у КПК УРСР від 15 вересня 1927 року як у першій, так і в зміненій пізніше редакції, однак закон не містив будь-яких вказівок “на угоди між обвинуваченням та захистом або щодо інших поступок підсудному”. Більш того, уся практика кримінального судочинства, та процесуальна доктрина твердо стояли на позиції недопустимості “зговору” державних органів із підсудним [20]. Поняття істини у кримінальному процесі отримало досить неоднозначне тлумачення, яке можна стисло сформулювати як досягнення істини будь-якою ціною, маючи на увазі застосування незаконних методів розслідування до підозрюваного, включаючи фізичне та психологічне насильство, фальсифікацію доказів, а нерідко – і просто свавілля, що відбувалося у формі сумнозвісних “трійок” та “показових процесів” 30-х років.

Реформування суспільства у другій половині 50-х – початку 60-х років призвело до нової кодификації кримінально-процесуального законодавства. Але в силу багатьох соціальних та правових фактів КПК УРСР 1960 року (як і Основи кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік 1958 року) повторив більшість принципових положень свого попередника – КПК 1927 року. Намагання радянських юристів того періоду не допустити беззаконня та судової вседозволеності призвели до того, що процес не міг бути скороченим, більш того, у такому чутливому питанні, як питання здійснення правосуддя у кримінальних справах. На думку М.С.Строговича, у багатьох випадках відмова від спрощеного розгляду справ обґрунтовувалася необхідністю забезпечення прав осіб у кримінальному судочинстві, законних інтересів обвинувачення, що не суперечать інтересам здійснення правосуддя та є вагомим аргументом на користь повного розгляду справ [48, c.73-74]. Таким чином, упродовж досить великого проміжку часу (1960 – 1990 рр.) створена система так само, як і раніше, не дозволяла жодних угод із обвинуваченим.

За час існування Української РСР було прийнято три Кримінально-процесуальні кодекси – 1922, 1927 та 1960 року. Останній, як відомо, діє, з численними змінами, і нині. Скорочена процедура судового розгляду кримінальних справ передбачалася певною мірою і в “старих” кодексах. Вони, як правило, стосувалися передусім так званої протокольної форми підготовки матеріалів та справ приватного обвинувачення. В окремих випадках існування таких спрощених та скорочених процедур судового розгляду призводило до невиправних наслідків (це передусім діяльність славнозвісних “трійок” НКВС). Проте ці спрощені процедури загалом не мали нічого спільного з “угодою про визнання вини”. Окремо у цьому відношенні треба виділити статті 299 та 301-1 КПК, що дозволяють при згоді сторін визначити обсяг та порядок дослідження доказів, при цьому значно скоротивши судовий розгляд справи. Більш того, стаття 299 КПК передбачає, що у випадку згоди з фактичними обставинами та розміром цивільного позову, які не заперечуються сторонами, ці обставини не досліджуються судом. Крім того, обставини, з якими погодилися сторони, не можуть бути предметом оскарження в апеляційному порядку.

Упродовж останнього десятиліття з набуттям Україною незалежності та з приєднанням до Ради Європи проблемам здійснення судово-правової реформи приділяється все більше уваги. 22 квітня 1992 року Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи, в якій наголошувалося на необхідності запровадження демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою, у тому числі подальшого диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеня тяжкості злочину.

Останнім часом проблеми спрощеного судового розгляду все більше привертають увагу вчених-процесуалістів та практикуючих юристів. Проблеми реформування кримінального процесу України та його наближення до європейських стандартів все більше привертають увагу вчених-процесуалістів. У працях вчених досліджуються питання застосування альтернативних методів урегулювання кримінально-правових конфліктів: пропонується застосування медіації, мирової угоди, примирення обвинуваченого та потерпілого, відновлювального правосуддя тощо. Досліджуючи “проблеми примирення жертви злочину і правопорушника”, до ідеї “відновлювального правосуддя” як перспективної й ефективної складової кримінального процесу привертає увагу В.Т.Маляренко [18, c.25]. Зокрема у своєму дослідженні проблем “відновлювального судочинства” він зазначає, що складовою медіації, але не її основною метою є “підписання реституційного договору між потерпілим та правопорушником за умови щирого каяття правопорушника та повного визнання останнім своєї вини, вибачення за вчинене діяння перед потерпілим чи його сім’єю та добровільна згода правопорушника відшкодувати повністю завдану шкоду” [19, c. 478-479]. Таким чином, спостерігається певний зв’язок між медіацією та угодою про визнання вини, яка, на думку автора, як свідчить практика, може застосовуватися для стимулювання при консенсусному вирішенні кримінальної справи [6, с.103-112].

Не можна не погодитись з Ю.В.Бауліним, який цілком обгрунтовано зазначає про наявність “двоєдиної тенденції в справі протидії злочинності” та стверджує, що з одного боку – це “класична залежність між злочином і покаранням”, що стосується, перш за все, вчинення особливо тяжких і тяжких злочинів, а, з іншого боку, це застосування альтернативних методів у випадках злочинів середньої тяжкості та нетяжких злочинів, коли суспільство прагне до врегулювання кримінального конфлікту іншим шляхом, ніж застосуванням покарання, аж до звільнення від кримінальної відповідальності [2, c.8].

Проблеми необхідності “вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності, яка б гарантувала права та свободи особи і в той же час забезпечувала ефективність протидії держави зростанню злочинності” [8, c.134], привертають особливу увагу вчених-процесуалістів В.Г.Гончаренка та Ю.М.Грошевого, які наголошують на “надзвичайній важливості удосконалення кримінально-процесуального законодавства з урахуванням традицій вітчизняної правової думки, світової практики, сучасного стану і чинників нашого суспільства та тенденцій його розвитку” [7, c. 698] та “розробці таких форм процесуальної діяльності і відправлення правосуддя, які б у повному обсязі забезпечували охорону прав і інтересів громадян, юридичних осіб, доступність правосуддя, справедливість і правомірність рішень, що приймаються судом” [10, c.686].

На думку М.В.Оніщука, у зв’язку зі змінами у стані злочинності, кардинальній зміні її структури, зростаючій організованості, технічній озброєності, висококваліфікованому тіньовому науковому забезпеченню проведення реформування судової системи є нагальною проблемою [35, c.18]. В.Т.Маляренко вважає “необхідним запровадити спрощений судовий розгляд справ про нетяжкі злочини, де підсудний повністю визнає себе винним, за відсутності даних, які б ставили під сумнів добровільність та істинність зізнання…” [17, c.112].

Ця думка підтримується й Х.У.Рустамовим, який вважає впровадження спрощених форм судочинства нагальною потребою сьогодення, пропонуючи “угоду про визнання вини і примирення” [43, с.137]. Він стверджує, що впровадження розгляду справ із застосуванням угоди зніме значний обсяг навантаження з суддів, які здійснюють традиційне провадження у справах. Х.У.Рустамов глибоко переконаний в тому, що інститут спрощеного провадження є прийнятним в кримінальному процесі, не суперечить демократичним засадам судочинства і забезпечує дотримання необхідних процесуальних гарантій [43, с.157].

Проте ставлення до різних інститутів спрощеного розгляду неоднозначне. Погоджуючись з необхідністю диференціації процесуальних форм взагалі, вчені пропонують розмаїття альтернативних варіантів спрощення розгляду: кримінально-правовий компроміс, примирення винного з потерпілим, мирову угоду, на підставі якої обвинувачений/підсудний звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим чи у зв’язку з дієвим каяттям тощо.

Не можна погодитись із висновком В.М.Тертишника про те, що “дієве каяття” та “мирова угоди між обвинуваченим та потерпілим”, передбачені чинними КК та КПК України, не мають нічого спільного з угодою про визнання вини [56, c.39-47]. Він вважає “угоду про визнання вини, мирову угоду та дійове каяття різновидами правового компромісу” [56, с.41]. На думку В.М.Тертишника, “угода про визнання вини не може бути прийнята нашим законодавством, адже вона суперечить принципу об’єктивної істини та презумпції невинуватості” [56, с.42]. Так, відповідно до ст. 45 КК України, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду. Ст. 46 КК України передбачає звільнення від кримінальної відповідальності у разі примирення обвинуваченого з потерпілим. Примирення обвинуваченого та потерпілого є обов’язковою підставою закриття кримінальних справ відповідно до ст. 7-1 КПК України. Водночас відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди є необов’язковою умовою. Іншою підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності є дієве каяття на підставі скоєння злочину вперше, скоєння злочину невеликої тяжкості (ст. 12 КК України) та щире каяття особи при активному сприянні органам слідства у розкритті злочину, злочинних зв’язків, відшкодування збитків та усунення заподіяної шкоди тощо. КК України передбачає звільнення осіб від кримінальної відповідальності у зв’язку з відмовою від доведення злочину до кінця дієвим каяттям по відношенню до наступних злочинів: давання хабара (ст. 369), створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності (ст. 260), незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (стаття 263), створення злочинної організації (ст. 255), невиплата заробітної плати (ст. 175), ухиляння від сплати податків (ст. 212), терористичний акт (ст. 258), незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання як без мети, так і з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ст. 307), незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів з метою їх використання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин (ст. 311), державна зрада (ч. 2, ст. 111) та шпигунство (ч. 2, ст. 114).

Також відповідно до статті 27 КПК допускається закриття провадження в кримінальній справі у разі примирення потерпілого з підсудним (справи так званого “приватного обвинувачення”). Окремі питання підстав закриття кримінальних справ розглядаються у статтях 7 КПК (Звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки), коли вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути небезпечною, 7-1 КПК (Закриття кримінальної справи у зв’язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, із застосуванням примусових заходів виховного характеру, з передачею особи на поруки або із закінченням строків давності), 7-2 КПК (Порядок звільнення від відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям), 7-3 КПК (Порядок вирішення справ про суспільно небезпечні діяння особою, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальністьщодо неповнолітніх) та 8 КПК (Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим). Отже, КК передбачає цілу низку підстав звільнення від кримінальної відповідальності. На це звертають увагу О.Р.Михайленко та В.Юрчишин, посилаючись на статтю 46 КК, яка передбачає звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку з примиренням з потерпілим особи, що вчинила злочин [25, с.49]. В.Трофименко та С.Фомін вважають, що примирення є формою спрощеного судочинства так само, як і угода про визнання вини. Вони пропонують урегулювати в КПК “угоду про примирення”, яку укладають обвинувачений з потерпілим і яка в подальшому подається на затвердження прокуророві. На їх думку, угода про примирення укладається тоді, коли обвинувачений “зізнається у злочині і готовий відшкодувати заподіяну шкоду” [59, c.66-68].

Мають відповідне відношення до угоди про визнання вини та спрощеного вирішення кримінальних справ і положення статей 8 (Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого/підсудного з потерпілим), 22 (всебічне повне та об’єктивне дослідження обставин справи), 28 (цивільний позов у кримінальній справі), 29 (забезпечення відшкодування збитків, завданих злочином, і виконання вироку в частині конфіскації майна), 248 КПК (закриття справи).

Л.Карнозова, Р.Максудов та М.Флямер ототожнюють угоду про визнання вини з примиренням, каяттям, прощенням, зосереджуючи увагу на “відновлювальному” правосудді [14, с.44]. Вони вважають, що відновлювальні програми мають застосовуватися тоді, коли обвинувачений визнає свою вину у вчиненні правопорушення та коли наслідки процедури примирення більшою мірою, ніж кримінальне покарання, відповідають потребам потерпілого. Дійсно відновлювальне правосуддя є альтернативним способом реагування на злочин, наслідком цієї процедури є укладання угоди про примирення. Ведуть програми примирення незалежні організації, що тісно співпрацюють з системою кримінального правосуддя і навіть не намагаються імітувати існуючу судову процедуру. І суб’єкти прийняття рішень зовсім інші, ніж у судовому процесі: особа, що вчинила злочин, та потерпілий. Прихильники так званого “відновлювального правосуддя”, як, наприклад, В.Т.Маляренко, наголошують на його важливій меті – урівноваженні інтересів потерпілого і суспільства з необхідністю соціальної реінтеграції злочинця [18, c.25].

О.Парфило пропонує впровадити у кримінальний процес України інститут компромісу, зосередивши увагу на примиренні винного з потерпілим, яке має стояти у центрі вирішення кримінально-правового конфлікту. Пропонується укладення акту про примирення потерпілого з особою, яка вчинила злочин, в якому має підтверджуватись добровільність згоди потерпілого на примирення та заява про відшкодування збитків або відмова від необхідності усунення шкоди з боку винного [36, с. 96].

В.М.Тертишник проводить аналогію між “угодою про визнання вини” та “судовим компромісом”. Він зосереджує увагу на актуальних проблемах реформування системи здійснення правосуддя в Україні: на необхідності “розроблення концептуальної моделі кримінально-процесуального інституту судового компромісу, моделі процесуальної форми мирової угоди й дійового каяття та пропозицій щодо їх застосування в кримінальному процесі України” [53, с.40] При цьому він є прихильником “зміцнення прав потерпілого, надання йому рівних прав з обвинуваченим” [53, с.42]. До необхідності передбачити в кримінально-процесуальному законодавстві захист прав потерпілого зверталися й інші відомі українські процесуалісти: М.М.Михеєнко [30, c.75], В.П.Шибіко, О.П.Кучинська

Л.Л.Нескороджена визначає угоду про визнання вини як “клопотання обвинуваченого у визнанні своєї вини у менш тяжкому злочині”, водночас називаючи мирову угоду “процедурою, викликаною вчиненням злочину невеликої тяжкості, яка здіснюється між особою та державою (в особі обвинуваченого та потерпілого), і особою, яка вчинила злочин” та яка відбувається за “...умови примирення обвинуваченого та потерпілого за їх взаємної згоди” [33, c.58-60]. Таким чином, ототожнюються поняття мирової угоди та угоди про визнання вини, які не є ідентичними. В.М.Верещак ототожнює угоду про визнання вини з компромісом у кримінальному судочинстві, зосереджуючи увагу лише на “взаємних поступках” з боку обвинувача та захисту і “визнання обвинуваченим своєї вини у менш тяжкому злочині та відмови обвинувача від підтримання обвинувачення у більш тяжкому злочині” [5, c.41-43]. Хоча угода про визнання вини, як було показано вище, стосується не лише “взаємних поступок” та “визнання вини у менш тяжкому злочині”, а може стосуватися і встановлення фактів справи, їх юридичного аналізу та відшкодування шкоди на підставі цивільного позову. Зважаючи на вищезазначене, не враховуються специфічні ролі учасників угоди про визнання вини та масштабність і деталізованість самої процедури. В.М.Тертишник надає таке визначення угоди: “Угода про визнання вини – письмова угода обвинуваченого і захисника, з одного боку, і обвинувачення, з іншого боку, у якій сторони домовляються про конкретне розв’язання кримінальної справи, включаючи всі пункти обвинувачення і покарання обвинуваченого. На практиці суть такої угоди зводиться до того, що обвинувачуваний визнає себе винним у менш тяжкому злочині, ніж фактично вчинив, а в обмін на це особа, що підтримує обвинувачення, вимагає призначення м’якшого покарання, ніж те, яке могло б бути призначено…” [58, c.1078]. Компроміс тут полягає суто в домовленості про взаємні поступки між обвинуваченим і обвинувачем, найчастіше – визнання обвинуваченим (підсудним) своєї вини у менш тяжкому злочині і відмову обвинувача від підтримання обвинувачення у більш тяжкому злочині.” С.Туркота доходить висновку, що угода про визнання вини збільшує ризик судової помилки, підміняє основні цінності класичного кримінального процесу – встановлення об’єктивної істини у справі та застосування справедливого покарання [60, c.69-71]. В.М.Тертишник говорить про те, що “...такого роду угоди ... неприйнятні для нашої правової системи і не можуть бути запропоновані для втілення в кримінально-процесуальне право України”. Водночас він вважає, що не слід ототожнювати “інститут дієвого каяття та мирової угоди обвинуваченого з потерпілим і так звану “угоду про визнання провини” й висловлює думку про необхідність впровадження у кримінально-процесуальне законодавство “розумного компромісу, ... не підриваючи принципів об’єктивної істини, презумпції невинуватості, справедливості, законності та інших діючих засад кримінального судочинства”. Далі він стверджує, що “угода про визнання вини, мирова угода та дієве каяття – це різновиди правового компромісу”. При цьому відмінність між ними полягає у предметі цих угод: “У першому випадку предметом угоди є питання факту – сама істина (визнання чи не визнання вини) та юридична кваліфікація дій особи, часто незалежно від доказів у справі та самої об’єктивної дійсності. В угоді про визнання вини сторони “домовляються” щодо принципових питань предмету доказування, які відносяться до головного факту і беззаперечно мали б вирішуватись лише на підставі доказів, а не ”контракту” (Чи дійсно був вчинений злочин? Чи вчинив злочин обвинувачений? Чи винний в ньому підсудний? Чи з умислом діяв обвинувачений і, якщо так, то з яким саме?) Згідно з юридичним компромісом, закріпленим у законодавстві України, формами якого є мирова угода та дієве каяття, злочин має бути розкрито, встановлення істини має бути безсумнівним (всі сумніви, якщо вичерпано можливості їх усунення, тлумачаться і вирішуються на користь обвинуваченого); має бути дана належна оцінка події злочину та здійснена правильна юридична кваліфікація дій обвинуваченого; відповіді на головні питання справи (чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, чи містить це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений, чи вчинив це діяння підсудний, чи винний підсудний у вчиненні цього злочину) отримуються беззаперечно лише на підставі доказів” [56, c.39-47].

Такі твердження, хоча й відповідають дійсності, але деякою мірою ставляться під сумнів іншими авторами. Саме поняття компромісу, як його бачить В.М.Тертишник [57, c.107], не збігається з визначенням Г.Усатого, який розглядає компроміс як інструментальний спосіб розв’язання кримінально-правового конфлікту і врегулювання відносин, що виникають на його основі [62, c. 22-33]. Такі процедури ймовірніше стосуються галузі кримінально-процесуальної конфліктології та кримінології, тих конфліктів, що вирішуються під час кримінально-процесуальної діяльності [50, c.127-139], а не є інститутами кримінального процесу, вони є формою примирювального вирішення кримінальних справ, а саме компромісне вирішення кримінальних справ є частиною більш широкого поняття дискреційного кримінального переслідування у кримінальних справах, що все ширше застосовується в Україні.

Угода про визнання вини є інститутом кримінального процесу, тісно пов’язаним із клопотанням обвинуваченого/підсудного про визнання вини та процедурою вирішення кримінальної справи на його основі судом. Використання угод про визнання вини дозволяє не лише прискорити реалізацію кримінальної відповідальності та знизити навантаження на суддів, але, у разі необхідності, й “вивести з-під удару” осіб, що активно співробітничають із органами досудового слідства. Саме в зв’язку з цим до КПК України у 1960 році було запроваджено статтю 7 (порядок звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки), а в 1977 році й інші аналогічні за своєю сутністю норми, що встановлюють можливість закриття кримінальних справ та застосування до винуватих не кримінальної відповідальності, а адміністративної або навіть моральної відповідальності (статті 7 – 9 КПК України).

Встановлені у цих нормах умови припинення розгляду кримінальних справ дійсно не були точно визначені: у вищезазначених статтях містились вказівки на втрату особою суспільної небезпеки або можливість його перевиховання та відвернення застосування кримінального покарання. І хоча право такого припинення кримінальних справ мали правоохоронні органи і зокрема органи прокуратури та суд, такого роду рішення найчастіше приймалися під час досудового слідства, тобто рішення залишалися поза увагою суду. Серед працівників слідства досить широко розповсюджена практика закриття кримінальних справ щодо обвинувачених, які активно сприяють розслідуванню кримінальних справ стосовно інших осіб. Іншою новелою було введення у кримінальний процесуальний кодекс статті, що регулює звільнення від кримінальної відповідальності у випадку дієвого каяття. Законодавець щоправда чітко визначив, які саме випадки передбачає дієве каяття: явка з повинною, допомога у розкритті злочину, компенсація нанесеної злочином шкоди або збитків. За загальним правилом (ч. 1 ст. 7 КПК УРСР 1960 року) закриття кримінальних справ є можливим у випадках нетяжких злочинів. В інших категоріях справ воно можливе лише у випадках, спеціально визначених у статтях Особливої частини КК України. Дієве каяття є інститутом, аналогічним угоді про визнання вини за суттю. Проте цей інститут кримінального процесу України не є достатньо врегульованим, що дозволяє правоохоронним органам перевищувати свої повноваження та діяти не завжди в рамках закону.

Істотне збільшення кількості справ і матеріалів, що розглядаються в порядку кримінального судочинства, інші вищезазначені чинники передусім негативно відображаються на строках розгляду цих справ і матеріалів. Порушення строків розгляду кримінальних справ в останні роки стало поширеним явищем. А запізніла справедливість, як зазначалося ще в стародавньому Римі, рівнозначна несправедливості (justitia debet esse cederis, quia dilatio est quardam negatio). У багатьох випадках тяганина зумовлена причинами, які знаходяться поза межами судів. На строки розгляду кримінальних справ впливає низька якість досудового слідства. У зв’язку з неякісним досудовим слідством на додаткове розслідування повертається майже кожна десята справа [20]. У справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на порушення їхніх законних прав: права на захист, застосування до них незаконних методів слідства.

Кількість справ, що надходять до розгляду судів, зумовлюється не лише зростанням злочинності, а й ускладненням норм доказового права, посиленням ролі захисту та змагальності сторін, а також криміналізацією більшої кількості правопорушень, які, на наш погляд, краще було б декриміналізувати та встановити адміністративну, фінансову чи іншу відповідальність (особливо це стосується статей Кримінального кодексу, які фактично не діють).

Особливої актуальності у цьому зв’язку набуває питання пошуків найбільш ефективної форми кримінального процесу, яка б, з одного боку, забезпечувала встановлення істини у кожній кримінальній справі, притягнення до кримінальної відповідальності винних у вчиненні злочинних діянь та виправданню невинуватих, а з іншого боку, створила можливості для дотримання вимог справедливого судового розгляду в межах розумного строку, прискорила розгляд справи і покарання винуватого, тому що покарання є тим кориснішим, чим швидше воно застосовується, бо чим менше пройшло часу між злочином та покаранням, тим сильнішим буде зв’язок цих двох ідей – злочину і покарання, вони будуть мимохіть уявлятися одне як причина, а друге – як необхідний і неминучий наслідок. Особливо це відображається у світлі останніх рішень Європейського суду з прав людини стосовно України. Одне з останніх рішень Суду якраз стосувалося тривалості розгляду кримінальної справи, яка розслідувалася понад шість років та була направлена на додаткове розслідування судовими органами [183]. Багато кримінальних правопорушень не мають суспільно небезпечного характеру, проте вони збільшують навантаження на суди, які й без того перевантажені.

Отже, з урахуванням великого перевантаження судів кримінальними справами, що розглядаються в рамках загальної процедури судового розгляду, а також відсутності скорочених та спрощених процедур розгляду справ неабияку актуальність має концептуальне вирішення питання, яким же бути новому кримінально-процесуальному законодавству України, чи буде здійснено диференціацію кримінального процесу з урахуванням тяжкості злочинів, складності їх розкриття, можливості певного прискорення і спрощення провадження за умови належного гарантування забезпечення прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

В.Т.Маляренко цілком виважено зауважує, що “слід створити таку процедуру досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, яка б відповідала міжнародним стандартам…” [19, c.248].

Водночас не можна не погодитись з виваженим висновком Ю.М.Грошевого, що хід судової реформи в Україні свідчить про те, що приведення моделі окремих видів процесуальної діяльності у відповідність з європейськими правовими стандартами є досить складним завданням. “Вирішення його неможливе без попереднього теоретичного і практичного дослідження комплексу правових явищ, що в цілому складають зміст категорії справедливості процесуальної форми, у тому числі й кримінально-процесуальної, коли вимогам повинні відповідати не тільки норми, що регулюють діяльність суду, але й норми досудового провадження по кримінальній справі”[10, с.691].

Угода про визнання вини як скорочена та спрощена форма розгляду кримінальних справ не передбачає наявності всього процесу слухання справи в суді. Відповідно до цієї процедури неповного судового розгляду з’ясовується питання добровільності та справжності волевиявлення особи стосовно визнання нею своєї вини у вчиненні злочину. У зв’язку з цим під час слухання справи про визнання вини не застосовуються всі процесуальні гарантії, передбачені для повного судового розгляду. Зважаючи на те, що Європейська конвенція з прав людини встановлює необхідність існування, як це зазначалося вище, процесуальної справедливості та справедливості діяльності органів держави, то постає питання, чи можна вважати рішення суду, постановлене на основі визнання вини, процесуально справедливим? Питання, що виникає, не є простим, бо воно пов’язане з проблемою визначення порушення Конвенції з прав людини у випадках недотримання всіх процедур, передбачених для розгляду кримінальних справ: публічності, змагальності, рівності сторін під час судового розгляду тощо. Наймовірніше, що це так. Оскільки процедура укладання угоди про визнання вини може відбуватися у відповідності з вимогами та згідно зі стандартами захисту прав людини, передбаченими Європейською конвенцією з прав людини. Більш того, процедура угоди про визнання вини може відповідати стандартам Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд та бути з цієї точки зору досить легітимною процедурою.

Порівняльне дослідження систем кримінального правосуддя зарубіжних держав (Сполучене Королівство, США, Німеччина, Японія, Франція, Італія та Іспанія) може запропонувати розмаїття альтернатив для реформування кримінального процесу в межах звичної дихотомії інквізиційного та змагального судових розглядів. Для того, щоб належним чином усвідомити, як функціонують ці системи, необхідно дати оцінку різним ролям судді, прокурора, захисника та обвинуваченого/підсудного у кримінальному судовому розгляді в цих системах.

Проте усвідомлення ролей сторін, які беруть участь у кримінальному судовому розгляді, недостатньо для того, щоб повністю оцінити складнощі кожної системи. Ті процедури, за допомогою яких справу можна вирішити без повного судового розгляду, та їх підготовка, коли вони все ж передаються на судовий розгляд, є такими ж важливими, як і оточення у судовому розгляді. Порівняння інквізиційної та змагальної моделей також демонструє стратегію та цінності, що лежать в їх основі. Озброєні цими знаннями, держави Східної Європи матимуть зрілі, надійні моделі, на яких вони будуватимуть свої системи.

Враховуючи необхідність досягнення єдності між державами-членами Ради Європи, Комітет Міністрів Ради Європи сформулював для них рекомендації стосовно процедури спрощення кримінального судочинства. Ці рекомендації стосуються кримінальних правопорушень невеликої тяжкості, справи за якими направляються до суду. Це масові кримінальні правопорушення у сфері дорожнього руху, податкового і митного права. Право суду на відхилення або припинення провадження у справі за дискреційними підставами має бути закріплено на законодавчому рівні. При цьому суду слід керуватися своїм внутрішнім переконанням, а також враховувати такі обставини, як наслідки злочинного діяння, особу обвинуваченого, стан потерпілого та вплив засудження на обвинуваченого. Під час укладання угоди про визнання вини слід дотримуватися певної чітко визначеної процесуальної форми, що призведе до зменшення можливостей зловживання угодою та матиме на меті забезпечення прав сторін процесу, запобіганню свавіллю та помилкам [27, c. 9-10]. При скороченому розгляді повинна бути згода обвинуваченого, при цьому вона має бути вільною, без примусу. Потерпілий повинен мати можливість отримати відшкодування за шкоду, завдану злочином. Всі держави повинні користуватися спрощеним судочинством або письмовими процедурами, без залучення суду. При цьому слід заздалегідь визначити коло обставин, за яких будуть укладатися угоди про визнання вини, щоб забезпечити по можливості дотримання принципу рівності перед законом. Доцільно також опублікувати ці обставини у вигляді рекомендацій або спеціальних таблиць.

В Україні не існує практики та досвіду застосування таких спрощених і скорочених процедур судового розгляду, як процедура розгляду кримінальних справ шляхом укладання угоди про визнання вини. Передбачені законом скорочені процедури, як, наприклад, протокольна форма досудової підготовки матеріалів, окреслені в статті 46 КК України склади злочинів, коли особа може звільнятись від кримінальної відповідальності “у зв’язку з примиренням винного з потерпілим”, не вирішують повністю завдання, пов’язаного з реформуванням кримінального судочинства. Однією з умов вирішення цього завдання є розроблення пропозицій про внесення змін до чинного законодавства України щодо впровадження інституту правового компромісу відносно осіб, які добровільно сприяли виявленню, розслідуванню та припиненню злочинних діянь, вчинених ними або іншими особами.

Дисертантом проводилось анкетне опитування науковців, суддів, прокурорів, адвокатівта інших відчизняних фахівців з метою з’ясування їх ставлення до угоди про визнання вини та можливості й доцільності її впровадження у кримінальний процес України.

Переважна більшість опитаних погоджується з тим, що неухильне зростання кількості кримінальних справ, що надходять на розгляд судів [47], потребує спрощення та скорочення процедур їх судового розгляду. Зі 115 опитаних 84 (27%) відповіли на перше запитання анкети позитивно. 79 (31,3%) опитаних вважають доцільним впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України.

97 опитаних (84,3%) переконані, що застосування угоди призведе до зменшення строків розгляду справ та тримання обвинувачених під вартою, а 84 (73%) – до зменшення витрат, часу та навантаження на суддів та прокурорів. 30 (27%) висловлюють побоювання, що застосування угоди збільшить кількість засуджених осіб, які визнали вину, але фактично не є винуватими.

Аби уникнути засудження невинуватих, 91 (79,1%) вважають можливим впровадження угоди під жорстким контролем суду, 88 (75, 5%) – вимагають законодавчого обмеження повноважень прокурора, а 50 (43.5%) пропонують передбачити можливість апеляційного оскарження.

Детальний аналіз результатів анкетування наводиться в Додатку М на с. 221-224.

На підставі проведеного дослідження вважаємо доцільним доповнити проект нового КПК України статтями про впровадження угоди про визнання вини обвинуваченим/підсудним, що значно спростить процес розгляду кримінальних справ (Додаток “З”). На наш погляд, існуючі пропозиції щодо вирішення справ, в яких особа погоджується з винесеним обвинуваченням, не йдуть далі згоди з обвинуваченням, та регулюють питання, пов’язані саме з процедурою клопотання про визнання вини, яка досить суттєво відрізняється від пропозицій проекту нового КПК (Глава 44 проекту) [256].

Основними проблемами, наявними у проекті, є низькі вимоги щодо відповідності обвинувачення і фактичних обставин справи, оскільки згода може бути заявлена на стадії порушення кримінальної справи (стаття 474-2 КПК) та відразу після пред’явлення обвинувачення. У запропонованій процедурі суд повністю відмовляється від дослідження фактичних обставин справи та встановлення об’єктивної істини (стаття 475 КПК). Презюмується, що участь захисника не є потрібною для виявлення бажання погодитися з висунутим обвинуваченням, а захисника суд та слідчий можуть запросити пізніше (стаття 476 КПК). У самій пропозиції щодо угоди не дається визначення того, що є підставою для застосування процедури згоди з пред’явленим обвинуваченням (стаття 474-1 КПК), оскільки процедура має застосовуватися до злочинів певної категорії [256].

У зв’язку з вищезазначеним пропонується затверджувати “клопотання про визнання вини” у судовому порядку в справах про злочини невеликої або середньої тяжкості за умови пом’якшення призначеної міри покарання, повного або часткового звільнення від кримінальної відповідальності (Стаття 1 проекту). Затвердження угоди має допускатися лише у випадку письмового клопотання від обвинуваченого або підсудного про визнання вини, з яким погоджується прокурор та згоди потерпілого з угодою про визнання вини.

Визнання вини має грунтуватися на доказах, отриманих в результаті проведеного розслідування кримінальної справи та відповідати її фактичним обставинам. Суд має переконатися у добровільності та свідомості заявленого клопотання про визнання вини ( пункт 2 ст.1). Затвердження угоди про визнання вини судом позбавляє сторони права на апеляційне оскарження. Право на заявлення клопотання про визнання вини, а також наслідки заявлення такого клопотання повідомляються особі в момент винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, про що обов’яково робиться відмітка у протоколі про пред’явлення обвинувачення (пункт 3 ст.1).

Визнання вини обвинуваченим/підсудним допускається тільки після затвердження обвинувального висновку та надання можливості обвинуваченому ознайомитися з матеріалами кримінальної справи і доказами проти нього, але до початку судового слідства ( пункт 4 ст.1). Під час заявлення клопотання про визнання вини обвинувачений/підсудний має бути представлений захисником. Будь-який тиск на обвинуваченого/підсудного з метою примушування його до визнання вини забороняється та переслідується відповідно до закону ( пункт 5 ст. 1).

Презюмується, що обвинувачений/підсудний заявляє своє клопотання про визнання вини під час розпорядчого засідання суду, лише у присутності захисника ( пункт 1 ст. 2). Якщо захисника не запрошено самим обвинуваченим/підсудним, його законним представником або за його дорученням іншими особами, то участь захисника має бути забезпечена судом. Клопотання підписується обвинуваченим/підсудним, захисником та обвинувачем. При цьому зазначається, що клопотання було зроблено добровільно та що особа розуміла наслідки такого клопотання, включаючи можливу застосовну міру покарання та відмову від права на апеляційне оскарження ( пункт 2 ст. 2). Суд, якому підсудна справа, вирішує, чи відповідає клопотання вимогам закону. У разі необхідності суддя має право під час розпорядчого слухання вирішити, чи було клопотання заявлене добровільно та чи розуміє особа наслідки такого клопотання ( пункт 3 ст 2). У разі невідповідності клопотання про визнання вини вимогам цього Закону суддя виносить постанову про відмову у порушенні провадження в спрощеному порядку та призначення повного судового розгляду. У разі відповідності клопотання про визнання вини вимогам цього Закону суддя виносить постанову про розгляд справи у спрощеному порядку на основі угоди про визнання вини ( пункт 4 ст. 2).

Угода про визнання вини розглядається суддею одноособово. Судове засідання на основі угоди про визнання вини проводиться з обов’язковою участю обвинуваченого/підсудного, його захисника та обвинувача (пункт 1 ст.3). Угода про визнання вини не є обов’язковою для суду. Суд вправі не затвердити угоду, якщо має обґрунтовані сумніви щодо відповідності угоди про визнання вини фактичним обставинам справи або сумніви стосовно справедливості запропонованої в угоді міри покарання чи юридичній кваліфікації діяння. Якщо суд встановить, що передбачені частиною першою та другою статті 1 умови, за яких обвинуваченим було заявлено клопотання чи укладена угода, не дотримано, він приймає постанову про призначення судового розгляду в загальному порядку та про відмову у розгляді справи на основі угоди про визнання вини ( пункт 2 ст. 3). Якщо суддя дійде висновку, що обвинувачення, з яким погоджується обвинувачений/підсудний, є обґрунтованим, що підтверджується відповідними доказами, зібраними у кримінальній справі законним шляхом, і відповідає фактичним обставинам справи та юридичній кваліфікації діяння, він виносить обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене угодою про визнання вини, або таку міру покарання, що згідно з Кримінальним кодексом України відповідає обставинам цієї справи ( пункт 3 ст.3). Після проголошення вироку суддя роз’яснює сторонам їхнє право на його касаційне оскарження, порядок і строки оскарження та порядок набрання вироком законної сили ( пункт 4 ст .3). Процесуальні витрати, понесені під час скороченого розгляду справи на основі клопотання про визнання вини, покладаються на рахунок держави ( пункт 5 ст. 3). Клопотання про визнання вини у разі його неприйняття судом не може вважатися доказом винуватості особи та бути підставою для притягнення особи до будь-якого виду юридичної відповідальності ( пункт 5 ст. 3).

При розгляді касаційної скарги на рішення, засноване на угоді про визнання вини, суд касаційної інстанції перевіряє законність, обґрунтованість та справедливість винесеного на основі клопотання про визнання вини вироку у справі ( пункт 1 ст. 4). Підставами для скасування або зміни вироку в касаційному порядку є: а) невідповідність висновків суду викладеним у вироку фактичним обставинам кримінальної справи, встановленим судом першої інстанції; б) порушення кримінально-процесуального закону; в) неправильне застосування кримінального закону; г) несправедливість застосовної міри покарання. ( пункт 2 ст. 4). Суд касаційної інстанції не може скасувати вирок у зв’язку з однобічністю та неповнотою проведеного судового слідства. Під час розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції має право призупинити виконання вироку, винесеного у справі ( пункт 3 ст. 4). Суд касаційної інстанції має право скасувати рішення стосовно угоди про визнання вини та направити справу на новий судовий розгляд в загальному порядку до суду першої інстанції ( пункт 4 ст. 4).

Під час розгляду цивільного позову на основі клопотання про визнання вини суд своїм рішенням має право виокремити розгляд цивільного позову з процесу розгляду клопотання про визнання вини або вирішити позов по суті, якщо це не було однією з обов’язкових умов угоди про визнання вини ( пункт 1 ст. 5).

Таким чином, розглянувши угоду про визнання вини на теоретичному та історико-правовому рівні, можна передусім зазначити, що в юридичній літературі не існує однозначної думки стосовно доцільності застосування угоди про визнання вини. Не існує також однозначної думки, чи є існування угоди про визнання вини “негативним” чи “позитивним” фактором. Скоріше основною думкою є те, що угода про визнання вини є так званим “необхідним злом” і має на меті пом’якшення покарання, застосованого до обвинуваченого/підсудного в зв’язку з його каяттям та зменшенням навантаження на системи здійснення правосуддя у кримінальних справах.

Держави обвинувальної або змагальної системи кримінального процесу з широкою системою застосування угоди про визнання вини без неї не виживуть та прийдуть до занепаду в зв’язку з наявністю великої кількості кримінальних справ, що розглядаються шляхом укладення угоди про визнання вини. Незастосування угоди призведе до збільшення кількості судових розглядів, що матиме наслідком необхідність великих витрат на повні судові розгляди кримінальних справ у загальному порядку, що доводиться на прикладі штату Аляска [147, c.367-374]. З іншого боку, деякі науковці заперечують цьому, оскільки вважають, що угода про визнання вини існує не завдяки великій кількості справ, а навпаки [164, c.265], тому що судовий розгляд використовується не частіше, ніж укладаються угоди про визнання вини [152, c.2003-2004]. З іншого боку, вони вважають, що “угода” не завжди є найкращим та найдешевшим способом розгляду кримінальних справ [137, c.450-464]. Більш того, деякі автори вважають, що заборона угоди про визнання вини не зменшить кількості відмов обвинувачення від кримінального переслідування, оскільки така відмова не завжди залежить від угоди про визнання вини [87, c.377].

Критику угоди та відповідні відповіді на критичні завуваження можна звести до наступного:

– угода про визнання вини може суперечити основним принципам існування сучасного змішаного кримінального процесу – принципу обов’язкового винесення обвинувачення у справі та принципу встановлення об’єктивної істини, принципу належного судового розгляду, презумпції невинуватості, праву не давати свідчення проти себе, обов’язку обвинувачення довести розслідування справи поза межами розумного сумніву у тому, що особа вчинила злочин [148, c.271]. Однак, як це показує позитивний досвід і практика зарубіжних країн, ці недоліки можуть бути враховані під час укладання “угоди про визнання вини” завдяки посиленню вимог щодо доказування у справі та ролі суду під час укладання угоди про визнання вини.

– угода про визнання вини може мати на меті підтримання моделі “контролю над злочинністю”, що полягає у ефективному та швидкому покаранні винуватих та відшкодування щкоди, завданої злочином суспільству, порівняно з системою “належного процесуального розгляду кримінальних справ”. “Угода” має ефект більш широкого охоплення осіб (net-widening effect of the system), які постають перед системою кримінального правосуддя, що є наслідком вищого забезпечення рівня обвинувальних вироків, засуджень, та відповідно, осіб, що знаходяться під контролем державної системи здійснення правосуддя у кримінальних справах. Однак це скоріше аргумент, що стосується державної кримінально-правової політики, яка в сучасних умовах змінюється на користь переваг захисту прав людини та забезпечення належного процесуального розгляду кримінальних справ, аніж забезпечення засудження осіб.

– угода про визнання вини критикується з точки зору зміни ролі обвинувачення та захисту у своїх процесуальних функціях під час розгляду кримінальних справ. Функція та ставлення прокурора теж можуть змінюватися [115, c.156-157]. Однак, на нашу думку, такого негативного елементу можна уникнути, чітко закріпивши на законодавчому рівні процесуальні права і обов’язки прокурора та захисника.

– захисник може дійти висновку, що не варто брати участь у судовому розгляді справи, оскільки набагато краще та простіше буде домовитися з прокурором щодо умов угоди. При цьому, на наш погляд, основною метою діяльності захисника у такій категорії справ є забезпечення захисту прав обвинуваченого/підсудного, ці проблеми можуть регулюватися правилами адвокатської етики та на законодавчому рівні, з урахуванням обов’язку захисту по відношенню до фактичних обставин справи, вини особи та кваліфікації її діянь.

– висловлюється думка про те, що “угода” не є в інтересах потерпілого, хоча принципово посилення процесуальних можливостей потерпілого в угоді є можливим, за рахунок забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, та врахування думки потерпілого при юридичній кваліфікації діяння, встановлення в обвинуваченні фактичних обставин справи і застосовного покарання;

– у справах, де позиція обвинувачення є слабкою, коли пропонується обвинуваченому прийняти умови клопотання про визнання вини, захисник спеціально готує особу до правильних відповідей на запитання судді та суду, що будуть ставитися під час затвердження судом умов угоди. Враховуючи те, що саме дотримання процесуальних гарантій здійснення правосуддя є одним із основоположних елементів демократичного суспільства [90, с.85], необхідно зазначити, що тут велику роль відіграватиме дотримання адвокатом правил професійної етичної діяльності у взаємовідносинах із клієнтом.

– адвокати захисту досить часто намагаються уникнути судового слухання справи, не приділяючи уваги тому, що їхнього клієнта може бути виправдано в результаті повного судового розгляду у зв’язку з недоведеністю обвинувачення, або якщо обвинувачення прокурора, що базується на певних фактичних даних та доказах, буде відхилено судом [135, c.417-427]. Цілком аргументованою є позиція Варфоломеєвої Т.В. щодо недопустимості здійснення адвокатом “тиску на підзахисного з метою примушування його до визнання вини” [3, c.128]. Більш того, у проекті Закону “Про адвокатуру” депутатів М.А. Маркуша, Ю.А. Кармазіна, С.В. Соболєва, В.А.Демьохіна та інших розглядається питання оспорення адвокатом твердження підзахисного навіть у випадку визнання ним своєї вини (стаття 31 проекту Закону) [255], що не суперечить Рекомендаціям Ради Європи стосовно здійснення адвокатських обов’язків [254, c.289].

– суддя, вступаючи в процес обговорення угоди про визнання вини, має попереднє враження від справи, і, таким чином, не може повторно розглядати її неупереджено [135, c.417-427]. Цього недоліку можна уникнути за умови участі різного складу суду під час судового розгляду клопотання про визнання вини та справи щодо суті як такої.

– існує думка про те, що “правосуддя може бути купленим”, оскільки особа нібито виторговує собі застосовне покарання [120, c.215-218]. Це зауваження стосовно процедури угоди про визнання вини скоріше ґрунтується на тому, що особа обирає собі покарання сама. Уникнути цього недоліку можна запровадженням єдиних рекомендацій судовим органам щодо застосовного покарання за умови затвердження угоди, з урахуванням стадії, на якій було укладено угоду про визнання вини, фактичних обставин справи, забезпечення прозорості та публічності призначення покарання.

– угода в деяких випадках визначається як контракт між сторонами процесу, хоча сторони не є рівними у своїх стосунках [154, c.1911-1913]. Цього недоліку можна уникнути, закріпивши відповідні процесуальні гарантії рівності сторін, рівності їх прав та обов’язків під час затвердження угоди про визнання вини.

– прокурором можуть бути пред’явлені надмірні додаткові обвинувачення, що не відповідають фактам справи або по неіснуючим епізодам справи, з метою отримання можливості бути гнучкішим під час процедури розгляду клопотання про визнання вини [126, c.173-193]. Обвинувачення можуть бути пред’явлені прокурором, але можуть відхилятися захистом на підставі відсутності будь-якого юридичного, фактичного чи доказового підтвердження обвинувачень у справі [108, c.177-178]. Цей недолік має бути виправленим законодавчим закріпленням обов’язку прокурора пред’являти обвинувачення тільки по тих епізодах, що достатньо підтверджені доказово (“поза межами розумного сумніву у тому, що особа не вчиняла злочин”).

– критерії, що застосовуються під час укладання угоди про визнання вини, в основному спрямовані на якнайшвидше вирішення кримінальної справи, а не на забезпечення прав сторін, що загалом ще раз свідчить про “тіньовий” характер угоди про визнання вини та відсутність прозорості. Однак забезпечення публічності та прозорості “угоди” можна досягти шляхом дотримання письмової процесуальної форми документації у кримінальній справі, публічності розгляду самого клопотання та винесення вироку по угоді, укладеній на основі клопотання про визнання вини.

– існує думка про те, що угода про визнання вини створює власну систему покарання осіб, відмінну від системи санкцій, застосовних державою, та від державної політики застосування кримінальних покарань [150, c.733]. Однак у відповідь на це можна сказати, що різні процедури і різні процесуальні механізми, а також різні оціночні межі не можуть призводити до однакових результатів. Застосування єдиних рекомендацій стосовно покарання сприятиме виправленню цього недоліку угоди.

– загалом під час вирішення кримінальних справ шляхом клопотання про визнання вини вирішуються також і юридичні питання, але сторони часто не застосовують реальні обвинувачення, які відповідають об’єктивним фактам справи, тобто обвинувачення, що відповідатимуть вчиненому злочину та реальним обставинам кримінальної справи [131, c.566-572]. Уникнути цієї вади “угоди” можна шляхом забезпечення на законодавчому рівні обов’язку обвинувачення дотримуватись об’єктивних фактичних обставин справи.

– під час судового нагляду за процесом заявлення клопотання про визнання вини суд по суті не виносить рішення про винуватість або невинуватість особи, що є в принципі основною метою функціонування системи кримінального правосуддя, але в процесі укладання угоди про визнання вини суд лише затверджує з невеликими змінами саму угоду про визнання вини, укладену сторонами [70, c.1079-1085]. Формальне рішення стосовно прийняття угоди про визнання вини проходить без встановлення вини особи юридичним шляхом [67, c.634]. Насправді, у разі затвердження судом угоди, що повністю відповідає доказовій базі, дійсному та розумному волевиявленню підсудного/ обвинуваченого та фактичним обставинам справи, суд встановлює об’єктивну істину у справі. Таким чином, забезпечення дієвості цих елементів угоди при винесенні вироку є важливим чинником легітимності угоди про визнання вини.

– відповідно до конституційного принципу кримінального процесу кожна особа має вважатися невинуватою та кримінальне покарання не повинно застосовуватися доти, доки її вина не буде доведена законним шляхом і в результаті законної процедури судового розгляду кримінальної справи (стаття 62 Конституції України) [252, c.40]. Після заявлення клопотання про визнання вини особа вважається винуватою, оскільки вона має слідувати взятим на себе зобов’язанням, навіть зважаючи на те, що її вину не було встановлено законним шляхом. Сторони презюмують винуватість особи, з цього припущення вони й виходять під час підготовки умов угоди про визнання вини, що по суті є порушенням принципу презумпції невинуватості. Але все це робиться знову ж таки без рішення суду про визнання вини особи, без якого неможливо точно сказати, чи є особа винуватою чи ні [129, c.1373]. Цього недоліку можна уникнути, закріпивши на законодавчому рівні поняття не визнання вини особою, а її погодження з пред’явленим обвинуваченням або незаперечення його. Тоді угода не суперечитиме принципу презумпції невинуватості.

– прокуратура має обов’язок розслідувати справу, аби переконатися у тому, що особа дійсно вчинила зазначений злочин [156, c.273]. Цей чинник також є досить важливим елементом тиску на захист, тобто коли прокуратура має достатньо доказів для доведення обвинувачення в суді. У змагальній системі кримінального правосуддя обов’язок доведення вини особи лежить на прокурорі, що ж стосується невинуватості, то доведення цього факту лежить на обвинуваченому та захисті [31, c.70-71]. Тут існує певна зміна ролі органів обвинувачення та прокуратури, про що йшлося вище. Якщо сторони погоджуються стосовно умов угоди про визнання вини, то вони разом співпрацюють у цьому напрямку. Вся увага системи кримінального правосуддя зосереджується на тому, щоб особа зізналася у вчиненні певного злочину, і тоді обвинуваченню не потрібно буде доводити певні обставини справи [126, c.184-185]. Також необхідно зазначити, що у змагальній системі кримінального процесу обвинувачений має навести відповідні докази своєї невинуватості або алібі [148, c.271-273]. Однак попри це, угода про визнання вини виконує функціональну мету кримінального процесу: призначає покарання правопорушникові та захищає непричетних до злочину осіб, при цьому це робиться шляхом встановлення того, чи мав місце злочин, чи є зв’язок між злочином та діями підсудного і чи може підсудний відповідати за свої діяння [4, с.36].

– oбов’язок викриття доказів обвинувачення захистом стає одним із досить очевидних принципів кримінального процесу в Європі. Інформація, зібрана у справі, має слугувати обом сторонам, а не тільки на користь обвинувачення. Особа повинна усвідомлювати, у чому її обвинувачують, вона має бути поінформована про обвинувачення проти неї без зайвого зволікання [156, c.274]. Але у разі своєї слабкої позиції обвинувачення прагнутиме позбутися справи шляхом укладання угоди про визнання вини, зокрема у разі недостатніх обвинувальних доказів [152, c.1982-1983]. Цей недолік може бути усунуто шляхом покладання обов’язку на прокурора вступати в угоду про визнання вини тільки у випадку наявності достатніх доказів вини, зібраних ним, оскільки обвинувачення не повинно грунтуватися на припущеннях. Необхідно також підсилити наглядову функцію суду, надавши суду можливість направляти справи на повний судовий розгляд у разі необгрунтованості домовленостей сторін.

– під час розгляду кримінальних справ особа повинна мати право не свідчити проти себе або відмовитися від дачі показань, які можуть погіршити її становище під час розслідування кримінальних справ [73, c.289-290]. У системі угоди про визнання вини цей принцип застосовується досить гнучко, оскільки обвинувачений має досить багато стимулів до вступу в угоду про визнання вини і від обвинувачення не вимагається доведення його вини поза межами розумного сумніву [73, c.289-290]. Цього можна уникнути знову ж таки шляхом забезпечення обов’язку прокурора розслідувати справу поза межами розумних сумнівів щодо невинуватості особи.

Остання думка з цього приводу – це те, що угода про визнання вини є швидким способом розгляду кримінальних справ, причому, будучи дешевою процедурою та такою, що не вимагає великих затрат сил та енергії, вона втрачає багато рис та елементів, притаманних традиційному кримінальному процесу. Основною перевагою угоди про визнання вини є зменшення кількості кримінальних справ, що розглядаються у повному судовому розгляді. Питання швидкості та ефективності розгляду справ за умов клопотання про визнання вини відповідає вислову “justice delayed is justice denied” (правосуддя із затримкою – відмова у правосудді). Угода дійсно призводить до швидкого та ефективного вирішення кримінальних справ, що є нагальною необхідністю сучасного кримінального процесу України і зокрема, що також стосується змін у кримінальній політиці України, в зв’язку із змінами у стані злочинності, кардинальній зміні її структури, зростаючій організованості, технічній озброєності, висококваліфікованому тіньовому науковому забезпеченню [35, c.18]. Також ресурси, що могли б бути використані на судовий розгляд, вивільняються для розслідування та розгляду більш складних та резонансних кримінальних справ. Застосовне покарання є менш суворим, що, відповідно, означає, що кримінально-виконавча система держави матиме можливість витратити менше коштів на виконання покарання особи [103, c.183-221]. Для учасників угоди про визнання вини це означає, що обвинувачений витрачає менше часу на розгляд та розслідування справи, потерпілий та свідки не будуть змушені приходити до суду, час, витрачений судом на розгляд справи, значно скорочується. Оптимально це дійсно так, в принципі це має бути так, але ми вже розглядали це питання з іншого боку, коли змінюються обставини угоди про визнання вини, які не завжди є оптимальними, ці зміни призводять також і до зміни остаточного результату угоди про визнання вини – успіху угоди про визнання вини та її застосовність до всіх ситуацій.

Саме тому угода про визнання вини все більше наражається на критику з боку громадськості та суспільства у тих державах, де вона застосовується, і саме тому правники та засоби масової інформації сперечаються про доцільності застосування угоди про визнання вини [152, c.2003-2009]. Не існує будь-якого іншого способу “позбутися” такої великої кількості кримінальних справ, як угода про визнання вини, що є однією з найоптимальніших спрощених та скорочених процедур вирішення кримінальних справ в умовах сучасної змішаної форми кримінального процесу [118, c.421]. Спрощене або скорочене судочинство у кримінальних справах з визнанням вини є одним із шляхів розвитку інституту угоди про визнання вини та його перетворення на переважно вживаний сучасний шлях вирішення кримінальних справ. Саме тому угода про визнання вини застосовується й у інших країнах світу, таких, як Південна Африка [72], Австралія [229; 240; 243; 248], Гонконг [246; 247], Канада [89, с. 72].

Більш того, навіть наражаючись на критику та попри деякі проблемні елементи, угода про визнання вини виконує свою утилітарну функцію – все менше справ розглядається судовою системою у повному судовому розгляді та все менше фінансових ресурсів витрачається на судові розгляди кримінальних справ. Однак для того, щоб зробити цю систему більш ефективною та щоб вона відповідала вимогам належного процесуального розгляду кримінальних справ і гарантувала захист прав та свобод особи у кримінальному процесі, практика угоди про визнання вини повинна зазнати певних суттєвих змін. ЇЇ елементи, що критикуються, мають бути уважним чином досліджені в порівняльному відношенні. Слід врахувати досвід реформування угоди про визнання вини у кримінальному процесі Англії та США, оскільки саме ці держави посідають перші місця за дієвістю та ефективністю застосування угод про визнання вини. Тому пропозиції стосовно впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України мають враховувати вищезазначені недоліки та адресно вирішувати них. Запропоновані автором зміни до проекту нового КПК України, на нашу думку, відповідають цим вимогам і тому можуть бути застосовними як з точки зору дотримання основних принципів кримінального процесу, так і основних гарантій захисту прав людини в кримінальному процесі.

Угода про визнання вини як скорочена та спрощена форма розгляду кримінальних справ не передбачає наявності всього процесу слухання справи в суді. Відповідно до цієї процедури неповного судового розгляду з’ясовується питання добровільності та справжності волевиявлення підозрюваним/обвинуваченим стосовно визнання ним вини у вчиненні злочину. У зв’язку з цим під час слухання справи про визнання вини не застосовуються всі процесуальні гарантії, передбачені для повного судового розгляду.

Порівнюючи угоду про визнання вини в контексті основних існуючих стандартів здійснення кримінального правосуддя, передбачених у міжнародно-правових документах захисту прав людини, можна передусім зазначити:

- по-перше, право на вступ до угоди про визнання вини та право визнати свою вину не порушує власне право на справедливий судовий розгляд, передбачене Конвенцією, якщо воно відповідає вищезазначеним критеріям;

- по-друге, гарантії права на справедливий судовий розгляд не є виключними, вони все більше поширюються на нові та невідомі для Конвенції явища кримінального процесу, і, таким чином, можуть поширюватися також і на угоду про визнання вини, яка поки що недостатньо врегульована рішеннями та прецедентною практикою Європейського суду з прав людини;

- по-третє, угода про визнання вини не суперечить праву на справедливий судовий розгляд та, оскільки є процедурою, на яку поширюються гарантії справедливого судового розгляду, може вважатися легітимною і юридично передбачуваною процедурою судового розгляду кримінальних справ;

- по-четверте, угода про визнання вини є досить широко застосовною реальністю кримінального процесу та все більше стає переважно вживаним способом вирішення кримінальних справ у правових системах держав Європи, на які поширюється дія Європейської конвенції з прав людини, що є динамічним правовим інструментом, який розвиває права людини і розвиватиме їх далі, у напрямку забезпечення гарантій прав людини та інститутів права, які не отримали правової оцінки та відповідного закріплення у контексті Конвенції та протоколів до неї;

- по-п’яте, європейська модель угоди про визнання вини, заснована на рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи стосовно застосування спрощених та скорочених процедур судового розгляду кримінальних справ, має розвиватися та тлумачитися з урахуванням гарантій захисту прав людини у кримінальному процесі. Ця модель має включати такі аспекти та складники, що відповідають Конвенції з прав людини та практиці Європейського суду з прав людини.

Модель угоди про визнання вини може слугувати прикладом для держав, у яких система права реформується в зв’язку з переходом до демократичних принципів управління та визначення ефективних і справедливих процедур вирішення кримінальних справ за умови приведення її у повну відповідність із стандартами прав людини, закріпленими в Конвенції.

Механізми та інститути права, які діють і постійно застосовуються, на відміну від недіючих інститутів, завжди мають більше можливостей для удосконалення. Угода про визнання вини є ефективним методом швидкого вирішення великої кількості кримінальних справ, що оптимізує процесуальні формальності розгляду справ, є більш прийнятною по відношенню до правопорушника, має на меті його подальше виправлення та перевиховання, вона може бути дієвою і не суперечити основним положенням кримінального процесу, пов’язаним із захистом прав людини. Угода про визнання вини не повинна вважатися “необхідним злом” та не повинна бути забороненою як така, що не відповідає основним положенням захисту прав людини. Ймовірніше, мають усуватися проблеми, пов’язані з угодою про визнання вини, а сама процедура має реформуватися з метою дотримання прав учасників угоди, особливо це стосується забезпечення дотримання прав обвинуваченого та посилення гарантій судового нагляду під час укладання угод про визнання вини.

Враховуючи вищевикладене, дисертант пропонує доповнити проект нового КПК України та впровадити угоду про визнання вини обвинуваченим / підсудним. Таке нововведення значно спрощуватиме процедуру розгляду кримінальних справ, що стосуються правопорушень, за яких передбачуване покарання не перевищуватиме п’яти років позбавлення волі (пропозиції надіслано до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності – Додаток “З” до дисертації – пропозиції щодо змісту 5 статей – доповнення до проекту нового КПК України), сприятиме зменшенню строків тримання осіб під вартою і загальні процесуальні строки розгляду кримінальних справ та економії бюджетних витрат, що асигнуються на здійснення правосуддя у кримінальних справах, і зменшенню навантаження на систему судових та правоохоронних органів.

<< | >>
Источник: ПУШКАР ПАВЛО ВАЛЕНТИНОВИЧ. УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2005. 2005

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання:

  1. Злочини, що передбачені розділом XIV Кримінального кодексу України, посягають на обороноздатність України і на її державний суверенітет.
  2. 3.2. Малозначність діяння як обставина, що виключає кримінальну відповідальність
  3. Чинність Кримінального кодексу України.
  4. Чи є виключною підсудність справ не про визнання права впасності на нерухомість, а про визнання, наприклад, договору купівлі-продажу нерухомості недійсним, де встановлюються обставини, що призвели до укладення договору, а не обставини щодо неру хомості? Якщо це справи виключної підсудності, то які ще спори належить розглядати за такими правилами?
  5. У чому особливість розгляду справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою? Який зміст рішення суду?
  6. Як визначається юрисдикційність та підсудність розгляду клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні?
  7. Диспозитивність в історії кримінального процесу України та в наукових дослідженнях
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. Розділ 1 СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ
  11. 1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -