<<
>>

Кримінально-процесуальні функції паралельного (приєднаного) рівня та їх реалізація у кримінальному провадженні

Кримінально-процесуальна функція забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою передбачає, що жертви мають право на доступ до механізмів правосуддя та якнайшвидшу компенсацію завданих збитків у відповідності з національним законодавством.

За відповідних обставин правопорушники чи треті сторони, що несуть відповідальність за їхню поведінку, повинні надавати справедливу реституцію жертвам, їхнім сім’ям чи утриманцям. Така реституція повинна включати повернення власності або виплату за спричинені збитки чи шкоду, відшкодування витрат, викликаних віктимізацією, надання послуг та поновлення у правах [235]. Відновлення порушених кримінальним правопорушенням прав та законних інтересів характеризується спрямованістю на «реституцію» у її широкому значенні, як вона визначена у Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою. Відповідно, завданням цієї функції є відновлення порушених кримінальним правопорушенням майнових та немайнових прав та законних інтересів потерпілого або держави.

Аналіз нормативних положень, зокрема п. 10 ч. 1 ст. 56, 61, 127, 128 КПК, дозволяє стверджувати, що функція забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, безумовно, реалізується потерпілим, цивільним позивачем, його представником та законним представником.

При цьому обґрунтовано звертається увага на те, що у виділенні серед учасників кримінального провадження цивільного позивача як самостійного його суб’єкта навряд чи є необхідність [606, с. 300-301].

У відповідності до ч. 2 ст. 61 КПК, права та обов’язки цивільного позивача виникають з моменту подання позовної заяви органу досудового розслідування або суду. Разом з тим, якщо у разі подання особою заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або заяви про залучення до провадження як потерпілого за наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що вона подана особою, якій не завдано шкоди, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, то для відмови у визнанні цивільним позивачем аналогічної норми немає. Це обґрунтовується у літературі тим, що питання про наявність безпосереднього зв'язку між заподіяною шкодою і кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням має вирішуватися при розгляді цивільного позову по суті у судовому розгляді [427, с. 184].

Разом з тим може виникнути парадоксальна ситуація, яка за діючих норм КПК належним чином розв'язана бути не може: коли особа, якій відмовлено у визнанні потерпілим, подасть позовну заяву і стане цивільним позивачем. Для усунення такої невідповідності пропонуємо у ч. 1 ст. 61 КПК замість слів «фізична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди» вказати «потерпілий», а у ч. 1 ст. 55 передбачити «кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням».

Викликають питання і деякі інші формулювання, пов'язані із участю у кримінальному провадженні цивільного позивача.

Так, ч. 1 ст. 61 КПК указує, що цивільним позивачем у кримінальному провадженні є фізична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди та яка в порядку, встановленому КПК, пред’явила цивільний позов. Разом з тим ч. 2 ст. 128 КПК вказує, що на захист інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, цивільний позов може бути пред’явлений їхніми законними представниками, а ч. 3 цієї ж статті закріпляє, що цивільний позов може бути поданий прокурором у випадках, встановлених законом, також в інтересах громадян, які через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права.

У зв'язку з цим може виникнути питання про те, хто у такому випадку є цивільним позивачем: потерпілий, в інтересах якого пред'явлено позов, або законний представник чи прокурор, які пред'явили позов? Виходячи із положень ст. 64 КПК щодо законного представництва цивільного позивача, у випадку захисту інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, цивільним позивачем є потерпілий. Щодо прокурора подібних уточнень законодавство не містить. У літературі ця проблема піднімалася неодноразово [459, с. 250; 511, с. 88; 584, с. 166; 607, с. 67] і було зроблено коректний висновок про неможливість визнання прокурора цивільним позивачем. Однак для забезпечення дотримання правил юридичної техніки необхідно уточнити визначення цивільного позивача у ст. 61 КПК.

Однак цей напрямок діяльності не вичерпується лише діяльністю осіб, яким завдано шкоди кримінальним правопорушенням. У літературі звертається увага на те, що захист порушених злочином майнових прав потерпілих у кримінальному процесі України здійснюється органами, що провадять судочинство, та учасниками процесу [218]. Із цим слід повністю погодитися та навести додаткові аргументи на підтримку цієї думки. Так, до предмета доказування КПК віднесено вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням (п. 3 ч. 1 ст. 91), а обов'язок доказування цих обставин КПК покладено на слідчого, прокурора та, в установлених КПК випадках, на потерпілого, при цьому винятків для потерпілого щодо цієї обставини не встановлено. Аналізуючи статус потерпілого, у тому числі і у провадженні у формі приватного обвинувачення, можна стверджувати, що потерпілий ніколи не може бути суб'єктом, на якого покладається обов'язок доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК. Безумовно, є специфіка доказування підстав та розміру цивільного позову в кримінальному провадженні [424, с. 357-358]. Відповідно, враховуючи те, що обов'язок доказування виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, покладається на слідчого, прокурора, то їх також слід визнати суб'єктами, що здійснюють функцію забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

Крім того, до предмета доказування відносяться обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення. Більше того, прокурором пред'являється цивільний позов в інтересах держави, що також підтверджує реалізацію ним цієї функції.

Частина 3 ст. 61 КПК передбачає, що цивільний позивач має права та обов’язки, передбачені КПК для потерпілого, в частині, що стосується цивільного позову, а також має право підтримувати цивільний позов або відмовитися від нього до видалення суду в нарадчу кімнату для ухвалення судового рішення.

Серед переліку прав цивільного позивача кримінальним процесуальним законодавством не передбачене право цивільного позивача зменшити чи збільшити розмір позовних вимог, хоча на практиці такі випадки трапляються [347, с. 127]. Незважаючи на текстуальну відсутність такого права, застосовуючи міжгалузеву аналогію, яка передбачена ч. 5 ст. 128 КПК, слід визнати за цивільним позивачем наявність такого права та необхідність врахування слідчим, прокурором та судом зміни позовних вимог.

Певними особливостями характеризується роль цивільного позивача у доказуванні. Х.Р. Кахнич слушно звертає увагу на певну непослідовність законодавця: стосовно потерпілого шкода може бути заподіяна лише кримінальним правопорушенням, в той час як стосовно цивільного позивача вона може бути результатом і суспільно небезпечного діяння. Проте така відмінність видається зовсім не логічною і не зрозумілою, адже виходить, що у кримінальному провадженні, предметом якого є суспільно небезпечне діяння, може бути відшкодована шкода, заподіяна в результаті його вчинення, але особа, якій вона була заподіяна, є лише цивільним позивачем, не будучи при цьому потерпілим [347, с. 124]. Це вказує на необхідність приведення у відповідність підстави набуття статусу потерпілого та цивільного позивача.

У літературі з приводу того, чи покладено на цивільного позивача обов'язок доказування, склалися протилежні підходи [23, с. 121; 27, с. 53; 511, с. 98; 607, с. 89]. Аналізуючи положення ч. 3 ст. 61 та ст. 56 КПК, із думкою про покладення на цивільного позивача обов'язку доказування погодитися складно. Ці норми КПК, як і положення ст. 91 КПК, не передбачають ані обов'язку доводити позовні вимоги, ані санкції за їх невиконання, що указує на неможливість виділення обов'язку доказування у діяльності цивільного позивача.

Водночас, як указується у літературі, що стосується моральної шкоди та розміру її компенсації, заявленого у цивільному позові, то тягар (обов'язок) їх доказування здебільшого переходить на цивільного позивача в силу особистого (за змістом психічного) характеру цього виду шкоди та його оцінки самим потерпілим - цивільним позивачем. Саме він визначає ступінь моральних страждань (переживань), заподіяних йому кримінальним діянням, оцінює їх грошовим еквівалентом та підтверджує їх відповідними доказами (довідками, висновком спеціаліста, експертизи тощо) [424, с. 358]. Із тим, що на цивільного позивача переходить обов'язок доказування, погодитися неможливо, адже за його невиконання до нього не можуть бути застосовані жодні санкції.

Однак думка про те, що саме цивільний позивач визначає ступінь моральних страждань (переживань), заподіяних йому кримінальним діянням, оцінює їх грошовим еквівалентом та підтверджує їх відповідними доказами (довідками, висновком спеціаліста, експертизи тощо), є раціональною, оскільки моральна шкода пов'язана із особистими стражданнями людини, і тому її доказування дійсно має явно виражений особистісний характер. У даному випадку слід вести мову про доказування як обґрунтування певного твердження, певної тези, причому саме перед судом, оскільки саме суд вирішує цивільний позов у вироку. У досудовому розслідуванні подання цивільним позивачем доказів є лише проявом його процесуальних прав на участь у доказуванні; у судовому провадженні можна стверджувати про покладення на цивільного позивача тягаря доказування саме моральної шкоди, оскільки якщо ним не буде доведено, що йому завдано фізичного болю та страждань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; душевних страждань у зв'язку із знищенням або пошкодженням майна; факту приниженні честі та гідності, а також ділової репутації (що не може бути доведено прокурором через особистісний характер моральної шкоди), то суд у цій частині може відмовити у задоволенні позовних вимог.

Часові межі існування цієї функції охоплюються усіма стадіями кримінального провадження. Однак форми реалізації на різних стадіях диференційовані. Так, прийняття відшкодування можливе на будь-якій стадії кримінального провадження, пред'явлення цивільного позову - лише до початку судового розгляду; відстоювання цивільного позову (його підтримання, участь у судових провадженнях із перевірки судових рішень у випадках, якщо це стосується цивільного позову) - на усіх стадіях кримінального провадження, крім виконання судових рішень, однак у цій стадії також можуть вирішуватися питання, що стосуються інтересів цивільного позивача.

Цивільний позивач може звернутися з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду - з метою забезпечення цивільного позову. Не розглядаючи загальні питання арешту майна як засібу здійснення досліджуваної функції, які досліджені нами раніше [150], зазначимо, що внаслідок нормативного визначення арешту майна у ч. 1 ст. 170 КПК, наприклад, у зв'язку із тим, що майно, щодо якого ставиться питання про накладення арешту, не належало підозрюваному, слідчі судді відмовляють у задоволенні клопотання про його арешт [1029]. Хоча із деяких ухвал взагалі складно зробити висновок, кому належить майно, про арешт якого було заявлено клопотання [1002; 1039].

На даний час ці проблеми не можуть, як уявляється, бути вирішеними без внесення змін та доповнень до КПК. Вважаємо, що слід розширити коло осіб, на майно яких може бути накладено арешт, із певним уточненням щодо об'єктів, які мають ознаки речових доказів.

У судовій практиці виявлено проблеми застосування арешту майна, які здебільшого пов'язані із недоліками клопотань [29].

Частина 3 ст. 171 указує, що «у клопотанні цивільного позивача, слідчого, прокурора про арешт майна підозрюваного, обвинуваченого, юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, іншої особи для забезпечення цивільного позову повинно бути зазначено». Питання викликає формулювання «іншої особи», адже ч. 3 ст. 170 чітко указує, що арешт може бути накладено на об'єкти, які перебувають у власності у підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, і перебувають у нього або в інших фізичних, або юридичних осіб, а також які перебувають у власності юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Факт перебування цих об'єктів у інших фізичних або юридичних осіб ніяк не впливає на їх належність на праві власності підозрюваному, обвинуваченому або особам, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, юридичній особі, щодо якої здійснюється провадження. Відповідно, слова »іншої особи» із ч. 3 ст. 171 слід виключити.

Кримінально-процесуальна функція заперечення проти цивільного позову. На відміну від функції забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, яка стосується усіх форм відшкодування (компенсації) шкоди у кримінальному провадженні, функція заперечення проти цивільного позову пов'язана лише із таким способом відшкодування, як пред'явлення цивільного позову. Цивільним відповідачем може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння та до якої пред’явлено цивільний позов у порядку, встановленому КПК (ч. 1 ст. 62 КПК). Тому подив викликає ч. 2 ст. 326 КПК, яка передбачає: якщо в судове засідання не прибув за викликом цивільний відповідач, який не є обвинуваченим; оскільки обвинувачений не визначається цивільним відповідачем, а здійснює заперечення проти цивільного позову, пред'явленого до нього, у межах функції захисту.

Спрямованість діяльності цивільного відповідача, його представника як суб'єктів цієї функції характеризується оспорюванням предмета, підстав цивільного позову, розміру позовних вимог, відповідно, її завдання можна визначити як спростування обгрунтованості цивільного позову та /або розміру позовних вимог.

У відповідності до ч. 2 ст. 62 КПК, права та обов’язки цивільного відповідача виникають з моменту подання позовної заяви органу досудового розслідування або суду. Разом з тим якщо особа не знає про подання цієї заяви, то складно стверджувати про виникнення їх у неї. Тому, на нашу думку, коректніше було б указати на те, що «права та обов’язки цивільного відповідача виникають з моменту отримання особою позовної заяви, поданої до органу досудового розслідування або суду.»

Цивільний відповідач має права та обов’язки, передбачені КПК для підозрюваного, обвинуваченого, в частині, що стосується цивільного позову, а також має право визнавати позов повністю чи частково або заперечувати проти нього. КПК не регламентує процесуальну форму визнання позову, хоча визнання позову має процесуальні наслідки і у контексті можливості розгляду позову за відсутності у судовому засіданні цивільного позивача, і у контексті прийняття рішення про задоволення позову. Х.Р. Кахнич обґрунтовано стверджує, що законність прийняття визнання позову повинен забезпечувати суворий механізм його оформлення, аналогічний прийняттю відмови від цивільного позову, пред'явленого позивачем у кримінальному провадженні [347, с. 130]. Відповідно, форма визнання позову цивільним відповідачем повинна бути письмовою.

Часові межі існування цієї функції охоплюються усіма стадіями кримінального провадження.

У контексті дослідження проблем реалізації побічних функцій слід звернути увагу ще на деякі проблеми. Формально цивільний позивач та цивільний відповідач користуються правами, відповідно, потерпілого та підозрюваного (обвинуваченого), а до прав останніх відноситься давання показань та пояснень, відмова від їх давання. Водночас показання цивільного позивача та цивільного відповідача у КПК джерелами доказів не визнані, а порядок їх допиту ні у досудовому розслідуванні, ні у судовому провадженні не регламентований. Тому у літературі неодноразово пропонувалося визнати показання таких суб’єктів джерелами доказів [347, с. 141; 567, с. 198; 599, с. 88] і передбачити норми в кримінальному процесуальному законодавстві України, що регулюють порядок їх допиту [347, с. 140-141], або допитувати за правилами допиту потерпілого /обвинуваченого [567, с. 198]. Вважаємо цю пропозицію обґрунтованою, оскільки цивільний позивач та цивільний відповідач можуть надати відомості про факти, які входять до предмета доказування, зокрема щодо виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. І якщо показання осіб, які мають відомостей про інші факти, що входять до предмета доказування, визнаються КПК доказами, то немає гносеологічних та процесуальних підстав для відмови надати такий статус відомостям, які надають цивільний позивач та цивільний відповідач.

Частини 7,8 ст. 290 КПК передбачають, що про відкриття сторонами кримінального провадження матеріалів прокурор або слідчий за його дорученням повідомляє потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, після чого останній має право ознайомитися з ними за правилами, викладеними в цій статті. Про відкриття сторонами кримінального провадження матеріалів повідомляються цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач, його представник, після чого ці особи мають право ознайомитися з ними в тій частині, яка стосується цивільного позову, за правилами, викладеними в цій статті. Аналіз цих положень дозволяє стверджувати, що механізм надання матеріалів потерпілому, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільному позивачу, його представнику та законному представнику, цивільному відповідачу, його представнику належним чином не деталізовано ні за суб'єктним складом, ні за процедурою та об'єктами ознайомлення.

Так, якщо потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, повідомляються про відкриття сторонами кримінального провадження матеріалів прокурором або слідчим за дорученням прокурора, то ким повідомляються цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач, його представник, КПК не встановлює, хоча із застосуванням аналогії закону можна зробити висновок, що також прокурором або слідчим за дорученням прокурора. Крім того, з невідомих причин представник та законний представник цивільного позивача можуть знайомитися з матеріалами, а потерпілого - ні (на це звертали увагу Ю.П Аленін [19] та С.О. Ковальчук [367]), хоча ці статуси має одна особа - особа, якій кримінальним правопорушенням завдано шкоди.

Аналіз ч. 6, 7 ст. 290 не дозволяє чітко встановити, чи зобов'язана сторона захисту надати потерпілому, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільному позивачу, його представнику та законному представнику, цивільному відповідачу, його представнику зібрані нею матеріали, чи копії або відображення матеріалів сторони захисту надаються стороною обвинувачення. Більше того, зазначені нормативні положення вказують на можливість ознайомлення лише із матеріалами, а про доступ до житла чи іншого володіння мова (на відміну від можливостей сторони обвинувачення) не йде. Враховуючи те, що потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, підтверджують прокурору факт надання їм доступу до матеріалів, мабуть, КПК виходить із того, що це обов'язок прокурора, хоча очевидно, що це питання потребує чіткого вирішення у КПК (70% респондентів вказали на доцільність уточнити у частинах 7 та 8 статті 290 Кримінального процесуального кодексу, які суб'єкти надають фактичний доступ до матеріалів досудового розслідування потерпілому, представнику юридичної особи, цивільному позивачу, його представнику та законному представнику, цивільному відповідачу, його представнику).

Також слід відмітити і те, що ч.ч. 6,7 ст. 290 КПК указують на ознайомлення із матеріалами для потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільного позивача, його представника та законного представника, цивільного відповідача, його представника, а підтверджують ці учасники прокурору факт надання їм доступу до матеріалів, а не факт ознайомлення, що було б логічніше.

Реабілітаційна функція. У відповідності до ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» [706], підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення,

незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших

процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Стаття 2 цього ж Закону конкретизує, що право на відшкодування шкоди виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення,

незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших

процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян;

закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відповідно, з урахуванням завдань реабілітації, які розглядалися вище, слід визнати спрямування реабілітаційної функції на відновлення прав та законних інтересів осіб, підданих незаконному кримінальному переслідуванню, або щодо яких були застосовані інші процесуальні дії, що обмежують чи порушують права та свободи, що і є її завданням.

Враховуючи положення ст. 12 вищезазначеного Закону, можна стверджувати, що натепер в Україні діяльність із реабілітації здійснюється органами досудового розслідування, прокурором, судом. Разом з тим окремого порядку вирішення цього питання ні КПК, ні цей Закон не регламентують.

Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 04.03.1996 р. [664] передбачає, що громадянинові, а у разі його смерті - його спадкоємцям відповідний орган, зазначений у п.11 Положення, одночасно з повідомленням про закриття справи в стадії дізнання і попереднього слідства або з копією виправдувального вироку, що набрав законної сили, або постановою (ухвалою) суду (судді) направляє повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.

Для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 ст. 3 Закону, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки України - відповідно до цих органів; при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів, перелічених в п. 11 Положення, залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребовує від відповідних державних і громадських організацій всі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену ч. 1 ст. 12 Закону постанову (ухвалу). Не пізніше трьох діб після винесення постанови (ухвали) про розмір шкоди завірена гербовою печаткою її копія надсилається громадянинові або його спадкоємцям і подається ними до відповідного територіального органу Державного казначейства за місцем проживання для одержання чека.

Аналіз вищенаведених положень дозволяє стверджувати, що, по-перше, зазначене Положення не відповідає чинним нормам КПК та Закону, по-друге,

передбачає ускладнену процедуру вирішення питання про відшкодування

*

шкоди.

Слід звернути увагу і на те, що питання про відшкодування майнової шкоди вирішується у непозовному порядку, а моральної - у позовному. Так, питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з ч. 1 ст. 12 (ч. 1 ст. 13 Закону), тобто у позовному порядку за нормами ЦПК України. Цей підхід видається нелогічним з урахуванням контекстних положень КПК України. У відповідності до ч. 1 ст. 61 КПК, цивільний позивач може заявляти вимоги про відшкодування моральної шкоди, які розглядаються та вирішуються судом у вироку, причому права суду передати це питання на вирішення суду у порядку цивільного судочинства не передбачено. Підставою про відшкодування і матеріальної, і моральної шкоди є виправдувальний вирок або ухвала про закриття кримінального провадження з реабілітуючих підстав. Тому вирішення обох цих питань можливо віднести на розгляд органів досудового розслідування, прокурора і суду, що спростить для особи, яка була незаконно піддана кримінальному переслідуванню, процес [42] відшкодування завданої їй шкоди. Адже на практиці особа, звертаючись до суду, часто повинна доводити факт вчинення державою, її службовими особами протиправного діяння, факт наявності шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між діянням та настанням шкоди. Наприклад, відомими є випадки, коли особам відмовляють у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди на тій підставі, що позивач не довів, що дії органу дізнання чи досудового слідства під час проведення досудового розслідування були незаконними [513, с. 10].

Все це указує на далеку від досконалості нормативну регламентацію реабілітаційної функції, і у частині форм відшкодування шкоди, і у частині регламентації порядків вирішення питання про відшкодування, і у частині суб'єктів прийняття рішення про відшкодування.

Тому у літературі вказується на необхідність вирішення питання про реабілітацію у формі судового акту [512, с. 357; 1183], у тому числі обґрунтовується необхідність віднесення дій суду з реабілітації виправданого до компетенції суду та пропонується правовий механізм забезпечення права на реабілітацію при зверненні вироку до виконання [1109, с. 5]. Як альтернативу можна розглядати пропозицію визначення в реабілітаційних рішеннях органів досудового розслідування, прокуратури і виправдувального вироку суду розміру завданої особі майнової і моральної шкоди, що підлягає обов'язковому відшкодуванню [192, с. 5].

Для порівняння, КПК Республіки Таджикистан передбачає судовий і несудовий порядки вирішення питання про відшкодування шкоди* [906]. Позови про компенсацію в грошовому вираженні за завдану моральну шкоду пред'являються в порядку цивільного судочинства.

Відмітимо, що і в українській доктрині вказувалося, що питання про визначення розміру шкоди необхідно вирішувати відповідно до ст. 411 КПК, якщо згаданий вище закон не передбачає інших шляхів [335, с. 12; 1182, с. 9596].

Позитивні та негативні риси мають обидві ці пропозиції та відповідні порядки. У другому випадку залишається давно обговорювана проблема вирішення питання про відшкодування шкоди органами, які її завдали [514, с. 115], хоча і у більш оперативному порядку, порівняно із існуючим.

У першому - на суд буде покладено обов'язок вирішення, по суті, цивільно-правових питань або у підсумковому рішенні, або надалі в окремому реабілітаційному акті. Враховуючи порядок вирішення таких питань, викладений у вищенаведеному Положенні (витребовує від відповідних державних і громадських організацій всі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди), такі питання можуть бути вирішені у порядку вирішення судом питань, пов'язаних із виконанням вироку. Вважаємо за доцільне підтримати першу пропозицію, враховуючи те, що саме суд, який не є суб'єктом здійснення кримінального переслідування, спроможний присудити особі справедливу сатисфакцію у разі незаконного кримінального переслідування або здійснення інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, у ході кримінального провадження. Вирішення питання про відновлення прав особи не повинне залежати від органів та осіб, які їх порушували: інше суперечитиме відомій правовій аксіомі «nemo judex in propria causa».

Слід зазначити і те, що коло суб'єктів реалізації цієї функції визначено нечітко. Так, ст. 11 Закону передбачає, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до ст. 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. Розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в п. 1, 3, 4 ст. 3 Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу) (ст. 12 Закону).

Пункт 11 Положення вказує, що громадянин може звернутися: при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки України - відповідно до цих органів; при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції.

Однак незрозуміло, який суб'єкт саме у стадії досудового розслідування зобов'язаний роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди та визначити розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. У разі наявності підстав для закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх приймати відповідне рішення у випадку повідомлення особі про підозру вправі лише прокурор, тому, вважаємо, лише він повинен і надавати роз'яснення. При цьому прокурор закриває кримінальне провадження не як орган слідства, і тому виникають питання, на яких правових підставах прокурор або прокуратура можуть приймати рішення про відшкодування шкоди.

Часові межі існування реабілітаційної функції залежать від визначення поняття реабілітації, яке, як вказувалося вище, не може обмежуватися фактом виправдання особи або закриття кримінального провадження, яке здійснюється у межах функції правосуддя. Відповідно, при розумінні реабілітації як відновлення прав та законних інтересів осіб, які були піддані незаконному кримінальному переслідуванню [38, с. 120; 88; 523; 618; 658], реабілітаційна функція починається роз'ясненням особі порядку поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди, а юридичним фактом реабілітації є вирок або ухвала (постанова) про закриття кримінального провадження (оскільки постанова (ухвала) про закриття кримінальної справи чи виправдувальний вирок не реабілітують особу в прямому значенні цього слова, це рішення, які констатують закінчення провадження щодо особи (підсумкове рішення); певний юридичний факт (невинуватість, непричетність), що дає поштовх до реабілітації особи [512, с. 356]).

Завершується вона винесенням постанови (ухвали) про розмір шкоди та надісланням її копії реабілітованому або його спадкоємцям або набранням законної сили рішенням суду щодо відшкодування особі моральної шкоди.

4.3.

<< | >>
Источник: ГЛОВЮК Ірина Василівна. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ: ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ І ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Кримінально-процесуальні функції паралельного (приєднаного) рівня та їх реалізація у кримінальному провадженні:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Кримінально-процесуальні функції паралельного (приєднаного) рівня та їх реалізація у кримінальному провадженні
  4. Процедури прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури
  5. 2.1 Принципи та гарантії діяльності Генерального прокурора України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -