§ 7. Суд та судочинство в Київській Русі

Організація і характер судочинства Давньої Русі знач­ною мірою визначалися особливостями становлення і полі­тичного устрою Київської держави.

Найдавніший порядок судочинства, що відноситься до язичницького періоду Давньої Русі, можна реконструювати у загальних рисах за текстами Договорів Русі з Візантією і літописними зводами.

Первісною формою судового процесу на Русі був суд общини, члени якого однаковою мірою мали права і обов’язки в судових розглядах. Община судила відповідно до звичаєвого права.

Спочатку звичай не знав захисту тих, за кого нікому було мстити. Якщо побита або поранена людина не поба­жала або не змогла помститися своєму кривдникові, то на цьому справа і закінчувалася. Бували випадки, коли пора­нена людина сама не могла здійснити помсту, тоді замість нього це робили родичі. Отже, вбивство і поранення спричи­няло за собою помсту за принципом «око за око». Ніякі свідки були не потрібні. Якщо хто-небудь був убитий месни­ком«за образу», то вбивці не мстили. У цьому суспільстві ще не було штрафів. Якщо узятої речі або її частини не було в наявності, то вели на суд старійшин і той вирішував, що робити в цьому випадку.

З тексту договору князя Олега з Візантією бачимо, що потерпіла сторона повинна була довести своє право на по­зов, надавши всі ознаки нанесення шкоди, що були в наяв­ності: рани, синці, каліцтва, сліди володіння чужою річчю (у разі крадіжки), підтвердження свідками факту крадіжки. Все, що може бути підтверджено вищеназваними ознаками, бралося за факт злочину. У цей час у суді головним доказом і підставою обвинувачення вважався речовий доказ; тогоча­сний суд вирішував справу за одним вчинком, яким він був; звинувачений в убивстві визнавався вбивцею, якщо труп убитого був доказом.

До першої половини ХІ ст. на Русі панував змагальний процес, пря, який ґрунтувався на юридичному звичаї

З точки зору повноти змісту норм кримінально-проце­суального права найважливіше місце серед давньоруського законодавства посідає Руська Правда. Характерною особли­вістю процесуального права Давньої Русі, втім, як і будь- якого іншого середньовічного права, була нероздільність кримінального і цивільного процесу. Руська Правда перед­бачала систему стадій кримінального і цивільного процесу, який був єдиним і організовувався так, щоб справа просува­лася вперед від однієї стадії до іншої.

Загальна форма процесу в цей період містила три ста­дії: встановлення відносин сторін, упровадження суду і ви­конання рішення. Проте такий поділ досить умовний. Поря­док судочинства в Давній Русі багато в чому залежав від того, чи затриманий злочинець на місці злочину або обвину­вачується у злочині за допомогою «поклепа». («Поклеп» — звинувачення, висунене потерпілим на підставі непрямих доказів).

Так, злодій, затриманий на місці злочину («при лице»), одразу карався на підставі свідчень потерпілого. Покарання йому призначалося без подальшого обговорення, згідно з но­рмами звичаєвого права. Проте, у давньоруських памятни­ках права немає відомостей про те, як регулювався порядок процесу у разі затримання злочинця на місці злочину.

Перша стадія - це досудове провадження, що визна­чала процесуальні стосунки сторін, в цьому випадку містила і деякі процесуальні дії, що називаються в сучасному праві попереднім слідством.

«Заклич» — перша стадія (етап) досудового процесу в Київській Русі, один із засобів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки. Руська Правда передбачала докладну процедуру активної участі позивача (однієї із сто­рін обвинувально-змагального процесу) у розшуку злодія. Сутність «заклича» викладена в статтях 32, 34 Поширеної Правди. «Заклич» полягав у оголошенні про зникнення речі чи холопа на торгу.

Якщо потерпілий виявляв зникнення майна або хо­лопа не відразу, а потім, коли «гарячих слідів» уже не було, він все одно повинен був зробити заяву про крадіжку - «за- повесть на торгу». Після оголошення на торгу хазяїн зник­лої речі міг самостійно вилучати її в усіх, у кого він її ви­явить. Ніяких судових процедур при цьому не передбача­лося. «Аче конь погубить, или оружье, или порт, а заповесть на торгу, а после познаеть в своем городе, свое ему лицемь взятии, а за обиду платити ему 3 гривны». Тобто той, у кого знаходили втрачену річ, вважався відповідачем і повинен був повернути її і залатити потерпілому штраф за образу.

Отже, «заклич» проводився у встановленому місці - «на торгу», де оголошувалося про зникнення речі, назива­лися її індивідуальні ознаки для упізнання. Після цього

представники общини оглядали місце злочину і підтверджу­вали заподіяний збиток. Таким чином, «заклич» - це обов'я­зкова процесуальна дія, що встановлює факт злочину шля­хом усної заяви про вчинення правопорушення (наприклад, про зникнення майна).

Якщо «заклич» не був зроблений, або якщо річ була знайдена до завершення трьох днів, або, нарешті, якщо ця річ була знайдена не у своєму місті або общині, а власник зниклої речі не зізнався у крадіжці, то тоді приступали до «зводу».

Завданням «зводу» був пошук злочинця, що давало можливість відновити порушене право позивача на воло­діння викраденою річчю. Складнішою була процедура тоді, коли потерпілий виявляв украдену у нього річ, не зробивши заяву на торгу. Адже не можна ж було відкидати те, що лю­дина, у якої була знайдена втрачена річ, придбала її закон­ним шляхом. У цьому випадку позивач повинен був зробити «позов» -, виклик відповідача до суду, «на звід». «Звід» міг також здійснюватися і у тому випадку, якщо позивач виявив украдене до того, як збігли три дні після «заклича». Триден­ний термін, судячи з усього, давався для того, щоб добросо­вісний набувач речі дізнався про її розшук і міг підготува­тися до пояснення з первинним хазяїном спірної речі. Ха­зяїн будинку, в якому була виявлена вкрадена річ, виклика­вся на «звід», де він повинен був указати, у кого ця річ при­дбана. Судячи з тексту Руської Правди, виявлена річ зали­шалася у законного набувача, і він разом із первинним хазя­їном і представниками общини вирушав до тієї особи, у якої її придбав. «Звід» тривав до того часу, поки не доходив до людини, не здатної довести законність придбання речі. Він і визнавався злодієм. На нього накладався штраф і приватне стягнення на користь того, кому він продав вкрадену річ. Якщо ж «звід» доходив до людини, яка могла довести, що річ була набута чесно, пославшись на свідоцтво двох вільних чо­ловіків (послухів) або одного митника (збирача торгових мит), але особа людини, у якої він її придбав, йому не відома, то в цьому випадку останній власник не вважався злодієм. Він повертав річ тому, хто був її законним власником, але втрачав гроші, які були за неї заплачені. Проте, вважалося,

що сумлінний набувач назавжди зберігає за собою право на позов, якщо коли-небудь зустріне людину, що продала йому викрадену річ Та сама процедура передбачалася, якщо «звід» виходив за межі населеного пункту. У разі крадіжки «челядина» розшук відповідача вівся до третього «зводу».

Отже, «звід» переслідував дві мети. Перша - встано­вити стосунки сторін: визначити, чи має позивач право пред’являти претензії на предмет суперечки, і установити відповідача за наданим позовом. Друга - відновити втрачене право потерпілих. Причому, потерпілими вважалися і ха­зяїн вкраденої речі, і добросовісний набувач. Перший пови­нен був отримати від встановленого в результаті розшуку злодія свою втрачену річ і компенсацію за порушене право, а останній - повернути свої гроші. Тому підставою можна розглядати «звід» і як форму розшуку, і як форму судового розгляду. Необхідно зазначити, що «звід» був багатоаспект- ною процесуальною дією, де мали місце і форма розшуку винного, зокрема колективом за участі верві, і викриття його свідченнями кількох осіб, і зведення позивача та відпо­відача на очній ставці, і все більше втручання держави у цю процедуру.

За позовами, що починалися «поклепом», коли висува­лося звинувачення проти конкретної особи, необхідності у «зводі» і «гонінні сліду» не було. Подібні справи відрізня­лися особливою складністю і вимагали серйозного розгляду. Він проваджувався общинним або князівським судами.

Справа могла бути розпочата тільки за скаргою або че­лобитною потерпілого, його сім'ї або роду. Обвинувач і обви­нувачений називалися позивачами і користувалися рівними правами. Упровадження складалося із декількох формаль­них дій, які були, безумовно, обов'язковими для сторін. Від­повідач, якщо він був невідомий, відшукувався позивачем за допомогою зводу (надянням речового доказу послідовно осо­бам, від яких воно придбане, і пропозицією їм питання, від кого придбали його) і сліду (розшук за залишеними слідами).

Докази мали характер формальних підтверджень грунтов­ності наданої суду вимоги.

Процес у кримінальних справах («без лица») почина­вся «поклепним» позовом, якщо злочинець не був спійма­ний на місці злочину. Щоб здійснити поклеп, треба було вчи­нити певні процесуальні дії.

Околиця (сусіди), на вимогу позивача або вказівці сока, оглядали «шкоду» (заподіяний збиток), а потім брали участь в розшуку злочинця - «гонінні сліду».

Проведення слідчих дій (гоніння сліду і звід) здійсню­валося або безпосередньо потерпілим, або потерпілим разом із сторонніми людьми, або спеціально найнятими для цього людьми. У ст. 16 Правди відбита ситуація, яка могла успішно вирішитися тільки за допомогою общини, де йдеться про го­сподаря, який зустрів свого раніше зниклого челядина. Ко­лишній хазяїн не мав права тут же схопити і забрати свою пропажу. Це пояснювалося тим, що новий господар раба міг бути цілком порядним набувачем. Тому община, щоб вирі­шити все «по справедливості», мала забезпечити прове­дення «зводу». У цьому випадку треба було ( як і у випадку з украденою річчю) водити челядина від покупця до покупця з метою розшуку того, хто заволодів рабом незаконно. Проте, це не могло тривати нескінченно для першого роз- шукувача. Звід, як видно з тексту Правди, зупинявся на тре­тьому покупцеві. Перший хазяїн раба при цьому повинен був узяти у цього покупця в якості тимчасової компенсації його челядина і на цьому припинити свій розшук. Третій по­купець з вкраденим челядином, якому перейшла естафета «зводу» ,мусив продовжувати пошуки до кінця цієї проце­дури.

Ыша процедура - «гоніння сліду» знайшла своє від­биття у ст. 77 Поширеної редакції Правди. «Не будеть ли татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочать от себе следа, ни едуть на след или отобьються, то темь платити татьбу и продажю; а след гнати с чюжими людми, а с послухи; аже погубять след на гос- тиньце на велице, а села не будеть, или на пустее, кде же не будеть ни села, ни люди, то не платити ни продажи, ни татьбы».

«Гоніння (чи сочіння) сліду» - ця процесуальна дія, змістом якої був розшук доказів і встановлення злочинця за залишеними ним слідами. У джерелах того часу можна та­кожзустріти терміни «шукати» і «сочити». Малося на увазі, що там, куди приводить слід злочинця, він і знаходиться. Оскільки в цей час спеціальних розшукових і слідчих орга­нів не існувало, «гоніння сліду» мав організовувати і прово­дити сам позивач разом із представниками общини або «соки» з помічниками.

Традиції зобов'язували сусідів або «людей добрих» за першим закликом потерпілого прибути до нього на допо­могу, розшукувати з ним злочинця і доставляти його на суд. Якщо «гоніння сліду» допомогло виявити злочинця і отри­мати очевидні докази його провини, то порядок судочинства був таким же, як і при затриманні злочинця «при лице». Якщо ж у процесі розшуку сліди злочинця були втрачені, то відповідальність за злочин мала нести община, на землі якої втрачено слід. У цьому випадку перед нею стояла така ди­лема: або видати злочинця, або «отсочити від себе слід», тобто знайти його продовження. Якщо ж слід був втрачений біля великої дороги або у степу, розслідування припинялося.

Можна констатувати, що по суті «гоніння сліду» як процесуальна дія, спрямована на розшук і викриття злочи­нця, була найдавнішим проявом колективної взаємодопо­могисільських і міських громад. А так як на Русі упродовж багатьох століть первинним соціально-господарським осе­редком суспільства була саме община (чи її похідні: артіль, товариство), а влада не мала коштів на утримання спеціаль­них розшукових і слідчих органів і усіма засобами намага­лася «передоручити» суспільству частину цих своїх повно­важень, розшук злочинців силами общини застосовувався майже тисячу років. Інститут «гоніння сліду» надовго збері­гся у звичаєвій практиці. У деяких місцях, в західних райо­нах України і Білорусії, він застосовувався аж до XVIII ст., зазвичай у справах про викрадення худоби.

Основою для початку процесу могло бути одне звину­вачення - «поклеп». Висувати звинувачення («клепати») проти кого-небудь могли як вільні люди, так і холопи, якщо

підозрюваний був затриманий або його бачили на місці зло­чину, але речового доказу із ним не було. У цьому випадку після обшуку у будинку підозрюваного на предмет знахо­дження речового доказу переходили до судового розгляду. Руська Правда знає поклеп проти цілої общини. Якщо яка- небудь община не «отсочить від себе сліду», не вкаже його продовження або силою відсторонить позивача від розшуку («відіб’ється від сліду»), то вважається, що тут ховається злодій. У справах про вбивство, крадіжці бобра і «видиранні бджіл» для подання позову досить було факту скоєння зло­чину. Відповідачем у цих випадках була община, на терито­рії якої скоєний злочин.

Необхідно зазначити, що на цій стадії юридичного про­цесу основні процесуальні дії виконувалися приватними особами.

Друга стадія процесу - упровадження суду за «поклеп- ним позовом» - була змаганням сторін. Змагальна (обвину- вачувальна) форма боротьби сторін природньо виросла з тих методів вирішення конфліктів, які існували ще в епоху родоплемінних відносин. «Суперники» (чи «сутяжники») ра­ніше силою вирішувал свій спір, причому сторонами були цілі родові групи. Обвинувальний, що не з’явився до суду, міг бути затриманий судовими органами і арештований. За сенсом статей Руської Правди для арешту звинувачуваного не були потрібні якісь певні підстави. Він міг бути затрима­ний за заявою обвинувача.

Давньоруське судочинство розвивалося поступово. Так в прадавній частині Руської Правди - у «Правді Яро­слава» в чотирьох статтях є відомості про участь в суді пред­ставників общини. Князівський суд не згадується взагалі. Проте, досить чітко простежується певна рівноправність і взаємодія між князівським правосуддям і громадськими правовими інститутами у «Правді Ярославичів». Саме у ній уперше згадується «княж двір» у якості місця судового роз­гляду і перераховуються судові чиновники. У тексті Поши­реної Правди князівський суд з'являється вже як домінуюча судова установа.

Терміни «суд» і «тяжа» в сенсі судового розгляду упе­рше вживаються у Статуті князя Володимира Святославо­вича. У епоху Київської Русі, коли давньоруське право зна­ходилось лише в початковій стадії свого розвитку і продов­жували функціонувати норми звичаєвого права, зберіга­лися значні судові повноваження общини.

Статті 32 і 34 Поширеної редакції свідчать, що до суду общини звертались за допомогою «заклича» на торгу у ви­падках втечі челядика або зникнення речі. На общинний суд вказують статті: про виставлення боржника «на торг», про «виведення послухів на торг». Окрім того, є декілька згадок про «звід» в місті, по землях і кунах; про «гоніння сліду» з чужими людьми і «послухи» і про розшук «татя» по верві.

Будь-яка справа називалася тяжею. Тяжи розподіля­лися на великі і малі, але різниця між ними не визначена.

У Руській Правді є тільки загальна назва осіб, наділе­них судовою владою, - «судді». До числа таких «суддів» слід зарахувати і представників общини - «добрих людей». Вони були суддями факту, вирішуючи питання - чи винний підсу­дний. Власне «судді» визначали вид покарання і контролю­вали реалізацію судового рішення. У цьому випадку можна провести певні паралелі між названою судовою системою і судом присяжних, що виник значно пізніше і функціонував на схожих принципах.

Общинний суд Київської Русі, що складався із пред­ставників общини, «добрих людей», розглядав кримінальні позови, а також позови, що виникають із договорів. «Пос­лухи» встановлювали факт скоєння злочину або подання по­зову, вислуховували свідчення сторін. Так, у «Посланні Кли­мента Смолятича, митрополита київського до Хоми пресві­тера» зустрічаємо згадку про те, що митрополит прочитав висловлені в листі звинувачення на його адресу перед «мно­гими послухи».

«Послухи» і виборні від общини «мужі», як вже відзна­чалося, брали участь і у князівському суді. Можна припус­тити, що розшук злочинця по верві здійснювався за допомо­гою великих сходок жителів округи.

Общинний суд, окрім цивільних позовів, розбирав справи, пов'язані із злочинами проти особи і майна, в тих ви­падках, коли злочинець ховався, і його доводилося шукати за допомогою усієї общини, або було потрібне грунтовне ро­зслідування обставин злочину на місці скоєння. До цього суду міг удатися будь-який член общини (сільської або місь­кої), що постраждав від невідомого злочинця. Виявити зло­чинця, змусити його зізнатися і понести покарання повинна була община.

Таким чином, община виконувала два види процесуа­льних функцій. До першої відносяться власне суд «добрих людей», що скликався для судового розгляду, винесення і виконання вироку, до другого - упровадження необхідних слідчих дій. Типовий випадок общинного судового розгляду відбитий, на наш погляд, в ст. 2 Короткої редакції Правди. Виходячи з джерела, можна реконструювати наступну си­туацію. Приходить на суд общини людина, побита до крові або в синцях і, не надаючи видоків, що підтверджують факт побиття, вимагає помсти. Але якщо не буде на ньому наяв­них слідів побоїв, то він повинен привести свідка злочину (видока). Відсутність видока веде до припинення позову. Якщо ж потерпілий не може помститися за себе, то суд об­щини призначає і забезпечує виплату на його користь гро­шового штрафу за «образу».

Зберігся інститут «дикої віри» і право общини само­стійно карати злочинців, не видаючи їх на князівський суд. Окрім того, широкого поширення набуло посередництво об­щини у примиренні сторін без судового розгляду.

Серед органів, що здійснювали судові функції в Київ­ський період, необхідно назвати віче. Міське віче, як свід­чать літописи, активно втручалось у князівський суд і уп­равління, а також судило самостійно. На віче, в першу чергу, розглядалися справи про державні і посадові злочини Князівські і вічові судові органи могли діяти як спільно, так і паралельно. Інстанційний порядок не простежується.

Абсолютно іншу картину бачимо у джерелах кінця XI, а ще виразніше XII століть. Князі перетворюють свою су­дову функцію з обов'язку у право, тобто особливу прерога­тиву, що забезпечує постійні фінансові прибутки

Звичайно, київський князь фізично не міг розглядати усі справи в державі, тому доручав вершити суд своїм підле­глим. Так само вчиняли і інші Рюриковичі. У містах це були намісники і посадники, а в сільській місцевості - тіуни. За здійснення судових функцій ці довірені особи князя отриму­вали частину судових мит. Отже, організація князівського суду з цього періоду починає будуватися на особистій основі, у протилежність громадському, колективному характеру общинного і вічового судів.

Необхідно зазначити, що згадані в джерелах «дєт- скіє», «отроки», «метельники», «ємці», «вірники» викону­вали різноманітні функції, безпосередньо пов'язані зі здійс­ненням князівського правосуддя. Вони забезпечували явку обвинувачених до суду, були присутніми при випробуванні вогнем, залізом, організовували судовий поєдинок - «поле», виконували різні доручення суддів та судові рішення.

Аналіз Руської Правди дозволяє зробити висновок про публічний характер діяльності суду в Києвську епоху. Увесь хід процесу був можливий тільки за участі «людей». Вони були потрібні для поручительства, для послушества, для збереження в пам'яті судового рішення. Виконання рі­шення здійснювалося також на торгу.

У віденні князівської влади спочатку знаходилися лише найтяжчі злочини і важковирішувані цивільно-пра­вові спори. Потім коло князівської юрисдикції стало розши­рюватися, містити і побутові вбивства, тілесні ушкодження, зневагу, прості крадіжки і навіть порушення межі. Під ви­нятковою князівською юрисдикцією знаходилися державні, посадові злочини і злочину проти порядку управління.

Із часом утворилася нова форма суду, так званий зага­льний суд («смесный»), тобто суд, до складу якого входили судді з різних князівств. Такий суд розбирав усі категорії справ (цивільних і кримінальних) у тому випадку, якщо сто­рони належали до різних князівств. Грамоти дозволяють встановити організацію такого суду. Як правило, до складу його входили: князівський намісник, представники громад, судді, що призначаються сторонами.

Таким чином, визнаючи переважаючим обвинува­льно-змагальний тип давньоруського судочинства, необхі­дно звернути увагу і на факти зародження судочинства роз- шукового.

Змагальне правосуддя припускає рівноправність пози­вачаі відповідача, звинувачення і захисту стосовно суду. При цьому - суд нейтральний. Він арбітр між сторонами. Не відшукує істину у справі, не витребує і не досліджеє доказів, не допитує свідків й інших учасників процесу. Усе це обов'­язки сторін, які повинні самостійно надавати докази своєї правоти і своїх свідків. Функції суду у змагальному процесі зводяться до забезпечення дотримання сторонами правил судочинства, вислухування сторін і ухвалення рішення у справі.

Звідси і широке поширення третейського суду, основ­ним завданням якого було примирення сторін. Цим можна пояснити і характер покарань, що застосовувались після відміни кровної помсти і що усували страту, оскільки позба­влення життя злочинця у більшості випадків не мало мож­ливості відшкодування завданого їм збитку.

Із джерел які маємо у сучаній науці можемо зробити висновок - давньоруський процес більше тяжів до змагаль­ного типу, який характеризується наявністю двох конкуру­ючих сторін, що володіють процесуальною рівністю, і неза­лежного від сторін суду. Причому диспозитивний порядок процесу відрізнявся надзвичайною гнучкістю. Це міг бути і формальний поєдинок сторін перед суддею, який виступав у ролі простого арбітра, і грунтовний судовий розгляд, при якому суд оцінював надані сторонами докази за своїм внут­рішнім переконанням.

Договір Русі з Візантією 911 р. містить норму, відпо­відно до якої, клятву вимовляє та сторона, що доводить свою невинуватість. За Руською Правдою в справах по наклепній вірі тягар доведення своєї правоти також покладався на са­мого відповідача.

Право Давньої Русі передбачало рівний обов'язок сто­рін доводити свою правоту. Яскраво виражена диспозитив- ність процесу, коли сторони могли вільно розпоряджатися

своїми матеріальними і процесуальними правами, забезпе­чувала умови для справедливого їх змагання, тобто принцип рівності сторін. Відповідно немає достатніх підстав пого­джуватисяз думкою деяких сучасних дослідників, які, поси­лаючись на «презумпцію невинуватості», говорять про «від­носність рівноправності сторін».

Публічність правосуддя виявляється не лише у відкри­тості процесу, але і в тому, як розумілося і вирішувалося в ньому завдання кримінального переслідування і обвинува­чення злочинця. Якщо приватна особа звертається через по- рушенення свого права до суду, то тепер захист її інтересів переходить із розряду приватної справи (помста, самосуд) в категорію суспільної.

Принцип гласності виражався у відкритості судового засідання і можливості присутності на ньому усіх бажаю­чих. А також у праві сторін брати участь у проведенні різ­них процесуальних дій (обшук, виїмка, гоніння сліду і так далі).

Вільна оцінка доказів судом припускає повну незале­жність усіх учасників суду від сторонньої думки осіб, що не беруть участь у процесі. Згідно із цим принципом докази оцінюються суддями за їх внутрішнім переконанням, на пі­дставі повної упевненості в достовірності наданих доказів. «Ордалії» або «суд божий», які активно використовували су­дді в сумнівних випадках, можна вважати наочним прикла­дом використання цього принципу в давньоруському судо­чинстві.

Учасниками давньоруського судочинства, що викону­вали функцію правосуддя, були різні судові установи, що розглядали справу. Це, насамперед, віче, суд, який в джере­лах згадується або як «суд 12 мужей», або як « ізвод», тре­тейський, князівський і церковний суди.

Функція обвинувачення або кримінального пересліду­вання в давнину належала потерпілому (позивачеві) або його представникові, пособникам, дії яких також спрямо­вані на викриття винного, «ябетникам» або «сокам» і дер­жаві в особі князя. Функцію захисту виконують підозрюва­ний (відповідач) або його представник і пособники відпові­дача.

Свідки, поняті, як правило це були представники об­щини,і судові чиновники виконували функцію сприяння кримінальному судочинству.

Сторони у процесі іменувалися «позивачами». Жодна із сторін не мала процесуальних переваг. Оскільки в законо­давстві цього часу поняття держави як позивача ще не існу­вало, сторонами в усіх категоріях справ називалися прива­тні особи. До них давньоруське законодавство відносило не лише фізичних осіб, але і сім'ю, общину, рід. Наприклад, за позовами, що виникають із увбивства і каліцтва, міг споча­тку виступати позивачем увесь рід, а не тільки сім'я потер­пілого.

Відповідачами за злочинами теж могли бути як члени сім'ї злочинця, так і уся його община. Так, «Руська Правда» допускала «поклеп» в «татьбе» проти цілої общини - верві.

Право позову належало тільки вільним людям. Хо­лопи не були суб'єктами правовідносин: не могли зверта­тися до суду в якості позивачів, так само як не могли висту­пати відповідачами. Свідчення холопів допускалися лише у крайніх випадках.

Чітких умов процесуальної правоздатності джерела до нас не донесли. У тексті Просторової Правди зустрічається згадка про неделіктоздатність холопів, проте, говориться про випадки притягнення за певних умов холопа в якості свідка. Слід зазначити, що присутність сторін на процесі, ймовірно, була обов'язковою. У текстах прадавніх джерел права інститут представництва відсутній. Це пояснюється тим, що в системі доказів значну роль грали присяга, судо­вий поєдинок - «поле» і різні випробування (водою, вогнем, залізом). Отже, у процесі судового розгляду була потрібна особиста присутність сторін.

Для доказу своєї правоти сторони повинні були надати суду свідків - «видоків», «помочников» і «послухов».

На жаль, текст Руської Правди дає занадто мало мож­ливостейрозрізнити видока і послуха. Про архаїчні риси процесу свідчить обов'язок «послухів» разом із стороною, що їх виставила, йти «на роту» - присягати. Послухи вико­нували декілька процесуальних функцій. Передусім, це

люди, на яких могли послатися сторони при різних обстави­нах. Перед послухами оголошували про нанесену образу, на­приклад, при необгрунтованому наклепі, заявляли себе в якості позивача, а також в якості свідка.

В удільний період сторони, як і в Київську епоху, іме­нувалися «истцами» або «сутяжниками». Ними могли бути як фізичні особи, так і община, сім'я, рід. Процесуальна пра­воздатність фізичних осіб не обмежувалася: позов міг по­дати будь-який вільний громадянин, незалежно від того, хто він - чоловік або жінка.

Сторони мали не лише права, але і певні обов'язки. Так, у викладі доказів і виправданні перед судом вони по­винні були зберігати повагу один до одного. Нам не відомо, чи піддавалася якому-небудь покаранню образа, заподіяна словами, але зневага дією каралася високими штрафами.

Закон передбачав заходи, які повинні були служити до запобігання ябедництва і позовів, що робилися з помсти, тобто без достатніх причин. Позивач зобов'язаний був підт­вердити присягою справедливість своєї скарги або доносу на самому початку тяжби. Відповідач теж повинен був присяг­нути в тому, що говоритиме на суді правду. Той, хто відмов­лявся давати присягу, одрузу ж визнавався винним і сплачу­вав не лише судові мита і штрафи, але й усі збитки, заподі­яні тяжбою його супротивникові.

Судом розглядалися докази прямі і непрямі; звинува­чувальні і виправдувальні, речові та особисті. У процесі до­ведення (збирання, перевірки і оцінки доказів) велику роль відігравали свідчення «видоків» - простих свідків, «пособни- ків» - людей, які на суді підтверджували все, що говорили сторони, що їх, що виставили, і «послухів». У Руській Правді згадується «речовий доказ», тобто крадені реч, яку виявили у злодія. Суду надавалися «сліди» («знаки», «знамення»), на­приклад, синці, садна. Але їх вимагалося підкріпляти й ін­шими доказами.

У якості способу доказування невинуватості тієї або іншої особи застосовувалися: «рота» або присяга, «ордалії» - випробування залізом і водою, «муки» і судовий поєдинок. Аналіз джерел права Київської Русі дозволяє зробити ви­сновок, що система доказів Київської держави несе на собі

відбиток глибокої старовини. Вона, також як і судочинство, визначалася правовими звичаями та стародавніми традиці­ями, що панували в суспільстві. Проте прадавня система до­казів не була деякою застиглою формою. Вона змінювалася і розвивалася разом із суспільством. Руська Правда, у порі­внянні з Договорами Русі з Візантією, відбила істотні зміни в положенні позивача і відповідача, які з'явилися у процесі переходу до сусідської общини.

Позивач за допомогою свідчення «видоків» повинен був підтвердити надане конкретній особі звинувачення («по­клеп»). «Видоком» міг бути усякий, навіть раб. Видоки - це люди, які засвідчують той факт, що випадково стався у них на очах, тобто це очевидці - свідки. Їх значення не перехо­дить у роль захисників, вони просто засіб пізнати фактичну істину. Вони не зацікавлені в результаті процесу і не пов'я­зані із сторонами ні як свідки угоди, ні клятвою. У Просто­ровій редакції міститься вимога, щоб свідки говорили «слово противу слова» з потерпілим.

Пам'ятки права Стародавньої Русі не містять прямих посилань на застосування тортур у якості способу отри­мання зізнавальних свідчень. якщо не враховувати швидко­плинної фрази «Руської Правди» про заборону «мучить сме­рда и огнищанина без княжего слова». Проте використання тортур у процесі підтверджуєся численними непрямими да­ними інших джерел.

«Суд божий» містив «ордалії», «роту» і «поле» - судо­вий поєдинок. Застосовувався божий суд у тому випадку, коли були вичерпані усі звичайні способи доведення, а іс­тина так і не була встановлена. Ордалія не була засобом на­сильницького витискання зізнання провини, в ній тортури грали іншу роль. Божий суд був засобом встановлення юри­дичної істини шляхом звернення до волі Творця. Особи по­зивачів добровільно погоджувалися піддатися випробу­ванню, пов'язаному з тортурами, для того, щоб виявити, на чиїй стороні правда. У основі ордалії було переконання в тому, що Бог постійно втручається в людські справи і тому його можна спонукати до участі в судовій тяжбі.

Ритуальний характер ордалії відповідав культурним уявленням і віруванням того періоду. Ордалія не передба­чалазізнання підозрюваного, і про істину судили на підставі слідів залишених судовим випробуванням. Учасники бо­жого суду проходили випробування розпеченим залізом, яке вони тримали в руках або ходили по ньому босоніж (за­звичай по плугових лемешах), або киплячою водою, в яку опускали руку. Обпечену руку або ноги забинтовували, і на третій день пов'язку знімали, та за станом отриманих ран су­дили про винуватість або невинуватість учасників ордалії.

Складовими частинами цієї процедури були благосло­вення вогню і заліза, месса, молитви, прийняття тіла Хрис­това, тобто євхаристії. У народі божий суд вважався най­більш надійним методом доведення правоти.

У статті 21 Поширеної Правди вказувалося, що засто­сування випробування залізом потрібно у тому випадку, якщо не виявилося бажаючих виступити в якості «послу­хів». У законі не розкривається порядок проведення орда- лій, зокрема не вказується точно, яка із сторін піддавалася випробуванню, згадується лише те, що випробування водою застосовувалося в позовах на суму менш напівгривні, а ви­пробування залізом у позовах на суму більше за напівгри- вню. Йдеться, мабуть, про татьбу, знищення чужого майна, можливо вбивство, а також і про «всех тяжах поклепных». Випробовування залізом застосовувалось у таких випадках: 1) якщо не було «полічного»; 2) якщо було здійснено вбивс­тво або ціна тяжі була не менше, ніж півгривні золота; 3) якщо позивач підозрював кого-небудь за словами сторон­ніх людей, а звинувачений не міг на своє виправдання на­дати послухів доброї слави.

Текст 21 і 22 статей Поширеної редакції дозволяє при­пустити, що тортурам залізом піддавався відповідач. До ви­пробування водою за Руською Правдою удавалися у випад­ках крадіжки, коли у позивача не було доказів для підтри­мки свого звинувачення, і сума позову не перевищувала півгривни золота, але була не менше двох гривень срібла (Ст. 22 ПП).

У якості самостійного способу доведення «рота» (кля­тва, присяга) застосовувалася в декількох випадках. Якщо

сторони не могли надати «послухів» і ціна позову не переви­щувала двох гривень, то справа вирішувалася «ротою». При­носити присягу могли іноземці, яким у справах про особисті образи дозволялося не приводити «послухів».

Рота призначалася у разі позовів із договорів, укладе­них без свідків, наприклад, займ із відсотками не вище за 3 гривні або договір поклажі. Суть присяги полягала в покли­канні Бога в якості свідка істинності свідчень сторін. У дав­ньоруському судочинстві присяга служила одним із засобів досягнення істини і рішення спірних справ. У вирішенні пе­вних категорій справ вона замінювала собою усі інші до­кази, а значить мала рівну з ними доказову силу.

Якщо справа стосувалася договору поклажі, то прися­гав відповідач: «тому ига роте, у кого лежало», а у разі необ­хідності добитися стягнення боргу - позивач: «идти ему про свои куны роте». І для позивача і для відповідача умови «роти» були однакові.

Перше місце у процесі доказування посідають свід­чення. При їх відсутності розглядалися формальні докази. Причому в їх застосуванні видно певну послідовність - від суворіших випробувань до менш суворих. У справах великої позовної цінності або соціальної значущості застосовува­лося залізо. У інших випадках - вода. Останнє місце відво­дилося присязі. Закон в окремих випадках визначає силу того або іншого доказу, залишаючи за суддею повну свободу їх оцінки.

Руська Правда прямо не говорить про власне зізнання обвинуваченого. У її статтях ми не побачимо прямої згадки про зізнання, проте, немає сумніву в тому, що цей вид до­казу грав вирішальну роль у суді. У тексті зустрічаються лише непрямі данні про цей вид доказів( Ст. 15, 29, 32 і 34 Поширеної Правди). Так, згадка про необхідність фактич­ного дослідження справи, безпосередньо пов'язана з відмо­вою обвинуваченого визнати свою провину.

Роль державних органів особливо активною була в пе­реслідуванні за вчинення особливо тяжких злочинів (напри­клад, за вбивство). Відомі випадки, коли справа починалася за ініціативою представників влади.

Забезпечення явки відповідача до суду і збору доказів лежали на позивачеві, якому активно допомагала община. Представники общини («послухи», « пособники», «добрі люди» , «мужи») брали участь у процесі на усіх його стадіях. У цей час елемент індивідуальної волі сторін позовників грав дуже важливу роль.

Основне завдання сторін на суді зводилося до того, щоб переконати суддів у правоті своїх домагань. Докази на­давалися безпосередньо сторонами процесу. Слідчих орга­нів держава не мала. Існували лише приватні особи, що про­фесійно займалися розшуком, - соки або ябетники.

Судочинство у справах про вбивство мало певну спе­цифіку, що визначало його особливий статус у судовому процесі. Вбивця, перш за все, намагався завершити справу, домовившись з родичами вбитого добровільною угодою, не удаючись до суду. Якщо він встигав «покінчити зі справою» без суду, то позивач та відповідач робили мировий запис і тим справа закінчувалася.

Судочинство про вбивство могло початися за наступ­ними підставами: заявою родичів убитого при наявності трупа; заявою родичів убитого за відсутності трупа, але за наявності достатніх підстав (слідів злочину і непрямих свід­ченнях); за ініціативою судових органів при наявності трупа.

Відповідач міг «очиститись від звинувачень» за допо­могою «відводу». Для цього йому треба було або надати «по­слухів» - очисників, або погодитися на муку (випробування водою або залізом) або «йти на роту» присягати. Руська Пра­вда дає досить детальний опис судового процесу у справах про вбивство. У тому випадку, якщо вбивця зізнавався в ско­єнні злочину, то суддя виносив ухвалу, призначав пока­рання і на цьому суд закінчувався. У тому ж випадку, якщо обвинувачений не зізнавався у вбивстві, то тоді проводився допит свідків, після чого суддя виносив ухвалу і призначав покарання. Якщо прямих доказів винуватості обвинуваче­ного не було, то в цьому випадку відповідач повинен був на­дати суду сім послухів - свідків доброї слави. У тому випа­дку, коли обвинуваченим був іноземець, то він повинен був надати двох послухів (Ст. 18 ПП). Якщо ж обвинувачений не

міг надати сім послухів, то його примусово піддавали випро­буваннюзалізом. У тому випадку, коли у позивача не було і непрямих доказів, що підтверджували його підозру, тоді вже самого позивача піддавали випробуванню залізом (Ст 21 ПП).

Якщо ж речовий доказ був виявлений у будинку обви­нуваченого, інші докази його провини не були потрібні. Не­обхідно зазначити, що «речовий доказ» або «лицо» посідали найважливіше місце в доказовій базі кримінального судо­чинства. Він вважався наявною ознакою злочину, достат­ньою для висування звинувачення.

Руська Правда передбачає процедуру відведення підо­зри у вбивстві общиною, на території якої стався злочин («лежала голова»). Община могла або видати вбивцю, або за­платити «дику виру». Община не несла відповідальності, якщо особа убитого була не відома, «на костехъ и по мерт- веци, оже имени не ведаютъ и не знают его».

Отже, докази для обвинувачення були наступні: 1) вла­сне зізнання; 2) невідведення «поличного» зводом чи пока­зами послухів - видоків; 3) невідведення слідів злочину; 4) отримання опіку при випробовуванні залізом; 5) свідчення проти відповідача послухів-видоків, виставлених позива- чем;6) присяга позивача.

Про те, як проходила остання стадія процесу, коли призначався і приводився у виконання вирок, джерела не говорять нічого. За характером доказування, коли, напри­клад, присяга, дана відповідачем, знімала з нього усі звину­вачення протилежної сторони, можна зробити висновок, що у справі, початої «поклепом», можливим було винесення двох видів вироків: звинувачувального і виправдувального.

Обвинувавальний вирок ухвалювався в тих випадках, коли у процесі судового розгляду відповідач (обвинуваче­ний) хоч і використав усі наявні в його розпорядженні до­кази, але не зміг довести свою невинуватість. Виправдува­льний вирок ухвалювався в тих випадках, коли, на думку суду, доказів, наданих відповідачем, що підтверджують його невинуватість, було більше, ніж доказів, які надала сторона звинувачення. Доказами до виправдання були: 1) звід, яким

підтверджувалося посилання відповідача; 2) свідчення пос- лухів-видоків; 3) відведення слідів злочину; 4) свідчення по­слухів доброї слави; 5) неотримання опіку при випробову­ванні залізом; 6) підтвердження відповідачем своєї невину­ватості присягою.

На підставі непрямих даних можна констатувати та­кож, що ухвала суду виносилася в усній формі. Необхідно зазначити, що винесений тією або іншою судовою устано­вою вирок був остаточним і оскарженню не підлягав. У цей період ще не існувало ні інституту оскарження вироку, ні інституту опротестовування судового рішення. У Руській Правді немає постанов про повторний розгляд справи за скаргою незадоволеної сторони, але іноді за рішенням князя воно проводилося знову.

Ще не у повній мірі склалася і система судових інстан­цій. Безпосереднє виконання вироку здійснювалося як са­мими потерпілими або їх родичами, так і представниками князівської влади. Причому контроль за виконанням ви­року, судячи з усього, покладався на общину. У Руській Пра­вді видно певні форми забезпечення виконання судового рі­шення, наприклад, стягнення віри із увбивці. Спеціальний посадовець - вірник приїжджав у будинок засудженого з чи­сленною свитою і терпляче чекав сплати віри, отримуючи щодня щедре натуральне утримання. Тому злочинцеві вигі­дніше було якнайшвидше покінчити зі своїм боргом і позба­витися від неприємних гостей. Ми знаємо випадки, де сам князь особисто вбиває злочинця (Данило Галицький Філю Гордого). Особиста екзекуція могла мати у багатьох випад­ках право торжествуючої сторони» .

Джерела містять занадто мало відомостей для того, щоб скласти цілісну і повну картину процесуальних дій, що забезпечували фактичну реалізацію рішень, що містилися у вироку.

У добу Київської Русі процесуальне право як частина норм правової системи, що регулює відносини, які виника­ють при розслідуванні злочинів, розгляду і вирішення кри­мінальних та цивільних справ лише почало зароджуватись і самостійного значення не мало. У цей час процесуальне право майже невіддільне від матеріального права, оскільки

вони спираються на одні джерела права і тільки деякі про­цесуальні форми дістали законодавче закріплення. Разом із тим, у Київської Русі існував власний правовий порядок, до якого входили окремі законодавчі акти, що виходили від центральної влади, а також значна кількість неписаних пра­вових норм і інститутів, як світських так і церковних. Проте і світській, і церковній сфері бракувало різкого відмежу­вання права взагалі і процедурного, зокрема від інших про­цесів соціального контролю та інших видів інтелектуальної діяльності. Світське право загало не було виокремлене від загального племінного, місцевого, феодального звичаю або із загального звичаю князівського дому. Інститути законо­давства і винесення судових ухвал мали зачатковий харак­тер. Хоча князі і видавали закони, вони робили це від випа­дку до випадку і в основному з метою підтвердити або ви­правити існуючі звичаї. Приблизно так само було із право­суддям: не було професійних судів, тобто судів, укомплекто­ваних професійними суддями. Було відсутнє і будь-яке уяв­лення про те, що справи слід вирішувати згідно з розвине­ною системою загальних принципів. Зрозуміло, що були встановлені правила і процедури для покарання злочинів, відшкодування збитку, дотримання договорів, посмертного розподілу майна і вирішення інших проблем, пов'язаних із правосуддям. Проте, правові правила і процедури, що засто­совувалися в Давній Русі переважно не були диференційо­вані від суспільного звичаю та політичних і релігійних ін­ститутів. Дуже мала частина права була записана. Не було ні професійного судочинства, ні професійного класу юрис­тів, ні професійної юридичної літератури. Не існувало неза­лежного, єдиного, організму правових принципів і проце­дур, які б рельєфно відрізнялися від інших процесів суспі­льної організації і таких, що свідомо викладаються корпу­сом спеціально навчених осіб.

Аргументами широкої участі общини в судочинстві можна вважати такі процесуальні дії, як «звід» і «гоніння сліду», а також її роль як у процесі доказування («послухи»), так й у проведенні судового поєдинку - «поля» і виконанні покарання.

Основною метою юридичного процесу Київської Русі була підтримка соціальної справедливості в суспільстві шляхом відшкодування збитку, нанесеного злочинним діян­ням,тобто відновлення порушеного права. Характерною ри­сою процесу була яскраво виражена диспозитивність. Сто­рони могли вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами. А змагальність і рівноправ'я сто­рін були основними принципами судочинства.

У Давній Русі доведення і безпосередньо докази відіг­равали істотну роль у судово-процесуальній діяльності, у зв'язку з чим виникла необхідність юридичної регламента­ції доведення, яке посіло головне місце у встановленій зако­ном процедурі судочинства.

Отже, у юридичному процесі Давньої Русі помітно пе­реважали елементи змагальності. Форма судочинства варі­ювалася залежно від складності злочину і обставин його здійснення.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Назвіть основні теорії походження Давньоруської держави.

2. Які причини та передумови утворення Давньоруської дер­жави?

3. Періодизація історії Київської держави та їх характеристика.

4. Реформи великої княгині Ольги.

5. Реформи великого київського князя Володимира Великого.

6. Які суспільні верстви належали до категорії вільних, залеж­них та напівзалежних?

7. Які джерела права Давньоруської держави?

8. Які види договорів укладались у Давньоруській державі?

9. Які види злочинів та покарання за них характерні для пері­оду, що вивчається?

10. Дайте характеристику основним стадіям юридичного про­цесу в добу Київської Русі.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Заруба В. М. Історія держави і права України: навч. посіб­ник / В.М. Заруба. - Київ: Істина, 2006. - 416 с.

2. Гончаренко В. Д. Історія держави і права України: підруч­ник / В. Д. Гончаренко, В. М. Єрмолаєв, В. О. Рум'янцев та ін. - Х.: Право, 2013. - 704 с.

3. Шевченко А. Є. Історія держави і права України: практи­кум: навч. посіб.: рекомендовано МОН України / А. Є. Шевченко, Л. І. Суюсанов, Г. В. Мухіна та ін. - Донецьк: Кальміус, 2012. - 244 с.

4. Тацій В. Я. Історія держави і права України. Академічний курс: підручник: у 2-х т. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. - Київ: Ін Юре, 2000. - Т. 1. - 648 с.

5. Кульчицький В. С. Історія держави і права України / В. С. Кульчицький, М. І. Настюк, Б. Й. Тищик. - Львів: Світ, 1996. - 296 с.

6. Кульчицький В. С. Історія держави і права України: підру­чник / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик. - Київ: Ін юре, 2007. - 624 с.

7. Музиченко П. П. Історія держави і права України: навч. посіб. / П. П. Музиченко. - 6-те вид., перероб. і доп. - Київ: Знання, 2007. - 471 с.

8. Трофанчук Г. І. Історія держави та права України: навч. посіб.: Рекомендовано МОН України / Г. І. Трофанчук. - К.: Юрін- ком Інтер, 2011. - 382 с.

9. Бурдін М. Ю. Історія держави і права України: практикум / М. Ю. Бурдін, О. А. Гавриленко, І. Д. Коцан та ін.; за ред. М. Ю. Бу- рдіна. - Х.: ФОП Бровін О. В., 2017. - 444 с.

10. Гавриленко О. А. Історія держави і права України: хрес­томатія-практикум: навчальний посібник / О. А. Гавриленко, я

Допоміжна

1. Бойко І. Й. Історія правового регулювання цивільних, кри­мінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ-ХХ ст.): навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів / І. Й. Бойко - Львів: Видав. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. - 904 с.

2. Буша Н. Д. До питання участі народу в управлінні держа­вними справами в Київській Русі, Литовсько-Руській державі та Речі Посполитій / Н. Д. Буша // Держава і право: зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2010. - № 4 (№ 50). - С. 108-113.

3. Гавриленко О. А. Київська Русь: політико-правовий нарис / О. А. Гавриленко, С. Д. Колесніков, І. А. Логвиненко. - Харків: УніВС, 1999. - 69 с.

4. Головко О. М. Аскольд (р. н. невідомий - 882) Велика укра­їнська юридична енциклопедія. / О. М. Головко, В. А. Греченко - Харків:Право, 2016.- Т. 1:Історія держави і права України.-С.57-58.

5. Гураль П. Міські та волосні громади - активні учасники політичного життя Київської Русі // П. Гураль Вісник Львівського університету. Серія юридична: зб. наук. праць / засн. Львів.нац. ун­т ім. І. Франка. Юридичний ф-т. - 2011. - № 1 (№ 52). - С.56-63.

6. Древнерусские княжеские уставы ХІ-XV вв. / отв. ред.: Л. В. Черепнин ; изд. подгот.: Я. Н. Щапов ; АН СССР, Ин-т исто­рии. - М.: Наука, 1976. - 240 с.

7. Колесніков С. Д. Шлюбно-сімейне право Київської Русі / С. Д. Колесніков // Проблеми державотворення України: історія і сучасність: збірник наукових статей. - X.: УніВС. - 1997. - Ч. 1. - С. 23-32.

8. Миронова В. Г. Из истории юридической практики в Дре­вней Руси / В. Г. Миронова // История и культура древнерусского города: Сборник статей / Редкол.: Г. А. Федоров-Давыдов и др. - М.: Издательство МГУ, 1989. - С.66-68.

9. Зимин А. А. Памятники русского права. Вып. 1. Памят­ники права Киевского государства X-XII вв. / А.А. Зимин, С.В. Юш­ков. - М.: Государственное издательство юридической литера­туры, 1952. - 287 с.

10. Попле А. Візантійсько-руський союзницький трактат 987 р. / А. Попле // Укр. іст. журн. - 1990. - № 6. - С. 29-34.

11. Пьянков А. П. Происхождение общественного и государс­твенного строя Древней Руси / А. П. Пьянков. - Минск.: Издатель­ство БГУ им. В. И. Ленина, 1980. - 210 с.

12. Рогов В. А. Государственный строй Древней Руси: Учеб. пособие. / В. А Рогов. - М.: РИО ВЮЗИ, 1984.- 80с.

13. Ромінський Є. В. Категорія рівність у праві та судочинс­тві Давньої Русі Княжої доби / Є. В. Ромінський // Альманах права. - 2013. - №4. - С. 271-274.

14. Термок І. Я. Становлення та джерела руського права / І. Я. Термок // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. - Вип. 9. - Львів, 1999. - С.17-23.

15. Хачатуров Р. Л. Становление права (на материалах Ки­евской Руси) / Р. Л. Хачатуров. - Тбилиси: Изд-во Тбилисского ун­та, 1988. - 177 с.