Загальна характеристика юридичних дій і бездіяльності в сімейному праві

Необхідність у праві як в одній з основних частин соціального простору була виявлена самим суспільством з метою подальшого свого виживання й подальшого розвитку. Правова реальність як об’єктивність постала важливим соціальним конструктом.

Слід зауважити, що правове розуміння поведінки охоплює не будь-яку активність особи, а обмежується такими критеріями:

— соціальна значущість поведінки, тобто це лише такі діяння, які «прямо чи опосередковано зачіпають права та інтереси особи, суспільства, держави та соціально-публічних утворень» [546, с. 73];

— вираженість поведінки назовні, в формі конкретних дій;

— усвідомленість таких дій. Поведінка, що не піддається контролю зі сторони вольових та інтелектуальних механізмів особи, не може регулюватися правом [215, с. 246].

До цього переліку слід додати ще одну важливу ознаку, тісно пов’язану з названою характеристикою соціальної значущості поведінки. Юридично значуща поведінка має перебувати у сфері правового регулювання. Як ми зазначали у підрозділі 1.1. цієї роботи, право регулює не всі суспільні відносини, а лише ті, що можуть контролюватися і забезпечуватися державним примусом. Для цього суспільні відносини мають бути індивідуалізовані, а головне, виявлятися у вольовій поведінці суб’єктів. Інакше за допомогою права вони не можуть бути опосередковані [67, с. 118]. Отже, предметом правового регулювання, у тому числі в сімейному праві, є вольові свідомі юридично значущі діяння.

Вказані характеристики особливої актуальності набувають в аспекті регулювання сімейних відносин: адже завданням права стає визначення тих діянь, які можуть переводити ті чи інші відносини до сфери правового регулювання. Так, СК України досить обережно окреслює критерій, за яким має визначатися межа правового регулювання сімейних відносин: відповідно до ч. 3 ст. 7 сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.

Не має статусу юридичного факту у вітчизняній правовій системі церковний обряд шлюбу — він не тягне жодних правових наслідків. Ще раз підкреслимо: вирішення цього питання залишається сферою вільного розсуду держави, а тому окремі світські держави можуть визнавати за шлюбами, укладеними за релігійним обрядом, офіційний статус. (У вітчизняній юридичній літературі з цього приводу висловлюються різні пропозиції. Так, наприклад, зауважується, що особи, які після вінчання спільно проживають без реєстрації шлюбу, мають статус сім’ї, але на мають правового статусу подружжя. У зв’язку з цим окремі автори пропонують поєднати цивільний і релігійний шлюб: подружжя укладає релігійний шлюб, отримує свідоцтво єдиного встановленого зразка і подає його до органу реєстрації актів цивільного стану, працівники якого вносять запис до єдиного державного реєстру [239, с. 141-145).

Складнощі виникають і тоді, коли різні правопорядки по-різному кваліфікують одні й ті самі життєві обставини і надають їм різної юридичної значущості. Йдеться, зокрема, про відносини, врегулювання яких відбувається відповідно до міжнародного приватного права. Наведемо приклад, з яким довелося мати справу вітчизняній судовій системі. Так, згідно з ч. 1 ст. 58 Закону України «Про міжнародне приватне право» [177] шлюб між громадянами України, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

Як ілюстрацію різниці правових традицій можна навести й нещодавнє рішення Верховного суду Туреччини, який зобов’язав чоловіка сплатити дружині грошову компенсацію за емоційне насильство, що проявилося в частому повторенні того, що він її не любить. Чоловік часто залишав

дружину одну дома, не піклувався про неї, а також неодноразово говорив їй: «У тебе немає права розмовляти, я тебе не люблю»^[11].

На сьогодні для багатьох суспільств набуває актуальності питання щодо визнання чи, навпаки, невизнання, юридичної значущості за намірами одностатевих пар створювати сім’ї [478; 206]. Без такого визнання відповідні наміри й навіть поведінка у вигляді спільного проживання, спільного ведення домашнього господарства тощо не отримують статусу юридичного факту й не можуть виступити підставою для виникнення сімейних правовідносин: вони — поза сферою правового регулювання. Крім того, значний вплив на окреслення сфери правового регулювання, а отже, і кола юридичних фактів, що до неї потрапляють, мають історичні особливості розвитку того чи іншого суспільства. Наприклад, для США, на відміну від України, як уже зазначалося, є актуальним питання щодо укладення шлюбів між особами різної раси [132].

Отже, сфера впливу права залежить від волі суспільства, що визначає коло суспільних відносин, які є предметом правового регулювання.

І ще один момент, який ми маємо обов’язково враховувати: сімейне право особливо яскраво демонструє небезпечність проведення суворої межі між необхідністю правового втручання до сфери публічних відносин і потребою невтручання до приватного життя. Справа в тому, що держава не може не втручатися до певних аспектів приватного життя, оскільки інакше, без такого втручання, буде порушено status quo між учасниками відповідних відносин [56]. Йдеться про певні уразливі соціальні групи, які через об’єктивні причини (неповноліття) або через існуючі в суспільстві стереотипи (перш за все, за ознакою статі [633]), без підтримки з боку права не зможуть бути рівноправними учасниками правовідносин [15, с. 2].

Таким чином, невтручання держави, залишення поза сферою правового регулювання певних проявів поведінки призводять до порушення прав окремих учасників сімейних відносин. Прикладом може слугувати проблема домашнього насильства. Таке насильство залишається однією з надзвичайно поширених форм порушення прав людини, від якої переважно страждають найбільш уразливі групи осіб (діти, жінки, які перебувають у стані економічної, психологічної чи іншої залежності від чоловіків, інтимних партнерів або батьків, особи з інвалідністю, особи похилого віку та ін.).

Принциповим фактором, що визначає поведінку людини в суспільстві, є її ставлення до права, соціально-правової дійсності. При цьому ми не можемо погодитися з думкою, відповідно до якої про характер дії людини у сфері правового регулювання можна судити, виходячи з оцінок, які дає суспільство на підставі зразків поведінки, відображених у нормах права. Такими правовими діями особи є діяння — правомірні або протиправні. Всі інші дії, як наполягають прибічники наведеного підходу, можуть бути зараховані до юридично байдужих (індиферентних щодо права), тобто не віднесених до категорії діянь, які потребують правового опосередкування [296, c. 23]. При цьому вказується, що «право намічає нормативну межу, своєрідну демаркаційну лінію, що відмежовує цивілізованість від нецивілізованості, належне від недопустимого... Ця нормативна межа позначена в юридичних текстах» [79, c.129].

На наше переконання, подібний підхід невиправдано звужує сферу правового регулювання, у тому числі (і навіть — в першу чергу) коли йдеться про сімейні відносини, зводячи розуміння права до його ототожнення із правом позитивним (формально закріпленими правилами поведінки в офіційно визнаних державою джерелах — нормативно-правових актах, правових звичаях, нормативно-правових договорах, судових прецедентах). Слід визнати слушною думку, згідно із якою сфера правового регулювання має окреслюватися з позицій принципів права [266, c. 8], в яких знаходять відображення визнані в суспільстві цінності (справедливість, свобода, рівність, гуманізм [315, c. 113]). Відповідно, юридичними фактами можуть ставати діяння, які прямо не названі в законодавчих приписах, але які за своєю суттю є юридично значущими з огляду на основоположні принципи права. Приклади таких ситуацій часто стають предметом розгляду Європейського суду з прав людини (див. підрозділ 6.1 цієї роботи). Крім того, не останню роль у таких процесах відіграє науково-технічний прогрес (див. підрозділ 6.2).

Також слід ураховувати, що окремі питання можуть лише в найбільш загальному вигляді окреслюватися дією доволі абстрактно сформульованих приписів сімейного права (наприклад, норма, що зобов’язує батьків піклуватися про дітей, забезпечувати їх всім необхідним). Однак на практиці можуть виникати більш конкретні ситуації, і тоді завданням правозастосовного органу (див. підрозділ 1.3) стає визначення того, чи мають вони правовий характер і яким чином мають бути врегульовані. Наприклад, якщо неповнолітній або в його інтересах дід чи баба звертається до суду з позовом про зобов’язання батьків за встановленою періодичністю видавати дитині певну суму грошових коштів (так звані «кишенькові гроші»). Або, скажімо, чи може один із подружжя звернутися до суду з позовом до чоловіка або дружини щодо утримання від паління у приміщенні спільного проживання.

Звернемо увагу, що межа правового регулювання може різнитися в різних національних правових системах. Так, вироблені Комісією з Європейського сімейного права Принципи щодо батьківської відповідальності, які слугують орієнтиром для правового регулювання в країнах Європейського Союзу, встановлюють:

— принцип найкращих інтересів дитини — в усіх питаннях, які стосуються батьківської відповідальності, має бути надано пріоритет інтересам дитини;

— принцип автономії дитини — автономія дитини має поважатися відповідно до розвитку здатності й потреби дитини діяти самостійно;

— принцип недискримінації — діти не повинні піддаватися дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, сексуальної орієнтації, інвалідності, майнового положення, народження чи іншого статусу;

— право дитини бути почутою — беручи до уваги вік і розвинутість дитини, дитина повинна мати право бути поінформованою, а також на те, щоб отримати роз’яснення й висловити свою думку щодо будь-якого питання, яке її стосується.

Це далеко не вичерпний перелік принципів, серед яких, зокрема, передбачено, що особа, яка є відповідальною за дитину, управляє її майном і коштами, окрім кишенькових коштів. Як бачимо, європейське сімейне право гарантує дитині наявність кишенькових коштів.

Отже, юридично значущі дії, що можуть слугувати юридичними фактами, — це, по-перше, дії або окремих індивідів, або колективів людей різноманітних форм їх організації.

По-друге, юридично значущі діяння — це діяння, які зовні виражені у формі конкретних фізичних дій або бездіяльності [601]. Це об’єктивна, тобто зовнішня сторона поведінки, що може мати форму конкретної фізичної дії (активної поведінки) або форму бездіяльності (пасивної поведінки). Намір суб’єкта щось вчинити, не втілений у поведінку, юридичних наслідків не викликає. Тому жодної юридичної сили не буде мати намір одружитися, навіть якщо про нього буде повідомлено публічно, якщо особи так і не подали заяву до органу реєстрації актів цивільного стану. Якщо ж заяву було подано, то це є юридичною дією, що тягне за собою такі можливі юридичні наслідки — або право укласти шлюб за поданою заявою, або у разі відмови від укладення шлюбу за вимогою іншої сторони відшкодувати спричинену шкоду, якщо буде доведено її завдання. Інших юридичних наслідків за чинним сімейним законодавством України факт подання заяви мати не може.

По-третє, юридично значущі дії — це дії, передбачені нормами позитивного права або принаймні такі, що охоплюються дією принципів права (від основоположних — справедливості, свободи, рівності, гуманізму — до галузевих і принципів інститутів права). Іншими словами, наявність прогалини в позитивному праві не робить поведінку, варіант якої формального закріплення не здобув, юридично незначущою.

По-четверте, юридично значущі дії або бездіяльність — це усвідомлені свідомо-вольові діяння (мають інтелектуально-вольовий характер). Право, як відомо, здатне впливати тільки на таку поведінку людей, яка має усвідомлений характер і контролюється волею людини. Внаслідок цього поведінка, що не контрольована свідомістю і волею людини, не може бути об’єктом правового впливу. Цим великою мірою зумовлена позиція Європейського суду з прав людини щодо недопустимості правової оцінки з боку держави поведінки людей нетрадиційної сексуальної орієнтації щодо її правомірності чи неправомірності (див. підрозділ 6.1). Інша справа, що Європейський суд визнає за державою свободу розсуду щодо вирішення питання щодо можливості офіційного укладення шлюбу такими особами або юридичних наслідків їх фактичного проживання і спільного ведення домашнього господарства: держава залишає за собою право за такою поведінкою не визнавати статус юридичного факту.

Стосовно діянь, які не мають свідомо-вольового характеру, то вони не охоплюються поняттям юридично значущих діянь (вони є поведінкою в фізіологічному або будь-якому іншому неюридичному розумінні, але не є поведінкою в цілях правового регулювання). З точки зору права подібне діяння може отримати кваліфікацію іншого юридичного факту.

По-п’яте, юридично значущі дії завжди є соціально значущими. Вчинки людей, що не здійснюють жодного впливу на суспільні відносини, є, як прийнято вважати, байдужими для права [242, с. 37]. Для сімейних правовідносин важливо те, що окремі аспекти відносин, які не потрапили до сфери правового регулювання на нормативному рівні (не були закріплені в приписах законодавчих актів та інших джерелах права), можуть стати предметом правового регулювання за волевиявленням самих учасників таких відносин: відповідно до ч. 2 ст. 7 Сімейного кодексу України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Крім того, слід враховувати, що саме юридичні дії порівняно з іншими юридичними фактами особливо яскраво демонструють справедливість висловленого в юридичній науці твердження, відповідно до якого люди не тільки орієнтуються на правові наслідки, але й враховують юридичні факти, які ці наслідки обумовлюють. Поява одних юридичних фактів відповідає інтересам суб’єктів, і вони роблять необхідні кроки для того, щоб ці факти виникли (реєстрація шлюбу, укладення шлюбного договору, усиновлення, встановлення батьківства, подання позову про зобов’язання виплати аліментів тощо), появи інших юридичних фактів намагаються уникнути (підстави для застосування заходів юридичної відповідальності, пропуск строків позовної давності тощо). Юридичні факти, і в першу чергу, юридичні дії, таким чином, — не пасивний елемент механізму правового регулювання. Встановлення тих або інших юридичних фактів може використовуватися і реально використовується законодавством як засіб впливу на поведінку суб’єктів. Важливим є те, які соціальні обставини можуть і повинні мати юридичне значення, як із маси важливих і другорядних ознак соціальної ситуації вибрати саме ті, які повинні стати юридичними фактами [268, с. 252­257].

Отже, з точки зору інтересів суспільства юридично значущі дії можуть оцінюватися як корисні, допустимі, або нейтральні (розірвання шлюбу, поділ спільної сумісної власності тощо) чи шкідливі для нього. Корисною є конструктивна правова активність суб’єктів (наприклад, укладення шлюбу, виховання дітей, утримання непрацездатних батьків тощо). Соціально шкідлива поведінка, навпаки, порушує нормальні соціальні зв’язки (укладення фіктивного шлюбу, невиконання батьківських обов’язків, відсутність державної реєстрації дитини протягом місяця з дня її народження та ін.). Прикладами допустимої, або нейтральної, поведінки може бути розірвання шлюбу, поділ спільної сумісної власності тощо.

По-шосте, юридично значущі дії розглядаються як дії, підконтрольні державі. Держава, регулюючи поведінку людей і оцінюючи її як правомірну або протиправну, встановлює і відповідні правові наслідки: правові гарантії для правомірної поведінки і заходи примусу для поведінки протиправної.

По-сьоме, юридично значущі дії — це дії, які зазвичай спричиняють або здатні спричинити певні юридичні наслідки. Вони виступають юридичним фактом — підставою виникнення, зміни або припинення конкретних правовідносин або відповідних правових станів.

По-восьме, юридично значущі дії або бездіяльність характеризуються структурованістю — будь-які діяння в сфері права можуть бути оцінені (кваліфіковані) з точки зору об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони [166, с. 214].

Юридична наука пропонує різні підходи до характеристики поведінки в праві, тобто юридично значущих діянь. За одним із них запропоновано виділяти такі моделі поведінки: автономну, гетерономну та девіантну [258, с. 56].

Так, девіація у праві виявляється у вчиненні злочинів і проступків [118, с. 184]. Для сімейного права це, наприклад, можуть бути такі діяння з боку батьків як: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Будь-яке з цих діянь може стати підставою для позбавлення судом батьківських прав (ч. 1 ст. 164 Сімейного кодексу України).

Гетерономія поведінки будується за принципом правового утилітаризму: людина діє за правом перш за все тому, що це відповідає її власним інтересам, або тому, що не бажає зазнавати негативних наслідків за недодержання чи порушення норм права. В цьому разі важливо говорити про змістовне наповнення правових норм і не завжди про їхній зовнішній вираз. Необхідно враховувати тільки мотивацію суб’єкта, яка фактично може залежати від миттєвої вигоди. Такий підхід може призвести й до сприйняття права як чогось тимчасового, що потребує лише поверхового тлумачення. Суб’єкт не зможе оцінити усю значущість права як регулятора суспільних відносин. З цього випливає, що право буде дієвим лише у разі повної й адекватної реакції держави на ті зміни, що відбуваються у суспільстві. Зважаючи на різні погляди держави і суспільства на ті чи інші соціальні процеси, такий стан речей практично неможливий. Маючи апарат примусу, держава вимушена буде його активізувати, що спричинятиме зростання девіації у поведінці громадян [497, с. 132].

Автономна модель поведінки деякою мірою може бути визнана ідеальною [498, с. 70]. Саме через цю модель можуть сповідуватися ті принципи ставлення до права, які дозволяють зробити правовий ідеал досяжним. Центральним тут є духовний світ людини. З позицій автономії суб’єктом права може стати тільки особистість, правосвідомість якої базується на трьох аксіомах. Автор цих аксіом, філософ Іван Ільїн, визначав їх так: перша — закон духовної гідності (самоствердження), друга — закон автономії (здатності до самозобов’язування та самоврядування), третя — закон взаємного визнання (взаємні повага і довіра людей один до одного) [186, c. 453]. Саме автономна модель юридично значущої поведінки наближує нас до того стану правового регулювання, коли правові інструменти використовуються виключно для більшої стабільності правових відносин, зменшення невизначеності (право пропонує людині встановлені моделі поведінки: людина знає, які матиме правові можливості у разі укладення шлюбу, в якому порядку за загальним правилом розподіляється спільна власність, які вона буде нести юридичні зобов’язання тощо). Відповідно, право спрощує життя людини, підказуючи їй варіанти поведінки в стандартних ситуаціях. У той самий час, автономія сімейного життя передбачає свободу подружжя визначати умови спільного життя, планувати склад сім’ї, встановлювати й розподіляти обов’язки між подружжям, батьками і дітьми, встановлювати права і обов’язки інших членів сім’ї, визначати правовий режим майнових відносин в сім’ї.

Юридично значущі діяння можуть бути класифіковані за їх зовнішнім проявом. У цьому випадку вони поділяються на дії і бездіяльність. Дії — це зовні активна поведінка, а бездіяльність — навпаки, зовні пасивна поведінка, поведінка, що знаходить вираз в утриманні від вчинення тих чи інших дій.

З точки зору соціальної значущості юридично значущі дії або бездіяльність прийнято поділяти на соціально корисні та соціально шкідливі (суспільно небезпечні). Соціально корисні — діяння, які є необхідними або бажаними для суспільства, а соціально шкідливі — діяння, небажані і навіть небезпечні для суспільства. Можна, як видається, дати більш розгорнуту класифікацію юридично значущих діянь за цією підставою. Зокрема, враховуючи різну значимість юридичних діянь для суспільства, можна виділити не два, а чотири їх види: 1) необхідні для суспільства (наприклад, державна реєстрація народження, виховання й утримання неповнолітніх дітей тощо); 2) бажані для суспільства (наприклад, реєстрація шлюбу, усиновлення дітей, позбавлених батьківського піклування тощо); 3) соціально допустимі діяння (наприклад, розірвання шлюбів, проживання однією сім’єю жінки і чоловіка тощо) і 4) діяння, небажані для суспільства, соціально шкідливі діяння (невиконання батьківських обов’язків, укладення фіктивного шлюбу, несплата аліментів для утримання дитини, непрацездатної дружини або чоловіка, непрацездатних батьків тощо).

Під «зловживання батьківськими правами» зокрема розуміється формально правомірна поведінка одного з батьків, яка є суспільно шкідливою, призводить до порушення права і законних інтересів інших осіб, зокрема, порушення принципу рівності батьківських прав щодо дітей.

Актуальним для сфери правового регулювання є поділ діянь на конформні (в термінах юридичної науки — правомірні) й такі, що порушують норми права, але при цьому зберігають ознаку юридичної значущості. Відповідно, залежно від соціального змісту та правової оцінки юридично значущі діяння поділяють на головні види:

а) правомірні діяння — такі, що є соціально корисними чи допустимими

і відповідають нормам і принципам права;

б) неправомірні діяння, які у свою чергу поділяються на: правопорушення — протиправні, винні, соціально шкідливі діяння; об’єктивно неправомірні діяння — протиправні, безневинні, соціально шкідливі діяння; зловживання правом — діяння, що можуть формально відповідати нормам права, але є суспільно шкідливими, порушують права і законні інтереси інших осіб^[12].

До ознак, за якими правомірна і неправомірна поведінка відрізняються одна від одної, зараховують:

1) різну (прямо протилежну) соціальну значущість правомірної і протиправної поведінки;

2) різну мотивацію цих видів правового поведінки;

3) різну правову регламентацію (правомірна поведінка зазвичай регламентується дозвільними або зобов’язуючими нормами, протиправна — заборонними);

4) різні контролюючі функції держави відносно цих видів поведінки і різні юридичні наслідки, які ними викликаються [240, с. 40].

В аспекті предмету нашого дослідження найбільший інтерес представляє саме правомірна поведінка, оскільки вона становить переважну частину предмету регулювання сімейного права.

Якщо звернутися до витоків поняття, що концентрує в собі юридично значущу соціально корисну поведінку, то по суті єдиним аналогом «правомірної» поведінки є термін німецької мови, основне, найбільш уживане значення якого в юридичній якості правомірного, дослівно можна перекласти як «вимірюваний правом» [39, с. 9]. В інших правових системах така поведінка виводиться із ставлення особи до закону, як така, що базується на його вимогах і узгоджена із ним.

В юридичній науці і практиці поширеним є розуміння правомірної поведінки як поведінки, що збігається з вимогами норм права, відповідає правовим приписам, не суперечить їм, така, що не підпадає під правові заборони, або така, що вимагається правом або допускається ним [61, с. 168— 170; 247, с. 161; 60, с. 42-43; 73, с. 149-150; 80, с. 599-601 тощо], «правослухняна поведінка» [280, с. 331].

Втім, маємо зазначити, що окремими вченими підкреслюється певна умовність, вузькість вказівки на «правомірність» поведінки. Фактично, зауважують вони, позначення поведінки як правомірної походить із дихотомії, що базується на протиставленні правомірної і протиправної поведінки. У той самий час такий підхід залишає поза увагою цілий спектр проявів поведінки, що не охоплюється характеристиками соціально шкідливої або соціально корисної поведінки [578, с. 60; 114, с. 21-22]. Так, у радянській юридичній літературі В. М. Кудрявцев і Ю. А. Тихомиров виокремлювали також «нейтральну поведінку» або «нейтральне поле», коли норми закону формально дотримуються, але реального регулювання поведінки не здійснюють [332, с. 151; 493, с. 152]. Близьку за своїм ідейним спрямуванням думку висловлював і американський вчений Л. Фрідмен, вказуючи, що «немає сенсу говорити про правову поведінку, про те, дотримуюся я його чи не дотримуюся, обходжу чи ні, якщо я не знаю закону» [536, с. 169]. Більшої ефективності можуть здобувати інші соціальні регулятори — мораль, звичаї, традиції, релігія, корпоративні норми.

У цілому погоджуючись із тим, що поведінка, яка входить до сфери правового регулювання, може бути зумовлена дією інших соціальних регуляторів (а отже, фактично має йтися саме про реалізацію правил поведінки моралі, релігії тощо, а не права), як видається, цей фактор не змінює сутнісно характеристики поведінки — вона зберігає ознаку правомірності. А мотиви такої поведінки із правом дійсно не пов’язані, і вказана особливість має знайти відображення в класифікації правомірної поведінки. Вчені виокремлюють цілу низку мотивів правомірної поведінки:

1) внутрішнє переконання в правильності й справедливості вимог правових норм; 2) наявність у індивіда власної потреби в дотриманні законів; 3) усвідомлення соціальної необхідності дотримання законів; 4) свідоме підпорядкування вимогам закону; 5) усвідомлення власних прав; 6) усвідомлений захист суспільних інтересів (риЬІіс interest); 7) острах юридичної відповідальності; 8) слідування традиції; 9) прагнення до пасивного підкорення державі та її вимогам [288, c. 75; 198, c. 214] тощо.

В юридичній науці можна зустріти й занадто вузьке розуміння правомірної поведінки, що фактично зводить її до ототожнення із правовою активністю. Так, зокрема, окремі автори вказують, що правомірна поведінка — це та, яка є виразом позитивного ставлення особи до правових принципів і норм, характеризується високим рівнем правової установки, солідарністю з принципами та вимогами правових норм [578, c. 88; 571, c. 2]. Установки особистості в конкретній правовій ситуації, виступаючи як елементу правової свідомості, здатні забезпечити зв’язок між правовими уявленнями і активністю особистості в пропонованих соціумом правових ситуаціях.

Як видається, подібний підхід виключає з характеристики правомірної поведінки інші її форми, зокрема ті, що засновані на пасивності, остраху покарання тощо. Правомірна поведінка є різноплановою: вона знаходить свій практичний вираз безвідносно до рівня правової свідомості, ставлення до соціально-правової дійсності, до юридичних інституцій тощо.

У той самий час, юридична наука іноді пропонує й надзвичайно широке поняття правомірної поведінки. Так, наприклад, свого часу Р. Лукич вказував, що різниця між двома видами поведінки, що регулюється правом, виникає лише тоді, коли з’являється необхідність примусового застосування санкції. У тому випадку, коли суб’єкт, якому адресовано санкцію, сам виконує її припис, на думку вченого, його поведінка, з точки зору оцінки її правомірності, нічим не відрізняється від тієї, яку передбачено диспозицією норми, а отже, вона також має бути охарактеризована як правомірна [253, c. 301-302].

Значна частина авторів вважає необхідною ознакою правомірної поведінки її соціальну (суспільну) корисність [500, c. 19], яка вказує на однозначну позитивну оцінку такої поведінки з боку суспільства і держави. Інші автори звертають увагу на можливу відсутність у окремих різновидів правомірної поведінки такої ознаки як соціальна корисність [240, c. 149]. Вони, зокрема, зазначають, що «... в реальній дійсності мають місце різновиди правомірної поведінки, які формально відповідають нормам права, але не можуть бути охарактеризовані як соціально корисні» [212, с. 19-20]. Так, наприклад, проживання одного з батьків окремо від дитини, розірвання шлюбу, скасування усиновлення тощо. «Названі та їм подібні дії, що не заборонені законом і можливість вчинення яких допускається державою, однак суспільна корисність їм не властива» [212, с. 19-20].

З огляду на таку широту підходів до визначення правомірної поведінки важливим видається виокремлення її ознак.

На нашу думку, ознаки правомірної поведінки обумовлені властивостями, загальними для будь-якої юридично значущої поведінки — соціальною значущістю, інтелектуально-вольовим характером, об’єктивізацією, юридичною визначеністю та ін. Особливість правомірної поведінки визначається такими її ознаками: 1) відповідність нормам та принципам права (правомірність); 2) соціальна корисність чи допустимість. Правомірна поведінка є суспільно корисною, якщо вона сприяє нормальному розвитку суспільства, реалізації прав та виконанню обов’язків. Водночас суб’єкт права може діяти правомірно, але не завжди суспільно корисно (наприклад, правом допускається розірвання шлюбу, відмова від народженої дитини та ін.).

Правомірна поведінка, як зазначалося, може знаходити в суспільному житті найрізноманітніші прояви. Це збагачує можливості для її класифікації. Обрання того чи іншого критерію для класифікації великою мірою зумовлене тими дослідницькими або прикладними цілями, які ставляться. Так, правомірні діяння може бути класифіковано: за суб’єктом (фізична або юридична особа; індивідуальний суб’єкт чи колективний), за сферами суспільного життя, за галузевою належністю норм права (сімейна, цивільно- правомірна, конституційно-правомірна поведінка тощо), за формами правореалізації (виконання, дотримання, використання), за ступенем добровільності у виконання правових приписів та ін.

Типологія правомірної поведінки може також брати за основу її поділу психологічні фактори, такі як: потреба, мотив, установка. Так, залежно від видів потреб (альтруїстичних, особистих, егоїстичних) виділяються такі різновиди правомірної поведінки особистості: соціально орієнтована, особистісно орієнтована і егоїстично орієнтована поведінка [290, c. 107].

Критерієм може бути і відповідність конкретної поведінки моральному ідеалу, уявленню про належний взірець поведінки у суспільстві. Цей критерій набуває особливого значення в сімейно-правовій сфері через тісну пов’язаність правового регулювання сімейних відносин із їх регулюванням з боку моралі. Так, Сімейний кодекс, зокрема, передбачає:

— сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3);

— сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7);

— подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім’ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 9);

— аморальна поведінка нареченої або нареченого може ставати підставою для відмови від укладення шлюбу без зобов’язання відшкодувати понесені у зв’язку з цим збитки другій стороні відносин (абз. другий ч. 3 ст. 31);

— дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин (ч. 2 ст. 56);

— суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111);

— батьки мають право обирати форми та методи виховання дитини, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства (ч. 3 ст. 151), тощо.

За цим критерієм окремі вчені виділяють поведінку «ідеально правомірну» (як дію, яку вчинено щиро) і «зовнішньо правомірну поведінку, до якої примушує право» [277, с. 73-74].

В. М. Кудрявцев залежно від характеру здійснюваних дій пропонував виокремлювати:

1) «матеріальні» дії — реалізація своїх прав; виконання обов’язків; соціально-правова активність;

2) «інструментальні» дії — набуття прав і обов’язків; захист своїх прав і законних інтересів [242, с. 132-133].

В юридичній літературі надаються й інші класифікації правомірної поведінки. Так, наприклад, залежно від характеру і змісту правосвідомості можна також виокремити такі види правомірної поведінки:

— об’єктивно-правомірна, що «виступає виразом високого рівня поваги до права в цілому» (така поведінка особистості має місце за умови, якщо досягається збіг суспільних цілей, зафіксованих правом, і переконаності внутрішньої);

— ситуативно-правомірна, що «не виражає високого рівня поваги до права в цілому»;

— законослухняна поведінка щодо вимог права, яка «не виражає поваги до права».

Класифікація правомірної поведінки можлива також за характером мотивації поведінки особи, відповідно до якого вирізняють такі види:

1) правомірна поведінка, заснована на глибоко усвідомленому переконанні особи в необхідності права і свідомому виконанні всіх правових розпоряджень;

2) правомірна поведінка, заснована на конформістському ставленні особи, підпорядкуванні її правовим розпорядженням не за переконанням, а тому, що «так чинять всі»;

3) правомірна поведінка, що відповідає нормам права, але як наслідок застосування до суб’єкта заходів державного впливу. До цього ж виду правомірної поведінки відносять вчинки, зроблені через страх перед загрозою застосування примусових заходів державного впливу.

Пропонується також класифікація правомірної поведінки за іншими критеріями:

1) залежно від характеру юридичних фактів — юридичні вчинки й індивідуальні акти, правостворюючі, правозастосовчі, правоприпиняючі та інші дії;

2) залежно від характеру реалізації норм права — дотримання, виконання, використання і правозастосування;

3) залежно від зовнішньої форми вираження — дії і бездіяльність;

4) залежно від змісту правовідносин — здійснення суб’єктивних прав, законних інтересів суб’єктів, виконання обов’язків;

5) залежно від способу детермінації — активна, зумовлена внутрішніми причинами, і пасивна, відповідна зовнішнім обставинам;

6) залежно від способу формування в текстах правових документів — прямо чи опосередковано передбачена правовими нормами;

7) залежно від характеристики суб’єктів — індивідуальна і колективна, службова, професійна та ін.

Правомірні дії можна також розрізняти за суб’єктами (дії громадян, організацій, держави); за юридичною спрямованістю (юридичні акти, юридичні вчинки, результативні дії); за галузевою приналежністю (матеріально-правові, процесуальні); за способом здійснення (особисто, через представника); за способом вираження і закріплення (мовчання, жести, документи) та ін.

Одна з найбільш поширених класифікацій правомірної поведінки — класифікація за вольовою характеристикою. За вказаним критерієм виокремлюють:

— добровільну поведінку, в основі якої лежить самостійний, усвідомлений вибір особи. Вона у свою чергу може ґрунтуватися на переконанні особи в доцільності свого вибору (саме ця характеристика відповідає правовій активності) або звичці, тобто обранні варіанту, запропонованого нормами права, без його додаткової оцінки;

— вимушену поведінку, яка здійснюється під впливом сили зовнішніх чинників. Вимушена поведінка особи може ґрунтуватися на конформізмі (бажанні уникнути самостійного вибору, пристосуватися до існуючих стандартів поведінки), на її страху суспільного осуду або бажанні уникнути юридичної відповідальності.

Передумовами для вибору наведених вище критеріїв конкретних поведінкових типів (активного відносно права, звичного виконання норм права, пасивного дотримання правових вимог і заснованого, головним чином, на стримуючих мотивах) послужили розробки правових орієнтацій, правових установок особистості. Так, зокрема, як правові установки (позиції) особистості окремі вчені виділяють такі їх види: принципову (правова активність), стереотипну, конформістську і засновану на страху перед санкціями (маргінальну) [295, c. 142; 195, c. 7; 279, c. 26].

Важливість поведінкового типу знаходить прояв також у тому, що право, в силу «психологізму його мови, має особливість розкриватися через так званий «зворотній зв’язок», на який, власне, і розраховане право». Тут маємо на увазі надію на відповідну реакцію правового суб’єкта, проявлену в правовій поведінці. Мова права орієнтована на те, щоб під його впливом соціальний суб’єкт «формував власну складну морально-правову систему, відчував потребу духовної праці, інтелектуальну необхідність самооцінки власної правової поведінки, здійснював її кореляцію щодо інших людей, виробляв своєрідний морально-правовий і життєвий релятивізм, коригував свою поведінку і життєдіяльність» [535, с. 39; 577]. Іншими словами, від типу правової поведінки певною мірою залежить і те розуміння (сприйняття, інтерпретація) права, вимоги якого здобувають формалізацію в офіційному тексті нормативно-правових актів та інших джерел права.

На основі сприйнятого права здійснюється внутрішня психологічна кореляція, визначається певний «вектор» психологічно-правового спрямування особи. Соціальний суб’єкт як продуцент правомірної поведінки, сформованої під впливом права, погоджує свої правові дії і вчинки з іншими учасниками правовідносин, пристосовується до правової реальності, в якій знаходиться, до суспільно-правових і морально-правових ситуацій, коригує свою щоденну правову поведінку, формує своє правове оточення, демонструє свій правовий світогляд, намагається утвердити свої правові цінності, свою правову свободу, довести доцільність своїх правових інтенцій, а також нав’язати їх правовому оточенню і вплинути на кореляцію правової поведінки соціальних суб’єктів, з якими перебуває у правовідносинах, і т.д.

Отже, підбиваючи підсумок сказаному, можемо назвати такі основні характеристики юридично значущих діянь, що виконують роль юридичних фактів у сімейному праві:

— такі діяння обов’язково мають охоплюватися предметом регулювання сімейного права; окреслення кола відповідних юридичних фактів великою мірою залежить від розсуду держави, культурних традицій того чи іншого суспільства, історичного етапу розвитку, ставлення суспільства до тієї чи іншої проблеми (особливо складними питаннями стають ті, з приводу яких немає консенсусу в суспільстві, і часто останньою інстанцією, яка має визначити, чи є те або інше діяння в сфері сімейних відносин юридичним фактом, є суд; це так звані hard cases (складні справи), такі як визнання одностатевих шлюбних відносин, надання таким парам правової можливості усиновлювати дітей, правові наслідки зміни статі, визнання норм релігійного права у регулюванні шлюбно-сімейних відносин в світських країнах, якщо спір виникає між представниками відповідного віросповідання, тощо);

— юридичні діяння знаходять вираз у формі дій або бездіяльності, завжди носять вольовий і усвідомлений характер, мають ознаку суспільної значущості. Наведені ознаки одночасно виступають певними обмежувальними критеріями для держави, яка не може поширити юридичний вплив на ті діяння, які хоча й вчиняються у сфері сімейних відносин, але не відповідають названим вище ознакам.

2.2.