Юридичні акти за сімейним законодавством України

Як нами було встановлено у підрозділі 1.2., юридичні діяння залежно від спрямованості волі суб’єкта поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки. Юридичні акти — це діяння, спрямовані на досягнення певного правового результату.

Юридичні акти також не є однорідною групою. Серед юридичних актів слід виділити:

— юридичні акти, які вчиняються самими учасниками сімейних відносин (а отже, є формою безпосередньої реалізації їх прав і обов’язків), — надання нотаріально завіреної довіреності на представництво жінки і (або) чоловіка для подання заяви про реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану; відмова від реєстрації шлюбу; укладення подружжям між собою договорів, які не заборонені законом як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; укладення договору про надання утримання одному з подружжя, в якому визначаються умови, розмір та строки виплати аліментів;

— акти, що походять від третіх осіб — уповноважених державою суб’єктів, що безпосередніми учасниками сімейних відносин не виступають (а отже, має місце правозастосування), — реєстрація шлюбу; рішення суду про надання права на шлюб особі, яка досягла шістнадцяти років, але не досягла шлюбного віку, за її заявою; рішення суду про надання права на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним; рішення суду про визнання шлюбу недійсним тощо [617, с.

Як приклад юридичного акту, який вчиняється самими учасниками сімейних відносин, розглянемо відмову наречених від вступу у шлюб. Особи (чоловік та жінка), що подали заяву про реєстрацію шлюбу в державний орган реєстрації актів цивільного стану, вважаються нареченими. Слід зазначити, що стан наречена (наречений) не створює обов’язку укласти шлюб. За загальним правилом, шлюб реєструється після спливу одного місяця з дня подання заяви до державного органу реєстрації актів цивільного стану. В період між подачею заяви і датою державної реєстрації шлюбу особа — наречена або наречений — може змінити своє рішення і забрати свою заяву.

За сімейним законодавством особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні витрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Особа відшкодовує реальні витрати (наприклад, завдаток музикантам, оренда приміщення, оренда транспортного засобу, завдаток за обслуговування весілля в ресторані, вартість весільного вбрання, каблучки тощо), що були вже оплачені у зв’язку з підготовкою до весілля. Збитки відшкодовуються особі, що бажала зареєструвати шлюб, навіть якщо витрати понесли її батьки, родичі чи знайомі. Сплатити збитки може особа, яка відмовилася від шлюбу, добровільно або примусово — за рішенням суду. Отже, наречена (наречений), яка зазнала збитків, повинна буде надати докази грошових сум, які підлягають відшкодуванню (чеки, квитанції, рахунок-фактура, авансова розписка, договори тощо).

Особі, яка зазнала збитків, необхідно буде довести, що вона вже реально витратила відповідні кошти, а також те, що ці витрати були спрямовані саме на підготовку до весілля [596, с. 106].

Втім, СК України в п. 2 ч. 3 ст.31 СК України закріплює: понесені витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо) (ч.

Під аморальною поведінкою слід розуміти такі дії одного з наречених, які суперечать моральним засадам суспільства, національним звичаям та традиціям одного з наречених, які завдають образу, моральних страждань йому або його рідним та близьким, що призводять до загального осуду (словесні образи, образи діями у тому випадку, коли йдеться про дотримання звичаїв або традицій тощо). Щодо протиправної поведінки, то це такі діяння особи, які суперечать юридичним приписам, виражені в активних або пасивних діях (завдання навмисної шкоди, неповідомлення про певне захворювання, яке може завдати шкоди здоров’ю іншого з наречених тощо).

Особі, яка відмовилась від реєстрації шлюбу, необхідно буде довести у суді наявність важливих обставин та факт їх приховування іншим нареченим (нареченою).

За сімейним законодавством, моральна шкода, що спричинила відмову від реєстрації шлюбу, не відшкодовується. Особа може вимагати захисту честі та гідності в загальному порядку за цивільним законодавством (ст. 297 ЦК України). Вважаємо за необхідне закріпити в ст. 31 СК України положення про можливість відшкодування моральної шкоди у разі відмови від шлюбу, коли цією відмовою було нанесено образу і страждання іншій особі.

Згідно з ч. 4 ст. 31 СК України у разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. Розірвання договору дарування та повернення подарунку або відшкодування його вартості дарувальник може вимагати в примусовому порядку за рішенням суду. На сьогодні ця норма СК України є дискусійною. Як правило, більшість весільних подарунків даруються без укладення договору дарування в письмовій формі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 719 ЦК України договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно. Зауважимо, що такі подарунки, як каблучка, дорогоцінні прикраси, техніка тощо визначаються як речі особистого та побутового використання.

У зв’язку з тим, що наречені не є членами сім’ї і відносини між ними не є сімейними, то повернення подарунків, зроблених один одному, буде регулюватися не сімейним, а цивільним законодавством. Підстави розірвання договору дарування чітко визначені у ст. 727 ЦК України. Зауважимо, що така підстава, як відмова від шлюбу обдаровуваного, в ній відсутня.

Цивільний кодекс України передбачає можливість укладення договору дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому, через певний строк або у разі настання певної відкладальної обставини (ст. 723 ЦК України). Такою відкладальною обставиною може бути реєстрація шлюбу, однак у цьому випадку дарунок залишається у дарувальника і лише після реєстрації шлюбу у дарувальника виникає обов’язок передати дарунок обдарованому, а у обдарованого — право вимагати передачі дарунка.

Сумнівним вбачається і можливість розірвання договору дарування з підстав, закріплених у ст. 726 ЦК України, в якій закріплено наслідки порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи, оскільки норма ст. 725 ЦК України передбачає можливість встановлення обов’язку виключно майнового характеру, а реєстрація шлюбу є особистим немайновим правом фізичної особи [246, с. 66]. Отже, за ст. 727 ЦК України дарувальник позбавляється права не тільки розірвати договір в односторонньому порядку (перелік умов розірвання є вичерпним), але й пред’явити позов про повернення або відшкодування вартості подарованої речі згідно з ч 4 ст. 31 СК України.

Також зауважимо, що у випадку, коли дарування речі одному з наречених відбулося до подання заяви про реєстрацію шлюбу, положення ч. 4 ст. 31 СК України не застосовуються, оскільки положення зазначеної статті застосовуються до осіб, які володіють статусом наречених (тобто такі особи вже подали заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану).

Залишається невирішеним сімейним законодавством питання: чи може зберегти за собою право на весільні подарунки особа, яка відмовилася від шлюбу у зв’язку з протиправною, аморальною поведінкою другого з наречених, приховуванням нею обставин, що мають істотне значення. Аналіз ч. 4 ст. 31 СК України вказує на те, що підстав для збереження подарунків обдарованим за цих підстав немає.

Безумовно, актуальність зберігають і більш широкі класифікації, застосовні не тільки до юридичних актів, але й до будь-яких юридичних фактів — позитивні й негативні; правовстановлюючі, правозмінюючі й правоприпиняючі (іноді ця класифікація доповнюється включенням до неї юридичних фактів, що перешкоджають виникненню або трансформації права; фактів, що призупиняють право; фактів, що поновлюють право) тощо.

У сімейному праві можна виділити низку юридичних актів, які відіграють основоположну роль у регулюванні сімейних відносин, найбільш яскраво відображають їх природу. Загальна характеристика таких юридичних фактів, як видається, дозволить виявити певні спільні ознаки, що зумовлюють специфічну роль юридичних актів у сімейно-правовій сфері регулювання. Це такі юридичні акти як договір у регулюванні сімейних відносин і рішення про поділ спільного майна подружжя.

Договір як юридичний факт у сімейному праві. Ми — як окремі особи, громади, держави і нації — переймаємося питаннями сім’ї, оскільки це забезпечує основу для суспільства і визначає благоустрій для наступних поколінь [30, с. 551; 623]. При цьому розвиток сімейного права в західній юридичній науці прийнято позначати формулою, що вказує на рух «від статусу до договору» [31, с. 182]. Йдеться про те, що «права і обов’язки, ті чи інші можливості й інтереси індивідууму не можуть визначатися вичерпно законом, тим більше з огляду на належність індивіда до того чи іншого соціального класу. Такі права і обов’язки, можливості й інтереси все більше і більше залежать від природи самих відносин і від волевиявлення їх сторін. Якщо упродовж значного періоду розвитку сімейного права соціальний статус учасників правовідносин визначав їх правовий статус, то сучасне правове регулювання намагається підкреслити значення вільних домовленостей між автономними індивідами» [19, с.

Зазначена тенденція є характерною для права в цілому (інститут договору, як відомо, є притаманним не тільки сфері цивільного обігу, але й іншим правовим сферам — міжнародній, конституційній, адміністративній, фінансовій, трудовій, земельній, цивільно-процесуальній і навіть кримінально-процесуальній), але саме для права сімейного вона набуває особливого значення з огляду на те, що вказана сфера правовідносин значною мірою орієнтується на різноманітні форми взаємодії, що засновані на спільній згоді (йдеться в першу чергу про центральний елемент сімейного права — шлюб). Існування так званої контрактної моделі шлюбу й сім’ї взагалі вважається одним із елементів західної традиції права [3, с. 183]. Це у свою чергу зумовлено особливою сферою автономії, що об’єктивно має існувати, коли йдеться про сімейні відносини (держава не повинна вичерпно регулювати відносини, навіть правового характеру, які виникають в сім’ї), а отже, залишається простір, в якому сторони відносин вільні самі визначати моделі своєї поведінки [5, с. 6]. Адже, видаючи відповідні закони, держава має прагнути за можливості не втручатися в суто особисті відносини громадян, обмежуючись встановленням лише таких обов’язкових правил (норм), які є необхідними для укріплення сім’ї, для здійснення й захисту прав і законних інтересів її членів. Ще К. П. Победоносцев зазначав, що сімейні відносини «незрівнянно меншою мірою, ніж усі інші, піддаються і підлягають юридичним визначенням: саме за своєю цілісністю, саме тому, що в них багато елементів, яких не може і не повинно охоплювати юридичне визначення, як не може воно спуститися до глибин совісті й морального почуття. Позитивний закон може стосуватися тільки однієї сторони цих відносин, а саме тієї сторони, з якою можливі зіткнення сімейницької автономії з автономією держави» [314, с. 12].

Власне, часто головним завданням сімейного права стає визначення тієї межі, за якою правове регулювання відносин має базуватися на певній вільній згоді сторін, а не на встановленій державою моделі поведінки. Названа вимога до правового регулювання була яскраво проілюстрована в одному з висловів Барбари Глеснер Фінс: сімейне право завжди прагне віднайти баланс конкуруючих цілей; одна із них — узгодити між собою бажання держави максимально врегулювати відповідну сферу відносин із об’єктивною потребою зробити це в мінімальному обсязі [8, с. 49].

Важливість розуміння правового значення вказаних тенденцій не потребує доведення: кожен із нас залучений до правовідносин саме сімейного характеру — ми діти, чоловіки або дружини, батьки, сестри і брати, племінники і племінниці, онуки, дідусі й бабусі тощо. Якісь із цих правовідносин можуть передбачати можливість їх договірного врегулювання, інші — ні. Сімейне право історично прагнуло спрямувати поведінку особи в сфері сімейних відносин, аж до питань дітонародження, шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки. Сьогодні має утверджуватися розуміння того, що держава має дуже обмежену здатність формувати моделі поведінки в такій особливій сфері відносин [52, c. 6].

Необхідним є розкриття тенденції до розширення диспозитивних засад регулювання відносин в сім’ї, що знаходить свій прояв у збільшенні ролі договору в сімейному праві, створює умови для виникнення поряд із регулюванням на підставі закону системи договірного регулювання сімейних відносин [609, с. 60].

Актуальність наведених питань особливо загострюється у зв’язку з тим, що тривалий час вітчизняна юридична наука і практика відмовлялися від застосування правової конструкції договору для регулювання сімейних відносин. І хоча законодавство не містило прямої заборони щодо використання договорів у сімейному праві і навіть припускало можливість окремих домовленостей подружжя, однак на практиці договірна конструкція фактично не використовувалася [72, с. 4; 603].

Сьогодні ж маємо досить широку, визнану законодавчо сферу суспільних відносин, що може підлягати саме індивідуальному договірному, а не нормативному регулюванню. До числа важливих “сімейних договорів”, окрім шлюбного договору, відносять:

— договір дружини і чоловіка про те, з ким із них після розірвання шлюбу будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей, так званий «договір про розірвання шлюбу» (ст. 109 Сімейного кодексу України);

— договір дружини і чоловіка про надання утримання (ст. 78 Сімейного кодексу України);

— договір дружини і чоловіка про припинення права на утримання замість набуття права власності на нерухомість або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 Сімейного кодексу України);

— договір матері та батька дитини про сплату аліментів на дитину (ст. 189 Сімейного кодексу України);

— договір матері та батька дитини про припинення права дитини на аліменти у зв’язку з набуттям права власності на нерухомість (ст. 190 Сімейного кодексу України);

— договір дружини і чоловіка про визначення порядку користування нерухомістю (ст. 66 Сімейного кодексу України) [488, с. 183];

— договір дружини і чоловіка про поділ (виділ) нерухомого майна (ст. 69 Сімейного кодексу України);

— договори, які можуть бути укладені жінкою та чоловіком, що проживають однією сім’єю, але без реєстрації шлюбу [288, с. 105; 92, с. 197].

Сьогодні, як справедливо звертають увагу вітчизняні дослідники проблем сімейного права, принципово змінився порядок регулювання сімейних відносин, коли імперативні приписи поступаються диспозитивному регулюванню. У ч. 2 ст. 7 Сімейного кодексу України договірне регулювання сімейних відносин закріплене як одна з основних засад сучасного сімейного права, а договір розглядається як джерело сімейного права поряд із нормами законодавства. У ч. 1 ст. 9 Сімейного кодексу України вказано, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім’ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. У розвиток цієї генеральної ідеї в Сімейному кодексі України передбачена ціла низка різноманітних договорів, учасниками яких є члени сім’ї. Навіть на цьому договірна ініціатива цих осіб не закінчується: закон не забороняє укладення також інших, не передбачених безпосередньо в Сімейному кодексі України договорів.

Однак виявлення ролі договору в сімейному праві потребує надання його загальнотеоретичної характеристики з точки зору концепції юридичного факту. У цьому аспекті нам видаються важливими такі положення, що мають стати основоположними при розкриті ролі договору як юридичного факту для виникнення сімейних правовідносин:

1. Важливою засадою правового регулювання сімейних відносин є визнання можливості їх виникнення на підставі юридичного факту, який не передбачено нормою права. Тривалий час у вітчизняній юридичній науці панувала думка, згідно з якою єдиною підставою виникнення правовідносин є норми права. Сьогодні потребує визнання можливості виникнення правовідносин не тільки за тими моделями поведінки, що передбачені нормами права, але й за моделями, які сторони визначають за домовленістю між собою. При цьому за обох варіантів передбачена модель правової поведінки має відповідати вимогам основоположних принципів права (справедливості, свободи, рівності, гуманізму).

2. Конструкція юридичного факту є додатковим аргументом на користь позиції тих вчених, які відстоюють необхідність відмовитися від виокремлення абсолютних правовідносин (правовідносин, де індивідуалізовано тільки одного учасника).

3. Не тільки теоретичного, але й практичного значення набуває питання про класифікацію юридичних фактів. Найбільш розробленою в юридичній літературі є класифікація за вольовою ознакою. За вказаним критерієм договори, що укладаються в сфері сімейних правовідносин, мають ознаки юридичних актів, тобто правомірних дій, спрямованих на встановлення або зміну тих чи інших правових відносин. Відповідно, залежно від мети укладеного договору його може бути віднесено до юридичних фактів, що породжують правовідносини (договір про виплату аліментів), фактів, що змінюють правовідносини (договір про встановлення графіку побачень із дитиною), тощо.

4. Договір у сімейному праві відповідає загальнотеоретичному його розумінню як угоди сторін про встановлення, зміну й припинення прав і обов’язків [257, с. 118-128; 255, с. 52-55]. Він характеризується:

а) вільним волевиявленням учасників,

б) їх згодою за всіма істотними аспектами договору,

в) рівністю сторін,

г) наявністю юридичних гарантій свого виконання,

ґ) взаємною відповідальністю сторін за невиконання прийнятих зобов’язань [492, с. 28].

За допомогою договірної конструкції окремі дослідники пропонують розкривати навіть правову природу шлюбу: а) він потребує вільної згоди учасників, б) базується на їх рівності, в) спрямований на виникнення прав і обов’язків подружжя, г) невиконання відповідних обов’язків може тягнути за собою такий негативний наслідок як розірвання шлюбу. При цьому важливо пам’ятати: договір не повинен погіршувати положення учасників угоди або інших осіб в частині прав і гарантій, передбачених сімейним законодавством [350, с. 185].

Відповідно, можна погодитись із пропонованим в юридичній літературі визначенням сімейно-правового договору як домовленості між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами про виникнення, зміну та припинення майнових, а в окремих випадках особистих немайнових прав та обов’язків, що обумовлені їх сімейно-правовими зв’язками [289, с. 37].

5. Юридичний факт у вигляді договору призводить до виникнення, зміни або припинення індивідуальних правовідносин у межах основного сімейного правовідношення. Так, основним правовідношенням є, зокрема, відносини між батьками і дітьми. Воно виникає на підставі такого

юридичного факту як народження дитини. У межах цього правовідношення можуть виникати певні більш конкретні індивідуальні правовідносини, такі, наприклад, як відносини щодо утримання дитини, що, зокрема, можуть бути врегульовані договором, тощо. Саме з цих міркувань не можна погодитись із твердженням, що договір у сімейному праві не може бути самостійною підставою для виникнення або припинення сімейних правовідносин [72, c. 10]. Дійсно, існує дуже обмежена категорія сімейних відносин, що можуть виникати тільки за договором (як приклад, відносини патронату). Однак це не заперечує ролі договору як юридичного факту в інших сферах сімейного права.

6. Слід відрізняти договори в сфері сімейних правовідносин від договорів, що укладаються між членами сім’ї [233, с. 36-38; 156, с. 12-15; 69, с. 61-64; 93, с. 195-198; 160, с. 122-130; 161, с. 60-68; 131, с. 186-190; 144, с. 93-97; 582; 592, с. 87-90]. Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 64 Сімейного кодексу України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. У цьому разі матиме місце звичайний цивільно-правовий договір і, відповідно, врегульовуватися він має суто нормами цивільного законодавства. Не буде юридичним фактом у сфері сімейного права і договір між іншими членами сім’ї щодо належного їм майна (наприклад, договір дарування, за яким бабуся як дарувальник передає у власність онукові певну річ; або договір оренди автомобіля між дядьком і племінником тощо).

У той самий час юридичним фактом у сфері сімейного права слід визнати договір подружжя щодо визначення порядку користування майном (ст. 66 Сімейного кодексу України), оскільки він змінюватиме генеральне сімейне правовідношення. Йдеться про право подружжя домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності. Відповідно, якщо така потреба виникає, то це означає, що подружжя користується наданою автономією з метою змінити для себе загальну, встановлену нормами сімейного законодавства, модель користування спільним майном. Іншими словами, такий договір вносить корективи до тієї системи розподілу прав і обов’язків, що первісно виникли відповідно до норм сімейного права на підставі такого юридичного факту як укладення шлюбу.

7. Слід погодитись із тими дослідниками, які вказують на особливу юридичну природу договорів, що виступають юридичними фактами в сфері сімейних правовідносин. Зокрема, підкреслюється, що норми Сімейного кодексу України стосовно договорів не моделюються за традиційним для Цивільного кодексу України принципом, коли закон установлює права та обов’язки кожної сторони договору. Тут немає звичного для цивілістики протиставлення боржника та кредитора. Усі без винятку положення Сімейного кодексу України про договори не розводять сторони у різні боки, а навпаки, нібито поєднують їх, тому використовуються вирази на зразок таких: «подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності» (ч. 1 ст. 66 Сімейного кодексу України); «дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою» (ч. 2 ст. 69 Сімейного кодексу України); «подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них» (ч. 1 ст. 78 Сімейного кодексу України); «батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини» (ч. 4 ст. 157 Сімейного кодексу України) та ін. Отже, учасники сімейних відносин діють разом, а не як протилежні за своїми інтересами контрагенти [141, с. 91].

Викладене вище дозволяє нам зробити висновок: договори як юридичні факти сімейного права мають тягнути за собою виникнення, зміну або припинення індивідуальних правовідносин у межах основного сімейного правовідношення, а отже, мати своїм предметом сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, а також між бабою, дідом, прабабою, прадідом та онуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком та іншими членами сім’ї. Відповідно, договір у сімейному праві може:

1) конкретизувати норми сімейного права. Так, наприклад, ч. 4 ст. 157 Сімейного кодексу України передбачає, що батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Мета укладення такого договору — конкретизація порядку виконання покладеного нормами сімейного законодавства обов’язку щодо утримання дитини тим із батьків, хто проживає окремо, й гарантованого йому права на особисте спілкування з дитиною;

2) доповнювати регулювання, межі якого окреслені нормами сімейного права, що прямо вказують на врегулювання відносин шляхом досягнення згоди між їх учасниками і її закріплення в договорі. Так, зокрема, СК України не встановлює загальнообов’язкових норм щодо надання утримання іншому з подружжя (окрім обмеженого числа випадків, коли один із подружжя є непрацездатним або потребує матеріальної допомоги, тобто якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом). Але при цьому подружжя може скористатися свободою договору і укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується;

3) встановлювати права і обов’язки, відмінні від тих, що передбачені нормами сімейного права, у випадках, коли це прямо допускається. Так, наприклад, ст. 70 Сімейного кодексу України вказує, що, за загальним правилом, у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Однак окремим договором або у шлюбному договорі подружжя може зафіксувати інший розмір часток майна. Так само загальне правило говорить про те, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. Але вони можуть відступити від цього загального правила, уклавши відповідний письмовий договір (ст. 74 Сімейного кодексу України). Аналогічну правову природу має договір між батьками про сплату аліментів на дитину: батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати (ч. 1 ст. 189 Сімейного кодексу України). Але якщо вони такого договору не укладають, регулювання відповідних сімейних відносин відбувається за нормами сімейного законодавства. За наявності такого договору суди віддаватимуть йому перевагу перед приписами законодавчих актів (див. п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ухвала апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 жовтня 2012 р. у справі № 0101/2500/2012, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 р. у справі № 6-24380ск11). Можливість врегулювати ті чи інші відносини, які виникають у сімейній сфері у спосіб, відмінний від того, який передбачений чинним законодавством, іноді дає можливість обійти явні недоліки у правовому регулюванні. Так, у тій самій постанові «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним і розподіл спільного майна подружжя» №11 від 21.11.2007 р. Пленум Верховного Суду України, керуючись чинними нормами законодавства, роз’яснив судам, що, зважаючи на ч. 2, 3 ст. 61 СК, якщо внесок до статутного фонду господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім’ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на розподіл отриманих доходів. Крім того, при використанні одним із подружжя спільних коштів всупереч ст. 65 СК інший має право на компенсацію вартості його частки. Таке регулювання при розлученні призводить до явно несправедливих наслідків: частка у товаристві під час шлюбу придбається за рахунок спільного майна, але при розлученні єдиним її власником стає той, на кого ця частка булла придбана.

Досліджувана правова ситуація була предметом розгляду Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України, який у своєму рішенні від 19.09.2012 р. дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності. Як зазначає О. В. Дзера, цілком логічним може бути висновок про можливість поширення рішення КСУ також на майно подружжя як фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності [550, с. 246-247].

Особливої уваги в цьому сенсі потребує інститут шлюбного договору, основне призначення якого полягає у необхідності врегулювання майнових відносин подружжя, що виникають у період шлюбу, відповідно до їх волі та з метою підвищення гарантованості своїх прав і врахування своїх особистих поглядів на взаємовідносини в сім’ї. Договірний правовий режим майна подружжя, введений шлюбним договором, є допоміжним регулятором, який діє лише за бажанням подружжя і лише щодо визначеного в ньому кола відносин. Допоміжний характер шлюбного договору має місце і тоді, коли діє комбінований законно-договірний правовий режим [504, с. 9-10; див. також 300, с. 49-55; 301, с. 111-117; 196, с. 301-308; 130, с. 29-32]. Слід зазначити, що за раніше чинним сімейним законодавством майнові відносини чоловіка та дружини регулювалися виключно імперативними нормами, що встановлювали спільну сумісну власність подружжя на майно, нажите під час шлюбу.

Отже, будь-які правочини, спрямовані на зміну цього режиму, суперечили закону, тобто були недійсними. Вважалося, що в радянській родині духовні цінності мають переважати над матеріальними. Крім того, майно подружжя складалося переважно з предметів споживання, а тому особливої цінності, як правило, не мало, тобто коло майна, що підлягало можливому поділу, було досить обмеженим. Проте з розвитком ринкових відносин та приватної власності ситуація змінилася, і постала необхідність в альтернативному регулюванні правового режиму майна подружжя. Якщо раніше ці норми відповідали інтересам подружжя, ураховуючи коло предметів споживчого призначення, то в сучасних умовах, коли у складі майна подружжя може бути різноманітна нерухомість, засоби виробництва, акції підприємств, інші цінні папери тощо, правове регулювання їх майнових відносин усе частіше потребує зовсім іншого підходу до задоволення інтересів сторін та іншого шляху розв’язання питань, що, насамперед, і досягається укладанням між подружжям чи особами, які збираються укласти шлюб, шлюбного договору [494, с. 25-31].

У цілому можна сміливо констатувати: нині в Україні, як і в інших зарубіжних країнах, сформувалися в основному два правові режими: законний і договірний. Законний правовий режим майна визначається законодавством, договірний — шлюбним договором (контрактом). Однак визначенню цих двох правових режимів, які цілковито закріпилися в Сімейному кодексі України, передував складний історичний розвиток сімейних відносин, зумовлений суспільно-економічним, політичним розвитком суспільства. Саме під час цього розвитку відбувалося формування сімейних відносин. Власне, це врешті-решт і спричинило необхідність переходу від простих форм регулювання цих відносин до складних, у тому числі за допомогою шлюбного договору [557]. У той же час, О. В. Дзера небезпідставно зазначає, що у Сімейному кодексі України не вирішено проблему співвідношення законного і договірного правових режимів майна подружжя. Попри наявність у ст. 93 СК застереження про недопустимість за умовами шлюбного договору ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, Кодекс надає можливість не поширювати режим спільності на майно, що набувається в період шлюбу, тобто надає подружжю можливість ліквідовувати дію законного правового режиму майна [140, c. 533];

4) виступати єдино можливою підставою для виникнення індивідуальних сімейних правовідносин. В усіх наведених вище випадках ті чи інші сімейні правовідносини могли виникнути не тільки за договором, але й за іншими юридичними фактами (наприклад, відносини щодо сплати аліментів можуть виникати не тільки за договором, але й у разі встановлення відповідного обов’язку судом). Але в окрему групу слід виділити ті відносини, що можуть виникати тільки за договором. Йдеться, зокрема, про відносини патронату: відповідно до ч. 1 ст. 252 Сімейного кодексу України за договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування, на виховання у сім’ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття за плату;

5) заповнювати прогалини, залишені законодавцем у регулюванні сімейних відносин. Виявлення прогалин у правовому регулюванні, особливо коли йдеться про приватноправову сферу (а отже, сферу, де у більшості випадків матиме місце не прогалина, а кваліфіковане мовчання законодавця), є завданням надзвичайно складним. Головним критерієм наявності прогалини стає судова практика. Наведемо приклад. Відповідно до ст. 257 Сімейного кодексу України баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми онуками, правнуками, брати участь у їх вихованні. Однак при цьому законодавець не говорить нічого про можливість або неможливість врегулювання вказаного питання на рівні договору між батьками дитини, з одного боку, і бабою та дідом, з другого. Маємо прогалину у правовому регулюванні, яка може бути заповнена за допомогою аналогії закону, а саме, шляхом застосування норми, що передбачає можливість укладення такого договору між батьками дитини^{[13] [14].}

Наведені вище висновки мають стати ще одним кроком на шляху вирішення більш глобального завдання — встановлення співвідношення ролі законного та договірного правового регулювання сімейних відносин на сучасному етапі державно-правового розвитку; визначення ролі договору як засобу індивідуального правового регулювання у загальнотеоретичному плані; з’ясування місця договорів, що мають своїм предметом врегулювання сімейних правовідносин, у загальній системі договорів.

Рішення про поділ спільного майна подружжя як юридичний факт. Майнові відносини, що складаються між подружжям, завжди потребували і потребують особливої уваги. Регулювання цих відносин підпорядковане виконанню одного із завдань сімейного законодавства — побудові сімейних відносин на засадах взаємодопомоги та підтримки, і в той самий час, охорони їх приватних інтересів. Відносини подружжя стосовно спільного майна є важливим елементом організації людського суспільства, що мають прояв у постійних спробах їхнього упорядкування і нормування, які сприймаються під впливом правових норм, у будь-якому суспільстві.

Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення подружжям відповідного цивільно-правового правочину, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв’язку зі зверненням стягнення на їх майно. Добровільний порядок застосовується, якщо подружжя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток.

Подружжя має право на поділ майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 2 ст. 69 Сімейного кодексу України договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідченим. У разі здійснення поділу за договором останній підпорядковується загальним положенням Цивільного кодексу України про форму правочинів (договорів) (ст. ст. 206-208, 639 Цивільного кодексу України). Якщо об’єктом поділу є нерухоме майно, договір про поділ укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (абзац другий ч. 2 ст. 69 Сімейного кодексу України, ч. 4 ст. 372 Цивільного кодексу України).

Право власності на нерухоме майно, набуте колишніми учасниками права спільної сумісної власності у роздільну власність, підлягає подальшій державній реєстрації.

Відповідно до ст. 68 Сімейного кодексу України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до Цивільного кодексу України. Так, розірвання шлюбу саме по собі автоматично не змінює режиму спільності майна подружжя до поділу його між подружжям. Тому розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до статей 368-372 Цивільного кодексу України. Умови поділу майна подружжя можуть бути передбачені в спеціальному договорі про поділ майна або визначатися у шлюбному договорі подружжя. Відмінність між цими договорами, на думку В. Антошкіної, полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже належить подружжю на праві спільної власності, у той час як умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає у майбутньому і яке відсутнє на момент укладення договору [65, с. 76].

Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добровільний порядок поділу майна змінюється на судовий. Специфікою спорів щодо поділу спільного майна подружжя є те, що вони, як правило, розглядаються разом із вимогами про розірвання шлюбу, що не суперечить закону, але у цілому поділ спільного майна подружжя може бути здійснений і під час існування шлюбу, а також після розірвання шлюбу.

Як визначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» [337], вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди — виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Надалі, якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суд виходитиме насамперед з умов такого договору, враховуючи при цьому, що положення шлюбного договору, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених Цивільним кодексом України (див. також розділ 5 «Дефектні юридичні факти в сімейному праві»).

Не підлягає поділу, оскільки не належить до спільної сумісної власності, майно одного з подружжя, набуте ним до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Стосовно премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим із подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі другого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Також якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 Сімейного кодексу України може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.

Необхідно зазначити, що до розірвання шлюбу кожен із подружжя може вимагати поділу спільного майна у будь-який час. Позовна давність до таких вимог не застосовується. Це правило, на нашу думку, підвищує можливості судового захисту майнових прав та інтересів подружжя. До вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Проте цей строк відраховується не з моменту розірвання шлюбу, а з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення її права на спільне використання майна (див. ухвалу Верховного Суду України від 20 травня 2009 року у справі № 6-1921св09 [519]).

Неподільні речі судом присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними; речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності, а вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. При цьому присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Судом при поділі майна подружжя мають враховуватися обставини, що можуть стати підставою для відступу від правила щодо поділу майна у рівних частках. Проте, не наведення таких обставин у мотивувальній частині рішення у справі може стати підставою для його подальшого скасування (див. ухвалу Верховного Суду України від 17 лютого 2010 року у справі № 6-19929св09 [518], рішення Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року у справі № 6-8088св07 [375]).

2.3.