Роль правозастосування у встановленні юридичних фактів у сімейному праві України

За загальним правилом, роль права перш за все є інформативно- регулятивною, вона зводиться до впливу на свідомість суб’єкта, результатом якого стає добровільне дотримання правових вимог [540, с.

Якщо ж норми права не знаходять відображення у свідомості людини, це стає причиною правопорушень. Тоді виникає потреба в правозастосуванні. Але буває й так, що усвідомлення та визнання суб’єктом права доцільності правових приписів просто недостатньо для їх реалізації. Така ситуація може мати місце, якщо однією з умов, необхідних для реалізації норми права, виступає прийняття відповідного рішення уповноваженим на це органом (про реєстрацію шлюбу, про народження дитини, про усиновлення дитини, про розірвання шлюбу тощо). Такий механізм правового регулювання зумовлений значним ускладненням суспільних відносин, а тому право стає своєрідним «страхувальним механізмом» нормальної життєдіяльності суспільства. По суті йдеться про встановлення за допомогою правозастосовчої процедури значущих для правового регулювання сімейних відносин фактів, на підставі яких такі відносини можуть виникати, змінюватися або припинятися.

Ситуації, коли суб’єктивні права і юридичні обов’язки в сімейному праві не можуть бути реалізовані без додаткового (правозастосовчого) «втручання», в юридичній літературі умовно об’єднані в такі основні групи:

1. Передбачені юридичними нормами права і обов’язки у конкретних осіб можуть бути ними реалізовані тільки після винесення відповідного рішення спеціально уповноваженого органу.

Як підкреслюють окремі вчені, правова норма сама по собі далеко не завжди призводить до результату, заради досягнення якого вона створена. Для досягнення такого результату необхідною є також діяльність уповноважених суб’єктів, яка полягає у виданні актів правозастосування і виступає окремим етапом регулювання суспільних відносин. Отже, в окремих випадках мета правового регулювання може бути досягнута лише за умови встановлення відповідного юридичного факту окремим правозастосовним рішенням. Така необхідність зумовлена переважно абстрактним характером правової норми і, одночасно з цим, конкретним характером життєвої ситуації, в якій опиняються учасники відповідних суспільних відносин. Адже відомо, що норма права реалізується в суспільних відносинах тільки за умов, що зазначені в її гіпотезі і мають статус юридичного факту. Законодавець, як правило, не використовує абсолютно визначені гіпотези, які містили б вичерпний перелік конкретних ситуацій, розрахованих на застосування норми права. Найчастіше гіпотези мають відносно-визначений характер, що дає компетентному суб’єкту право оцінити ситуацію і зіставити її з умовами, визначеними в гіпотезі, встановити дійсну наявність юридичного факту, з яким пов’язані виникнення, зміна або припинення суспільних відносин [142, с. 23-24].

Наприклад, право на вступ до шлюбу не може бути реалізоване без реєстрації сімейного союзу чоловіка і жінки органом державної реєстрації актів цивільного стану (ст. 21 Сімейного кодексу України). Для проведення такої реєстрації уповноважений орган встановлює, чи досягли особи, що вступають у шлюб, шлюбного віку, чи є їх волевиявлення на вступ у шлюб вільним, чи не перебувають такі особи в іншому шлюбі, чи не є вони родичами прямої лінії споріднення і т.

Реалізація права дружини або чоловіка на зміну прізвища також неможлива без участі органу державної реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 53 Сімейного кодексу України).

Розірвання шлюбу подружжям потребують участі правозастосовчого органу: для осіб, у яких немає дітей, — це позасудова процедура, де органом правозастосування виступає орган державної реєстрації актів цивільного стану, для осіб, у яких є неповнолітні діти, — суд.

Як бачимо, наведена модель встановлення юридичних фактів за допомогою правозастосовчої процедури реалізується переважно у позасудовий спосіб: уповноважений орган за встановленою законом процедурою виносить індивідуально-владне рішення, на підставі якого можуть бути реалізовані відповідні права.

Однак у виняткових випадках законодавець для забезпечення більшого правового захисту інтересів учасників відповідних правових відносин або з урахуванням їх складного характеру може встановлювати судову процедуру правозастосування. Саме з такими міркуваннями пов’язане, наприклад, встановлення судової процедури розірвання шлюбу для осіб, які мають дітей, навіть у ситуації відсутності між ними спору про порядок виховання та утримання дитини або спору про розподіл майна. Або, наприклад, надання особі, яка досягла шістнадцяти років, але не досягла ще шлюбного віку, за її заявою права на шлюб в судовому порядку, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ч. 2 ст. 23 Сімейного кодексу України). До слова, в Україні складається доволі широка судова практика (більше 4000 судових рішень) щодо розгляду питань про надання права на шлюб особам, які не досягли шлюбного віку.

2. Є спір про право, і сторони не можуть дійти згоди в частині визначення обсягу своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Для таких ситуацій правом передбачені спеціальні процедури вирішення подібних спорів. Найбільш визнана — судова.

Проте законодавчо, особливо якщо йдеться про приватноправові відносини, може бути передбачено можливість досудового самостійного врегулювання ситуації.

Наприклад, згідно зі ст. 78 Сімейного кодексу України подружжя має право укласти договір про надання одному з них утримання. У такому договорі обумовлюються умови, розмір та строки виплати аліментів. Як видно, законодавець бере за загальне правило, що юридичним фактом, на підставі якого можуть виникнути відносини щодо утримання одним із подружжя іншого, є юридичний акт як результат взаємної домовленості самих учасників відповідних відносин. І лише в ситуації, коли домовленості досягти не вдалося, сторони звертаються до суду. Тоді як юридичний факт виступатиме судове рішення (ст. 80 Сімейного кодексу України).

Аналогічна ситуація має місце у разі виплати аліментів на дитину. Так, якщо між батьком і матір’ю дитини не досягнуто згоди з приводу розміру та порядку виплати аліментів на утримання дитини, той із батьків, з ким проживає дитина, має право звернутися до суду.

У низці випадків інстанцією, що виконує функцію досудового вирішення спорів, може виступати орган опіки і піклування. Так, відповідно до ст. 19 Сімейного кодексу України особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Рішення органу опіки та піклування, яке також є правозастосовним актом і виконує роль юридичного факту в регулюванні сімейних відносин, є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду.

У той самий час маємо нагадати, що можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб’єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору. Вказаний висновок прозвучав у рішенні Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 [426]. У цьому рішенні також було зазначено, що обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту. Із цих позицій виходять й суди загальної юрисдикції при вирішенні сімейних спорів, вказуючи на можливість особи, яка вважає, що її права порушені, обирати — вирішувати спір у досудовому чи в судовому порядку (див., наприклад, ухвалу апеляційного суду Донецької області від 14 серпня 2007 р. у справі № 22-5835 [509]).

3. Скоєно правопорушення, і необхідно визначити міру юридичної відповідальності.

Слід зазначити, що види правопорушень, які сьогодні виділяються в теорії права, умовно можуть бути розділені на дві групи — правопорушення у сфері приватноправових відносин (цивільно-правові, трудові, окремо можна виділити сімейні правопорушення [250, с. 94-98]) і правопорушення у сфері публічного права (конституційні, кримінальні, адміністративні, фінансові, міжнародні).

Основна відмінність між двома названими групами правопорушень полягає в тому, що в першому випадку вирішення питання про те, чи притягати правопорушника до юридичної відповідальності, повністю залежить від розсуду другої сторони відносин. Наприклад, якщо ми говоримо про сімейні правовідносини, то приклади можуть бути такими. Ч. 3 ст. 31 Сімейного кодексу України зобов’язує особу, яка відмовилася від шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, понесені нею у зв’язку з приготуваннями до реєстрації шлюбу та весілля.

Відшкодування тим із батьків, з яким проживає дитина, у разі його ухилення від виконання договору щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків іншим з батьків, матеріального і морального збитку, нанесеного таким ухиленням (ч. 4 ст. 157 СК України), також розглядається як міра відповідальності.

Аналогічну характеристику отримують випадки, коли особа свавільно змінює місце проживання малолітньої дитини, чим заподіює матеріальну і моральну шкоду особі, з якою така дитина проживала (ч. 2 ст. 162 СК України) [583, с. 135-140], або ж коли, наприклад, неналежне виконання батьками своїх обов’язків з управління майном дитини стає підставою для покладення на них обов’язку відшкодувати завдану матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління майном (ч. 9 ст. 177 СК України).

У всіх названих вище випадках ініціатором притягнення до відповідальності у вигляді відшкодування завданих збитків буде та особа, чиї права або законні інтереси були порушені протиправною поведінкою другої сторони правовідносин. І вирішення питання про те, чи залучати правопорушника до відповідальності, — повністю на її розсуд. Жоден державний орган не може зобов’язати таку особу зробити це або ж підмінити її волевиявлення собою. Постраждала сторона може в принципі утриматися від дій, спрямованих на залучення особи, яка порушила вимоги сімейного законодавства, до відповідальності.

І тільки якщо виникне спір щодо самого факту вчинення правопорушення (чи справді воно мало місце) або щодо міри відповідальності (визначення розміру завданих збитків, які підлягають відшкодуванню), він, знову ж тільки за ініціативою зацікавленої сторони, буде переданий для вирішення уповноваженим державою органом (в першу чергу, йдеться про суд).

Ті види відповідальності, які ми умовно віднесли до публічно-правових, навпаки, орієнтовані на те, що, незалежно від позиції особи, чиї інтереси було порушено, питання про притягнення до відповідальності та про міру цієї відповідальності вирішують уповноважені державою органи.

Сфера сімейно-правових відносин у цьому зв’язку являє собою цікавий феномен: сімейні відносини, будучи найбільш концентрованим вираженням відносин приватноправового характеру, можуть ставати підставою для притягнення до публічно-правових видів юридичної відповідальності. Це пояснюється тим, що в цих приватноправових відносинах присутній публічний інтерес — захист прав неповнолітніх. Саме держава бере на себе функцію такого захисту і тому може виступати ініціатором притягнення до юридичної відповідальності, якщо встановлено факт порушення прав неповнолітніх у сімейній сфері. У західних наукових джерелах можна зустріти твердження про те, що сімейне право відрізняються від усіх інших галузей права як раз тим, що воно не тільки стосується окремих індивідів і їх приватних інтересів, але й забезпечує зв’язок і взаємодію між різними публічними і приватними сферами життя суспільства [2, с. 52].

В юридичній літературі, зокрема, зазначається: «Серед багатьох причин, які зумовлюють втручання держави в «приватні справи», є одна найпринциповіша, яка є характерною для багатьох держав, — це необхідність втручання в приватне життя осіб у разі порушення прав дітей. Заінтересованість держави і суспільства в охороні прав дітей складалася поступово, стаючи справою не сімейною, а суспільною» [499, с. 436].

Так, згідно зі ст. 180 Кодексу України про адміністративні правопорушення доведення неповнолітнього до стану сп’яніння батьками або особами, що їх замінюють, тягне за собою штраф від шести до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 102 до 136 грн.). Невиконання батьками або особами, які їх замінюють, передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей, є підставою для попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, себто від 17 до 51 грн. (ч. 1 ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Вчинення неповнолітніми віком від 14 до 16 років адміністративного правопорушення — підстава для накладення штрафу на батьків від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто від 51 до 85 грн. (ч. 3 ст. 184). Якщо неправосуб’єктний неповнолітній здійснює діяння, що містить ознаки злочину, його батьки можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто від 170 до 340 грн. (ч. 4 ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Ще один склад публічно-правової відповідальності у сфері сімейних відносин: приховування обставин, що перешкоджають реєстрації шлюбу, або повідомлення завідомо неправдивих відомостей державним органам реєстрації актів цивільного стану (адміністративний штраф від одного до двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто від 17 до 34 грн., згідно з ч. 1 ст. 212¹ Кодексу України про адміністративні правопорушення), несвоєчасна без поважної причини реєстрація батьками народження дитини в органах державної реєстрації актів цивільного стану (адмінштраф від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто від 17 до 51 грн., відповідно до ч. 2 ст. 212¹ Кодексу).

У цілому, як стверджують окремі науковці, чинне сімейне законодавство містить багато норм, які враховують і забезпечують не тільки приватні інтереси суб’єктів сімейних відносин, а й публічні інтереси. При цьому публічний інтерес не зводиться лише до державного інтересу, більше того — існує нерозривний зв’язок між інтересами суспільства, його окремих груп (якими є і сім’ї) і держави. Умовно публічний інтерес, який відображено в Сімейному кодексі України, пропонують класифікувати відповідно до правовідносин, які ним врегульовано (шлюбні відносини; відносини між батьками і дітьми; відносини з влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, відносини між іншими членами сім’ї та родичами) [499, с. 434].

4. Необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення. Наприклад, при подачі позову про встановлення батьківства цей факт може бути встановлений тільки в судовому рішенні. До цієї групи правозастосовних актів можна віднести реєстрацію факту народження дитини тощо. Як свідчить судова практика України, потреба у судовому порядку встановлення факту народження може виникати, якщо дитину було народжено поза медичним закладом (див., наприклад, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 квітня 2011 року у справі № 2-о-101/11 [382]).

Таке додаткове «втручання», як уже було сказано, має назву «правозастосування» і характеризується такими основними ознаками:

1) мета правозастосування — у сприянні реалізації норм права шляхом усунення перешкод, через які безпосередня їх реалізація неможлива, а також контроль за процесом такої реалізації [106, с. 3; 32, с. 470];

2) правозастосування здійснюється шляхом прийняття юридично обов’язкового рішення, яке має конкретного адресата й розраховане на врегулювання певної індивідуальної ситуації [75, с. 51; 110, с. 72; 275, с. 45];

3) правозастосуванням займаються спеціально уповноважені суб’єкти — в першу чергу органи державної влади та їх посадові особи, а також, якщо це допускає законодавство, особи, яким можуть бути делеговані їх повноваження (третейський суд, приватний нотаріус та ін.). А ось звичайні громадяни не можуть бути суб’єктами правозастосування, хоча така діяльність часто здійснюється за їх ініціативою (наприклад, у разі подання позовної заяви до суду);

4) правозастосування здійснюється за встановленою законодавством процедурою, призначення якої — зниження ймовірності свавілля, забезпечення прийняття законних, обґрунтованих, своєчасних і справедливих рішень;

5) правозастосування завершується прийняттям акта правозастосування (акт реєстрації, рішення суду тощо) [244, с. 44].

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у цивільному процесі в порядку окремого провадження. Теорія цивільного процесуального права виходить із того, що окреме провадження є різновидом проваджень цивільного судочинства, в якому, як і в інших провадженнях, здійснюється правосуддя у цивільних справах [482, с. 17]. Ще за часів Римської імперії передбачалося, що у зазначених випадках особа може звернутися до судді та довести перед державною офіційною особою, що той або інший факт дійсно мав місце, але документи про такий факт втрачено. Ці факти назвали юридичними, бо лише за їх наявності в особи виникають юридичні права. Такий вид провадження склався історично і застосовується в усіх судових системах світу в тій або іншій інтерпретації [632, с. 172].

На відміну від позовного провадження, окремому провадженню притаманні такі ознаки, які характеризують його структурну самостійність та прикладну значущість і які визначаються такою суттєвою ознакою, як безспірність розгляду справ, що віднесені до окремого провадження [104, с. 338-339]. Важливою також є не тільки конкретна мета встановлення факту, а й його зв’язок із певним суб’єктивним матеріальним правом, у нашому випадку — сімейним [542, с. 148-154].

Слід зазначити, що Верховний Суд України в своїй практиці виходить із того, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду лише за таких умов¹:

1. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з’ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети — ні. Наприклад, встановлення факту перебування на утриманні для призначення пенсії у зв’язку із втратою годувальника має юридичне значення для непрацездатного члена сім’ї померлого незалежно від часу перебування на його утриманні. А для вітчима і мачухи таке право настане за умови, якщо вони виховували або утримували померлого пасинка чи падчерку не менше п’яти років (статті 37 і 41 Закону від 5 листопада 1991 р. № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення»).

2. Встановлення факту не пов’язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов’язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.

3. Заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її ^{[9] [10]}

пред’явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо).

Так, наприклад, в одній зі справ Окружним адміністративним судом м. Києва було розглянуто заяву про зобов’язання внести зміни до актового запису про народження у зв’язку зі зміною статевої належності (див. постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року у справі № 2а-13548/11/2670 [333]). Позивач свої вимоги обґрунтовував так. 01.09.2011 р. він звернувся до Відділу державної реєстрації актів цивільного стану із заявою про внесення змін до актового запису про народження щодо зміни статі та відповідно прізвища, ім’я та по- батькові позивача. Відповідно до ч. 2 ст. 51 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» встановлено, що особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі. Таке свідоцтво після проведення хірургічної операції видається Комісією з питань зміни (корекції) статевої належності та є підставою для внесення змін в актовий запис про народження особи та видачі їй нового свідоцтва про народження. Свідоцтво, яке підписується головою комісії, передбачає дані про номер та дату протоколу рішення комісії з питань зміни статевої належності. Відповідно до пункту 2.1 розділу II Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 12.01.2011 р. № 96/5, заява про внесення змін до актового запису про народження у зв’язку зі зміною статевої належності може бути подана як до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника, так і до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцезнаходженням закладу охорони здоров’я України, який видав належно оформлене медичне свідоцтво про зміну статевої належності.

Форма медичного свідоцтва про зміну статевої належності встановлена Порядком обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України від 03.02.2011 р. № 60 «Про удосконалення надання медичної допомоги особам, які потребують зміни (корекції) статевої належності».

В обґрунтування позову позивач вказав, що отримати свідоцтво відповідної форми не виявилося можливим, оскільки, як йому стало відомо з листа Департаменту лікувально-профілактичної роботи Міністерства охорони здоров’я України від 25.08.2011 р. за № 3.09-ПА/7935/3-2756, на цей час припинено діяльність Комісії з питань зміни (корекції) статевої належності. Нова комісія не сформована, однак міністерством проводяться відповідні заходи щодо її створення. Крім того, зміст листа свідчить про те, що позивачу запропоновано вирішувати порушене питання після затвердження нового складу комісії. Оскільки законодавчо не визначено будь-якого іншого порядку внесення змін до актового запису про народження у зв’язку зі зміною статевої належності, ніж як подання відповідної заяви та медичного свідоцтва про зміну статевої належності встановленої форми, єдиний спосіб реалізації відповідного права — встановити факт у судовому порядку.

4. Чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Сторонами у справах окремого провадження є заявники, заінтересовані особи, які є спеціальними суб’єктами цього виду провадження. При визначенні кола заінтересованих осіб у встановленні факту слід враховувати їх юридичний інтерес, а саме:

— тоді, коли факти, що підлягають встановленню, можуть вплинути на їх права та обов’язки;

— якщо це організації та установи, в яких заявник буде реалізовувати рішення про встановлення факту.

Так, зокрема, досить поширена категорія справ — справи про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 256 Цивільного процесуального кодексу України суд вправі розглядати справи про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення за таких умов:

— якщо відповідний запис в органах державної реєстрації актів громадянського стану не зберігся (відсутність архіву або відповідної книги реєстрації, а також за наявності книги, проте за відсутності запису в ній);

— якщо у поновленні такого запису органи державної реєстрації актів громадянського стану відмовили у встановленому порядку;

— якщо запис може бути поновлено лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації події.

Відмова зазначеного органу у поновленні запису підтверджується його письмовим висновком, наявність якого є необхідною умовою прийняття судом заяви про встановлення вказаного факту. Статтями 18, 19 Закону від 24 грудня 1993 р. № 3807-XII «Про органи реєстрації актів цивільного стану», що діяв до 1 липня 2010 р., було передбачено, що реєстрації підлягають народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові. Новим Законом від 1 липня 2010 р. № 2398-VI «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» у статтях 12-17 передбачена державна реєстрація народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені та смерті. Тобто в зазначених законах перелік актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації, є вичерпним. Проте у ст. 49 Цивільного кодексу України зазначено більш широкий перелік актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації, та включено також усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав. Із заявою про порушення справи можуть звернутися особи, для яких наявність факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення може породжувати юридичні наслідки. Із такою заявою мають право звернутися:

— особи, стосовно яких був здійснений реєстраційний запис, члени їх сім’ї;

— законні представники неповнолітніх та недієздатних;

— спадкоємці померлих.

До заяви про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення можуть додаватися такі документи та докази:

1) довідка архіву органів РАЦСу, що підтверджує факт втрати у цих органах запису, та висновок районного (міського) відділу (бюро) РАЦСу про відмову в поновленні запису акта цивільного стану;

2) докази, що підтверджують наявність цього юридичного факту (документи, акти, листи ділового та особистого характеру, які містять інформацію про реєстрацію усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, наприклад: довідка архіву РАЦСу про те, що актовий запис втрачено, довідки церковних архівів та інших установ, які реєстрували шлюб, виписка з паспорта, в якому є відмітка (штамп) про реєстрацію чи розірвання шлюбу, документи ділового характеру (анкети, особові справи), свідоцтва про народження дітей, де батьками зазначені заявники, актові записи про народження дітей, домові книги, показання свідків щодо факту реєстрації шлюбу, інші документи, які містять інформацію про реєстрацію чи розірвання шлюбу). Із заявою про встановлення факту реєстрації шлюбу може звернутися подружжя або кожен із них. Якщо заяву подано лише одним із подружжя, то другий залучається до участі у справі як заінтересована особа.

Ще одна категорія справ, що становить для нас інтерес в аспекті розглядуваної теми, — встановлення фактів проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу [537].

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 Цивільного процесуального кодексу України суд вправі розглядати справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу за таких умов:

— має місце спільне проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, термін спільного проживання (не менше п’яти років);

— мета встановлення факту (розподіл спільно набутого майна, спадкування за законом), крім того, важливою складовою є відсутність спору про право.

Як відомо, із прийняттям Сімейного кодексу України законодавець закріпив рівні права чоловіка та жінки, які проживають у незареєстрованому шлюбі, зокрема на придбане майно в період цього шлюбу, а в Цивільному кодексі — право на спадщину. Слід звернути увагу, що оскільки СК України набрав чинності з 1 січня 2004 р. і зворотної сили не має, то положення ст. 74 цього Кодексу застосовуються виключно до правовідносин, які виникли після дати набрання ним законної сили. Дещо інакше законодавець визначився із застосуванням ст. 1264 Цивільного кодексу України, у Перехідних положеннях якого зазначено, що правила кн. 6 цього Кодексу застосовуються також до спадщини, яка відкрилась, але ніким не була прийнята до набрання чинності Цивільним кодексом України. Водночас слід зазначити, що проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них права першої черги спадкоємців спадкування за законом.

До заяви про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу додаються документи та докази того, що між заявником та іншою особою (померлим) мали місце фактичні шлюбні стосунки (свідоцтва про народження дітей, довідки з місця проживання, свідчення свідків, листи ділового та особистого характеру тощо). Також це можуть бути: свідоцтво про смерть одного із «подружжя», свідоцтва про народження дітей, у яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько, виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.

Підбиваючи підсумок, ми можемо констатувати таке.

Регулювання сімейних правовідносин зберігає загальні закономірності реалізації прав і обов’язків їх учасниками: існує три основні форми безпосередньої реалізації — використання, дотримання і виконання. Однак, незважаючи на приватноправовий характер, сімейна сфера не виключає повністю так званої правозастосовчої право реалізації, коли необхідним етапом реалізації прав або обов’язків стає встановлення відповідного юридичного факту рішенням уповноваженого правозастосовчого органу. У сімейному праві переважно використовується позасудове правозастосування (уповноваженим органом виступає орган державної реєстрації актів цивільного стану). Окрема підстава для правозастосування — залучення до юридичної відповідальності. За загальним правилом, сімейна сфера правовідносин, що має приватноправовий характер, передбачає, що притягнення до відповідальності здійснюється лише за ініціативи особи, яка вважає, що її права або законні інтереси [107, с. 150] було порушено. У той самий час, необхідність захисту прав неповнолітніх обумовлює необхідність встановлення і публічно-правової відповідальності за порушення, вчинені у сфері сімейно-правових відносин, що привносить специфіку в регулювання цієї категорії відносин.

1.5.