Розвиток і сучасний стан дослідження правових засад юридичних фактів у сімейному праві (ґенеза)

Право за допомогою конструкції юридичного факту надає юридичної форми всьому нашому життю, навіть коли ми не розуміємо або не відчуваємо цього [22, с. 1-2]. Воно вирішує, хто уповноважений на щось, а хто — ні.

Крім того, слід враховувати той фактор, що сімейні відносини, напевно, найбільшою мірою, аніж інші види суспільних відносин, піддаються соціальному регулюванню не тільки з боку права, але й з боку моралі, релігії, традицій і звичаїв [138; 629].

Традиційно сім’я визначається як заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою [459, с. 30]. Слід погодитися з тими вченими, які засади регулювання державою сімейних відносин визначають як один із важливих показників демократичності державно-правового режиму. Адже «повноцінна сім’я потрібна не для будь- якого типу суспільства. Тоталітарна держава намагається обмежити функції сім’ї до мінімуму, щоб мати змогу контролювати громадян. Родина може вносити дезорганізацію в жорстку суспільну структуру.

Сама доктрина юридичних фактів розроблялася головним чином у межах теорії правовідносин, складаючи предмет теорії права [605, с. 230; 615, с. 210]. У той самий час вчення про юридичні факти є невід’ємною частиною галузевих юридичних наук, які традиційно виходять із їх розуміння як конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків [635, с. 75]. Встановлюючи норми права, законодавець повинен «угледіти» юридичні факти, виділити їх із маси важливих і другорядних соціальних обставин і правильно відбити у нормах чинного законодавства. Неточне виділення юридичних фактів, неправильна їхня правова оцінка ведуть до того, що одним обставинам не надається належного значення, інші, навпаки, набувають невластивих їм якостей.

Розвиток ідеї юридичного факту має довгу історію. Ще в римському праві розрізняли декілька підстав виникнення правовідносин. Так, в Інституціях Гая їх було названо чотири:

контракт,

квазі-контракт,

делікт,

квазі-делікт.

Пізніше стали виділяти п’яту підставу — односторонню угоду. Виділялися також терміни, підстави взяття і припинення шлюбу, підстави переходу речей у спадщину та інші юридичні факти [188, c. 56]. Крім того, окремі дослідники відзначають той факт, що в римському праві класичного періоду всі основні форми вступу до шлюбу розглядалися як проста цивільна угода. Такий підхід перш за все було пов’язано з тим, що правовому регулюванню в Римі піддавалася тільки певна сфера шлюбних відносин, їх цивілістична сторона. Моральна сфера абсолютно виправдано залишалася за межами права [169, с.

Однак незважаючи на високий рівень розвитку юридичної думки за часів Стародавнього Риму, вона ще не могла досягти такого рівня абстрактності, який дозволив би все багатоманіття існуючих підстав, що породжують права та обов’язки, «звести до спільного знаменника». Це сталося значно пізніше. Вважається, що поняття «юридичний факт» уперше було введено Ф. К. фон Савіньї. У роботі «Система сучасного римського права» він писав: «Я називаю події, що викликають виникнення або закінчення правовідносин, юридичними фактами» [187, с. 158]. Система юридичних фактів, запропонована Ф.К. фон Савіньї, знайшла у подальшому підтримку в роботах його співвітчизників — німецьких цивілістів А. фон Тура, Зеккеля, Костеса, Манигка та ін.^[5] Це вчення було продовжено в таких напрямах:

1) додано вчення про делікти (неправомірні дії як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин);

2) розроблено теорії про складний юридичний факт, або фактичний склад;

3) здійснено спробу встановити юридичне значення незавершеного фактичного складу;

4) виявлено спільні юридичні факти приватного і публічного права.

Виходячи на загальне поняття юридичного факту, вони здійснювали класифікацію юридичних фактів, аналізували їхню роль у забезпеченні автономії особистості в правових відносинах.

Подальший розвиток теорії юридичних фактів великою мірою пов’язаний із дореволюційними роботами таких вчених як Є. В. Васьковський, М. М. Коркунов, Л. І Петражицький, Д. Д. Гримм, В. Ф. Тарановський, Г. Ф. Шершеневич та ін.

Так, зокрема М. М. Коркунов пропонував таке визначення юридичного факту: «Це сукупність таких змін, які, узяті разом, мають юридичне значення. А тому що юридичне значення факту обумовлюється винятково тим, що воно викликає собою застосування юридичної норми, то можна сказати напевно, що окремим юридичним фактом називається сукупність таких змін, які, узяті разом, обумовлюють застосування закону» [222, с. 305].

У Є. В. Васьковського знаходимо таке твердження: «обставини, що породжують зміни у правах, називаються юридичними фактами (facta) і можуть бути вчинені волею зацікавлених осіб (наприклад, договір) або ж відбуватися незалежно від неї (наприклад, закінчення терміну, смерть).

Л. І. Петражицький надавав юридичним фактам суб’єктивно- психологічного трактування. Під юридичними фактами, на його думку, потрібно розуміти не зовнішні, об’єктивні події, а такі, що уявляються. Таке розуміння юридичних фактів принципово змінює їхнє призначення в правовій системі [308, c. 321].

Д. Д. Гримм зазначав, що «усі позитивні і негативні факти, які тягнуть за собою самі або у зв’язку з іншими фактами відомі правові наслідки, називаються юридичними фактами» [126, с. 124].

На наступному етапі розвитку юридичної науки вагомий внесок у розвиток теорії юридичних фактів зробили такі вчені як М. М. Агарков, Д. М. Бахрах, В. Б. Ісаков, О. О. Красавчиков, О. Ф. Ноздрачов, В. М. Шуршалов та ін. Маємо також зауважити, що на відміну від представників романо-германської правової сім’ї, англійські й американські юристи свій скепсис щодо абстрактних юридичних понять поширюють і на юридичні факти, розглядаючи їх у процесуальному значенні як обставини, що підлягають доведенню і є важливими для вирішення справи, але практично не звертаючись до загального поняття юридичних фактів і підстав для їх класифікації.

Сьогодні для сімейного права категорія юридичних фактів набуває особливого значення з огляду на свій прикладний характер: від кола тих індивідуальних актів, вчинків, подій і станів, з якими право пов’язує розвиток сімейно-правових відносин, залежить структура самого сімейного права [13, с. 1]. Так, аналіз судової практики свідчить про те, що звернення судів до вказаного поняття в більшості випадків відбувається саме при розгляді сімейних справ [541; 466]. Може йтися, зокрема, про встановлення юридичного факту родинних відносин (див., ухвалу Кодимського районного суду Одеської області від 19.09.2011 р. у справі № 2-о-49/11 [533], рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 р. у справі № 6-18139св11 [376], рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 20 вересня 2012 р.

Сьогодні ми маємо визнати обґрунтованість тверджень тих вчених, які вказують, що, незважаючи на вельми обмежені можливості правового впливу на сімейні відносини в силу їх специфіки (можна заохочувати, пропагувати, але не можна наказати любити, піклуватися і поважати під страхом застосування санкції [563, с. 31]), регулятивний потенціал права повинен бути використаний максимально повно. Ефективно регулювати суспільні відносини, що складаються в сімейній сфері, можна виключно на основі глибокого знання дійсного (сущого) і ясних уявлень про належне і бажане. Право аж ніяк не вичерпується законом, але останній є важливим елементом правової системи. Закон, аби виступати ефективним регулятором, повинен:

по-перше, своєчасно відмовлятися від застарілих соціально не підтримуваних правових норм та інститутів (можна згадати приклади встановлення правових норм щодо людей, які після досягнення відповідного віку не мали дітей);

по-друге, адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в суспільних відносинах, на появу та поширення нових типів суспільних відносин (прикладом може слугувати встановлення правового регулювання фактичних сімейних відносин між чоловіком і жінкою).

Надаючи тій чи іншій життєвій обставині статусу юридичного факту, право може стимулювати поширення суспільно схвалюваної поведінки, виключати ризики утискання прав і законних інтересів учасників суспільних відносин, перешкоджати поширенню і укоріненню негативної поведінки членів сім’ї. Важливість такої «юридизації» життєвих обставин обумовлена, в першу чергу, тим, що отримавши статус юридичного факту відповідна життєва обставина призводить до виникнення, зміни або припинення суспільних відносин, яким з моменту «юридизації» надано правовий захист: учасник таких відносин може вимагати дотримання його прав, у тому числі претендувати на їх судовий захист. Це відрізняє право від інших соціальних регуляторів, які використовують інші засоби забезпечення виконання своїх норм (моральний осуд, звичка тощо) [230, с. 20].

Разом із тим сімейно-правові норми «обслуговують» відносини особливої природи — вони є особисто-довірчими, тому визначення допустимого ступеня втручання в суто особисту сферу, реальної можливості й ефективності впливу правовими засобами на сім’ю — вельми непросте завдання [564, с. 13]. У цьому сенсі наші уявлення про роль держави у визначенні сімейних обов’язків можуть навіть здобувати характеристику загадкових: скажімо, більшість людей розглядають міцність шлюбу як важливу частину їх життєвих планів і сприймають зобов’язання, що виникають в шлюбі, дуже серйозно. Тим не менше, будь-яка правова ініціатива щодо забезпечення таких зобов’язань викликає запеклі спори й сприймається із підозрою [44].

В юридичній науці усталеним є підхід, відповідно до якого предметом сімейного права визнаються:

а) відносини, які виникають у зв’язку зі шлюбом;

б) особисті та майнові відносини між членами сім’ї;

в) особисті та майнові відносини між іншими родичами;

г) відносини, які виникають у зв’язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Норми сімейного права опосередковують відносини, пов’язані з виникненням та припиненням шлюбу, а також визнанням шлюбу недійсним. Ці відносини виникають у процесі створення сім’ї (реєстрація шлюбу) або, навпаки, її припинення (розірвання шлюбу). У зв’язку з тим, що такі відносини спрямовані на встановлення або припинення сімейних прав, вони складають предмет сімейно-правового регулювання. Сімейне законодавство містить норми, які встановлюють порядок та умови укладання шлюбу, порядок його реєстрації, правові наслідки заручин, умови та порядок припинення шлюбу, визнання його недійсним тощо. До другої групи відносин, які складають предмет сімейного права, належать майнові та особисті відносини між членами сім’ї — подружжям, батьками та дітьми. Право регулює відносини, які виникають між подружжям стосовно їх особистих прав (право на зміну прізвища при реєстрації шлюбу, право на спільне вирішення усіх питань життя сім’ї, виховання дітей тощо). Існує чимало різноманітних майнових відносин подружжя, які потребують правового врегулювання — це відносини стосовно спільного та роздільного майна подружжя, вчинення правочинів щодо нього, користування, розпорядження тощо. Предмет сімейного права складають також різноманітні особисті та майнові відносини батьків і дітей. Правові норми регулюють особисті та майнові відносини між іншими членами сім’ї та родичами — відносини баби, діда, прабаби та прадіда з їх онуками та правнуками стосовно спілкування та захисту прав онуків [461, с. 21-22].

Однак, по-перше, механізм правового регулювання має відповідати вимозі динамічності, а отже, певні відносини, які виникають із розвитком суспільства, можуть потребувати правового захисту, і тому може підлягати розширенню предмет правового регулювання. Так, наприклад, право не може залишати осторонь тих змін, що відбуваються в суспільстві в цілому й у сфері сімейних відносин зокрема. Ті факти, які ще певний час тому могли залишатися поза правовим регулюванням, сьогодні через свою масштабність потребують визнання за ними статусу юридичного факту. Скажімо, окремі вчені вказують, що сімейні відносини в західних суспільствах упродовж останніх десятиліть ХХ ст. зазнали суттєвих змін: знизилася народжуваність; збільшився відсоток дітей, що народжуються у батьків, які не перебувають у шлюбі (для порівняння — у Великобританії в 1961 році число таких дітей становило 5 %, наприкінці 90-х — 37 %); збільшення розлучень (вважається, що упродовж останніх 25 років ХХ ст. кількість розлучень зросла в 5 разів^[6]); зростання числа одиноких батьків; поширення практики фактичних шлюбних відносин без офіційного укладання шлюбу тощо [13]. З’явилися такі поняття як «громадянський шлюб», «цивільний шлюб», «фактичні чоловік і дружина», «фактичний шлюб», «громадянські чоловік і дружина» [147; 62]. Сформувалося розуміння того, що є сфери тільки особистого життя людини, втручання держави до яких зі встановленням нею правового регулювання за типом сім’ї є недоречним і необгрунтованим [634]. Зауважимо, що надання у Сімейному кодексі України «фактичному шлюбу» такої самої юридичної сили у майнових відносинах, як і зареєстрованому в органах реєстрації актів цивільного стану шлюбу, в юридичній науці викликає певні заперечення. Так, О. В. Дзера зазначає, що за радянського періоду така ситуація існувала

до прийняття 8 липня 1944 р. відомого Указу Президії Верховної Ради СРСР, після чого судова практика застосовувала до майнових відносин фактичного подружжя відповідні положення цивільного законодавства про спільну власність. Тому, як зазначає вчений, навряд чи є підстави нехтувати набутим правовим досвідом та урівнювати у майнових правах осіб, які проживають як чоловік і дружина однією сім’єю, з подружжям, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі [140, с. 534-535].

І навпаки: певні відносини, які раніше держава включала до предмету правового регулювання, можуть здобувати статус особистих — таких, що не можуть тягнути за собою передбачених державою юридичних наслідків. Наприклад, деякі держави тривалий час офіційно забороняли позашлюбні відносини, інтимні відносини з особами тієї ж статі, а деякі і сьогодні встановлюють заходи юридичної відповідальності за подружню зраду. Для США довгий час залишалося актуальним питанням щодо шлюбів між особами різної раси. В окремих штатах до середини 70-х років ХХ ст. залишалися закони, що забороняли такі шлюби. Лише у 1967 р. Верховний Суд США своїм рішенням визнав неконституційність подібних законів як таких, що порушують Чотирнадцяту Поправку до Конституції США, а саме «принцип рівності всіх перед законом» [132].

По-друге, правова доктрина покликана піддавати критичній оцінці визначені законодавцем межі нормативно-правового регулювання, встановлювати, чи дійсно вони є виправданими і об’єктивно зумовленими.

По-третє, існуючі правові приписи, які статично визначають предмет правового регулювання, не виключають можливості (а з огляду на практику Європейського суду з прав людини навіть затребуваності) динамічного тлумачення норм позитивного права, здійснення якого потребує від представників юридичної професії тонкого відчуття тих самих меж правового регулювання.

Об’єктивні межі правового впливу на відносини, що складаються в сім’ї, визначаються особливостями розглядуваних суспільних відносин: з одного боку, у визначенні їх змісту значну роль відіграють об’єктивні моменти, а з іншого — поведінка людей в сім’ї, їхні особисті взаємини не допускають зовнішнього контролю і не можуть бути забезпечені за допомогою правових засобів, зокрема, за допомогою державного примусу. У той самий час, межі правового регулювання суспільних відносин, що складаються в сім’ї, визначаються не тільки об’єктивними властивостями цих відносин, але й формуються в конкретних соціально-економічних умовах, що зумовлюють потребу правового регулювання [626, с. 237; 610]. Сучасний світ інтенсифікує правове регулювання майнових відносин у сім’ї, змушує враховувати глобалізаційні процеси (зокрема, на рівні колізійних норм міжнародного приватного права; наприклад, на рівні Європейського Союзу активно ведеться робота щодо гармонізації сімейного права, вироблення єдиних принципів регулювання сімейних відносин в країнах-членах [48], змінювати характер і шляхи юридичного впливу на них [564, с. 14].

1.3.