Висновки до Розділу 1

1. Приватне право об’єднує в собі норми, які регулюють відносини, не пов’язані зі здійсненням функцій публічної влади у сфері реалізації приватних інтересів, за допомогою диспозитивного методу.

2. Сімейні відносини мають істотні відмінності щодо інших відносин приватноправового характеру. Ці відмінності зумовлені особистісним елементом. Майнові відносини в сімейному праві мають залежний, похідний від особистих відносин характер. Зв’язок майнових відносин з особистими є настільки сильним, що самі майнові відносини під впливом особистих зазнають перетворення, набуваючи особливих рис, що не властиві майновим відносинам, регульованим цивільним правом. Крім того, незважаючи на превалювання у сімейному праві, зокрема у Сімейному кодексі України, диспозитивних норм, що є ознакою приватноправового режиму, сімейне право використовує і імперативний метод регулювання також (норми, що визначають порядок встановлення шлюбних відносин: реєстрація шлюбу, визначення походження дитини, усиновлення; норми, що забезпечують здійснення членами сім’ї і родичами своїх сімейних прав і обов’язків: встановлення опіки і піклування, відібрання дитини, примусове стягнення аліментів; норми, що визначають порядок зміни і припинення сімейних відносин: розірвання шлюбу, скасування усиновлення, позбавлення батьківських прав; норми, що регулюють інші форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування: прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу, патронат над дітьми тощо).

3. Самостійність сімейного права як галузі забезпечується також системою власних принципів права. Поряд із принципами, які є загальними для сімейного і цивільного права (принцип рівноправності суб’єктів, принцип майнової самостійності, принцип автономії волі учасників правовідносин, принцип свободи договору, принцип легалізації окремих юридичних фактів), діють принципи суто сімейного права (принцип секуляризації шлюбу, принцип моногамії, свободи вступу до шлюбу і свободи його розірвання, принцип рівності подружжя в шлюбу, пріоритет сімейного виховання дітей, принцип пріоритетного захисту прав і інтересів неповнолітніх, а також непрацездатних членів родини).

4. В цілому серед специфічних рис сімейного права, які дають підстави говорити про статус сімейного права як самостійної галузі права, виділено такі: 1) суб’єктами сімейних відносин можуть бути тільки фізичні особи; 2) сімейні правовідносини (як особисті, так і майнові) виникають із своєрідних юридичних фактів: шлюбу, спорідненості, материнства, батьківства, усиновлення, прийняття дитини на виховання в прийомну родину; 3) існування низки спеціальних принципів, які є характерними виключно в галузі сімейного права, і які не можуть існувати в інших галузях, зокрема цивільному; 4) сімейні відносини, як правило, є триваючими і зв’язують між собою не сторонніх один для одного людей (як у цивільному праві), а близьких: подружжя, батьки і діти, інші родичі (брати й сестри, діди, бабці, онуки та ін.); 5) для сімейних відносин є характерною сувора індивідуалізація їх учасників, неможливість їх заміни в таких відносинах іншими особами, в тому числі й іншими членами сім’ї, і, як результат, невідчужуваність сімейних прав і обов’язків; 6) за змістом сімейні відносини є переважно особистими, а лише потім майновими; 7) для сімейних відносин є характерним особливий, особисто довірчий характер, оскільки головне місце в них займають саме особисті зв’язки членів сім’ї; відповідно, у сімейних відносинах немає еквівалентно-відплатних начал; 8) сімейне право має свій особливий метод правового регулювання, який характеризується поєднанням диспозитивності і імперативності із превалюванням диспозитивного елементу; 9) напівбланкетний характер сімейного договірного права, оскільки свобода договору в сімейному праві дещо обмежена; 10) специфічність санкцій в сімейному праві; знаходження реалізації окремих суб’єктивних сімейних прав, перш за все батьківських, під постійним наглядом органів опіки і піклування.

5. Загальною закономірною тенденцією розвитку регулювання сімейно-правових відносин є формування різноманітних відносно відокремлених соціальних регулятивних засобів і механізмів, поєднання казуального і нормативного порядку (на основі норм права в поєднанні з індивідуальними договорами). Цей фактор виявляється вкрай важливим для регулювання сімейних відносин остільки, оскільки сфера саме цих соціальних відносин вимагає регламентації меншою мірою з боку держави, але більшою мірою з боку самих учасників сімейних відносин.

6. Основним способом встановлення юридичних фактів у сімейному праві є їх закріплення (шляхом прямої вказівки) або визнання (шляхом визначення сфери свободи, в якій сторони відносин можуть самостійно визначити підстави виникнення, зміни або припинення відповідного виду відносин) у позитивному праві, що також є характерним для сфери приватноправового регулювання. Однак слід враховувати, що позитивне право: а) має піддаватися критичній оцінці на предмет його відповідності об’єктивним межам правового регулювання; б) може підлягати динамічному тлумаченню, якщо суспільні відносини внаслідок свого розвитку вимагають іншої моделі поведінки. Крім того, в певній частині держава може санкціонувати норми, створені інститутами громадянського суспільства (статут громадської організації, наприклад), надаючи їм тим самим статусу правових. Життєві обставини, що обумовлені такими нормами як підстави виникнення, зміни або припинення сімейних відносин, набувають статусу юридичного факту.

7. Юридичні факти в сімейному праві - це такі суспільні явища правового характеру як дії, події, стани, які є підставою виникнення, зміни та припинення призупинення та поновлення правовідносин, в межах яких реалізуються особисті немайнові та майнові права та обов’язки, настання правових наслідків у фізичних осіб, пов’язаних між собою шлюбом, кровним спорідненням, спільним проживанням та побутом, усиновленням, іншими сімейно-правовими зв’язками

8. У сфері сімейного права юридичні факти виконують функцію

правопороджуючу, правозмінюючу, правоприпиняючу,

правоперешкоджаючу, правовідновлюючу.

9. Сьогодні найбільш затребуваною класифікацією юридичних фактів залишається класифікація за вольовою ознакою. Є актуальною вказана тенденція і для сімейного права України. За цією класифікацією серед юридичних фактів виділяють: а) юридичні дії, які можуть мати правомірний характер (юридичні акти і юридичні вчинки) і неправомірний (правопорушення, об’єктивно протиправні дії, зловживання правом);

б) юридично значимі події, що можуть бути абсолютними і відносними;

в) факти-стани, що мають велике значення для розвитку сімейних відносин у країні.

10. Регулювання сімейних правовідносин зберігає загальні закономірності реалізації прав і обов’язків їх учасниками: існує три основні форми безпосередньої реалізації — використання, дотримання і виконання. Однак, незважаючи на приватноправовий характер, сімейна сфера не виключає повністю так званої правозастосовчої право реалізації, коли необхідним етапом реалізації прав або обов’язків стає встановлення відповідного юридичного факту рішенням уповноваженого правозастосовчого органу. У сімейному праві переважно використовується позасудове правозастосування (уповноваженим органом виступає орган державної реєстрації актів цивільного стану) [590, c. 333]. Окрема підстава для правозастосування — залучення до юридичної відповідальності. За загальним правилом, сімейна сфера правовідносин, що має приватноправовий характер, передбачає, що притягнення до відповідальності здійснюється лише за ініціативи особи, яка вважає, що її права або законні інтереси було порушено. У той самий час, необхідність захисту прав неповнолітніх обумовлює необхідність встановлення і публічно-правової відповідальності за порушення, вчинені у сфері сімейно-правових відносин, що привносить специфіку в регулювання цієї категорії відносин.

11. Державна реєстрація юридичних фактів у сімейному праві виконує декілька функцій: 1) надає відповідним відносинам дисциплінуючого значення; 2) виконує контролюючу функцію; 3) пов’язує правову охорону відносин (статусів), що виникають на підставі юридичних фактів, які підлягають державній реєстрації, з визнанням їх дійсності.

12. Необхідним є розмежування між тими юридичними фактами, які мають юридичну силу лише за умови їх державної реєстрації, й тими, що підлягають обов’язковій державній реєстрації, але відсутність останньої не призводить до втрати ними свого юридичного значення. До першої групи відносяться, зокрема, такі факти: шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна прізвища, позбавлення батьківства тощо. Це ті факти, з моментом державної реєстрації яких пов’язаний момент їх виникнення, і які за своєю вольовою ознакою в класифікації юридичних фактів відносяться до дій, а саме до юридичних актів. Без державної реєстрації вони вважаються неіснуючими. Установлені законом особисті і майнові права та обов’язки учасників сімейних відносин виникають лише за умови реєстрації відповідного юридичного факту в державних органах запису актів цивільного стану. Відповідно, єдиним доказом, на який можна посилатися на підтвердження їх існування, виступає відповідний запис у державному реєстрі. Друга група юридичних фактів — це факти, для яких передбачено обов’язкову державну реєстрацію, але відсутність останньої не робить вказані факти неіснуючими. Ці юридичні факти мають статус подій — вони існують безвідносно до волі людини. Наявність таких юридичних фактів може доводитися не тільки фактом державної реєстрації, але й іншими доказами, а основним негативним наслідком відсутності державної реєстрації у встановлені строки стає адміністративний штраф.

13. Особливості інституту державної реєстрації шлюбу у сімейному праві полягають в тому, що: по-перше, шляхом вчинення державної реєстрації прав реалізується не тільки приватний, але й публічно-правовий інтерес в належному (стабільному) правопорядку; крім того, реєстрація юридичних фактів у сімейному праві дає можливість здійснювати статистичний облік цивільного стану населення країни; по-друге, орган, який здійснює державну реєстрацію шлюбу, є правозастосовним органом, що виконує свої повноваження в безспірному порядку; по-третє, орган, який здійснює державну реєстрацію шлюбу, владно-розпорядчими повноваженнями щодо заявників-наречених не володіє, але, одночасно із цим, особливим юрисдикційним чином впливає на виникнення відповідних правових можливостей у сімейній, приватноправовій сфері.

14. Серед юридичних фактів окремої уваги потребують ті з них, встановлення яких потребує здійснення процедури правозастосування. Ситуації, коли суб’єктивні права і юридичні обов’язки в сімейному праві не можуть бути реалізовані без додаткового (правозастосовчого) «втручання», в юридичній літературі умовно об’єднано в такі основні групи: 1) передбачені юридичними нормами права і обов’язки у конкретних осіб можуть бути ними реалізовані тільки після винесення відповідного рішення спеціально уповноваженого органу. Наведена модель встановлення юридичних фактів за допомогою правозастосовчої процедури реалізується переважно у позасудовий спосіб: уповноважений орган за встановленою законом процедурою виносить індивідуально-владне рішення, на підставі якого можуть бути реалізовані відповідні права. Лише у виняткових випадках законодавець для забезпечення більшого правового захисту інтересів учасників відповідних правових відносин або з урахуванням їх складного характеру може встановлювати судову процедуру правозастосування (розірвання шлюбу для осіб, які мають дітей; надання особі, яка досягла шістнадцяти років, але не досягла ще шлюбного віку, за її заявою права на шлюб в судовому порядку, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам); 2) є спір про право, і сторони не можуть дійти згоди в частині визначення обсягу своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Для таких ситуацій правом передбачені спеціальні процедури вирішення подібних спорів. Найбільш визнана — судова.

15. Вирішення сімейних спорів має відбуватися переважно не через сутяжницькі процедури, як це відбувається зазвичай в інших юридичних, у тому числі цивільно-правових спорах. Для сімейного права такі процедури не є бажаними: сімейні спори мають, наскільки це можливо, вирішуватися поза атмосферою протистояння судового провадження й мати на меті досягнення узгоджених рішень, які за своїм змістом не будуть суттєво відрізнятися від того рішення, яке може прийняти суд, але будуть суттєво менш емоційно затратними; 3) скоєно правопорушення, і необхідно визначити міру юридичної відповідальності. Сфера сімейно-правових відносин у цьому зв’язку являє собою цікавий феномен: сімейні відносини, будучи найбільш концентрованим вираженням відносин приватноправового характеру, можуть ставати підставою для притягнення до публічно-правових видів юридичної відповідальності. Це пояснюється тим, що в таких приватноправових відносинах присутній публічний інтерес — захист прав неповнолітніх. Саме держава бере на себе функцію такого захисту і тому може виступати ініціатором притягнення до юридичної відповідальності, якщо встановлено факт порушення прав неповнолітніх у сімейній сфері; 4) необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення.