Загальна характеристика юридичних подій

У сімейному праві статус юридичних подій отримують такі юридичні факти як народження дитини, досягнення шлюбного віку, настання непрацездатності, втрата можливості народити дитину, досягнення пенсійного віку тощо.

Із подіями пов’язана, зокрема, можливість штучного переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності. Відповідний перелік подій встановлюється законодавством. До нього входять як події медичного характеру (певні інфекційні та паразитарні хвороби, хвороби ендокринної системи, розладу харчування та порушення обміну речовин тощо) або соціального (вік вагітної жінки менше, ніж 15 років, або більше, ніж 45 років, вагітність унаслідок зґвалтування, настання інвалідності під час вагітності).

Свого часу в юридичній літературі зазначалося, що подіями є ті факти, походження яких повністю не пов’язане з волею людини. Однак така позиція зазнала справедливої критики, адже події самі по собі не могли б мати жодного правового значення, якщо б вони тією чи іншою мірою не були пов’язані з поведінкою людини. Саме тому в юридичній літературі зазначається, що події визнаються юридичними фактами лише тією мірою, якою вони породжують необхідність у правовому регулюванні поведінки людей, які або можуть попередити настання події, або мають прийняти на себе породжувані ними наслідки [133, с. 112].

Метою цього підрозділу є з’ясування природи юридичних подій та їх значення у розвитку сімейно-правових відносин, розкриття їх особливостей і нормативної фіксації, проведення класифікації юридичних подій у сімейному праві, встановлення того, який вплив здійснює науково-технічний прогрес та пов’язані з ним події у сфері сімейних відносин на розуміння цієї категорії права.

Поняття «подія» відноситься до числа тих понять, якими оперують у найрізноманітніших сферах наукової діяльності [453, c. 84]. Під юридичними подіями розуміють юридично значущі життєві обставини, настання яких не залежить від волі людини.

Слід зазначити, що дії і події можуть виникати й існувати безвідносно до права. Адже будь-які власне події є «байдужими» праву. Вони набувають правового значення в результаті застосування правової норми, тобто здійснення юридичних дій (вольових і свідомих), у результаті яких вони відіграють ту чи іншу роль у правовому регулюванні. Стихійне лихо, народження та смерть людини, сплив певного проміжку часу тощо зазвичай відносять до подій та за умови вказівки на них у нормах об’єктивного права визнають юридичними фактами — подіями. Між тим наведені й інші події, які відображені в праві та ним визнані, набувають характеру вольових, відіграють різну роль у виникненні та русі об’єктивного і суб’єктивного права [76, с. 29; 608, с. 31; 612]. Статус юридичних фактів вони набувають тільки у зв’язку з правом.

Так, можна виділити ті дії й події, які мають місце в сфері сімейних відносин, але правового характеру не набувають, а отже, не мають статусу юридичних фактів. Наприклад, хрещення дитини є дією, яку вчиняють батьки, але вона не має правового характеру і не є юридичним фактом, а тому не може виступати підставою для виникнення, зміни або припинення тих чи інших прав і обов’язків. У той самий час, в окремих випадках факт хрещення дитини може мати юридичне значення й виступати юридичним фактом, зокрема, як доказ при встановленні дати народження дитини. Так, наприклад, в одній зі справ за позовом про внесення змін, доповнень до актового запису цивільного стану предметом розгляду була вимога про виправлення дати народження (з 10.11.1951 р. на 11.10.1950 р.) в актовому запису про народження. Вирішальним доказом стали свідоцтво таїнства хрещення і миропомазання і довідка, видана виконавчим органом церкви Покрови Божої Матері.

Перерахування прикладів можна продовжити. Домовленість між подружжям щодо розподілу обов’язків з приводу ведення домашнього господарства також не є предметом правового регулювання, а тому в цьому разі не йдеться про юридичний факт. Вирішення батьками питання, до якої спортивної секції віддати дитину і з якого віку вона має вивчати іноземну мову, святкування річниці одруження і т.д. не є питаннями, що перебувають у площині правового регулювання.

Але, наприклад, в Англії ці питання можуть ставати предметом правового регулювання за домовленістю сторін. Так, зокрема, законодавство передбачає можливість укладення угоди про батьківську відповідальність між батьком і матір’ю дитини, що не перебувають між собою у шлюбі. Укладення такої угоди підтверджує факт добровільного визнання свого батьківства чоловіком. Зміст угоди врегульовує розподіл між батьками їх прав і обов’язків щодо дитини, визначає ступінь участі в питаннях її виховання, освіти, лікування, вибору релігії тощо, тобто великою мірою питаннях особистого життя. Якщо проводити паралель зі шлюбним договором, передбаченим вітчизняним законодавством, то, нагадаємо, ч. 3 ст. 93 Сімейного кодексу України прямо забороняє врегулювання особистих відносин між батьками і дітьми таким договором. Так, наприклад, в одній зі справ суд надавав оцінку пунктам шлюбного договору, питання дійсності якого стало предметом судового розгляду, яким було передбачено: «Сини проживають з батьком, а дочки проживають з матір’ю». Суд дійшов висновку, що в цій частині договір є недійсним саме через те, що «містить умову, яка врегульовує особисті відносини між подружжям та їх дітьми» (див.

«Включеність» тих чи інших подій до сфери правового регулювання залежить від їх суспільної значущості. Так, наприклад, спільне проживання чоловіка і жінки у фактичних шлюбних відносинах тривалий час не визнавалося сімейним правом як юридично значуща обставина, і тільки з набуттям суспільного значення, із визнанням з боку суспільства значимості цього факту держава визнала за ним відповідний правовий статус.

Таким чином, не зважаючи на те, що настання тієї чи іншої події не залежить від людини, суспільство не може байдуже ставитися до наслідків, які така подія тягне за собою, а тому законодавець має передбачити модель поведінки на випадок настання відповідних юридичних подій. Отже, події визнаються юридичними фактами тією мірою, якою вони породжують необхідність у правовому регулюванні поведінки людей. Суспільство на кожному етапі свого історичного розвитку об’єктивно вимагає суворо визначеного обсягу регулювання, інакше неминучі негативні наслідки як для всієї соціальної системи в цілому, так і для її окремих елементів (сімей).

У той самий час, можливою є й інша крайність — надмірна регламентація. Обсяг регулювання відносин у сім’ї буде тим більшим, чим складнішою є внутрішня структура суспільних відносин, що складаються в сім’ї, чим більшою є необхідність їх узгодженого і скоординованого розвитку. У процесі регулювання сімейних відносин все більше зростає питома вага соціального; не пориваючи з психобіологічними факторами поведінки суб’єктів сімейних відносин і спочатку зливаючись з ними, регулювання проте частково звільняється від стихійно-природних елементів, все більш пов’язується з потребою вираження і забезпечення об’єктивних соціальних інтересів у поведінці людей.

Крім того, ми маємо розуміти, що в різних суспільствах сфера правового регулювання може визначатися по-різному: великою мірою це залежить від культури і традицій того чи іншого суспільства, історичного етапу розвитку, цивілізаційної належності тощо.

шлюбний вік, що також залежить від культурних традицій і від існуючого в суспільстві уявлення про зрілість людини та її готовність до створення сім’ї, тощо.

Слід також враховувати: норми різного характеру у різних суспільствах можуть мати різний авторитет. Наприклад, мусульманські країни історично більш авторитетними вважають релігійні норми, в той час як для європейця більш надійною та авторитетною нормою є правова. Для прикладу, в ісламському праві додатковою умовою шлюбу названо «кафоат». Кафоат, за словником, означає «бути рівними», «бути гідними». В ісламському праві це означає, що ті, хто укладає шлюб, мають бути рівними й такими, що відповідають один одному. Рівність у шлюбі — це рівність у таких шести позиціях: походження, релігія, свобода, багатство, професія і віра [581; 250].

Зрештою, можуть існувати дуже суттєві розбіжності у загальному контексті існування однакових інститутів сім’ї. Йдеться про те, що сімейні відносини, як і норми, що їх регулюють, дуже тісно пов’язані з традиційною культурою тієї чи іншої спільноти. Кожна традиційна культура формує свою логічну та економічно і соціально виправдану систему сімейних відносин, що може відрізнятися від інших систем такого роду [99]. У цьому сенсі актуальність здобуває зазначає Д. О. Вовк, властива історичність.

правового минулого, на яке спирається право сьогоднішнє або через яке ми можемо краще зрозуміти сучасний етап буття права.

Історичність постійно творить сучасне право, визначає його зміст і майбутнє. Таке бачення можна екстраполювати і на право як продукт людських відносин. Правова система вбудована у свою історію і історію суспільства у цілому. Це не означає, що вектор правового розвитку, колись заданий, залишається сталим і незмінним, не зумовлює жорсткої детермінованості права історичним минулим, назавжди зафіксованими світоглядними чи культурними домінантами соціуму, але дозволяє констатувати, що право живе і прогресує у своїй історії, спирається на досвід минулих поколінь (або розуміння цього досвіду), заперечуючи, трансформуючи, підтримуючи його [113]. І це також позначається на окресленні кола подій в сімейних відносинах, які можуть виступати підставою виникнення, зміни або припинення юридичних прав і обов’язків. Скажімо, є країни, які не визнають так зване конвенційне розлучення, або розлучення за взаємною згодою обох із подружжя. Найбільш повний вираз свободи розлучення в цивілізованому світі означає сьогодні можливість розлучення за заявою будь-кого з подружжя^[18]. У країнах, які не допускають конвенційного розлучення, законодавство встановлює низку спеціальних формальних підстав для розлучення, як правило, пов’язаних з наявністю так званої вини одного з подружжя. Хоча, звичайно, говорити в усіх цих випадках про вину в

спеціальному юридичному значенні цього слова не доводиться. Йдеться тільки про поведінку одного з подружжя, якою він свідомо порушує свої подружні й сімейні обов’язки, але і про наявність обставин, які унеможливлюють сімейне життя з одним із подружжя з фізичної або моральної точки зору (випадки подружньої зради, наявність захворювання, яке визнається несумісним з подружнім життям) [91].

Специфіка сімейно-правового регулювання проявляється також у тому, що законодавець стоїть перед необхідністю залишити простір автономного регулювання, в якому учасники відповідних відносин вільні самі визначати, чи має та чи інша подія в їхньому житті юридичне значення. Це є яскравим проявом застосування диспозитивного методу правового регулювання у сімейному праві: як відомо, диспозитивний метод передбачає вільну саморегуляцію суб’єктами їхньої поведінки на основі принципів права, встановлює тільки межі та процедури такої саморегуляції. Скажімо, законодавець вийде за межі своїх повноважень, якщо закріпить вичерпний перелік підстав, за якими може бути ініційовано розлучення. Учасники відповідних відносин вільні самостійно визначати такі підстави. Так, наприклад, судова практика свідчить, що подружня зрада доволі часто називається підставою для розлучення і суди задовольняють подібні позови, базуючись тільки на заяві одного з подружжя, що ця подія мала місце і що для нього її значущість є достатньою для розірвання шлюбу, оскільки «унеможливлює підтримання сімейно-шлюбних стосунків» (рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 листопада 2008 р. у справі № 2-3304/08 [434], ухвала апеляційного суду м. Києва від 24 липня 2013 р. у справі № 22-ц/796/9416/2013 [513] та ін.).

Інтерес також має той факт, що суди у справах про розлучення, в яких позивач посилається як на підставу розірвання шлюбу на факт події подружньої зради, в мотивувальній частині доволі часто його не називають^[19]. Це у низці випадків призводить до оскарження позивачем рішення першої інстанції (незважаючи на задоволення позову) з вимогою включити до мотивувальної частини рішення вказівку на те, що підставою для розірвання шлюбу стала подружня зрада відповідача (рішення апеляційного суду Полтавської області від 04 квітня 2013 р. у справі № 1620/1316/2012 [365], ухвала апеляційного суду Львівської області від 16 квітня 2007 р. у справі № 22-838 [512]). Так, наприклад, в одній зі справ було подано апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, в якій позивач просила змінити його мотивувальну частину й вказати причини розірвання шлюбу, серед яких — подружні зради чоловіка. Суд апеляційний інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки подальше спільне життя подружжя суперечить інтересам сторін, а шлюб носить формальний характер, тому його слід розірвати. Апеляційний суд встановив, що такий висновок відповідає матеріалам справи і ґрунтується на законі. В ході слухання справи судом з’ясовано, що сторони не підтримують шлюбні відносини, спільного господарства не ведуть, втратили почуття любові та поваги один до одного, шлюб носить формальний характер, майнового спору між ними немає, примирятися вони не бажають. Тому суд відповідно до вимог ст. 112 Сімейного кодексу України дійшов висновку, що подальше спільне життя і збереження шлюбу між сторонами є неможливим, та розірвав шлюб. Як вбачається зі змісту апеляційної скарги, позивачка фактично згодна з рішенням суду першої інстанції і не оспорює самого факту припинення шлюбних відносин, проте не згодна з причинами розірвання шлюбу, однак суд апеляційної інстанції виходив із того, що суть її заперечень проти рішення суду не свідчить про незаконність судового рішення (ухвала апеляційного суду Одеської області від 25 грудня 2012 р. у справі № 22-ц/1590/10395/12 [514]). На наше переконання, розглядувана позиція, що сформувалася в судовій практиці України, є помилковою і такою, що не враховує повною мірою інтересів учасників сімейних відносин. Адже якщо законодавець залишає простір для вільного визначення ними юридично значимих підстав для розірвання шлюбу, такі підстави стають обов’язковими для врахування судовими інстанціями. Суд або має зробити на них посилання в своєму рішенні, або пояснити в мотивувальній частині, чому до уваги взято інші обставини й не використано як підстави для винесення рішення названі позивачем факти.

Наведена категорія справ є надзвичайно складною для судів при здійсненні правосуддя у тих випадках, коли вони постають перед необхідністю надання правової оцінки фактам, на юридичній значущості яких наполягає тільки один із учасників відповідних подружніх відносин, а інший їх заперечує. У таких справах ми можемо простежити тенденцію надання переваги стабільності шлюбних відносин, у першу чергу якщо йдеться про інтереси малолітніх дітей [424].

Юридичної значущості факт подружньої зради може набувати в справах про стягнення аліментів на утримання одного з подружжя, якщо він став непрацездатним у зв’язку з протиправною поведінкою другого з подружжя. Так, в одній зі справ було встановлено, що під час шлюбу позивачка зазнала двох інфарктів, їй встановлена 2 група інвалідності безстроково. Вона посилалася на причинний зв’язок між її захворюванням та протиправною поведінкою відповідача у шлюбі. Йшлося, зокрема, про зраду чоловіка, що підтверджувалося заявою про розірвання шлюбу, написаною ними обома до відділу РАГС, де було вказано причину розірвання шлюбу — подружня зрада з боку чоловіка.

Згідно з вимогами ст. 75 Сімейного кодексу України дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, який є інвалідом 1, 2, 3 групи. Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв’язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.

При цьому суд апеляційної інстанції назвав таким, що не відповідає моральним засадам суспільства та вимогам ст.ст. 51, 55, 56 Сімейного кодексу України, висновок суду про незаборону (дозвіл) подружньої зради у шлюбі (рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 березня 2008 р. у справі № 22ц-1329/2008 [357]).

У той самий час в іншій справі суд виходив із того, що доводи позивача про його підозри про подружню зраду з боку дружини не можуть бути визнані аморальним вчинком, який дає підстави для відібрання дитини у матері. Особисті відносини між подружжям закон не визначає тією обставиною, яка впливає на вирішення питання щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків (ухвала апеляційного суду Чернігівської області від 18 травня 2013 р. у справі № 2506/3632/2012 [515]).

Одночасно з цим у тих випадках, коли законодавство передбачає виключність юридично значущих обставин для виникнення, зміни або припинення тих чи інших правовідносин (правового статусу), учасники таких відносин позбавлені можливості посилатися на інші, на їх думку, юридично значущі події для настання тих чи інших юридичних наслідків. Так, наприклад, у справах про оспорення батьківства посилання позивача на ту саму подію подружньої зради не буде мати жодного юридичного значення (у цьому контексті подружня зрада не зможе відігравати роль юридичного факту), оскільки чинне законодавство передбачає виключність предмету доказування в таких справах, а саме відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною (див. також п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» [337]). Відповідно до вимог процесуального законодавства доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. А тому доводити відсутність кровного споріднення з дитиною чоловік може будь-якими допустимими доказами, суттєвими з яких будуть висновки судово-медичної, біологічної, генетичної експертизи (див., наприклад, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 р. у справі № 6-28025св14 [527], ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 14 жовтня 2014 р. у справі № 289/577/13-ц [510] та ін.).

Отже, суди виходять із того, що для відносин, які напряму зачіпають інтереси дитини, суб’єктивної оцінки тієї чи іншої події одного з учасників відповідних відносин недостатньо. Необхідним є об’єктивне й незалежне встановлення юридичного факту. Виняток становлять ситуації, коли обидва учасники відповідних правовідносин надають однакову юридичну оцінку тієї чи іншої події. Так, наприклад, суди задовольняють позови про оспорення батьківства із посиланням позивача на подію подружньої зради як на підставу виключення запису про батьківство з актового запису про народження без проведення судово-генетичної експертизи, якщо мати дитини не заперечує проти позову (див. рішення Турійського районного суду Волинської області від 30 травня 2013 р. у справі № 169/353/13-ц [441], рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 16 грудня 2014 р. у справі № 447/3540/14-ц [429], рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 червня 2013 р. у справі № 361/3547/13-ц [373] та ін.).

Ще один фактор, який потребує уваги, — вплив науково-технічного прогресу на визначення кола юридичних фактів у сімейно-правовій сфері відносин (про це див. підрозділ 4.2 цієї монографії).

Отже, ще раз підкреслимо: предмет правового регулювання є динамічним і таким, що великою мірою залежить від сформованого на певному історичному етапі розвитку суспільства соціального консенсусу щодо значущості тих чи інших обставин у житті такого суспільства. Відповідно, одні й ті самі події можуть здобувати різну юридичну характеристику. Завданням, що ставиться в межах цього дослідження, є аналіз подій як юридичних фактів за чинним сімейним законодавством України.

Події в сімейному праві можуть виступати як самостійними підставами для виникнення, зміни або припинення відповідних правових відносин або правових станів (наприклад, народження дитини є самостійною підставою для виникнення сімейної правоздатності в особи, яка народилася, відповідних прав і обов’язків у її батьків), так і виконувати роль юридичних фактів тільки у складі фактичного складу як його елемент. Так, зокрема, СК України визначає фактичний склад, який дозволяє чоловіку і жінці укласти шлюб: досягнення ними шлюбного віку, добровільне волевиявлення на укладення шлюбу, неперебування кожного з них в іншому шлюбі, відсутність між ними прямої лінії споріднення. Або, наприклад, тільки факту непрацездатності одного з подружжя може бути недостатньо для призначення йому утримання з боку другого подружжя.

Події як юридичні факти в сімейному праві можуть характеризуватися за різними класифікаційними ознаками. Як відомо, розподіл будь-яких явищ на види проводиться з метою поглибленого вивчення певної властивості предмета дослідження. Цим пояснюється багатоманітність класифікацій складних державно-правових явищ, адже чим більше аспектів, граней у предмета дослідження, тим більше підстав для класифікації, розподілу його на певні види [207]. Такі дослідження надають можливість розглянути предмет дослідження з різних точок зору, вивчити його аспекти, що помітні лише в подібному протиставленні.

Так, зокрема, юридичні події в сімейному праві можуть виступати як правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі юридичні факти, а також як юридичні факти, що перешкоджають виникненню або трансформації права, призупиняють або поновлюють право.

Крім того, події класифікують за такими ознаками:

за походженням — природні (стихійні) і залежні у своєму генезисі від буття та діяльності людини (соціальні);

залежно від повторюваності події — унікальні й повторювані (періодичні);

за тривалістю — моментальні (події) і тривалі у часі (процеси);

за кількістю учасників — персональні, колективні, масові;

за визначеною і з невизначеною кількістю осіб, що беруть у них участь;

за характером наслідків, що настали, — на події оборотні та необоротні тощо.

Крім того, серед юридичних подій у сімейному праві можна виділяти ті, які тягнуть за собою відповідні юридичні наслідки автоматично (наприклад, народження або смерть), і ті, що лише можуть стати підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин або того чи іншого правового стану в сімейному праві за умови, що зацікавленою особою буде вчинено відповідну юридичну дію. Разом із цим, одна й та сама подія для різних сімейно-правових відносин може мати різні юридичні наслідки. Так, смерть одного або обох із батьків тягне за собою припинення батьківських правовідносин. У той самий час, наприклад, смерть повнолітньої дитини, яка виконувала обов’язок з утримання непрацездатних батьків разом з іншими дітьми, може стати підставою для перегляду зобов’язань інших дітей щодо утримання батьків.

Однак базовою залишається класифікація юридичних подій у сімейному праві, за якою вони поділяються на відносні (викликані діяльністю людей: наприклад, народження дитини) та абсолютні (ті, які не пов’язані з діяльністю людей: настання відповідного строку).

3.2.