Відносні юридичні події в сімейному праві України

Відносний характер має більшість подій у сімейному праві. До них можна віднести в першу чергу дії, які здійснені певними суб’єктами незалежно від волі інших суб’єктів у певному правовому просторі.

Наприклад, втрата дружиною можливості народити дитину внаслідок протиправної поведінки щодо неї є юридичним фактом. Якщо оцінювати протиправну поведінку з точки зору тих відносин, які виникають за участі самого правопорушника (відносини з приводу притягнення до юридичної відповідальності тощо), то така поведінка здобуватиме характеристику такого юридичного факту як юридична дія, а саме неправомірне діяння. Втім, такі відносини не охоплюються предметом регулювання сімейного права. У межах сімейного права відповідне неправомірне діяння, що включає в себе наслідок у вигляді втрати жінкою можливості народити дитини, здобуває характеристику події, але відносної події.

Таким чином, на прикладі наведеного юридичного факту можна побачити його двоїсту природу: він одночасно має ознаки юридично значущої поведінки для одних правовідносин і юридично значущої події для інших. Так, якщо людина стає стороною правовідносин або набуває певний правовий стан незалежно від своїх дій або поза своїм бажанням і волею, то юридичний факт, який слугує підставою виникнення правовідносини, є для неї подією. І, навпаки, якщо людина стає стороною правовідносини відповідно до своєї поведінки і за своїм волевиявленням, то юридичний факт, який слугує підставою виникнення правовідносини, є вчинком.

Ми підтримуємо думку тих вчених [473], які заперечують, що однією з підстав виникнення сімейних правовідносин, про яку часто зазначають у юридичній літературі, є закон (поширення дії якого на відповідні відносини може здобувати характеристику події як юридичного факту). Базуючись на тому, що права та обов’язки можуть виникати безпосередньо із закону [545, c. 126; 261, c. 96], прихильники такого наукового погляду роблять висновок, що правовідносини, у тому числі сімейні, можуть виникати із закону [285, с.

Розглянемо основні юридичні факти — відносні події в сімейному праві України.

Народження дитини. Народження дитини з позиції права є фактом, що породжує певні правові наслідки. Народження дитини — важлива подія в житті чоловіка і жінки, які дали дитині життя. В Україні походження дітей від конкретних батьків є підставою для виникнення правових відносин між батьками і дітьми незалежно від того, чи перебувають батьки у шлюбі чи ні, проживають вони спільно або роздільно.

Як бачимо, народження є підставою для виникнення сімейної правоздатності народженої людини, яка зберігається упродовж всього її життя і припиняється в момент смерті. Так, з моменту народження і до моменту досягнення повноліття особа має правовий статус дитини (ч. 1 ст. 6 Сімейного кодексу України^[20]), а отже, має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 7 Сімейного кодексу України). СК України, увібравши в себе міжнародні норми, зокрема положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про права дитини, закріплює право дитини на захист з боку батьків (осіб, які їх замінюють), а також державних установ в особі органів опіки та піклування, прокурора, суду. Дитина також має право жити і виховуватися в сім’ї, право спілкуватися з батьками та іншими родичами, право висловлювати свою думку, право отримувати захист від своїх батьків та інших членів сім’ї тощо [602, с. 68-74].

Відповідно, з народженням людини як одним із юридичних фактів, і немає підстав це заперечувати, пов’язується виникнення низку особистих немайнових прав та обов’язків [316, с. 259]. Наприклад, не викликає сумнівів, що з народженням у фізичної особи виникають такі права як право на життя, право на охорону здоров’я, право на особисту недоторканність тощо. Разом із тим необхідно зазначити, що коло таких правовідносин обмежене.

Народження є підставою виникнення лише тих особистих немайнових правовідносин, у яких виникнення об’єкта також пов’язане з народженням людини. До таких належать об’єкти, що мають біологічне походження та властиві людині, як і будь-якій іншій біологічній істоті. Наприклад, здоров’я, життя, особиста недоторканність тощо. Але досить спірною є думка, що з моменту народження виникають і всі ті об’єкти особистих немайнових правовідносин, що мають соціальне походження, тобто поява яких неможлива за межами людського спілкування.

Наведене стосується не тільки права на ім’я фізичної особи. Не пов’язується з народженням і поява таких особистих немайнових прав як права на зображення, особисті папери, кореспонденцію, інформацію, ділову репутацію, право участі у товаристві тощо.

Наведене дозволяє стверджувати, що народження фізичної особи дійсно є підставою виникнення особистих немайнових правовідносин, але лише частини з них. Виникають здебільшого ті, в яких об’єкт має біологічне походження, а його поява пов’язана з народженням людини як біологічної істоти. Таким чином, якщо закон не є юридичним фактом, а з народженням фізичної особи норми права пов’язують виникнення лише частини особистих немайнових правовідносин, то заслуговує підтримки позиція тих вчених, які вважають, що існують й інші правостворюючі підстави. На підтвердження такої позиції можна зазначити, що народження фізичної особи — це не єдиний правопороджуючий юридичний факт-подія.

Крім того, факт народження дитини є підставою виникнення батьківських прав і обов’язків. Тобто, з моменту народження дитини у батьків виникає низка прав та обов’язків, особливе місце серед яких належить правам і обов’язкам щодо її виховання.

Ми не можемо погодитися з тими дослідниками, які батьківське право на виховання відносять до абсолютних прав. Як відомо, абсолютні права не підлягають обмеженням за будь-яких обставин (право не утримуватися в рабстві, право не зазнавати катувань, інших видів жорстокого поводження чи покарання, право не відповідати за діяння, що не вважалися злочином на момент вчинення). Відносні права можуть бути обмежені, якщо такі обмеження передбачені законом, є необхідними у демократичному суспільстві та переслідують легітимну мету. Так, зокрема, закон передбачає обмеження батьківських прав (аж до їх позбавлення) задля такої легітимної мети як захист прав та інтересів дитини. При цьому має бути забезпечена пропорційність обмеження права.

Не можемо також не звернути увагу на некоректність формулювань, що використовуються окремими вченими, які говорять про «надання державою батькам права на виховання дітей» [272]. Вважаємо, що право батьків на виховання дитини з моменту її народження повністю відповідає характеристиці природного, невід’ємного і невідчужуваного права.

Держава в той самий час, дбаючи про таку легітимну мету як захист прав дитини [28; 43], покладає на батьків обов’язки здійснювати таке виховання належним чином, у першу чергу в інтересах дітей.

Право неповнолітнього на належне батьківське виховання в сім’ї, по суті, єдине, ні з чим не зрівняне право особистого характеру. Головна особливість цього права полягає у тому, що самостійно реалізувати його дитина не може. Це право реалізують у життя батьки, виконуючи відповідні обов’язки.

Народження дитини є юридичним фактом, який підлягає обов’язковій державній реєстрації (більше того: можна говорити про те, що народження є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення у батьків обов’язку зареєструвати народження не пізніше одного місяця від дня народження). Однак відповідні юридичні наслідки він тягне не з моменту такої реєстрації, а з моменту свого виникнення: як відомо, особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження (ст. 269 Цивільного кодексу України).

Народження визнається юридичною подією, незважаючи на те, що первісно воно обумовлене вольовою діяльністю людей (особливо яскраво це проявляється у разі штучного запліднення жінки).

Народження дитини нареченою, поряд із таким юридичним фактом- станом як вагітність, виступає підставою для реєстрації шлюбу у день подання заяви про реєстрацію шлюбу або у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця (ч. 2 ст. 32 Сімейного кодексу України).

Народження дитини зазвичай виступає правовстановлюючим юридичним фактом: на його підставі виникають відповідні права і обов’язки в сімейній сфері правового регулювання. Однак, у випадку народження дитини мертвою така юридична подія є правоприпиняючим фактом [205, с. 7]: з її настанням припиняється право дружини на утримання, якщо таке утримання було їй надано під час вагітності (ст. 85 Сімейного кодексу України).

Крім того, з моменту народження дитини починає відраховуватися один рік, упродовж якого не може бути пред’явлений позов про розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 110 Сімейного кодексу України). Таким чином, йдеться про правоперешкоджаючий факт,відповідно до наслідків.

З фактом народження дитини пов’язано також таку правову можливість як оспорення батьківства (ч. 3 ст. 136 Сімейного кодексу України).

У цьому контексті інтерес представляє визначення моменту народження людини, а саме, моменту, з яким пов’язано можливість людини мати право на соціальне й медичне забезпечення, на захист незалежно від кольору шкіри, статі, мови, а найголовніше — мати фундаментальне право на життя й тілесну недоторканість. У той самий час немає єдиного підходу до визначення моменту народження.

Всі дискусії про початковий момент життя так чи інакше пов’язані з пологами. Деякі автори констатують появу життя з початку перших схваток, інші — з моменту повного вигнання або вилучення продукту зачаття з організму вагітної [228, с. 44]. Робляться також уточнення, що у немовляти має фіксуватися серцебиття [98, с. 14]. У будь-якому випадку цей момент не відокремлений від самого процесу пологів. Більшість релігійних конфесій його визначають набагато раніше. Однак суперечка моралі і права переходить в іншу площину через легалізацію штучного переривання вагітності [446, с. 31-34]. За законодавством України, таким, що народився живим, є новонароджений, у якого наявна хоча б одна з таких ознак: дихання; серцебиття; пульсація судин пуповини; рухи скелетних м’язів (див. п. 2 Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29.03.2006 р. № 179) [193].

Маємо також зазначити, що в судовій практиці України озвучується правова позиція, відповідно до якої здатність мати ім’я належить до одного з видів правоздатності. Тому змінити ім’я фізичної особи можливо лише відносно особи, яка має таку правоздатність. Відповідно, змінити прізвище або ім’я дитини, яка померла, не можна, оскільки фактично порушується питання про зміну ім’я фізичної особи, яка втратила право- та дієздатність (див. ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2014 р. у справі № К/9991/67197/11) [523].

Зміна прізвища батьками дитини або зміна імені батьком як відносна юридична подія для дитини. Згідно зі ст. 148 Сімейного кодексу України у разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. Стаття 149 Сімейного кодексу України передбачає, що у разі, якщо батько змінив своє ім’я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою. Таким чином, зміна прізвища батьками дитини або зміна імені її батьком виступає для дитини подією, оскільки від її волевиявлення не залежить, але має юридичне значення для дитини, оскільки на цій підставі може бути змінено її прізвище або по батькові

Визнання особи недієздатною. Акт про визнання особи недієздатною за своєю природою є юридичною дією (юридичним актом). Однак для самої такої особи вказаний факт слугує відносною юридичною подією, оскільки від її волевиявлення не залежить. Відповідно до ст. 40 Цивільного кодексу України фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, суд з урахуванням висновку судово- психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (ст. 41 Цивільного кодексу України). З моменту визнання недієздатною така особа втрачає можливість бути усиновлювачем (ст. 212 Сімейного кодексу України). Крім того, визнання особи недієздатною може слугувати підставою для розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану за заявою другого з подружжя (ч. 1 ст. 107 Сімейного кодексу України).

Однак, існуюча в Україні модель правового регулювання правового статусу особи, що визнається недієздатною, викликає низку заперечень.

Справа в тому, що особа, визнана недієздатною, не може самостійно розпоряджатися своїм майном, у тому числі пенсією, навіть для вчинення дрібних побутових угод і не відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй майном, як це передбачено Цивільним кодексом щодо дієздатних громадян, — шкоду, заподіяну недієздатним, відшкодовують його опікун або організація, зобов’язана здійснювати за ним нагляд, якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини; лише у разі смерті опікуна або відсутності у нього достатніх коштів для відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров’ю потерпілого, суд з урахуванням майнового становища потерпілого і заподіювана шкоди, а також інших обставин вправі прийняти рішення про відшкодування шкоди повністю або частково за рахунок самого заподіювача шкоди. Визнання особи недієздатною поширюється і на процесуальну дієздатність: її права, свободи і законні інтереси у відносинах з будь-якими особами, у тому числі в судах, без спеціального повноваження захищають законні представники — опікуни.

Таким чином, визнання особи недієздатною через психічний розлад означає істотну зміну її правового статусу: з моменту винесення судового рішення вона на формально не визначений період часу вважається такою, що втратила можливість здійснювати цивільно-правові правочини, а також виконувати обов’язки і нести відповідальність за свої дії. Тим часом обумовлена тим чи іншим психічним порушенням нездатність при здійсненні певних прав і обов’язків повною мірою розуміти значення своїх дій або керувати ними далеко не завжди означає, що особа не в змозі приймати усвідомлені самостійні рішення у всіх сферах соціального життя і здійснювати юридично значущі дії.

Поряд із цим цивільно-правове регулювання порядку і правових наслідків визнання особи недієздатною передбачає можливість прийняття судом тільки одного з двох рішень — або визнання особи, яка страждає психічним розладом, недієздатною в повному обсязі, або відмова в такому визнанні. Це фактично ставить суди перед нерозв’язною — без втрат для захисту прав і свобод — дилемою в тих випадках, коли навіть за наявності психічного розладу особа зберігає здатність приймати окремі усвідомлені самостійні рішення в певних сферах соціального життя, спрямовані на задоволення особистих потреб, що відповідають її інтересам і не порушують при цьому чиїхось прав та законних інтересів. У таких випадках і той і інший варіант породжують суттєві ризики, не виключають зловживань і спрощеного підходу до прийняття рішення, що веде до порушення вимоги юридичної рівності. Відсутність у цієї категорії громадян відповідних правових можливостей ставить їх у гірше становище навіть порівняно з малолітніми у віці до чотирнадцяти років, які наділені правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини.

Обрана законодавцем як захід захисту прав і законних інтересів осіб, які страждають психічними розладами, модель правового регулювання визнання громадянина недієздатним і встановлення над ним опіки, що не передбачає врахування індивідуальних особливостей конкретної особистості і її потреби в захисті, не може розглядатися і як така, що відповідає сучасним стандартам прав людини. Європейський Суд з прав людини свого часу звернув увагу на те, що стосовно осіб, які страждають психічними розладами, законодавство держави-учасниці (у розглядуваній справі це була Російська Федерація) вирізняє дієздатність і недієздатність без урахування межових ситуацій і на відміну від загальноєвропейських стандартів у цій галузі не передбачає «диференційованих наслідків», що призводить до порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про захист прав людини та основних свобод (рішення від 27 березня 2008 року у справі «Штукатуров проти Росії» [384]). Комітет з прав людини при розгляді питання дотримання Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також звертає увагу на необхідність застосування таких заходів, які відповідали б вимогам необхідності і пропорційності і враховували б індивідуальні особливості (CCPR/C/RUS/CO/6).

Відповідно, йдеться зокрема про необхідність диференціації підходів до правового статусу осіб, обмежених у дієздатності. Специфікою сімейно- правових відносин є виникнення, зміна насамперед немайнових прав та обов’язків (виникнення шлюбних, батьківських правовідносин, зміна імені тощо), але при цьому здійснюється вплив і на майнову сферу суб’єкта (наприклад, елементом змісту батьківських правовідносин є обов’язок батьків

щодо утримання дитини). Безсумнівно, що положеннями цивільного права в першу чергу здійснюється охорона майнових прав та інтересів осіб, які страждають психічними захворюваннями, які можуть стати підставою для визнання громадянина недієздатним або обмеження його дієздатності. У той самий час не можна заперечувати наявність майнових наслідків у зв’язку з вчиненням сімейних юридичних актів, тому, допустивши обмеження дієздатності внаслідок психічного розладу, необхідно вирішити і питання про можливість самостійного, що не потребує отримання згоди піклувальника, здійснення сімейних актів. Наприклад, виникає питання про можливість укладення шлюбу такими особами, оскільки в ряді країн наявність психічного захворювання є перешкодою для укладання шлюбу. Проблемними також виглядають положення законодавства, що перешкоджають таким особам подати заяву про розірвання шлюбу, відсутність можливості самостійно подати заяву до суду без допомоги законного представника.

Сьогодні лунають пропозиції щодо внесення змін до чинного сімейного законодавства, які б передбачали можливість визнавати осіб, які страждають на психічні розлади, обмежено дієздатними з одночасним надання їм можливості захищати свої трудові, сімейні права та законні інтереси в суді із залученням до процесу піклувальників. Крім того, виходячи з можливості протиріччя інтересів піклувальника та особи, обмеженої в дієздатності, необхідно надати суду право залучати в таких випадках у процес органи опіки та піклування (таке саме положення повинно бути і щодо неповнолітніх громадян). Подання заяви про реєстрацію акта цивільного стану (розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміна імені) особою, обмеженою у дієздатності внаслідок психічного розладу, повинна припускати наявність згоди піклувальника, оскільки особа може не повною мірою усвідомлювати правові наслідки вчинених нею актів. Найбільш проблемний момент, якщо така модель правового регулювання буде запроваджена, полягатиме у практичній складності виявлення осіб, що не мають повної дієздатності. Саме тому пропонується включити до переліку обставин, що підлягають реєстрації в органах державної реєстрації актів громадянського стану, визнання особи обмежено дієздатною.

Факт отримання плодів та доходів при вирішенні майнових спорів між подружжям. Відповідно до ст. 58 Сімейного кодексу України якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). У свою чергу, відповідно до ст. 189 Цивільного кодексу України продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Як свідчить судова практика України, така юридично значуща подія як отримання приплоду при розгляді майнових спорів між подружжям виступає юридичним фактом, якщо постає питання про його поділ. У більшості випадків йдеться про приплід, отриманий від тварин, які є особистою власністю одного з подружжя. Так, зокрема, учасники спору, як правило, посилаються на те, що спірні тварини є приплодом від тих тварин, які йому було подаровано або які стали його особистою власністю до шлюбних відносин (див. ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2011 року у справі № 6-1734св11 [528]). Іноді йдеться про приплід у другому чи будь-якому наступному поколінні. У таких випадках суд також визнає спірних тварин особистою власністю того з подружжя, кому належали тварини, від яких отримано приплід (див. рішення апеляційного суду Полтавської області від 8 лютого 2012 року у справі № 22ц-2495/11 [366]).

Керуючись ст. 58 Сімейного кодексу України, суди також визнають дивіденди особистою власністю того з подружжя, якому належить відповідний банківський (депозитний) рахунок (див. рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 17 квітня 2014 року у справі № 654/478/14-ц [381], рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 4 вересня 2008 року у справі № 2-86/08 [438]). Аналогічний статус мають кошти, які отримує один із подружжя від оренди квартири, що виступає його особистою власністю (див. рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 вересня 2014 року у справі № 263/5671/14-ц [422], рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 12 лютого 2014 року у справі № 2/679/101/2014 [431]).

Антитерористична операція як відносна юридична подія і її значення в регулюванні сімейних правовідносин [179, с. 2972]. Наразі в судах України розглядається досить широка категорія справ зі встановлення юридично значущих фактів, пов’язаних із проведенням антитерористичної операції на Сході України. Так, зокрема, до цієї категорії справ слід віднести справи про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах з особою, яка загинула під час проведення антитерористичної операції, встановлення факту батьківства такої особи щодо дитини, народженої після мобілізації такої особи та / або після її загибелі під час виконання обов’язків військової служби при участі в антитерористичній операції в районі виконання бойових завдань за призначенням (див. рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 2 лютого 2015 року у справі № 212/12437/14-ц [423], рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 4 грудня 2014 року у справі № 291/1723/14-ц [436] та ін.) тощо. Встановлення таких фактів може мати значення для призначення та отримання пенсії через втрату годувальника, оскільки при народженні дитини в таких ситуаціях жінка змушена записувати батька дитини, користуючись механізмом, передбаченим ст. 135 Сімейного кодексу України. Відповідно до цієї статті при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем та громадянством матері, а ім’я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

Крім того, проведення антитерористичної операції виступає обставиною, що унеможливлює внесення тих чи інших записів (змін) відповідних актових записів шляхом звернення до органів державної реєстрації актів цивільного стану. Так, зокрема, у справах про усиновлення, якщо виникає потреба в отримання нових свідоцтв про народження усиновлених дітей, але при цьому орган державної реєстрації знаходиться на території проведення антитерористичної операції, заявникам рекомендують звертатися до суду із заявою про встановлення факту народження (див. зокрема рішення Харківського районного суду Харківської області від 28 жовтня 2014 року у справі № 635/9426/14-ц [443]).

Із загибеллю осіб у бойових діях під час антитерористичної операції пов’язаний розгляд заяв, що подаються до суду з метою визнання встановленим факту перебування на утриманні загиблого члена сім’ї (рішення Бориславського міського суду Львівської області від 7 серпня 2014 року у справі № 438/1079/14-ц [372]).

3.3.