Вчинки як юридично значущі обставини в сімейно-правових відносинах

Юридичні вчинки — це дії, які породжують юридичні наслідки незалежно від спрямованості волі на їх настання. Суб’єкт вчинення може навіть не знати про можливі юридичні наслідки або оцінювати їх неправильно.

Аналогічний статус, наприклад, має відмова дружини від народження дитини (може стати підставою для розірвання шлюбу^[15]), фактичне припинення шлюбних відносин (тягне за собою особливий порядок вирішення спорів між подружжям), одержання нагород під час шлюбу (є підставою для їх визнання особистою власністю того із подружжя, ким їх отримано), негідне поводження одного із подружжя у шлюбних відносинах (може бути підставою, якщо інший з подружжя про це заявить, для втрати права на утримання). Це дії, які можуть породжувати юридичні наслідки, але при цьому саме їх вчинення не продиктоване бажанням настання таких наслідків.

Неправомірні діяння — це вчинки особи або її бездіяльність, які суперечать нормам та принципам права. Важливо пам’ятати, що неправомірні діяння можуть мати різний характер і, відповідно, різні юридичні наслідки.

Аналіз західної літератури, присвяченої проблемам сімейного права, свідчить, що основна увага, коли йдеться про юридичні вчинки в сімейно- правовій сфері відносин, приділяється неправомірним юридичним вчинкам, що мають особливий характер саме через вчинення їх у цій сфері відносин, тягнуть за собою особливі юридичні наслідки й мають специфіку у встановленні й фіксації таких вчинків.

Прояви домашнього насильства як юридичний факт у сімейному праві. Законодавство України у сфері протидії насильства в сім’ї містить юридичні дефініції (визначення) насильства в сім’ї та його форм.

Насильством в сім’ї відповідно до ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» [178] визнаються будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю.

Одне з перших завдань суду, як свідчить аналіз судової практики, у справах про «домашнє насильство» — встановити юридичний факт сімейних відносин між тим, хто вчиняв дії, що можуть бути кваліфіковані як насильство, й жертвою такого насильства. Так, зокрема, суди припускаються помилки, коли, наприклад, посилаючись на ст. 3 Сімейного кодексу України, відповідно до якої сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають спільні права та обов’язки, визнають відсутність сімейних відносин між братом і сестрою, які хоча й проживають разом в одній квартирі, спільним побутом не пов’язані й не мають спільних прав і обов’язків. Такі висновки суду призводять до того, що використання нецензурної лайки до своєї сестри й погрози фізичною розправою на її адресу судом не визнаються насильством у сім’ї (див. постанову Хмельницького міськрайонного суду від 18.09.2014 р. у справі № 686/19201/14-п [344], постанову Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 28.04.2015 р. у справі № 212/2004/15-п [329]) або, наприклад, нецензурна лайка на адресу колишньої дружини також не визнається підставою для застосування заходів щодо протидії насильству в сім’ї (див. постанову Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 06.03.2012 р. у справі № 440/781/12 [341], постанову Вижницького районного суду Чернівецької області від 05.05.2015 р.

Можна виділити такі обов’язкові ознаки насильства в сім’ї:

1) особами, які страждають від сімейного насильства, можуть бути тільки члени сім’ї;

2) діяння кривдника має бути протиправним (тобто, суперечити нормам чинного законодавства);

3) діяння призвело або могло призвести до порушення прав члена сім’ї як людини та громадянина;

4) вина кривдника повинна проявлятися у формі умислу, а не необережності.

Таке визначення в цілому відповідає міжнародним стандартам запобігання та протидії насильству в сім’ї, однак, як зазначають експерти, має кілька суттєвих недоліків:

— у тексті дефініції йдеться тільки про «умисні дії», відповідно, злочинна бездіяльність (наприклад, ненадання дитині чи безпорадному хворому члену сім’ї їжі, залишення їх без догляду тощо) також має кваліфікуватися як насильство сім’ї;

— у визначенні йдеться лише про членів сім’ї, але міжнародні стандарти вимагають поширення законодавства щодо протидії домашньому насильству і на інтимних партнерів, родичів, які не проживають спільно тощо;

— наведене визначення передбачає обов’язкове настання наслідків у вигляді порушення конституційних прав і свобод члена сім’ї як людини та громадянина, нанесення йому моральної шкоди, шкоди його фізичному чи психічному здоров’ю. Водночас міжнародні стандарти вимагають визнавати насильством у сім’ї також поведінку, яка становить реальну загрозу його вчинення, та забезпечити ефективний механізм реагування вже на етапі загрози заподіяння шкоди потерпілій особі.

Законодавство України також оперує поняттям «реальна загроза вчинення насильства в сім’ї», під якою розуміється погроза вчинення одним членом сім’ї стосовно іншого члена сім’ї умисних дій, що становлять насильство в сім’ї, якщо є реальні підстави очікувати її виконання (ст. 1 Закону). Проте саме визначення насильства в сім’ї в цьому аспекті часто породжує проблеми в судовій практиці при кваліфікації відповідних діянь як насильства в сім’ї та потребує вдосконалення.

Законодавство України у сфері протидії насильству в сім’ї закріплює чотири форми такого насильства: фізичне, сексуальне, психологічне та економічне. Такий перелік форм насильства в сім’ї відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством стосовно жінок та домашнім насильством.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про попередження насильства в сім’ї» [178] фізичне насильство в сім’ї — це умисне нанесення одним членом сім’ї іншому члену сім’ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров’я, нанесення шкоди його честі і гідності.

Фізичне насильство в сім’ї може полягати в умисному вчиненні одним членом сім’ї стосовно іншого члена сім’ї протиправних дій фізичного спрямування, зокрема побиття, штовхання, ляпаси, спроби придушення, смикання волосся, викручування рук, кусання, хапання, катування, мордування, примусове позбавлення волі, обмеження пересування тощо.

Згідно зі ст. 173-2 КУпАП адміністративна відповідальність за вчинення фізичного насильства в сім’ї настає лише у разі «застосування фізичного насильства, що не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень». За вчинення інших протиправних дій фізичного характеру передбачена кримінальна відповідальність. Такі вимоги законодавства обумовлюють низку ускладнень для жертв насильства в сім’ї, оскільки суди часто виносять постанови, в яких зазначають про відсутність складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 173-2 КУпАП, керуючись тим, що жертві насильства в сім’ї було завдано фізичного болю. Безперечно, законодавче визначення фізичного насильства в сім’ї, яке тягне за собою адміністративну відповідальність, вступає в конфлікт з вимогами щодо ефективного захисту осіб, які постраждали від насильства в сім’ї, та потребує перегляду. Невигідне становище жертв сімейного насильства погіршується складністю процедури подання потерпілими скарг приватного звинувачення в межах кримінального судочинства у випадках заподіяння легких тілесних ушкоджень або вчинення побоїв чи мордувань, в результаті чого особи, які зазнали таких форм фізичного насильства в сім’ї, не отримують належного юридичного захисту з боку держави, а протиправна поведінка кривдників залишається безкарною.

Наступною формою насильства виступає сексуальне насильство в сім’ї, під яким Закон розуміє протиправне посягання одного члена сім’ї на статеву недоторканість іншого члена сім’ї, а також дії сексуального характеру відносно неповнолітнього члена сім’ї (ст.1 Закону «Про попередження насильства в сім’ї»).

Сексуальним насильством в сім’ї може виступати зґвалтування, у тому числі «зґвалтування у шлюбі», сексуальні домагання, примус до небажаних сексуальних контактів проти волі особи; примус до болісних, садистських статевих зносин, групового сексу та застосування предметів для цієї мети; примус до спостереження за статевими зносинами, що відбуваються між іншими людьми (зокрема, перегляд порнографічних фільмів); застосування погрози насильством для примусу партнера (найчастіше жінки) до згоди на сексуальний зв’язок. Окрім цього, до сексуального насильства в сім’ї належить інцест — сексуальні відносини між близькими родичами: батьком і донькою, матір’ю і сином, братом і сестрою тощо [180, с. 14-15].

Надзвичайно небезпечним проявом сексуального насильства в сім’ї є дії сексуального характеру стосовно дитини: розбещення дитини; демонстрація дитині (підлітку) статевих органів (ексгібіціонізм); демонстрація акту онанізму; втягування дитини у заняття дитячою проституцією або дитячою порнографією тощо.

Сексуальне насильство як форма насильства в сім’ї не включене до складу ст. 173-2 КУпАП, оскільки тягне за собою кримінальну відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи, яка передбачена розділом IV Кримінального кодексу України. Втім, такий підхід у частині сексуального насильства над дорослими членами сім’ї суперечить Закону, який охоплює поняттям сексуального насильства в сім’ї як діяння, що містять відповідні склади злочину, так й інші дії сексуального спрямування, які не мають кримінального характеру, але зазіхають на права та свободи дорослих членів сім’ї (залицяння у неприйнятній для жертви насильства в сім’ї формі, звинувачення в сексуальній непривабливості або неспроможності тощо).

Відповідно до ст. 1 Закону психологічне насильство в сім’ї — це насильство, пов’язане з дією одного члена сім’ї на психіку іншого члена сім’ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе, та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров’ю.

Психологічне насильство може мати такі прояви: ігнорування почуттів особи; образа переконань, що мають цінність для особи, її віросповідання, національної, расової належності або походження, соціального статусу; приниження особи у формі брутальних виразів на її адресу, публічної образи, потурання почуття власної гідності; переслідування особи (частіше жінки чи дівчини) через уявлені особою протилежної статі сексуальні зв’язки; обмеження свободи дій та пересування особи; погрози спричинити фізичну чи економічну шкоду; погрози залишити сім’ю, побити чи вбити дружину, дітей; підбурювання до самогубства; примус до протизаконних дій; ізоляція від оточуючих; маніпуляція з використанням дітей; заперечення наявності проблеми насильства, перекладання відповідальності за неї на партнера; обмеження в самореалізації, навчанні, роботі; використання лайливих слів, криків, образливих жестів з метою приниження члена сім’ї та тримання його в атмосфері страху. Психологічне насильство часто спричиняє депресії, нервові розлади, загострення хронічних захворювань, і, навіть, призводить до самогубства. Психологічне насильство в сім’ї супроводжує всі інші види насильства.

Економічне насильство в сім’ї визначається як умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я (ст. 1 Закону).

Економічне насильство може проявлятися в різних формах: позбавлення матеріальних ресурсів для належного фізичного та психологічного добробуту, повна звітність за витрачені гроші (аж до копійки), відбирання всіх зароблених грошей, заборона працювати члену сім’ї всупереч його бажанню і працездатності, примус члена сім’ї виконувати тяжку, непосильну роботу, відмова члена сім’ї працювати і робити рівнозначний внесок у добробут родини тощо. Одним із найбільш поширених проявів економічного насильства в Україні є вигнання з дому (квартири), що в переважній більшості випадків застосовується до жінок та дітей [483, с. 59].

Відповідно до ст. 1 Закону члени сім’ї — особи, які перебувають у шлюбі; проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою; їхні діти; особи, які перебувають під опікою чи піклуванням; є родичами прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання.

Таке визначення кореспондує поняттю сім’ї, що міститься в ст. 3 Сімейного кодексу України. Згідно з Сімейним кодексом сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Її складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Виходячи з наведених дефініцій, можна зробити висновок, що згідно з чинним законодавством України жертвами насильства в сім’ї чи кривдниками залежно від ступеню споріднення можуть бути:

— один із подружжя (дружина або чоловік);

— особи, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, тобто жертвами насильства в сім’ї можуть бути так звані «співмешканці»;

— дитина (діти);

— пасинок (падчерка);

— брати й сестри;

— батьки (мати, батько);

— дід (баба);

— онук (онуки);

— всиновлена особа та усиновлювач;

— особи, які перебувають у відносинах опіки (піклування);

— інші родичі прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання.

Законодавство України в сфері запобігання насильству в сім’ї застосовується до всіх осіб, які постраждали від такого насильства на території України, незалежно від громадянства України чи його відсутності, що відповідає міжнародним стандартам у сфері протидії домашньому насильству.

У зв’язку із закріпленою на законодавчому рівні дефініцією «члени сім’ї» виникає низка проблем, пов’язаних з вимогами щодо спільного проживання жертв насильства в сім’ї та кривдників, фактом наявності зареєстрованих або фактичних шлюбних відносин між жінкою та чоловіком, які вчинюють сімейне насильство, поширенням законодавства про насильство в сім’ї на одностатеві пари тощо.

Законом України «Про попередження насильства в сім’ї» (Розділ ІІІ) передбачено систему спеціальних заходів з попередження насильства в сім’ї, що належать до запобіжних заходів та виступають формою реагування з боку держави на вчинення особою актів сімейного насильства з метою індивідуальної профілактики насильницької поведінки та запобігання вчинення сімейного насильства в особливо тяжких формах. Спеціальні заходи з попередження насильства в сім’ї не є видами юридичної відповідальності.

До передбачених Законом спеціальних заходів з попередження насильства в сім’ї належать:

— офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї;

— узяття на профілактичний облік членів сім’ї, які вчинили сімейне насильство;

— обов’язок пройти корекційну програму;

— захисний припис.

Розділом ІІІ Закону передбачено також можливість стягнення коштів на утримання жертв насильства в сім’ї у спеціалізованих установах для жертв насильства в сім’ї (ст. 14 Закону). Рішення про стягнення з осіб, які вчинили насильство в сім’ї, коштів на відшкодування витрат на утримання жертв насильства в сім’ї у спеціалізованих установах для жертв насильства в сім’ї приймається судом в установленому законом порядку за позовом спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї.

Здійсненню спеціальних заходів з профілактики насильства в сім’ї присвячений Розділ ІІІ Наказу Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Інструкції щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім’ї, молоді та спорту, служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та відповідних підрозділів органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї» від 07 вересня 2009 р. №3131/386.

Члену сім’ї, який вчинив насильство в сім’ї, за умови відсутності в його діях ознак злочину, виноситься офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, про що йому повідомляється під розписку. Таке попередження може бути винесено осудній особі, яка на момент його винесення досягла 16-річного віку. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї виноситься працівниками служби дільничних інспекторів міліції або кримінальної міліції у справах дітей за місцем проживання особи, яка вчинила насильство в сім’ї. Тих членів сім’ї, яким було винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, служба дільничних інспекторів міліції чи кримінальна міліція у справах дітей беруть на профілактичний облік. Зняття з профілактичного обліку членів сім’ї, які вчинили насильство в сім’ї, проводиться органами, які брали особу на такий облік, якщо протягом року після останнього факту вчинення насильства в сім’ї особа жодного разу не вчинила насильства в сім’ї.

У разі вчинення особою насильства в сім’ї після отримання нею офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї служба дільничних інспекторів міліції або кримінальна міліція у справах дітей видає цій особі під розписку направлення на проходження корекційної програми та в триденний строк надсилає до відповідного кризового центру повідомлення про направлення особи на проходження корекційної програми. Проходження корекційної програми для такої особи є обов’язковим.

Нарешті, до спеціальних заходів з попередження насильства в сім’ї належить захисний припис — спеціальна форма реагування служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах дітей щодо захисту жертви насильства в сім’ї, яким особі, яка вчинила насильство в сім’ї, забороняється вчиняти певні дії стосовно жертви насильства в сім’ї (ст. 1 Закону). Захисний припис може бути винесений осудній особі, яка на момент його винесення досягла 16-річного віку.

Захисний припис виноситься особі, яка вчинила насильство в сім’ї, після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, дільничним інспектором міліції або працівником кримінальної міліції у справах дітей за погодженням з начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором. Захисний припис не підлягає погодженню у разі наявності в діях особи, яка вчинила насильство в сім’ї, ознак злочину.

Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію (дії) відносно жертви насильства в сім’ї, а саме:

— чинити конкретні акти насильства в сім’ї;

— отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства в сім’ї;

— розшукувати жертву насильства в сім’ї, якщо жертва насильства за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство в сім’ї;

— відвідувати жертву сімейного насильства, якщо вона за власним бажанням тимчасово перебуває поза місцем спільного проживання членів сім’ї;

— вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім’ї.

Захисний припис зарекомендував себе як ефективний засіб запобігання домашньому насильству в багатьох країнах світу, однак в України, як стверджують експерти, цей інститут містить надто вузький перелік можливих заходів, які не здатні достатньою мірою захистити жертву насильства в сім’ї від протиправних посягань. Це пояснюється тим, що всупереч міжнародним стандартам запобігання та протидії домашньому насильству в Україні захисний припис (охоронний ордер, обмежувальний припис) виноситься не судом, а органами внутрішніх справ, які не можуть обмежувати конституційні права і свободи особи (право власності на житло, право вільного пересування та ін.).

У законі зазначено, що обмежувальним приписом можуть бути передбачені такі тимчасові обмеження прав особи, яка вчинила домашнє насильство:

— заборона особі, яка вчинила домашнє насильство, будь-яких контактів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, за місцем її проживання або тимчасового перебування, роботи, навчання, а також в будь- яких інших місцях її знаходження;

— заборона на здійснення батьківських прав щодо дитини (дітей) протягом дії обмежувального припису, за виключенням права на надання дозволу батьків на вивезення дитини за межі території України;

— вимога до особи, яка вчинила домашнє насильство, покинути на визначений термін, але не більше трьох місяців, їх спільне місце проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства, незалежно від того, хто володіє житлом на праві власності чи має щодо нього інші майнові права;

— вимога до особи, яка вчинила домашнє насильство, усунути перешкоди в користуванні особою, яка постраждала від домашнього насильства, майном, що перебуває у їх спільній власності або є власністю особи, яка постраждала від домашнього насильства;

— вилучення органами внутрішніх справ у особи, яка вчинила домашнє насильство, права зберігати за місцем спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства, зброю, на володіння якої така особа має передбачене законом право;

— обов’язок особи, яка вчинила домашнє насильство, компенсувати витрати особи, яка постраждала від домашнього насильства на лікування, консультування або перебування в установах для осіб, які постраждали від домашнього насильства;

— вимога до особи, яка вчинила домашнє насильство, сплатити орендну плату за користування особою, яка постраждала від домашнього насильства, житловим приміщенням, що вона винаймала (винаймає) з метою запобігання вчиненню щодо неї такого насильства;

— обов’язок особи, яка вчинила домашнє насильство, сплачувати особі, яка постраждала від домашнього насильства, періодичні виплати на її утримання, а також на утримання дітей та інших членів сім’ї, що перебувають (перебували) на її утриманні;

— попередження особи, яка вчинила домашнє насильство, що в разі порушення умов обмежувального припису зазначену особу буде притягнуто до юридичної відповідальності;

— попередження, що незалежно від винесення особі, яка вчинила домашнє насильство, обмежувального припису, її може бути притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства, а також щодо неї може бути порушено кримінальну справу за фактом вчинення домашнього насильства, що містить ознаки складу злочину;

— попередження, що незалежно від винесення особі, яка вчинила домашнє насильство, обмежувального припису, особа, яка постраждала від домашнього насильства, має право звернутися до суду із заявою про порушення справи щодо розірвання шлюбу, поділ спільного майна, стягнення аліментів, відшкодування матеріальної або моральної шкоди, заподіяної домашнім насильством.

Як зазначено у ст. 15 Закону, до осіб, які вчинили насильство в сім’ї, застосовуються заходи юридичної відповідальності, передбачені кримінальним, адміністративним або цивільним законодавством України.

Адміністративне законодавство України містить спеціальну норму, що закріплює адміністративну відповідальність за вчинення насильства в сім’ї, невиконання захисного припису або непроходження корекційної програми. Зазначені дії кваліфікуються за ст. 173-2 КУпАП [477].

Слід наголосити, що поняття насильства в сім’ї, представлене в ст. 173-2 КУпАП, не відповідає за обсягом поняттю насильства в сім’ї, викладеному в ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», та є значно вужчим за нього.

Про притягнення до адміністративної відповідальності за дії, що є проявом насильства в сім’ї, можна говорити у випадках вчинення таких адміністративних правопорушень:

— ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей, яке тягне адміністративну відповідальність за ст. 184 КУпАП;

— доведення неповнолітнього до стану сп’яніння батьками неповнолітнього, особами, які їх замінюють, або іншими особами, що охоплюється ст. 180 КУпАП;

— нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян, утворюють дрібне хуліганство і тягнуть за собою адміністративну відповідальність за ст. 173 КУпАП;

— якщо під час насильства в сім’ї було допущено порушення тиші на вулицях, площах, у парках, гуртожитках, житлових будинках та інших громадських місцях у заборонений рішеннями сільських, селищних, міських рад час, то таке діяння тягне за собою відповідальність за ст. 182 КУпАП;

— дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати тягне адміністративну відповідальність за ст. 51 КУпАП.

Кримінальне законодавство України, на відміну від адміністративного, не містить складу окремого злочину «насильство в сім’ї», проте чимало статей Кримінального кодексу України передбачають відповідальність за злочини, що часто вчиняються стосовно членів сім’ї та є проявом різних видів сімейного насильства. У Кримінальному кодексі Україні можна виділити дві групи злочинів, що можуть бути вчинені в результаті насильницьких дій у сім’ї:

1) злочини, які можуть бути вчинені внаслідок сімейного насильства, але не враховують в основних чи кваліфікованих складах фактор насильства в сім’ї (ст.ст. 115-116, 119-123, 125-127, 129, 133, 135, 136, 143, 146, 149, 152, 153, 194,195, 303 Кримінального кодексу України);

2) злочини, які цілеспрямовано передбачають кримінальну відповідальність за умисні насильницькі дії з боку членів сім’ї (ст. 117, ч. 2 ст. 135, 150-1, ч. 2 ст. 155, ч.2 ст. 156, 164-167, ч.2 ст. 304, ч.2 ст. 323 Кримінального кодексу України).

Крім кримінальної, адміністративної та цивільно-правової відповідальності, вчинення насильства в сім’ї стосовно дитини тягне за собою негативні наслідки, передбачені сімейним законодавством України.

Жорстоке поводження з дитиною, а також вдавання до будь-яких видів експлуатації дитини, примушення її до жебракування та бродяжництва визнаються Сімейним кодексом України як підстави для позбавлення батьківських прав (відповідно, п. 3, п. 5 ст. 164 Сімейного кодексу України) або відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ч. 1 ст. 170 Сімейного кодексу України).

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30 березня 2007 р. № 3 уточнює поняття жорстокого поводження та експлуатації дитини як підстави для позбавлення батьківських прав. Відповідно до п. 16 Постанови жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дитини тощо.

Як експлуатацію дитини слід розглядати залучення її до непосильної праці, до заняття проституцією, злочинною діяльністю або примус до жебракування.

Отже, насильство щодо дитини з боку її батьків (або одного з них), вчинене у згаданих формах, є підставою для позбавлення особи, що вчинила насильство в сім’ї, батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. Особи, позбавлені батьківських прав, звільняються від обов’язків щодо виховання дитини, проте, згідно з ч. 2 ст. 166 Сімейного кодексу України, не звільняються від обов’язку щодо утримання дитини, який може виконуватися через аліментні платежі або в інших передбачених законом формах.

Суди розглядають такі категорії справ, пов’язаних із насильством у сім’ї:

— справи про притягнення осіб до адміністративної відповідальності за вчинення насильства в сім’ї;

— кримінальні справи, пов’язані з вчиненням насильства в сім’ї;

— цивільні справи, пов’язані з вчиненням насильства в сім’ї, у тому числі ті, що виникають із сімейних правовідносин.

Інші неправомірні вчинки батьків щодо дітей. Як свідчить викладений вище матеріал, особливістю норм сімейного права є те, що в них, як ні в яких інших правових нормах, простежується тісний взаємозв’язок прав і обов’язків громадян, дія конституційного принципу «здійснення прав і свобод невіддільно від виконання громадянами своїх обов’язків». Це положення виявляється зокрема у тому, що норми сімейного права передбачають застосування санкцій не тільки за нездійснення суб’єктивних прав, але в значній кількості випадків і за неналежне виконання обов’язків. У зв’язку з цим беззаперечним є висновок про те, що порушення учасниками сімейних правовідносин приписів чинного законодавства тягне за собою застосування санкцій у межах притягнення до сімейної відповідальності.

Відмінність таких санкцій від цивільно-правових полягає, зокрема, у тому, що вони є імперативними, тобто згодою сторін не можуть бути змінені існуючі і встановлені нові, не непередбачені законом санкції.

Санкції в сімейному праві, як правило, розрізняються залежно від вчиненого неправомірного діяння. Універсальних санкцій, які можна було б застосовувати до всіх випадків протиправної поведінки, сімейне законодавство не знає. Більшість санкцій у сімейному праві є абсолютно визначеними — в них точно вказується вид і міра державного примусу, завдяки чому їх обсяг не може бути ані зменшений, ані збільшений судом. Тому в суду, що розглядає сімейний спір, у таких випадках немає можливості вибору. Однак, покладення на особу заходів державного примусу обумовлюється не тільки наявністю необхідних для цього підстав, але і доцільністю, яка встановлюється судом із врахуванням інтересів неповнолітніх дітей та інших членів сім’ї.

Позбавлення батьківських прав є крайньою мірою, яка застосовується лише у випадках, коли інші заходи впливу не змінили ставлення батьків до виховання дітей.

Щоб не позбавляти дитини сім’ї і в той самий час забезпечити її право на належне сімейне виховання, законодавством встановлена спеціальна норма — відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав. Відібрання дітей по суті є превентивною мірою відносно батьків, так як надає їм можливість змінити своє ставлення до виховання дитини. Іншими словами, виконуючи профілактичну роль, така сімейно-правова санкція як відібрання дитини у батьків передує іншій санкції — позбавленню батьківських прав.

Відібрання дитини у батьків без позбавлення батьківських прав^[16] з точки зору захисту прав та інтересів дитини може бути і заходом захисту прав батьків, якщо вони у зв’язку з хворобою не можуть здійснювати функції щодо виховання дітей. Це знову доводить, що про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав мова може йти лише при відсутності вини батьків, у той час як позбавлення батьківських прав завжди є наслідком їхньої винної протиправної поведінки [272].

У той самий час ми не погоджуємося з тими дослідниками, які стверджують, що підставою притягнення батьків до цивільної відповідальності за правопорушення, вчинені неповнолітніми дітьми, виступає їх власне правопорушення, під яким слід розуміти винне, протиправне невиконання або неналежне виконання покладених на них законом обов’язків щодо виховання дітей та нагляду за ними [249, с. 16].