Висновки до Розділу 2

1. Будь-яка юридично значуща дія або бездіяльність охоплюється поняттям юридичної (правової) поведінки. У свою чергу, правове розуміння поведінки охоплює не будь-яку активність особи, а обмежується такими критеріями: соціальна значущість поведінки; вираженість поведінки назовні, в формі конкретних дій або утримання від них; усвідомленість таких дій.

2. Залежно від соціального змісту та правової оцінки юридично значущі дії і бездіяльність поділяють на такі головні види: правомірні — такі, що є соціально корисними чи допустимими і відповідають нормам і принципам права; б) неправомірні, які у свою чергу поділяються на: правопорушення — протиправні, винні, соціально шкідливі діяння; об’єктивно неправомірні діяння — протиправні, безневинні, соціально шкідливі діяння; зловживання правом — діяння, що можуть формально відповідати нормам права, але є суспільно шкідливими, порушують права і законні інтереси інших осіб. До ознак, за якими правомірна і неправомірна поведінка відрізняються одна від одної, зараховують: різну (прямо протилежну) соціальну значущість правомірної і протиправної поведінки; різну мотивацію цих видів правового поведінки; різну правову регламентацію (правомірна поведінка зазвичай регламентується дозвільними або зобов’язуючими нормами, протиправна — заборонними); різні контролюючі функції держави відносно цих видів поведінки і різні юридичні наслідки, які ними викликаються.

3. Ознаки правомірної поведінки обумовлені властивостями, загальними для будь-якої юридично значущої поведінки — соціальною значущістю, інтелектуально-вольовим характером, об’єктивізацією, юридичною визначеністю та ін.

4. Критерієм оцінки може бути і відповідність конкретної поведінки моральному ідеалу, уявленню про належний взірець поведінки у суспільстві. Цей критерій набуває особливого значення в сімейно-правовій сфері через тісну пов’язаність правового регулювання сімейних відносин із їх регулюванням з боку моралі.

5. Одним із основних різновидів правомірних юридичних дій є юридичний акт. У сімейному праві виділяють: юридичні акти, які вчиняються самими учасниками сімейних відносин (а отже, є формою безпосередньої реалізації їх прав і обов’язків), — надання нотаріально завіреної довіреності на представництво жінки і (або) чоловіка для подання заяви про реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану; відмова від реєстрації шлюбу; укладення подружжям між собою договорів, які не заборонені законом як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; укладення договору про надання утримання одному з подружжя, в якому визначаються умови, розмір та строки виплати аліментів; акти, що походять від третіх осіб — уповноважених державою суб’єктів, що безпосередніми учасниками сімейних відносин не виступають (а отже, має місце правозастосування), — реєстрація шлюбу; рішення суду про надання права на шлюб особі, яка досягла шістнадцяти років, але не досягла шлюбного віку, за її заявою; рішення суду про надання права на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним; рішення суду про визнання шлюбу недійсним тощо.

6. На підставі проведеного дослідження пропонується внести зміни до

ч. 4 ст. 31 СК України.

7. Важливою засадою правового регулювання сімейних відносин є визнання можливості їх виникнення на підставі юридичного факту, який не передбачено нормою права. Потребує визнання можливість виникнення правовідносин не тільки за тими моделями поведінки, що передбачені нормами права, але й за моделями, які сторони визначають за домовленістю між собою. При цьому за обох варіантів передбачена модель правової поведінки має відповідати вимогам основоположних принципів права (справедливості, свободи, рівності, гуманізму).

8. Договори, що укладаються в сфері сімейних правовідносин, мають ознаки юридичних актів, тобто правомірних дій, спрямованих на встановлення або зміну тих чи інших правових відносин. Відповідно, залежно від мети укладеного договору його може бути віднесено до юридичних фактів, що породжують правовідносини (договір про виплату аліментів), фактів, що змінюють правовідносини (договір про встановлення графіку побачень із дитиною), тощо.

9. Договір у сімейному праві відповідає загальнотеоретичному його розумінню як угоди сторін про встановлення, зміну й припинення прав і обов’язків. Він характеризується: а) вільним волевиявленням учасників, б) їх згодою за всіма істотними аспектами договору, в) рівністю сторін, г) наявністю юридичних гарантій свого виконання, ґ) взаємною відповідальністю сторін за невиконання прийнятих зобов’язань.

10. Сімейно-правовий договір може бути визначено як домовленість між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами про виникнення, зміну та припинення майнових, а в окремих випадках особистих немайнових прав та обов’язків, що обумовлені їх сімейно-правовими зв’язками.

11. Юридичний факт у вигляді договору призводить до виникнення, зміни або припинення індивідуальних правовідносин у межах генерального сімейного правовідношення. Так, правовідношенням є, зокрема, відносини між батьками і дітьми. Воно виникає на підставі такого юридичного факту як народження дитини. У межах цього правовідношення можуть виникати певні більш конкретні індивідуальні правовідносини, такі, наприклад, як відносини щодо утримання дитини, що, зокрема, можуть бути врегульовані договором, тощо.

12. Договори, що виступають юридичними фактами в сфері сімейних правовідносин, мають особливу юридичну природу. Норми Сімейного кодексу України стосовно договорів не моделюються за традиційним для Цивільного кодексу України принципом, коли закон установлює права та обов’язки кожної сторони договору. Тут немає звичного для цивілістики протиставлення боржника та кредитора. Усі без винятку положення Сімейного кодексу України про договори не розводять сторони у різні боки, а навпаки, нібито поєднують їх, тому використовуються вирази на зразок таких: «подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності» (ч. 1 ст. 66 Сімейного кодексу України); «дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою» (ч.

13. Договори як юридичні факти сімейного права мають тягнути за собою виникнення, зміну або припинення індивідуальних правовідносин у межах генерального сімейного правовідношення, а отже, мати своїм предметом сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, а також між бабою, дідом, прабабою, прадідом та онуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком та іншими членами сім’ї. Відповідно, договір у сімейному праві може: конкретизувати норми сімейного права; доповнювати регулювання, межі якого окреслені нормами сімейного права, що прямо вказують на врегулювання відносин шляхом досягнення згоди між їх учасниками і її закріплення в договорі; встановлювати права і обов’язки, відмінні від тих, що передбачені нормами сімейного права, у випадках, коли це прямо допускається; виступати єдино можливою підставою для виникнення індивідуальних сімейних правовідносин; заповнювати прогалини, залишені законодавцем у регулюванні сімейних відносин.

14. На підставі проведеного дослідження пропонується внести зміни до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним і розподіл спільного майна подружжя» № 11 від 21.11.2007 р.

Чинна редакція при розлученні призводить до явно несправедливих наслідків: частка у товаристві під час шлюбу придбається за рахунок спільного майна, але при розлученні єдиним її власником стає той, на кого ця частка булла придбана.

15. Більшість санкцій у сімейному праві є абсолютно визначеними — в них точно вказується вид і міра державного примусу, завдяки чому їх обсяг не може бути ані зменшений, ані збільшений судом. Тому в суду, що розглядає сімейний спір, у таких випадках немає можливості вибору. Однак, покладення на особу заходів державного примусу обумовлюється не тільки наявністю необхідних для цього підстав, але і доцільністю, яка встановлюється судом із врахуванням інтересів неповнолітніх дітей та інших членів сім’ї.