1.3 Процесуально-правова природа справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах

У чинному ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Суди розглядають такі справи в порядку позовного, наказного та окремого проваджень.

У свою чергу, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 234 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

До переліку справ, які розглядаються в порядку окремого провадження, належать справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Зазначені правові приписи щодо окремого провадження як виду цивільного судочинства, його поняття та належність до переліку справ окремого провадження справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, знайшли своє відображення і в п. 3 ч. 2 ст. 20, ч. ч. 1 та 2 ст. 294 проекту ЦПК України.

Аналізуючи вищевказані правові положення як чинного ЦПК України, так і проекту ЦПК України, можна зробити висновок, що законодавець у загальних положеннях ЦПК України визначає однакову мету судової діяльності в усіх видах проваджень, а саме захист прав, свобод чи інтересів.

Отже, виникає питання, яку діяльність здійснює суд у справах окремого провадження, зокрема, у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах - захист чи охорону?

Перш ніж дати відповідь на це запитання, варто визначити поняття «захист» та «охорона», які використовує законодавець, регулюючи цивільний процес.

Так, В. І. Тертишніков зазначає, що зміст захисту прав та охоронюваних законом інтересів слід розуміти як: а) діяльність суду й інших юрисдикційних органів, спрямовану на попередження порушення права та відновлення порушеного права; б) діяльність суду й інших державних органів, спрямовану на підтвердження обставин, від яких залежить виникнення, зміна або припинення безспірного права (наприклад встановлення фактів, що мають юридичне значення); в) здійснення правоперетворюючої правомочності в суді й за допомогою суду; г) здійснення правоперетворюючої правомочності за допомогою інших державних органів; ґ) захист свого права шляхом застосування в передбачених законом випадках і в передбачених законом межах, заходів самозахисту та оперативного впливу [200, с. 11].

З. В. Ромовська також указує, що право на захист з’являється не лише тоді, коли відбувається порушення суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, а й тоді, коли виникає невизначеність відносин, стикаються інтереси правомірно діючих суб’єктів. При цьому вдатися до захисту можливо й у разі загрози порушення права в майбутньому. До вимог такого захисту науковець відносить, зокрема, вимоги про встановлення факту родинних відносин чи реєстрації шлюбу [179, с. 23, 24].

У свою чергу, А. В. Янчук пов’язує захист із можливістю (правомочністю) носія суб’єктивного права усунути саме порушення суб’єктивного права та (або) інтересу носія суб’єктивного права, зумовленого таким правом [252, с.

І. В. Венедиктова зазначає, що «під охороною слід розуміти обсяг законодавчих норм, що забезпечують реалізацію суб’єктивних прав, які ввібрали в себе охоронюваний законом інтерес. Захист, у свою чергу, визначається як спектр дій (не тільки можливих, а й, відповідно до закону, допустимих), які спрямовані на усунення перешкод у реалізації інтересу» [19, с. 194].

Подібне розмежування розглядуваних понять наводить й І. В. Спасибо- Фатєєва, указуючи, що «категорії «охорона» та «захист» є різними за своєю сутністю. Під «охороною» звичайно розуміють «оберігання» від порушення певного блага «права чи охоронюваного законом інтересу», а під «захистом» - можливість захистити від посягань, запобігти порушенню або відновити порушене право. Тобто охорона припускає превентивні засоби відвернення посягань на суб’єктивні права. Натомість захист полягає в правовому реагуванні на правопорушення, яке вже відбулося, він припускає юридичну відповідальність та інші засоби компенсаційно-відновлюваного характеру» [194, с. 151].

Д. В. Горбась, також розмежовуючи вказані поняття, зазначає, що охорона - це сукупність заходів, спрямованих на недопущення порушень суб’єктивного цивільного права, а під захистом слід розуміти сукупність заходів, спрямованих на припинення порушення та відновлення чи визнання порушеного або оспорюваного суб’єктивного цивільного права. У зв’язку з цим ці поняття між собою не поєднуються і не поглинають одне одного» [25, с. 8].

Т. Ц Кашперська, досліджуючи саме справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення у сфері сімейних правовідносин, зазначала, що під час розгляду в порядку окремого провадження відбувається правова охорона сімейних прав та інтересів, що включає і їх захист [70, с. 13].

З цього приводу доречним є також навести точку зору Г. В. Чурпіти, яка вважає, що охоронювані законом інтереси поряд із суб’єктивними правами є об’єктом самостійного або «паралельного» судового захисту в порядку

непозовного судочинства (зокрема, у порядку окремого провадження).

Однак видається, що до завдання саме адміністративного судочинства належить захист прав особи від порушень з боку органів державної влади. Таким чином, у разі протиправної відмови відповідного компетентного органу посвідчити певний сімейний юридичний факт, особа має право звернутися за захистом свого права до відповідного суду в порядку адмінстративного судочинства, тому й не можна в такому випадку говорити про порушення охоронюваного законом сімейного інтересу особи.

Водночас правомірна відмова відповідного компетентного органу повторно посвідчити певний сімейний юридичний факт є лише здійсненням таким органом своїх повноважень у межах його компетенції, охоронюваний законом сімейний інтерес особи в цьому разі не порушується, він не може бути здійснений, а отже й не підлягає захисту.

На підставі викладеного та проаналізувавши вищенаведені думки вчених, видається, що обґрунтованим є підхід розмежування понять захисту та охорони. Тому під захистом слід розуміти діяльність спрямовану на відновлення та забезпечення вже порушеного, невизнаного чи оспорюваного права. Водночас охорона - це діяльність, яка спрямована на створення умов для здійснення юридичного інтересу. Під юридичним інтересом у цьому разі слід розуміти як охоронюваний законом інтерес (у тому числі сімейний), так і суб’єктивне право, адже в цілому юридичний інтерес особи отримати певне благо може бути здійснений як за допомогою суб’єктивних прав, якими особа вже володіє, так і шляхом здійснення охоронюваного законом інтересу, що надасть особі змогу в майбутньому набути відповідних суб’єктивних прав (і не лише сімейних).

Тому слід одразу відзначити, що, досліджуючи справи окремого провадження (у тому числі справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах), мова може йти лише про охорону прав та інтересів особи. Адже метою заявника у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні є здійснення його суб’єктивних прав у майбутньому на підставі рішення суду про встановлення такого факту. Отже, у таких справах немає об’єкту захисту, адже суб’єктивні права, які ще не виникли, не можуть бути й порушені.

Тепер видається за можливе визначити і об’єкт охорони у справах окремого провадження та у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, як їх складової.

У ЦПК Української РСР 1963 р. було передбачено, що законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ у спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Згідно з ч. 1 ст. 4 цього Кодексу всяка заінтересована особа була вправі в порядку, установленому законом, звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

На відміну від чинного ЦПК України, у ЦПК Української РСР 1963 р. було відсутнє визначення окремого провадження, як наслідок, не визначався й характерний предмет судової діяльності в таких справах. А в ст. 254 цього Кодексу закріплювався лише перелік справ, які суд розглядав у порядку окремого провадження.

На підставі викладеного видається, що у ЦПК Української РСР 1963 р.

Так, К. С. Юдельсон вважав, що окреме провадження характерне тим, що предметом судової діяльності є захист охоронюваних законом інтересів громадян. При цьому йдеться про ті інтереси, які пов’язані із виникненням, зміною, припиненням суб’єктивних прав, їх наявністю та можливістю здійснення [245, с. 281].

У свою чергу, Д. М. Чечот зазначав, що потреба в забезпеченні юридичного інтересу, який полягає в констатації певного юридичного факту, існує в будь-якій державі. У справах окремого провадження «охоронюваний законом інтерес» заявника полягає лише у встановленні існування певного юридичного факту (події, дії чи стану).

Таким чином, справи окремого провадження характеризує захист «охоронюваного законом інтересу», а не суб’єктивного права. В одних справах окремого провадження мова йде про встановлення події чи дії, в інших - про встановлення певного юридичного стану особи чи майна. Встановлення юридичного факту-дії відбувається у випадках встановлення фактів реєстрації шлюбу, розлучення; факт-стан констатується під час встановлення фактів знаходження на утриманні, родинних відносин [235, с. 14, 16-18].

У свою чергу, П. Ф. Єлісейкін стверджував, що предметом судової діяльності виступають або матеріальні правовідносини, або юридичні факти, що зумовлює поділ справ на різні види проваджень [45, с. 5].

Одразу вбачається за необхідне не погодитися з науковцем, хоча предметом судової діяльності у справах окремого провадження дійсно є лише встановлення фактів, що мають юридичне значення, то в порядку позовного провадження суд розглядає не лише матеріальні правовідносини, а й юридичні факти в тому числі. Адже юридичні факти є підставою виникнення, зміни та припинення матеріальних правовідносин. Суд, розглядаючи та вирішуючи справу в порядку позовного провадження, не лише встановлює наявність або відсутність певних юридичних фактів, а й вирішує спір про матеріальне право, зумовлений відповідними юридичними фактами.

П. Ф. Єлісейкін також зазначав, що необхідність у судовому захисті може бути наслідком того, що в заінтересованої особи немає документів, якими б підтверджувались факти, що обґрунтовують виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав, тобто юридично значимі факти. Така обставина зумовлює відповідний юридичний інтерес.

Юридичний інтерес полягає у використанні не одного суб’єктивного права, а цілої групи прав, володільцем яких стає особа, будучи суб’єктом тих чи інших правовідносин. Метою захисту такого інтересу є також здійснення суб’єктивних прав, але лише в кінцевому підсумку - він (захист) слугує передумовою здійснення прав, тоді як в позовному провадженні сам інтерес захищається шляхом відновлення порушеного права. Юридичний інтерес у цьому разі може бути захищений шляхом встановлення наявності (або відсутності) юридичних фактів.

Разом із тим відсутній документ інколи підтверджує безпосередньо не власне юридичний факт, а іншу подію, яка є доказом. У таких випадках мова йде про встановлення не юридичних, а доказових фактів.

Як наслідок, П. Ф. Єлісейкин вважав, що предметом захисту в окремому провадженні є юридичні інтереси, в основі цього захисту знаходиться визначення (уточнення) правового стану особи в окремих матеріальних правовідносинах. А засобом захисту охоронюваних законом інтересів у порядку окремого провадження є встановлення фактів, що мають юридичне, а інколи - доказове значення, оскільки відсутній документ підтверджує безпосередньо не сам юридичний факт, а іншу подію, яка є його доказом [43, с. 6-9].

Із цього приводу варто зауважити, що навряд чи можливо визначати окремим засобом захисту охоронюваних законом інтересів в таких справах також доказові факти. Дійсно, наприклад, у справах про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення відповідні свідоцтва будуть лише доказом певного юридичного факту. Тим не менше, предметом судового розгляду в такому випадку буде встановлення факту саме реєстрації відповідної події або дії, а не засобом їхнього доказування - доказом у даній справі. Тому в одній і тій самій цивільній справі певний факт не може бути і предметом, і засобом доказування.

Аналізуючи вищенаведені думки радянських учених-процесуалістів, можна зробити висновок, що вони визначали предметом судової діяльності у справах окремого провадження саме захист і лише охоронюваних законом інтересів.

Однак, інші радянські науковці зазначали, що окреме провадження, як і позовне, слугує цілям захисту як суб’єктивних прав, так і охоронюваних законом інтересів. У залежності від характеру охоронюваного законом інтересу і перешкод до його здійснення в порядку окремого провадження встановлюються юридичні факти двоякого роду: факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій, і факти, які самі по собі не тягнуть за собою такого роду наслідків, але набувають юридичну значимість у силу того, що дія, яка створює зміст встановлюваного юридичного факту, була направлена на реєстрацію відповідними органами тієї чи іншої події або дії [193, с. 230-231; 115, с. 11].

Слід частково погодитися з такою точкою зору, адже дійсно предметом судової діяльності у справах окремого провадження може бути встановлення юридичних фактів, пов’язаних із неоспорюваними суб’єктивними правами заявника, наприклад, - справи про усиновлення, у яких суд вирішує питання про суб’єктивні права осіб.

Такої позиції притримуються й сучасні українські науковці-процесуалісти. Наприклад, Р. М. Мінченко вважає, що, загалом, предмет судового захисту у справах окремого провадження необхідно розуміти і як суб’єктивне право заінтересованої особи, так і охоронюваний законом інтерес заявника і заінтересованої особи. Але необхідно визначати предмет судового захисту залежно від категорії справ окремого провадження і прийнятого рішення в цій справі й, в основному, все ж таки, предметом судового захисту у справах окремого провадження є охоронюваний законом інтерес [120, c. 15].

Або Ю. С. Червоний зазначає, що метою окремого провадження може бути як охорона інтересів заявника і заінтересованих осіб, так і захист прав заінтересованої особи (наприклад у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи тощо) [26, с. 302].

Таким чином, охороні у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, підлягає лише інтерес. Такий висновок зумовлений тим, що звернення особи до суду із заявою про встановлення одного із фактів, передбачених у п. п. 1, 2, 4 та 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, зумовлене саме охоронюваним законом інтересом особи. Так, у разі встановлення такого факту рішенням суду заявник зможе здійснити в майбутньому свої суб’єктивні права, пов’язані із цим інтересом, які на момент звернення заявника до суду ще не виникли, а, відповідно, і не підлягають захисту (як уже зазначалось вище). Крім того, у своєму рішенні про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, суд не вирішує питання про вказані суб’єктивні права, а лише підтверджує наявність юридичного факту, пов’язаного з такими правами.

Тому видається, що предметом судової діяльності у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні є охорона інтересів заявника шляхом підтвердження обставин, від яких залежить виникнення, зміна або припинення його суб’єктивних прав.

Зробивши висновок, що в таких справах предметом судового діяльності є саме охорона інтересу, а не суб’єктивного права, необхідно охарактеризувати поняття такого інтересу.

Так, С. І. Запара вважає, що «інтерес» є правовою категорією, що:

1) виражає суб’єктивний легітимний намір здобути матеріальне та нематеріальне благо;

2) може виступати самостійним об’єктом судового та іншого захисту [61, c. 137].

Д. М. Чечот зазначає, що воля особи певним чином у кінцевому результаті визначається інтересами цієї особи. Однак не варто робити висновок, що інтерес становить зміст (суть) суб’єктивного права, по-перше, і що вольовий зміст не має значення для суб’єктивного права, по-друге.

Тому інтерес є поняттям повністю самостійним і таким, що перебуває за межами суб’єктивного права як його передумова і мета, і одночасно може бути і метою інших правових засобів, крім суб’єктивного права. Як наслідок, будучи передумовою виникнення і метою здійснення суб’єктивного права, соціальний інтерес не повинен розглядатися як суть суб’єктивного права.

Науковець наголошує, що не кожен соціальний інтерес має юридичний характер. Юридичний інтерес виникає на основі соціального інтересу і відповідної норми об’єктивного права. Норма права конкретизує соціальний інтерес, визначаючи ті суб’єктивні права та обов’язки, які може набути заінтересована особа. З точки зору свого виникнення юридичний інтерес має, таким чином, як об’єктивні (соціальний інтерес), так і суб’єктивні (воля законодавця) передумови. Це дає можливість визначити юридичний інтерес як виникаючу на підставі соціального інтересу і норми права можливість (чи наявність) набуття або втрати суб’єктивних прав та обов’язків [236, с. 34-37].

Ураховуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що здійснення особою свого суб’єктивного права приводить до реалізації інтересу, який був передумовою такого права. Однак у певних випадках юридичні інтереси особи не можуть бути забезпечені за допомогою суб’єктивного права, адже такий інтерес не зумовлює певне суб’єктивне право. Тим не менше, вказані інтереси також потребують охорони, закріпленої в нормах об’єктивного права. Тому законодавець вирішив здійснювати охорону таких інтересів в особливому порядку окремого провадження.

Тому необхідно чітко розмежовувати «юридичний інтерес» і «охоронюваний законом інтерес». Поняття юридичного інтересу є ширшим, адже до його складу входять не лише охоронювані законом інтереси, а й суб’єктивні права. Дійсно, у зв’язку з наявності юридичного інтересу особа звертається до суду як із позовом у справах позовного провадження, так із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні. Однак у таких справах окремого провадження суд не встановлює зміст правовідносин, у них також відсутня вимога заявника до заінтересованої особи. У справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні суд тільки встановлює наявність чи відсутність юридичних обставин, які складають відповідні сімейно- правові факти. Таким чином, суд у вказаних справах лише реалізує охоронюваний законом інтерес особи шляхом встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах (події, дії чи стану). У майбутньому заявник може здійснити свої суб’єктивні права, пов’язані із встановленим фактом, на підставі рішення суду про його встановлення поза межами судової форми шляхом звернення до відповідних органів державної влади.

При цьому варто погодитися з І. В. Венедиктовою, що терміни «законний інтерес» та «охоронюваний законом інтерес» є тотожними, адже саме законність зумовлює існування вказаної категорії інтересу і надання інтересу законної охорони [17, с. 159]. Охоронюваний законом інтерес, як зазначає науковець, є певною мірою узагальнюючою категорією, з якою пов’язуються всі інтереси, що не суперечать чинному законодавству і, які не знайшли свого відображення в суб’єктивних правах, але мають значення для кожного конкретного суб’єкта правовідносин при набутті певного матеріального або нематеріального блага [18, с. 136]. Водночас Л. В. Красицька слушно зауважує, що правовій охороні підлягає лише той інтерес, який визнаний законом як об’єкт захисту, тобто законний інтерес. Якщо ж особа має інтерес, що не визнаний законом, він не підлягає правовій охороні [86, с. 369].

В. Є. Гукасян стверджує, що предметом судового захисту у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, слугує інтерес заявника, який має матеріально-правовий характер, але за своїм змістом дещо інший, чим інтерес позивача в позовному провадженні. Та визначає охоронювані законом інтереси як соціальні потреби, взяті законом під свою охорону не шляхом надання їх носіям суб’єктивних матеріальних прав, а надання їм (або іншим особам) права вдатися до судової або інших правових форм захисту [31, с. 33, 38 ].

Необхідно додати, що Д. М. Чечот вважає, що охоронюваний законом інтерес є інтересом матеріальним, виникає у зв’язку з дією норми матеріального права, отримуючи від неї прямий чи побічний захист, який застосовується в ході цивільного процесу чи в іншому порядку. Що стосується процесуального інтересу, то процесуальні інтереси опосередковуються в суб’єктивних правах та обов’язках учасників цивільного процесуального правовідношення. Тому необхідно мати на увазі, що визначене законом поняття «охоронюваний законом інтерес» стосується матеріально-правового, а не процесуального інтересу [236, с. 43].

Однак, на думку В. П. Грібанова, можливість звернення за захистом інтересу не спирається на матеріальне суб’єктивне цивільне право, а являє собою суб’єктивне право процесуально-правового порядку [28, с. 202-203].

З цього приводу необхідно зазначити, що процесуальний інтерес як у позивачів, так і заявників є загалом однаковим: правова оцінка матеріальних правовідносин і (або) юридичних фактів (у справах окремого провадження) шляхом розгляду та вирішення цивільної справи судом, а, у свою чергу, предмет судової діяльності - різний. У справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, - матеріальний охоронюваний законом сімейний інтерес, передбачений у ч. 1 ст. 18 СК України, задоволення якого, шляхом підтвердження наявності певного факту в рішенні суду, забезпечить можливість реалізувати суб’єктивне право, зумовлене таким фактом.

Аналізуючи поняття охоронюваного законом інтересу, важливо розглянути рішення КС України від 01 грудня 2004 р. у справі № 1-10/2004 [166] щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес), у якому вказано, що інтерес, який, на відміну від інтересу в широкому розумінні, перебуває виключно в логічно-смисловому зв’язку із суб’єктивними правами, але прямо ними не опосередковується, тобто виходить за межі останніх. У такому значенні слово «інтерес» застосовується в Конституції України, у ч. 1 ст. 4 ЦПК України і в багатьох законах та інших нормативно-правових актах.

У цьому рішенні суду вказано, що особливого значення набуває чітке розмежування понять «інтерес» (у вузькому розумінні) і «суб’єктивне право», логічно-смисловий зв’язок між якими є очевидним: і те, й інше опосередковується об’єктивним правом, гарантується та охороняється державою тощо.

Отже, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України в логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Таким чином, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України в логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований в суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

У свою чергу, І. В. Венедиктова визначає охоронюваний законом інтерес як «усвідомлене суб’єктом права домагання отримати певне матеріальне (нематеріальне) благо або змінити правовий статус, що спонукає суб’єктів права вчиняти конкретні дії чи, навпаки, утримуватися від них, знаходиться в правовму полі та забезпечене в реалізації підтримкою держави, здійснюється у формі дозволу і відбивається в конкретних правовідносинах» [16, с. 3-4].

Досліджуючи правову природу справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, необхідно зазначити, що до набуття чинності ЦПК Української РСР 1963 р. та закріплення вказаного вище переліку, справи, які розглядалися судами в порядку окремого провадження, були достатньо різні за спрямованістю та правовою природою. Тому С. Н. Абрамов, на нашу думку, з метою систематизації, поділив їх на чотири категорії. До першої категорії належали справи, під час розгляду яких завдання суду полягало в підтвердженні в безспірному, односторонньому порядку на підставі встановлених фактів і відповідно до норм матеріального права суб’єктивних громадянських прав заявника. Пізніше науковець до цієї групи відніс такі справи: а) встановлення фактів, що мають юридичне значення; б) визнання особи безвісно відсутньою й оголошення безвісно відсутнього померлим; в) викличне провадження; г) про третейські записи і рішення [2, с. 289-291]. До другої категорії - скарги на дії нотаріальних органів. Третя категорія - це справи за скаргами на неправильність у списках виборців. До четвертої категорії були віднесені підвідомчі суду на підставі закону від 11 квітня 1937 р. справи про недоїмки та штрафи [3, с. 5-7].

Із цієї класифікації С. Н. Абрамова дійсно можна зробити висновок про неоднорідність справ, які розглядалися в порядку окремого провадження. До того ж, не всі зазначені справи були безспірними. Як наслідок, упродовж тривалого періоду часу науковцями не було сформульовано визначення цього виду провадження.

Уперше Л. І. Поволоцький, Б. А. Лисковець і А. С. Соминський визначили окреме провадження як вид радянського цивільного процесу, який належить до певних, точно вказаних у законі категорій справ, в яких суд або вирішує спір, але не про право цивільне, або встановлює факти, що мають юридичне значення.

У свою чергу, ці науковці поділили справи окремого провадження на дві групи: 1) справи, у яких суд розглядає спір про право, але не про право цивільне; 2) справи, у яких суд не вирішує спір про право, а лише встановлює юридичні факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих або майнових прав громадян (власне справи окремого провадження) [125, с. 11-12].

Видається, що таке визначення та розмежування розглядуваних справ зумовлене лише чинним на той момент законодавством, але не пояснює особливу правову природу справ, які розглядалися в порядку окремого провадження, тобто науковці намагалися лише формально класифікувати справи окремого провадження на підставі чинного на той час цивільного процесуального законодавства, а не їх особливої правової природи.

Таким чином, важливо визначитися із поняттям спору про право (як класифікуючої ознаки) та про який саме спір йдеться у справах окремого провадження: лише про право чи й про факт. Дослідження наведеного питання має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки згідно з ч. 6 ст. 235 ЦПК України, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (таке положення відображене й у ч. 6 ст. 295 проекту ЦПК України). Отже, виникнення спору про право в окремому провадженні зумовлює процесуальні наслідки - припинення розгляду справи в такому провадженні.

Так, М. Д. Матієвський зазначав, що спір про право - це протиріччя юридично зацікавлених осіб з приводу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, які виникли за відсутності можливості примусового їх виконання окрім як за рішенням правоохоронних органів, і заявлені заінтересованою особою в певному порядку, визначеному законом [109, с. 13].

О. А. Мельников, досліджуючи окреме провадження, визначав його як безспірне та вказував, що всі особисті й майнові права громадян, їх виникнення, зміна або припинення закон завжди пов’язує з певними обставинами (юридичними фактами). У свою чергу, юридичні факти завжди зумовлюють ті або інші суб’єктивні права. Як наслідок, з одного боку, у громадян не може бути яких-небудь особистих або майнових прав, не зумовлених певними юридичними фактами, а з другого, - жодний факт не може бути юридичним, якщо він не тягне за собою за законом виникнення, зміну чи припинення особистих або майнових прав громадян. Це говорить про те, що виникнення спору про юридичний факт завжди зумовлює виникнення спору про зумовлене ним право, і їх не можна роз’єднати, оскільки судове встановлення того чи іншого юридичного факту здійснюється не як самоціль, не заради самого факту, а заради тих прав, які нерозривно пов’язані з цим фактом [110, с. 7, 11]. П. Ф. Єлісейкін указував, що встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження може мати місце лише за відсутності спору про достовірність факту, а в іншому випадку, установлення факту повинне здійснюватися судом у загальнопозовному порядку [45, с. 6, 9].

З цього приводу Г. К. Крючков доречно зауважив, якщо виходити з того, що окреме провадження по встановленню фактів - провадження безспірне, то можна дійти явно неправильного висновку, ніби існує ще якась особлива категорія позовів про визнання юридичних фактів, тобто позовів, які пред’являються за відсутності спору про право цивільне [87, с. 33].

У свою чергу, В. Д. Кайгородов також слушно вказав, що юридичні факти з позиції їх об’єктивного існування не можуть розглядатися як безспірні, тобто очевидні. До дослідження та оцінки судом і до ухвалення рішення питання про їх існування не є безспірним. У зв’язку з цією обставиною під час розгляду справи даної категорії може виникнути спір про існування або неіснування встановлюваного факту [66, с. 12].

Також варто погодитися із М. М. Ясинком, який вважає, що «в окремому провадженні може мати місце конфлікт інтересів, який не є правом, оскільки інтереси заявника і заінтересованої особи реально не перетинаються» [258, с. 6].

Дійсно, окреме провадження не безспірне, адже в межах такого провадження допускається спір, але лише спір про факт. Заінтересовані особи (їхні представники) можуть заперечувати існування факту, що має юридичне значення оспорювати докази, подані заявником у справі про встановлення даного факту, що має юридичне значення, зокрема, у сімейних відносинах. Однак заява про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження може бути залишена без розгляду на підставі ч. 6 ст. 235 ЦПК України лише в тому разі, якщо встановлення такого факту безпосередньо пов’язане із необхідністю вирішення спору про право. Таке твердження видається цілком обґрунтованим, адже заінтересовані особи в окремому провадженні не наділені необхідним обсягом процесуальних прав для свого захисту проти заявленої до суду вимоги.

При цьому, розглядаючи саме справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні варто наголосити, що спір про право в таких справах не обмежується лише спором про право сімейне. Так, заявник може звернутися до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин з метою підтвердити своє право на спадкування, яке заперечують інші спадкоємці. У такому разі буде вже йтися про спір про право цивільне. Таким чином, у кожному випадку виникнення спору про право суд зобов’язаний залишити заяву без розгляду на підставі ч. 6 ст. 235 ЦПК України.

У свою чергу Д. М. Чечот указував, що окреме провадження іноді характеризується як «безспірне». Із таким твердженням, зазначав науковець, не можна погодитись. Оскільки факт, який встановлюється в порядку окремого провадження, не є очевидним, тому на розгляді суду можуть з’явитися суперечливі докази, протилежні судження відносно існування факту тощо. У всіх подібних випадках суд повинен переконатися в існуванні чи неіснуванні фактів, перевіривши і зіставивши докази, виявивши протиріччя в судженнях заінтересованих осіб, тобто фактично усунути «спірність» фактів та обставин, які встановлюються [235, с. 19].

Суд встановлює, як правило, факти, які мали місце в минулому, і завжди на підставі перевірки і дослідження доказів. У такому разі можна говорити про спірність фактів, установлених судом. Навіть у звичайних справах про встановлення юридичних фактів ці факти не можна розглядати як «очевидні», тобто не можна характеризувати окреме провадження як «безспірне». Як наслідок, науковці вважають, що в окремому провадженні немає «спору про право», але спір про самі фактичні обставини справи можливий [3, с. 10; 235, с. 20; 67, с. 20; 7, с. 5; 120, с. 14].

Однак О. А. Мельников зазначає, що погодитися з цими авторами не можна тому, що вони виходять із помилкової думки про те, що виникнення спору про факт не обов’язково тягне за собою спір про право, що можуть бути спори лише про факт без спору про право. Поняття «спір» у процесуальному змісті не обов’язково передбачає взаємні претензії і словесні суперечки сторін між собою, тобто спір у загальноприйнятому розумінні цього слова. Цих претензій і суперечок може і не бути, а перешкода для здійснення права може виявлятися не в поведінці однієї із сторін правовідносин, а в такому стані цивільних правовідносин, коли можливість здійснення права пов’язана з рішенням суду [110, с. 21].

Якщо погодитися із вищенаведеною думкою науковця і припустити, що виникнення спору про факт завжди тягне за собою спір про право, то постає питання доцільності окремого провадження взагалі. Адже a priori у справах окремого провадження, у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, ставиться під сумнів існування такого факту. Як, наприклад, утрачені або знищені архівні матеріали, чи порядок реєстрації юридичного факту, не встановлений законодавством, тобто заявник потребує судового підтвердження існування певного юридичного факту, який не є очевидним (безспірним). Як наслідок, у кожній справі, яка розглядається в порядку окремого провадження, виникає спір про факт, а, як наслідок, спір про право, якщо слідувати зазначеному вище твердженню О. А. Мельникова.

Крім того, у такому разі заперечення заінтересованих осіб з приводу очевидності (безспірності) факту (спір про факт) зумовить виникнення спору про право, тобто, якщо підтримати думку О. А. Мельникова, такі особи змінять свій процесуальний статус на відповідачів. А відповідач - це особа, до якої позивач через суд звертає свої позовні вимоги про порушення, невизнання чи оспорювання його прав, свобод чи інтересів. Однак жодних позовних вимог у випадку, що розглядається, у заявника немає.

Як наслідок, слід погодитися із О. К. Юрченком, який вважає, що неможливо ототожнювати вирішення спору про право із установленням достовірності факту, та підміняти спір про право спором про факт, тоді як ці явища, незважаючи на їх залежність, далеко не тотожні. Ні в кого не викликає сумніву, що в результаті встановлення безспірного юридичного факту може виникнути спір про володіння правом, зумовлений встановленням цього факту. Але, з іншого боку, навіть встановлений в результаті спору юридичний факт, після його встановлення, може не викликати ніякого спору про право, пов’язаного із цим фактом [246, с. 72-74].

Дійсно, встановлення особою певного юридичного факту в порядку окремого провадження може бути підставою для здійснення її суб’єктивних прав. Однак, по-перше, таке суб’єктивне право особа може і не реалізувати. По-друге, за наявності спору про юридичний факт мова йде лише про наявність чи відсутність цього факту та його доведеність, а не про право, зумовлене таким фактом.

Крім того, варто наголосити, що важливо відрізняти встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження та позов про визнання. У справах окремого провадження суд не досліджує права та обов’язки заявника, та, відповідно, їх не підтверджує. Адже, розглядаючи і вирішуючи справу про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, у порядку окремого провадження, суд лише підтверджує наявність чи відсутність такого факту, для того щоб інші органи вчинили необхідні дії на підставі рішення суду. Водночас суд, розглядаючи позов про визнання, вирішує матеріально-правовий спір між сторонами, а у своєму рішенні вказує на наявність чи відсутність між позивачем та відповідачем матеріальних правовідносин.

До того ж хотілося би зазначити, що для законодавства інших країн світу також є характерним віднесення до судової юрисдикції справ, у яких відсутній спір про право: зокрема, у Німеччині - справи про ведення земельного кадастру, встановлення опіки тощо; у Франції - розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, про усиновлення; у Норвегії - офіційна експертиза розміру шкоди, у випадках визначених законом [62, с. 62; 42, с. 28]. І лише для країн - колишніх республік СРСР характерним є встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема і в сімейних відносинах, у порядку окремого провадження. Наприклад, відповідно до ст. 364 ЦПК Республіки Білорусь суд розглядає справи про встановлення таких фактів: родинних відносин осіб; перебування осіб на утриманні; реєстрації, зокрема, усиновлення, шлюбу, розлучення; перебування у фактичних шлюбних відносинах у встановлених законом випадках, якщо реєстрація шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану не може бути здійснена внаслідок смерті одного з подружжя [116, с. 519].

Таким чином, суд, розглядаючи справи окремого провадження, у тому числі справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, не вирішує питання про права та обов’язки осіб, які беруть участь у такій справі, а лише встановлює наявність чи відсутність фактів, які зумовлюють виникнення, зміну чи припинення прав заявника. Крім того, рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема в сімейних відносинах, не замінює собою документів, що видають відповідні органи, а є лише підставою для їх одержання (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 5 [139, с. 270]).

Однією із класифікуючих ознак (особливостей) окремого провадження також є суб’єктний склад осіб, які беруть участь у справі [38, с. 39].

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 26 та ч. 4 ст. 235 ЦПК України (ч. 3 ст. 43, ч. 4 ст. 295 проекту ЦПК України) суд розглядає справи окремого провадження за участю заявника і заінтересованих осіб, їхніх представників. А також у таких справах можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Отже, заявник у справах окремого провадження - це особа, на охорону неоспорюваних прав та інтересів якої відкривається провадження у справі та розпочинається цивільний процес.

Знову ж таки варто зазначити, що об’єктом охорони саме у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, буде лише законний інтерес. Тому видається, що заявником у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, є особа, яка як учасник сімейних відносин, звертається до суду з вимогою про охорону свого законного інтересу шляхом ухвалення рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах.

Г. О. Світлична визначає такі головні ознаки заявника: наявність юридичної заінтересованості, зумовленої правовим зв’язком суб’єктивних прав цієї особи з фактом чи станом, що встановлюється судом; можливість реалізації суб’єктивного права, що належить особі, тільки після встановлення судом цього юридичного факту або стану; поширення на нього правових наслідків набрання рішенням суду законної сили [185, с. 8].

У свою чергу, заінтересовані особи у справах окремого провадження - це особи, на суб’єктивні права чи обов’язки яких можуть вплинути межі законної сили рішення суду про встановлення певного юридичного факту.

У процесуальній літературі визначальними ознаками заінтересованих осіб називають: а) характер юридичної заінтересованості (особистий або державний), який залежить від правової мети участі в процесі та зумовлений тим, що їх правовідносини із заявником пов’язані зі встановленням судом юридичного факту чи стану; б) правові наслідки, які настають або можуть настати у зв’язку зі встановленням цього юридичного факту чи правового стану, що впливають на суб’єктивні права або (і) обов’язки даної особи [185, с. 8-9].

Коло заінтересованих осіб визначається на підставі взаємовідносин із заявником у зв’язку з обставинами, що підлягають встановленню і, які можуть вплинути на їхні права та обов’язки [81, с. 46].

П. П. Заворотько та М. Й. Штефан, Г. О. Світлична залежно від мети встановлення певного юридичного факту заінтересованими особами у справах окремого провадження визначають: а) осіб, правовідносини яких із заявником залежать від факту, що підлягає встановленню, а також від мети його встановлення; б) організації та установи, які за законом повинні були засвідчити юридичний факт та видати відповідний документ, але з певних причин цього не зробили, і здійснити це вже неможливо; в) організації та установи, у яких заявник має намір реалізувати рішення суду про встановлення юридичного факту [185, с. 20; 47, с. 42-43].

З приводу останньої групи осіб, С. Я. Фурса зазначає, що вони особистої чи державної заінтересованості в результатах справи не мають і на хід судового розгляду не впливають. Тому відносити ці органи до заінтересованих осіб неправильно, адже цим органам не надано право представляти державні інтереси та вони мають вчиняти дії лише відповідно до їх компетенції [231, с. 522].

Однак убачається за можливе не погодитися із наведеною думкою науковця. Так, видається, що саме дії, віднесені законодавством до їх компетенції, визначають характер їх заінтересованості - сприяти ухваленню законного та обґрунтованого рішення суду, яке вони будуть зобов’язані в подальшому виконати.

М. М. Ясинок, погоджуючись із вищенаведеною класифікацією, наголошує, що із прийняттям нового ЦПК України, коло заінтересованих осіб стало значно розширеним. Тепер до таких осіб можна віднести органи, які своєю діяльністю покликані сприяти захисту інтересів неповнолітніх осіб, органи місцевого самоврядування, коли вони захищають інтереси конкретних фізичних осіб чи невстановленого їх кола, наприклад місцевої громади. Отже, заінтересовані особи у справах окремого провадження мають свій особистий чи опосередкований інтерес, який вони захищають, і такий захист пов’язується як з активною, так і з пасивною процесуальною позицією таких осіб [257, с. 57].

У свою чергу, С. Я. Фурса класифікує заінтересованих осіб у справах окремого провадження залежно від їх ставлення до встановлення юридичного факту в суді таким чином: «особи, які позитивно ставляться до встановлення даного факту в суді; особи, ставлення яких до встановлення цього факту в суді невизначено: особи, які негативно ставляться до встановлення даного факту в суді, але не мають обґрунтованих заперечень; особи, які негативно ставляться до встановлення даного факту в суді та які мають обґрунтовані заперечення» [217, с. 37-38].

Видається, якщо класифікувати заінтересованих осіб у справах окремого провадження саме залежно від їх ставлення до встановлення юридичного факту в суді, то слід їх визначати як: 1) осіб, які позитивно ставляться до встановлення даного факту в суді (наприклад другий з подружжя, якщо встановлюється факт реєстрації шлюбу); 2) осіб, ставлення яких до встановлення цього факту в суді невизначено (наприклад органи ДРАЦСу); 3) осіб, які негативно ставляться до встановлення даного факту в суді (наприклад жінка, яка не визнає проживання однією сім’єю без шлюбу із заявником).

Із запропонованих науковцями класифікацій можна зробити висновок, що коло заінтересованих осіб у справах окремого провадження і відповідно у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, є досить широким. При цьому як заявник стикається з питанням, яких із цих осіб слід указати в заяві про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, так і суд повинен визначити чи вплине залучення до участі у справі певних заінтересованих осіб на всебічне та повне дослідження обставин справи і ухвалення законного та обгрунтованого рішення. Видається, що саме у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, необхідність залучення до участі у справі певної заінтересованої особи зумовлена наявністю сімейних відносин між нею та заявником, залучення заінтересованої особи в цьому разі є обов’язковим. Залучення ж усіх інших заінтересованих осіб у таких справах є факультативним.

Таким чином, якщо класифікувати заінтересованих осіб у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, за критерієм обов’язковості їх залучення до участі у справі, то ними є: 1) фізичні особи, залучення яких до участі у справі є обов’язковим (це особи, які пов’язані із заявником сімейними відносинами, і на їх права, інтереси та обов’язки може вплинути рішення суду); 2) особи, залучення яких до участі в справі є факультативним (це особи, які не пов’язані із заявником сімейними відносинами - уповноважені органи влади, нотаріуси, які відмовили у засвідчені юридичного факту, органи та особи, які будуть залучені до реалізації рішення суду).

Також необхідно звернути увагу на процесуальний статус заінтересованих осіб у справах окремого провадження загалом та у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах зокрема. Видається, що саме здійснення суб’єктивного права заявника, пов’язаного зі встановленням судом певного юридичного факту, впливатиме на права та обов’язки заінтересованих осіб. А тому, насамперед, вони особисто заінтересовані вступити у вже розпочату заявником справу, або ж сам заявник може вказати певну особу як заінтересовану. До того ж і суд, виконуючи правові приписи, закріплені в п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України ( п. 4 ч. 2 ст. 198 проекту ЦПК України) та положенні п. 5 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 [139, с. 266] може залучити до участі в такій справі певну особу як заінтересовану.

У свою чергу, у ч. ч. 1, 2 та 3 ст. 35 ЦПК України (аналогічні положення закріплені й у ч. ч. 1 та 3 ст. 54 проекту ЦПК України) закріплено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо суд при прийнятті позовної заяви, здійсненні провадження у справі до судового розгляду або під час судового розгляду справи встановить, що судове рішення може вплинути на права і обов’язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Таким чином, по-перше, рішення суду у справі позовного провадження може вплинути на права третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, або обов’язки щодо однієї із сторін, як і у справах окремого провадження (у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах) рішення суду про встановлення певного юридичного факту може вплинути на суб’єктивні права чи обов’язки заінтересованих осіб. По-друге, як і треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, у справах позовного провадження, так і заінтересовані особи у справах окремого провадження можуть вступити у справу за власною ініціативою або ж за ініціативою позивача (заявника) чи суду.

На підставі викладеного та аналізу ч. ч. 1, 2, 3 ст. 35 ЦПК України можна зробити висновок, що за своїм процесуальним статусом заінтересовані особи у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні подібні до третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору у справах позовного провадження. Варто також додати, що інтереси заінтересованої особи можуть як суперечити, так і збігатися з інтересами заявника.

Однак видається за доцільне застосувати положення про можливість залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за клопотанням інших осіб, які беруть участь у справі, і до справ окремого провадження. Мається на увазі, що наявні всі підстави наділити заінтересованих осіб у справах окремого провадження, зокрема про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, правом подавати клопотання про залучення до участі в таких справах інших заінтересованих осіб.

Таким чином, хоча як у ч. 3 ст. 235 ЦПК України, так і в ч. 3 ст. 295 проекту ЦПК України і передбачено, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, але відсутні правові підстави поширювати положення, які стосуються процесуального статусу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору у справах позовного провадження на заінтересованих осіб у справах окремого провадження без закріплення у ЦПК України відповідних правових приписів. Так, оскільки законодавець передбачив інститут третіх осіб лише у справах позовного провадження і відокремив суб’єктний склад осіб, які беруть участь у справах позовного провадження від суб’єктного складу осіб, які беруть участь у справах окремого провадження, то видається за необхідне закріпити особливості процесуального статусу заінтересованих осіб у справах окремого провадження у главі 1 розділу IV ЦПК України. Визначення у ЦПК України порядку залучення заінтересованих осіб до участі у справі окремого провадження, зокрема про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, сприятиме належному відправленню правосуддя та охороні прав не лише заявника, а й заінтересованих осіб, розглядаючи такі справи, суддя діятиме на підставі норми права прямо передбаченої в цивільному процесуальному законодавстві.

Тому ч. 4 ст. 235 ЦПК України слід доповнити реченнями такого змісту: «Заінтересовані особи можуть вступити у справу окремого провадження за власною ініціативою, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права або обов’язки.

Заінтересовані особи можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням заявника, інших заінтересованих осіб. Якщо суд при прийнятті заяви, здійсненні провадження у справі до судового розгляду або під час судового розгляду справи встановить, що судове рішення може вплинути на права і обов’язки осіб, які не є беруть участь у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як заінтересованих осіб».

Відповідно до ч. 2 ст. 57 ЦПК України пояснення заінтересованих осіб та й заявників не належать до засобів доказування. На жаль, таке положення цивільного процесуального законодавства відображено і у ст. 93 ЦПК України.

Таким чином, лише застосовуючи вищенаведену аналогію, суд управі приймати до уваги як доказ пояснення заінтересованих осіб. Інакше видається влучним зауваження М. М. Ясинка, що «у справах окремого провадження роль заінтересованих осіб зводиться до спостереження за судовим процесом та контролюючих функцій відносно судових рішень, які останні можуть оскаржувати в апеляційному порядку» [256, с. 60].

Іншим спірним питанням є можливість процесуальної співучасті та правонаступництва у справах окремого провадження. Зосередивши увагу лише на справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, видається, що процесуальна співучасть у таких справах можлива, але лише факультативна. «Оскільки, по-перше, у СК України та інших нормативно- правових актах не передбачені випадки обов’язкової співучасті у справах про встановлення сімейно-правових юридичних фактів. По-друге, усі такі справи можуть бути вирішені та розглянуті без залучення до участі в них інших заявників або заінтересованих осіб зі спільними інтересами (йдеться саме про співучасть)» [94, с. 76-77].

Щодо правонаступництва, варто спершу зауважити, що залежно від обсягу правонаступництва виокремлюють універсальне (повне) і сингулярне (часткове) правонаступництво. Однак слід погодитись із думкою В. В. Комарова, В. А. Бігуна та В. В. Баранкової, що «матеріальне правонаступництво може бути універсальним або сингулярним, однак процесуальне правонаступництво, хоча і є наслідком правонаступництва у матеріальному праві, завжди універсальне, оскільки в цивільному процесі правонаступник повністю заміняє правопопередника» [80, с. 136].

Отже, оскільки всі названі вище справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах (п. п. 1, 2, 4, 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України) не пов’язані нерозривно з особою заявника або заінтересованої особи, то процесуальне правонаступництво в таких справах можливе.

Оскільки згідно з ч. 2 ст. 26 ЦПК України заявники та інші заінтересовані особи є особами, які беруть участь у справі, то вони наділені всіма загальними процесуальними правами та обов’язками, установленими у ст. 27 ЦПК України (ч. 1 ст. 44 проекту ЦПК України відповідно). Слід також зазначити, що у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, не виключена можливість участі малолітніх або неповнолітніх осіб. У зв’язку з їхнім особливим правовим статусом у цивільному процесі такі особи мають додаткові процесуальні права, закріплені у ст. 27-1 ЦПК України. Така позиція законодавця збережена й у ст. 46 ЦПК України.

Щодо спеціальних процесуальних прав та обов’язків, то відповідно до ч. 5 ст. 31 ЦПК України заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов’язки сторін, за винятками, встановленими в розділі IV цього Кодексу. У свою чергу, у ч. 5 ст. 235 ЦПК України передбачено, що справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди. Аналогічні законодавчі положення передбачені в ч. 8 ст. 50 та ч. 5 ст. 295 проекту ЦПК України.

Однак, убачається, що це не єдині винятки для справ окремого провадження, зокрема для справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах. Так, згідно з ч. 1 ст. 31 ЦПК України позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред’явити зустрічний позов. Варто зазначити, що вказані спеціальні процесуальні права сторін відображені й у проекті ЦПК України, проте часові межі здійснення таких прав змінилися (ст. 50 проекту).

Насамперед, необхідно наголосити, що заява про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, не має грошового вираження, тому заявник не має права збільшити або зменшити розмір своїх вимог. У зв’язку з тим, що у всіх справах окремого провадження відсутній відповідач, то відповідно не може йтися і про зустрічний позов, визнання позову повністю або частково. До того ж, визнання заінтересованою особою юридичного факту про встановлення якого просить заявник, не зумовлює обов’язок суду у своєму рішенні визнати такий факт встановленим. Таким чином, заінтересовані особи у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні мають лише загальні процесуальні права та обов’язки, передбачені у ст. 27 ЦПК України.

З цього приводу варто теж зауважити, що відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, мають також лише процесуальні права і обов’язки, встановлені ст. 27 цього Кодексу (таке ж положення передбачено в ч. 6 ст. 54 проекту ЦПК України). Таким чином, зазначене додатково підтверджує вищенаведене твердження, що за своїм процесуальним статусом заінтересовані особи у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні подібні до третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, у справах позовного провадження.

Заява про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, також містить у собі предмет та підставу. Однак предмет та підстава заяви про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, перебувають у тісному взаємозв’язку - вимога про встановлення певного юридичного факту може бути обґрунтована лише чітко визначеними обставинами. Так, наприклад, вимога заявника про встановлення факту родинних відносин (предмет заяви) обґрунтовується саме наявністю родинного зв’язку між ним та іншою фізичною особою (підстава заяви). Отже, така обставина як наявність родинного зв’язку зумовлює лише один юридичний факт - факт родинних відносин між фізичними особами, який підлягає встановленню в окремому провадженні. Тому таке спеціальне право позивача, як зміна предмету або підстави позову до початку розгляду судом справ по суті не може бути застосована за аналогією до заявника у справах окремого провадження, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах.

Проте науковці правильно зазначають, що протягом усього часу розгляду справи заявник має право відмовитися від поданої ним заяви [225, с. 178]. Так, наприклад, в ухвалі Сарненського районного суду Рівненської області від 10 березня 2009 р. у справі № 2о-33 про встановлення факту реєстрації шлюбу в попередньому судовому засіданні було прийнято відмову заявника від заяви, а провадження в цій справі закрито [166].

На підставі викладеного можна зробити висновок, що, по-перше, спеціальні процесуальні права заявника у справах окремого провадження значно звужені порівняно з позивачем у справах позовного провадження, що зумовлено формою звернення до суду та об’єктом охорони у таких справах і він наділений лише правом протягом усього часу розгляду справи відмовитися від поданої ним заяви. По-друге, заінтересовані особи у справах окремого провадження взагалі не наділені спеціальними процесуальними правами.

Крім того, як слушно зауважує М. О. Німак, у ЦПК України не передбачено інституту відкликання заяви. Заявники відповідно до норм ЦПК України мають право до відкриття провадження у справі подати заяву про повернення їх заяви, а також заявники можуть протягом усього часу розгляду справи (фактично - до ухвалення рішення) подати заяву про залишення заяви без розгляду. Ні ухвала про повернення заяви виходячи зі змісту ч. 5 ст. 121 ЦПК України, ні ухвала про залишення заяви без розгляду виходячи зі змісту ч. 2 ст. 207 ЦПК України не перешкоджають повторному зверненню до суду з тією самою вимогою. Не встановлює ЦПК України строкових обмежень і для подання заяви про залишення заяви без розгляду [117, с. 111-112].

Як уже зазначалося, у справах окремого провадження можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, а саме: Уповноважений ВР України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, прокурор.

Як у ст. 45 ЦПК України, так і в ст. 57 проекту ЦПК передбачено такі форми участі вищезазначених осіб у справі:

- звернення до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів;

- участь у справі про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів;

- участь у справі органів державної влади та органів місцевого самоврядування для подання висновків на виконання своїх повноважень.

Порядок участі в цивільному процесі вищенаведених осіб регулюється правовими приписами, закріпленими в ст. 46 ЦПК України, а також у інших нормативно-правових актах (наприклад у Законах України «Про прокуратуру» [55], «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [57] тощо).

Беручи до уваги, що йдеться саме про справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, то окремо слід звернути увагу на участь у таких справах органу опіки та піклування.

Згідно із ст. 55 ЦК України [223] опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки.

Відповідно, якщо особи, перераховані в ст. 55 ЦК України, беруть участь у справі про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, то орган опіки або піклування цілком імовірно може брати участь у такій справі на підставі повноважень та функцій, покладених на нього державою.

Щодо подання висновків на виконання своїх повноважень органом опіки та піклування, то згідно з ч. 3 ст. 45 ЦПК України участь органу державної влади або органу місцевого самоврядування в цивільному процесі для подання висновків у справі є обов’язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне (аналогічне положення передбачено в ч. 6 ст. 57 проекту ЦПК України).

«Формою участі у цивільному процесі органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вступ у розпочату справу для надання висновків на виконання своїх повноважень. Для того, щоб реалізувати право участі в цивільному процесі для надання висновків, у компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування повинні бути відповідні питання матеріально-правового характеру, які пов’язані з предметом цього процесу. Вони можуть бути залучені судом до участі в справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою. Участь зазначених органів у цивільному процесі для надання висновків у справі є обов’язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне» [202, с. 93].

З цього приводу Г. В. Чурпіта та Т. Ц. Кашперська зазначають, якщо під час розгляду справи про встановлення фактів, зокрема, родинних відносин між фізичними особами, а також фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (п. п. 1 та 4 ч. 1 ст. 256 ЦПК України) зачіпаються інтереси малолітніх і неповнолітніх фізичних осіб, до участі у таких справах у формі подання висновків на виконання своїх повноважень можуть бути залучені органи опіки та піклування [70, с. 88; 239, с. 50].

Однак, по-перше, подання висновку органом опіки і піклування у справах про встановлення фактів, визначених у п. п. 1, 2, 4, 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України, не передбачено. По-друге, відсутня необхідність визнавати участь зазначеного органу в цивільному процесі для подання висновків обов’язковою, адже вищезазначені сімейні юридичні факти не входять до компетенції органу опіки та піклування, у вказаних справах відстуній спір про право. У цьому разі висновок органу опіки та піклування не може бути засобом доказування наявності чи відсутності факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, адже існування такого факту є об’єктивним незалежно від того як він може вплинути на права, зокрема, малолітніх чи неповнолітніх осіб. Так, висновок органу опіки і піклування жодним чином не може вплинути на існування кровного споріднення між заявником та іншою особою або реєстрацію шлюбу тощо. Видається, що таке зауваження є правильним і щодо участі служб у справах дітей шляхом подання висновків при розгляді вказаних справ. Отже, необхідність в участі уповноважених державою органів (органів опіки та піклування, служб у справах дітей) для подання висновку у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, не виникає.

Ще слід зазначити, що згідно з ч. 3 ст. 235 ЦПК України (справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

У ч. 4 ст. 10 ЦПК України («Змагальність сторін») передбачено, що суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і саме сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Водночас у ч. 5 ст. 12 проекту ЦПК України передбачено, що суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їх процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їх правами та вживає заходів для виконання ними їх обов’язків.

На підставі аналізу викладених вище правових приписів чинного ЦПК України та проекту ЦПК України варто констатувати, що, оскільки під час розгляду справ окремого провадження принцип змагальності не діє, то законодавець наділив суд активною роллю: суд зобов’язаний вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи.

Однак деякі науковці-процесуалісти вважають, що реалізуючи саме принцип змагальності (як право на відстоювання своєї точки зору, своєї правоти), заявник у процесі встановлення фактів доводить наявність відповідного факту, заперечує заінтересованим особам у випадках спору про факт. Заявник безпосередньо заінтересований у встановленні факту і намагається довести його існування, використовуючи для цього всі права, передбачені принципом змагальності. До того ж залучені до участі у справі заінтересовані особи ознайомлюються з обставинами справи і висловлюють своє ставлення до них перед судом [67, с. 90; 146, с. 4; 199, с. 78]. С. Р. Рахмонов також вказує, що в більшості справ про встановлення юридичних фактів принцип змагальності діє не повною мірою [151, 15].

Т. Ц. Кашперська з цього приводу зазначає, що «що у справах окремого провадження, у тому числі й у справах про встановлення фактів, що мають значення для охорони сімейних прав та інтересів, дія принципу змагальності є дещо усіченою, що обумовлено законодавчою регламентацією ініціативи суду у витребуванні доказів з метою забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування усіх обставин справи» [70, с. 103]. С. Я. Фурса з цього приводу теж вказує, що принцип змагальності виражається в діяльності суду, який вправі запропонувати заінтересованим особам надати додаткові докази чи зібрати їх за власною ініціативою [219, с. 18].

У свою чергу, М. М. Ясинок зазначає, що у справах окремого провадження може мати місце змагальна процедура незважаючи на те, що, як правило, справи окремого провадження вважаються безспірними. Виходячи з цього є підстави вважати, що всередині безспірних справ окремого провадження може породжуватись і діяти принцип змагальності. Таку змагальність можна назвати квазізмагальністю і вона може мати місце в матерії окремого провадження [259].

Видається за можливе не погодитися з такою позицією учених, адже, по- перше, розгляд справ окремого провадження (у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах) може відбуватися і за відсутності заінтересованих осіб (якщо таких не виявлено). По-друге, за лінгвістичним та логічним змістом положення ст. 10 ЦПК України (ст. 12 проекту ЦПК України) не можуть бути поширені на суб’єктний склад осіб, які беруть участь у справах окремого провадження. По-третє, на суд не може поширюватися принцип змагальності навіть за його активної ролі в таких справах, адже це суперечить засадам відправлення правосуддя. По-четверте, поширення дії принципу змагальності на справи окремого провадження спростовує необхідність такого виду провадження в межах цивільного процесу загалом, адже майже прирівнює порядок розгляду справ окремого і позовного проваджень.

На підставі зазначеного вище, можна підсумувати, що справам окремого провадження притаманна низка особливостей, які відрізняють його від справ позовного провадження. Серед таких особливостей можна виокремити, зокрема, особливий предмет судової діяльності в таких справах, відсутність спору про право, особливий суб’єктний склад, обмеження дії принципу змагальності в цих справах. Усі перелічені особливості притаманні й справам про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, при цьому предметом судової діяльності в таких справах є лише сімейний охоронюваний законом інтерес.