2.2 Підготовка до судового розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах

Наступною стадіє цивільного процесу після відкриття провадження у справі є стадія підготовки справи до судового розгляду. Норми права, що регулюють указану стадію цивільного процесу, закріплені у Главі 3 Розділу ІІІ ЦПК України «Провадження у справі до судового розгляду».

При цьому правові приписи Глави 3 Розділу ІІІ ЦПК України, насамперед стосуються справ позовного провадження та можуть бути застосовані до справ окремого провадження загалом та до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, зокрема, лише з певними застереженнями.

Н. Л. Бондарекно-Зелінська вважає, що, оскільки на всіх стадіях цивільного процесу наявна процесуальна форма, тобто встановлений нормами цивільного процесуального права порядок здійснення правосуддя, який характеризується системністю, відповідністю цивільним процесуальним принципам та наданням процесуальних гарантій учасникам цивільного процесу, то відсутність послідовного та докладного нормативно-правового регулювання підготовки справи до судового розгляду в цивільному процесуальному законодавстві та певні специфічні особливості цієї стадії не можна вважати підставою для твердження, що стадія підготовки перебуває поза процесуальною формою. Як і будь-яка інша процесуальна стадія цивільного процесу, підготовка справ до судового розгляду має визначену процесуальну форму [12, с.

Погоджуючись з наведеною точкою зору науковця, усе ж таки варто зазначити, що законодавець не здійснив на належному рівні правового регулювання розглядуваної стадії цивільного процесу. Більше того, не розмежував належним чином складові стадії підготовки справи до судового розгляду та правові норми, що стосуються справ позовного та окремого проваджень, що, як наслідок, негативно впливає на правозастосовну діяльність судів.

На підставі аналізу норм ЦПК України вбачається, що стадія підготовки справи до судового розгляду починається відповідно до ст. 127 ЦПК України. Адже після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а третій особі - копія позовної заяви. Водночас відповідно до ч. 1 ст. 120 ЦПК України позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

Як наслідок, у ЦПК України існує невідповідність між правовими приписами, закріпленими в ст. 120 і ст. 127 ЦПК України.

З цього приводу варто зауважити, що у ВР України був зареєстрований законопроект «Про внесення змін до статті 127 Цивільного процесуального кодексу України (щодо надіслання копії позовної заяви та доданих до неї документів)» від 11 лютого 2014 р. реєстраційний № 4124 [144], яким запропоновано, дотримуючись принципів диспозитивності та змагальності в цивільному судочинстві, копії доданих до позовної заяви документів надсилати не лише відповідачу, а й третім особам. Однак на сьогодні законопроект не прийнятий, а відповідні зміни до ч. 2 ст. 127 ЦПК України не внесено.

Проте видається за доцільне наголосити, що в ст. ст. 120, 127 ЦПК України йдеться лише про учасників позовного провадження. Тому прийняття вищенаведеного законопроекту є найменше, що можливо зробити для покращення законодавчого регулювання порядку розгляду і вирішення справ окремого провадження, зокрема, справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах.

Отже, очевидно, що недосконалість правового регулювання порядку здійснення правосуддя на кожній стадії цивільного процесу у справах окремого провадження (у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах) зумовлює безсумнівну необхідність більш докладного законодавчого регулювання наведеного порядку у ЦПК України.

Варто зазначити, що таку прогалину законодавства усунуто у ст. 191 проекту ЦПК України. Так, одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі учасникам справи надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів. При цьому відповідно до ч. 3 ст. 43 проекту ЦПК України учасниками справ окремого провадження є заявники та інші заінтересовані особи.

Науковці наголошують, що метою підготовки справи до судового розгляду є забезпечення можливості розгляду і вирішення цивільної справи за одне судове засідання із ухваленням законного і обґрунтованого рішення суду. Підготовка справи до судового розгляду допомагає судді встановити об’єктивну істину у справі, вона є засобом боротьби із тяганиною та бюрократизмом у цивільному процесі.

Як уже зазначалося, частиною стадії підготовки справи до судового розгляду є попереднє судове засідання. Згідно з ч. 1 ст. 130 ЦПК України попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Одночасно в ч. 7 цієї ж статті ЦПК України встановлено, що попереднє судове засідання не є обов’язковим. Питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі.

Таким чином, як вказувалося вище, що, хоча законодавець приділив значну увагу правовому регулюванню попереднього судового засідання, однак стадія підготовки справи до судового розгляду ним не вичерпується. Так, «окремі процесуальні дії щодо підготовки справи до судового розгляду можуть вчинятися судом як до, так і після закінчення попереднього судового засідання» [121, с. 59]. Такі дії також вважатимуться складовою частиною підготовки справи до судового розгляду.

До того ж, відповідно до п. 6 Постанови Пленуму ВС України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 р. № 5 (далі - Постанова Пленуму ВС України від 12 червня 2009 р. № 5) проведення попереднього судового засідання є обов’язковим для кожної справи, незалежно від її складності, за винятком випадків, установлених нормами ЦПК України.

Однак слід звернути увагу, що станом на 12 червня 2009 р. згідно з ч. 7 ст. 130 ЦПК України попереднє судове засідання було обов’язковим для кожної справи, за винятком випадків, встановлених ЦПК України. А відповідно до законодавчих змін до ч. 7 ст. 130 ЦПК України від 07 липня 2010 р., можливість проведення попереднього судового засідання у справі стала диспозитивною, як уже зазначалось вище.

З цього приводу Н. Л. Бондаренко-Зелінська вказує, що докладний аналіз закріплених розділом XV ЦПК України категорій справ дає змогу стверджувати про недоцільність проведення підготовки досудового розгляду у формі попереднього судового засідання у більшості з них. Запровадження попереднього судового засідання як процесуальної форми підготовки цивільних справ до судового розгляду значною мірою було зумовлене практичною необхідністю забезпечення процесуального закріплення дій та волі сторін, у тому числі й їх бажання піти на примирення шляхом укладення мирової угоди, визнання позову або відмови від останнього вже на цій стадії цивільного процесу. Окреме ж провадження характеризується відсутністю спору про право та сторін із протилежними інтересами, тому тут не застосовуються зазначені правові інститути [12, с. 81, 82-83]. Або С. В. Васильєв указує, що враховуючи особливості окремого провадження, попереднє судове засідання в таких справах не проводиться. Однак у деяких з них проводяться підготовчі дії, якщо вони передбачені в законі [13, с. 442].

Інші вважають, що в тих справах окремого провадження, у яких законодавець не вказує на проведення підготовчих дій і (або) які не розглядаються у скорочені строки, має проводитися попереднє судове засідання [117, с. 95]. Або, «оскільки заявник має право відмовитись від поданої ним заяви, то й у справах окремого провадження потрібно проводити попереднє судове засідання» [225, с. 178]. Так, наприклад, в ухвалі Сарненського районного суду Рівненської області від 10 березня 2009 р.

З цього приводу Т. Ц. Кашперська вважає, що специфіка предмета судового розгляду у справах про встановлення фактів, які мають значення для охорони сімейних прав та інтересів, вказує на доцільність обов’язкового проведення попереднього судового засідання у таких справах, адже тільки під час попереднього судового засідання буде здійснена ефективна підготовка відповідної справи до судового розгляду [70, с. 127].

Аналізуючи чинне цивільне процесуальне законодавство, правову позицію ВС України та думки науковців-процесуалістів, видається за необхідне повторно зазначити, що законодавцем надана диспозитивна можливість проводити суддею попереднє судове засідання загалом і у справах окремого провадження зокрема. Таким чином, дослідивши матеріали конкретної справи про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, суддя може самостійно визначитися з необхідністю та доцільністю проведення попереднього судового засідання в такій справі. Наведена позиція знаходить своє відображення і в судовій практиці, а саме, у рішенні Межівського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2011 р. у справі № 2-о-19/11 про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами [171], в ухвалі Енергодарського міського суду Запорізької області від 16 квітня 2010 р. у справі № 2-о-30/2010 про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні [208], в ухвалі Кременецького районного суду Тернопільської області від 30 березня 2010 р. у справі № 2-о-28/2010 про встановлення факту реєстрації шлюбу [211], в ухвалі Київського районного суду м. Одеси від 28 серпня 2012 р. у справі № 1512/11334/2012 про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу [210] (п. п. 1, 2, 4, 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України відповідно) проведення попереднього судового засідання визначалося суддею необхідним.

У свою чергу, Д. Д. Луспеник зазначає, що не буде великою небезпекою для цивільного процесу, якщо проведення попереднього судового засідання буде залежати від волевиявлення сторін або суду, якщо, наприклад, потрібно оперативно вирішити процесуальні питання, уточнити вимоги чи заперечення або визначитись із доказовою базою справи тощо. Суд міг би самостійно вирішувати питання про те, чи потрібно призначати попереднє судове засідання також з урахуванням категорії справи, рівня юридичних знань сторін, наявності в них професійних представників тощо [104, с. 59-60].

Подібну точку зору, але щодо справ саме окремого провадження, висловлює й Н. Л. Бондаренко-Зелінська, зазначаючи, що проведення підготовки у формі попереднього судового засідання є доцільним у тих категоріях справ окремого провадження, які лише умовно безспірні. В інших випадках це недоцільно, оскільки призводить до затягування судового процесу та перенавантаження судів [12, с. 86-87].

Отже, ураховуючи правову природу справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, у більшості таких справ дійсно відсутня необхідність проведення попереднього судового засідання. Як наслідок, підготовка таких справ здебільшого здійснюється шляхом одноосібної діяльності суду. Водночас у період підготовки справи до судового розгляду суддя не позбавлений можливості затребувати письмові пояснення осіб, які беруть участь у такій справі, та вчиняти інші підготовчі дії.

Варто зазначити, що в проекті ЦПК України роль підготовчого провадження та підготовчого засідання є більш значною ніж у чинному ЦПК України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 197 проекту ЦПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання. При цьому згідно зі ст. 190 проекту ЦПК України передбачено, що завданням підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з’ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Водночас і в проекті ЦПК України, визначаючи імперативно необхідність проведення підготовчого засідання у справах, які розглядаються за правилами загального позовного провадження, передбачена диспозитивна можливість провадження такого засідання в інших справах, зокрема про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні.

У ч. 6 ст. 130 ЦПК України визначено невичерпний перелік дій, які вчиняє суддя у разі, якщо спір у справі позовного провадження не врегульовано. Так само й у ч. 2 ст. 198 проекту ЦПК України передбачено невичерпний перелік дій, які суд може вчиняти в процесі проведення підготовчого засідання. Однак, правові приписи, закріплені в ч. 6 ст. 130 ЦПК України (у ч. 2 ст. 198 проекту ЦПК України відповідно) можуть бути застосовані до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, лише вибірково. Зокрема, суд, здійснюючи підготовку до судового розгляду такої справи, уточнює вимоги заявника; вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з’ясовує, які докази подані чи подаються заявником та заінтересованими особами для обґрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин; за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи вирішує питання про витребування доказів, виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів; у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів; вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду; визначає час і місце судового розгляду.

У п. 2 Постанови Пленуму ВС України від 12 червня 2009 р. № 5 зазначено, що, готуючи справи до розгляду, суд повинен визначити: обставини, які мають значення для справи, та факти, що підлягають установленню, і які покладені в основу вимог і заперечень; характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги; матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини; вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з’ясувати, які докази є на підтвердження зазначених фактів; визначити коло доказів відповідно до характеру спірних правовідносин і роз’яснити, якій із сторін слід довести певні обставини; вжити заходів для забезпечення явки в судове засідання, а також сприяти врегулюванню спору до судового розгляду [136, с. 4].

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов’язаний провести підготовчі дії, а саме - з’ясувати, які фізичні особи і організації можуть бути заінтересовані у вирішенні справи і підлягають виклику в судове засідання, у необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень [139, с. 266].

У свою чергу, у Листі ВС України від 01 січня 2012 року [197] зазначено такі підготовчі дії у вищезазначених справах: з’ясувати, які фізичні та юридичні особи можуть бути заінтересовані у вирішенні цієї справи і підлягають виклику в судове засідання; визначити предмет доказування; встановити, чи передбачено законодавством позасудовий порядок вирішення справи; перевірити наявність доказів, що надані заявником, та у разі необхідності з дотриманням процесуального порядку сприяти витребуванню доказів, що підтверджують заявлену вимогу.

Також видається за необхідне зазначити, що одні вчені вважають, що аналіз перерахованої в законі послідовності завдань підготовки справи до судового розгляду в сукупності з іншими нормами цивільного процесуального права дає змогу зробити висновок про їх взаємозв’язок і одночасність виконання. Безумовно, суд має право повертатися до будь-якого питання, що виникає із цих завдань, допоки вони не будуть вирішені повністю [128, с. 314]. Інші стверджують, що не можна вважати, що підготовка справи до розгляду обов’язково має бути завершена до призначення справи до розгляду, так само, як і після постановлення такої ухвали суддя не вправі здійснювати ніяких одноособових дій. Було б неправильним вважати, що як тільки перше судове засідання почалося і суд у повному складі приступив до розгляду справи, підготовчі дії завершені й повертатися до них більше не доведеться [147, с. 49].

З цього приводу Г. О. Світлична зазначає, що у зв’язку з тим, що в теорії цивільного процесуального права немає єдності поглядів на логіко-часові межі стадії підготовки справи до судового розгляду, то дії, що здійснюються в стадії судового розгляду щодо витребування необхідних доказів, залучення до участі у справі нових осіб, та інші дії спрямовані на усунення недоліків, допущених суддею під час підготовки справи до судового розгляду, не входять до змісту цієї стадії [185, с. 11].

Вважаємо вищенаведену точку зору найбільш обґрунтованою, оскільки законодавець наділив кожну стацію цивільного процесу певною метою. Так, для справ позовного провадження метою попереднього судового засідання (як частини стадії підготовки справи до судового розгляду) є:

1) з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду;

2) або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

Хоча В. І. Тертишніков вважає, що на попередньому судовому засіданні у справах окремого провадження не можуть бути здійснені ці два повноваження суду [201, с. 152], але видається, що навіть за відсутності необхідності проводити попереднє судове засідання у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, одноосібні дії судді в зазначених справах все ж спрямовані на забезпечення правильного та швидкого вирішення справи [101, с. 76]. Інакше кажучи, якщо суддя належним чином виконає вимоги, установлені цивільним процесуальним законодавством для підготовки справи до судового розгляду, то в подальшому не виникне необхідності повторно здійснювати підготовчі дії і в стадії судового розгляду увага суду буде зосереджена лише на розгляді та вирішенні справи по суті.

Варто зазначити, що така позиція відображена й у проекті ЦПК України - його прийняття покладе край дискусіям щодо часових меж підготовки справи до судового розгляду (підготовчого провадження). Так, відповідно до ч. 2 ст. 190 проекту ЦПК України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.

Отже, під час підготовки до розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, суд:

1) уточнює вимоги заявника

Здійснюючи підготовку справи про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, до судового розгляду, суддя, передусім, уточнює який саме юридичний факт просить встановити заявник. У таких справах суддя також має встановити підставу вимоги заявника і підстави заперечень заінтересованих осіб, якщо вони висувають такі заперечення.

Оскільки законодавець передбачив диспозитивну можливість проведення попереднього засідання і стадія підготовки справи до судового розгляду не вичерпується лише його проведенням, то видається, що така підготовча дія як уточнення вимог заявника та й інші можуть бути проведені в межах стадії підготовки до розгляду справи про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, і тоді, коли попереднє судове засідання у справі не проводиться. Так, вивчаючи матеріали судової справи, суддя може дійти висновку, що, зокрема, вимоги заявника, викладені в його заяві, потребують уточнення. Оскільки право на уточнення вимог особи передбачено в п. 1 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, то суд, застосовуючи ч. 2 ст. 208 ЦПК України, може реалізувати таке право шляхом постановлення ухвали про уточнення вимог заявника, яка повинна бути направлена заявникові із зазначенням строку на її виконання.

Такої ж думки притримується і Н. Л. Бондаренко-Зелінська, указуючи, що фіксування процесуальних дій судді щодо підготовки справ окремого провадження потрібно здійснювати шляхом постановлення відповідних ухвал. При цьому проведення підготовки до судового розгляду таких справ у формі одноосібної діяльності судді не означає обмеження можливості інших учасників процесу впливати на рух цивільної справи. У цьому разі вбачається за доцільне використання суддею під час підготовки до судового розгляду письмових, а не усних пояснень осіб [12, c. 85].

Варто також наголосити, що від визначення змісту правової вимоги та мети заявника, викладених в його заяві, й залежить вирішення питання про те, за правилами якого виду провадження розглядатиметься цивільна справа, і вибір норми матеріального закону, який їх регулює. Визначення норми матеріального права здійснюється спочатку шляхом зіставлення фактів, викладених у заяві, та фактів, на які вказує гіпотеза норми матеріального права. Визначення закону та правової природи правовідносин на цій стадії процесу має попередній характер у тому значенні, що остаточний висновок із цих питань суд зробить лише ухвалюючи рішення в нарадчій кімнаті [128, с. 315].

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, їх процесуальне становище

Як уже зазначалося, суд розглядає справи окремого провадження за участю заявника і заінтересованих осіб, їхніх представників. А також у таких справах можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Відповідно до законодавства такими особами можуть бути Уповноважений ВР України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, прокурор.

Звернення до суду та участь указаних осіб у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні пов’язані не з особливостями такої категорії справ, а з неможливістю заявників із поважних причин самостійно звернутися до суду за захистом і охороною своїх прав, свобод та інтересів (наприклад п. 10 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», ч. 2 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»). При цьому видається, що орган опіки і піклування, виконуючи покладені на нього державою функції, може звернутися до суду та брати участь у справах про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, від імені заявника, якщо він є малолітньої, неповнолітньою особою, а також повнолітною особою, яка за станом здоров’я не може самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки, та над якою відповідно встановлено опіку чи піклування.

З цього приводу М. М. Ясинок слушно зауважує, що у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, як-от у сімейних відносинах, законодавець не конкретизує перелік заявників чи заінтересованих осіб, надаючи таким чином потенційну можливість кожній особі звернутися до суду з даним питанням. Разом із тим законодавець процесуально обмежує коло таких осіб, вимагаючи від заявника вказати мету, з якою йому необхідно встановити той чи інший юридичний факт (п. 1 ч. 1 ст. 258 ЦПК України).

Таким чином, законодавець із необмеженого кола осіб надає право звернутися до суду лише тим особам, які можуть довести суду потребу в цьому. Умовою для цього є наявність особистого інтересу, з одного боку, та тих правових умов, які породжують такий інтерес - з другого [255, с. 135].

Як зазначалося вище, законодавець не покладає на заявника обов’язок вказати в заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, осіб, які можуть бути заінтересовані в його встановленні. Отже, цілком імовірно, що під час підготовки справи до судового розгляду суддя може виявити, що для всебічного та повного дослідження обставин справи і ухвалення законного та обгрунтованого рішення необхідним є залучення до участі у справі заінтересованих осіб, яких заявник не вказав. У такому разі видається, що суддя постановляє ухвалу про залучення відповідних осіб до участі у справі, зобов’язуючи заявника надати копії заяви та копії всіх документів, що додаються до неї, у необхідній кількості.

Водночас оскільки рішенням про встановлення певного юридичного факту суд не вирішує питання про права, інтереси та обов’язки заінтересованих осіб, то вони можуть відмовитися від участі у справі навіть за наявності ухвали про їхнє залучення.

У свою чергу, коло заінтересованих осіб у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, буде залежати від кожної конкретної справи.

Так, у справах про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами заінтересованими особами можуть бути фізична особа, факт перебування у родинних відносинах з якою необхідно встановити, її діти, чоловік (дружина); діти заявника, чоловік (дружина) заявника; орган ДРАЦСу тощо [9, с. 60].

У справах про встановлення факту перебування фізичної особи як учасника сімейних відносин на утриманні - органи соціального захисту населення, спадкоємці або територіальна громада, якщо йдеться про спадкові права заявника.

У справах про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу - інший з подружжя, їхні діти, органи соціального захисту населення, якщо йдеться про оформлення пенсії у зв’язку з втратою годувальника.

Крім того, відповідно до п. 10 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 якщо заяву про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу подає один з подружжя, то другий буде залучатися до участі у справі як заінтересована особа [139, с. 268].

У справах про встановлення факту реєстрації усиновлення - інші спадкоємці або територіальна громада, якщо метою встановлення такого факту є спадкові права заявника, органи соціального захисту населення, якщо метою встановлення такого факту є оформлення пенсії у зв’язку з втратою годувальника.

У справах про проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу - інша особа з такої сім’ї, інші спадкоємці або територіальна громада, якщо йдеться про спадкові права, органи соціального захисту населення, якщо метою встановлення такого факту є оформлення пенсії у зв’язку з втратою годувальника.

Отже, визначаючи склад осіб, які братимуть участь у справі про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, суд на стадії підготовки справи до судового розгляду має визначити коло заінтересованих осіб у такій справі; перевірити наявність процесуальної співучасті, вирішити можливість процесуального правонаступництва, у випадку вибуття особи, яка бере участь у справі, з процесу.

3) з'ясовує, які докази подані чи подаються заявником та заінтересованими особами для обґрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин

Як влучно зазначає А. С. Штефан, доказування має чітку законодавчу регламентацію, яка виявляється у поєднанні процесуальних і матеріально- правових джерел. Процесуальний закон закріплює загальні положення про докази і процедуру доказування: визначає права та обов’язки учасників доказування, установлює вимоги до доказів, визначає послідовність і зміст процесуальних дій. Крім того, у доказовій діяльності відтворені положення принципів цивільного процесуального права. Норми матеріального права, якими врегульовані правовідносини, визначають предмет доказування, встановлюють правові презумпції, що здійснює безпосередній вплив на розподіл обов’язків з доказування [243, с. 65-66].

Згідно з ч. 1 ст. 179 ЦПК України (ч. 2 ст. 78 проекту ЦПК України відповідно) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду.

В. Д. Алієв вважає, що у справах окремого провадження предмет доказування - це або юридичний факт, або інша обставина, яку просить встановити заявник [4, с. 16].

Правильне визначення предмета доказування саме у справах окремого провадження (у тому числі у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах) залежить, по-перше, від точного тлумачення законодавчого формулювання факту, який підлягає встановленню, оскільки з урахуванням цього законодавець визначає межі та обсяг предмета доказування. По-друге, під час визначення предмета доказування за цією категорією справ необхідно враховувати норми матеріального права, що регулюють правовідносини, потенційними суб’єктами яких можуть стати заявники та заінтересовані особи в разі встановлення судом цих фактів у зв’язку з подальшою реалізацією заявником належного йому суб’єктивного права [185, с. 19].

Також у Листі ВС України від 01 січня 2012 р. [197] зазначено, що визначення предмета доказування у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, залежить від точного тлумачення їх законодавчого формулювання. Визначаючи предмет доказування у цій категорії справ, необхідно враховувати норми матеріального права, які регулюють правовідносини. До того ж, установлюючи предмет доказування, суддя також визначається з колом необхідних доказів, що можуть підтвердити існування юридичного факту, який просить встановити заявник. Адже лише належні докази відображають зв’язок між доказами та юридичними фактами, що піддягають доказуванню, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Також необхідно наголосити на допустимості доказів у цивільному процесі (ст. 59 ЦПК України та ст. 79 проекту ЦПК України відповідно). Уже під час підготовки справи до судового розгляду підлягають застосуванню і правила про допустимість доказів. Суддя зобов’язаний перевірити чи не встановлює закон, що для підтвердження тих чи інших фактів можуть застосовуватися не будь-які докази, а лише докази певного виду [147, с. 16].

Так, допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості доказів означає, що у всіх справах має дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом засобів доказування, з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими словами, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог призводить до недопустимості доказів. Спеціальний характер допустимості - це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість), або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість) [85, с. 214].

З цього приводу Г. О. Світлична зазначає, що вузький аспект дії правила допустимості (мається на увазі негативна допустимість), що полягає в неможливості застосування певних засобів доказування з урахуванням прямої вказівки в законі, в окремому провадженні не проявляється [185, с. 13].

Відповідно до ч. 2 ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов’язані подати всі наявні в них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті.

Однак слід зазначити, що суди розглядають справи, зокрема, що пов’язані з сімейними відносинами, не лише в порядку позовного провадження, а й окремого. У таких справах заявник також зобов’язаний подати всі наявні в нього докази. Тому словосполучення «позовного провадження» у ч. 2 ст. 27 ЦПК України повинно бути видалене.

Варто зазначити, що такий недолік усунутий у проекті ЦПК України. Так, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 44 цього проекту учасники справи (до яких належать також заявники та заінтересовані особи у справах окремого провадження) зобов’язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Також згідно з ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу (таке положення передбачено й у ч. 1 ст. 82 проекту ЦПК України).

Як уже зазначалося, принцип змагальності не застосовується у справах окремого провадження, оскільки в таких справах відсутній спір про право. Тому в таких справах обов’язок доказування покладається лише на заявника, адже саме ця особа заінтересована в подальшому реалізувати своє суб’єктивне право на підставі сімейно-правового юридичного факту, встановленого рішенням суду. До того ж, визнання заінтересованою особою юридичного факту про встановлення якого просить заявник, не зумовлює обов’язок суду у своєму рішенні визнати такий факт встановленим. Хоча відповідно до ч. 2 ст. 10 ЦПК України заінтересовані особи у справах окремого провадження, зокрема, у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, мають рівні права із заявниками щодо подання доказів, їх дослідження та доведення їх переконливості.

Згідно з ч. 3 ст. 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі й щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Аналізуючи наведену норму права, убачається, що заінтересовані особи (їхні представники) можуть заперечувати існування юридичного факту, оспорювати докази, подані заявником у справі про встановлення даного факту, що має юридичне значення. Адже в межах окремого провадження допускається спір, але лише спір про факт. Однак заява про встановлення факту може бути залишена без розгляду на підставі ч. 6 ст. 235 ЦПК України лише в тому разі, якщо встановлення такого факту безпосередньо пов’язане з необхідністю вирішення саме спору про право [103, с. 374].

До того ж, слід наголосити, що відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України особи наділені свободою в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Під час проведення попереднього судового засідання суд з урахуванням предмета доказування, характеру правовідносин осіб, які беруть участь у справі, й норми матеріального права, що регулює ці правовідносини, зокрема, роз’яснює їм, що тягар доказування лежить на заявнику, а також наслідки неподання доказів і, якщо в учасників процесу є складнощі у наданні доказів, - витребує їх. Однак такі складнощі мають бути обґрунтованими, оскільки учасники процесу не повинні перекладати свої обов’язки на суд, якщо за обставинами вони самі спроможні витребувати і надати суду докази [128, с. 314].

При цьому А. К. Кац та В. М. Кошкін зазначають, що «на практиці суддя, уточнюючи фактичний склад предмета доказування, у стадії підготовки справи до судового розгляду одразу вирішує питання, пов’язані з витребуванням необхідних доказів, якими ці факти можуть бути підтверджені» [68, с. 15].

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що обов’язок доказування у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, покладений виключно на заявника, а заінтересовані особи мають саме право подавати та доводити переконливість тих чи інших доказів у таких справах.

Отже, предмет доказування у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, залежить від предмета заяви в конкретній справі. М. О. Німак зазначає, що особливістю доказування у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, є те, що до предмета доказування в цих справах входять обставини, які обґрунтовують заявлені вимоги, а також умови, завдяки яким даний факт за законом набуває юридичного значення та обставини, пов’язані з неможливістю отримання чи відновлення документів, які підтверджують факт [117, с. 106].

«Утім також слід зазначити, що не всі факти, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, підлягають державній реєстрації, наприклад, факт родинних відносин між фізичними особами або проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу. Тому, розглядаючи та вирішуючи зазначені справи, суд не може вимагати доказів неможливості отримання чи відновлення документів, які підтверджують такий факт» [93, с. 134].

У порядку окремого провадження суд на підставі п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК України встановлює факт родинних відносин між фізичними особами. Як зазначалося вище, такий факт не підлягає державній реєстрації, тому заявник зобов’язаний навести лише докази існування родинних відносин між ним та іншою особою. Такими доказами можуть слугувати свідоцтво про народження, про укладення або розірвання шлюбу; особова справа, автобіографія; листи; фотокартки; покази свідків (наприклад у рішенні Марківського районного суду Луганської області від 17 серпня 2016 р. у справі № 417/2845/16-ц [170] доказами наявності родинних відносин між фізичними особами слугували копія свідоцтва про народження та покази свідків).

Наступною категорією справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, є справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні (йдеться лише про учасників сімейних відносин) (п. 2 ч. 1 ст. 256 ЦПК України). Видається, що такий факт здебільшого встановлюється у зв’язку із втратою годувальника та здійсненням прав на спадщину [97, с. 26].

Згідно з п. 2.11 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 р. № 22-1 [140] за документ, що засвідчує перебування на утриманні непрацездатних членів сім’ї, приймаються довідки житлово-експлуатаційних або інших організацій з місця проживання (реєстрації), або довідки органів місцевого самоврядування, або довідки про реєстрацію місця проживання (разом з годувальником за однією адресою). У разі неможливості надати такі документи факт перебування на утриманні померлого годувальника встановлюється в судовому порядку.

У свою чергу, у Листі ВС України від 01 січня 2012 р. [197] зазначено, що факт перебування фізичної особи на утриманні може бути встановлений судом у разі відсутності документа про його підтвердження, виданого органами виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства, виконкомами сільських і селищних рад, іншими організаціями, чи в разі відмови в його видачі та при одержанні документа, що не підтверджує факт перебування громадянина на утриманні. Видана відповідним органом довідка про те, що за його даними особа не перебувала на утриманні померлого, не виключає можливості встановлення в судовому порядку факту перебування на утриманні.

Таким чином, у підзаконному нормативно-правовому акті та судовій практиці визначений альтернативний перелік документів, які можуть підтверджувати факт перебування фізичної особи на утриманні. Складається враження, що заявник у таких справах має надати докази неможливості одержання або відновлення одного з вищеперерахованих документів, що посвідчують цей факт.

Крім цього заявник має надати суду докази, що підтверджують факт перебування його на утриманні (йдеться лише про сімейно-правові відносини): свідоцтво про смерть годувальника; свідоцтво про одруження; свідоцтво про народження; довідку про склад сім’ї; особову справу, автобіографію; листи; покази свідків, а також докази, що підтверджують, що заявник був на його повному утриманні або одержував від годувальника допомогу, яка була для нього постійним і основним джерелом засобів до існування, як, наприклад, довідку про заробітну плату, пенсію, стипендію, інші доходи утримувача та заявника, документи, що підтверджують грошові перекази тощо.

Також у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (п. 4 ч. 1 ст. 256 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» відомості про усиновлення, шлюб, розірвання шлюбу підлягають обов’язковому внесенню до Реєстру та Єдиного державного демографічного реєстру в обсязі, визначеному Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» [56].

Відповідно до п. 3.4 Правил від 12 січня 2011 р. № 96/5 відсутність актового запису цивільного стану підтверджується повним витягом з Реєстру про відсутність актового запису цивільного стану за формою, наведеною у додатку 24 до Інструкції з ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24 липня 2008 р. № 1269/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 липня 2008 р. за № 691/15382 (зі змінами) [114].

Якщо метричні книги або книги державної реєстрації актів цивільного стану передані на зберігання до державної архівної установи, відсутність актового запису цивільного стану підтверджує архівна довідка, видана державним архівом в Автономній Республіці Крим, області, м. Києві або Севастополі.

У п. 3.8 Правил від 12 січня 2011 р. № 96/5 визначено перелік документів, які заявник подає разом із заявою про поновлення втраченого актового запису цивільного стану, зокрема, йдеться й про вищезазначену архівну довідку та повний витяг з Реєстру про відсутність актового запису цивільного стану, який додається відділом ДРАЦСу до поданої заявником заяви.

Відповідно до п. 3.11 Правил від 12 січня 2011 р. № 95/6 на підставі поданих заявником та затребуваних відділом ДРАЦСу, дипломатичним представництвом чи консульською установою України документів та їх аналізу складається висновок про поновлення або відмову в поновленні актового запису цивільного стану.

Також варто зазначити, що в п.10 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 зазначено, що оскільки реєстрація усиновлення (удочеріння) була введена в Україні з березня 1926 р., а норми про її проведення виключено з КпШС України Законом України від 23 червня 1992 р., судом при наявності доказів може бути встановлено факт усиновлення (удочеріння) за період, коли реєстрація не провадилась [139, с. 268].

Таким чином, заявник зобов’язаний надати доказ неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують факт реєстрації усиновлення лише у тому разі, якщо на момент здійснення усиновлення державна реєстрація усиновлення була обов’язковою.

Доказами ж самого юридичного факту реєстрації шлюбу або розірвання шлюбу можуть бути паспорт зі штампом про реєстрацію або розірвання шлюбу (як, наприклад, указано в рішенні Козелецького районного суду Чернігівської області від 11 березня 2010 р. у справі № 2-о-21/2010 [163]); свідоцтво про народження дитини із зазначенням батьків новонародженого; особова справа, автобіографія; листи; покази свідків (як-от у рішенні Червоноградського міського суду Львівської області від 04 серпня 2016 р. у справі № 459/2053/16-ц [177]).

А реєстрації усиновлення: копія рішення органів опіки та піклування про усиновлення; копії заяв у Виконком місцевої Ради народних депутатів, в органи опіки та піклування, до суду про усиновлення, відмітка про задоволення таких заяв (як, наприклад, у рішенні Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 листопада 2014 р. у справі № 357/15068/14-ц [153]); анкети усиновлювачів, де зазначено як члена сім’ї, ім’я усиновленого; ділові та особисті листи усиновлювача, усиновленого; покази свідків [29, с. 168-169].

Також у порядку окремого провадження встановлюється факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу (п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України). Оскільки такий факт не підлягає державній реєстрації, то заявник зобов’язаний надати до суду лише докази існування відповідних сімейних відносин між ним та іншою особою. Такими доказами можуть бути свідоцтво про народження спільних дітей, квитанції про сплату комунальних послуг, особова справа, автобіографія, листи, заповіт один на одного або на одного із сім’ї, покази свідків. У рішенні Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 03 грудня 2012 р. у справі № 209/3332/12 [165] доказом факту спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу слугувала довідка Сокілецької сільської ради Козятинського району Вінницької області; у рішенні Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 серпня 2016 року у справі № 332/1934/16-ц [161] - копії паспортів чоловіка та жінки із їхньою реєстрацією за однаковою адресою.

У разі встановлення судом факту перебування саме у фактичних шлюбних відносинах доказами в такій справі можуть бути ті, які підтверджують факт смерті особи, яка перебувала із заявником у фактичних шлюбних відносинах (свідоцтво або копія свідоцтва про смерть, довідки військкомату). Докази того, що між заявником і померлим (зниклим безвісти) мали місце фактичні шлюбні відносини, які виникли до 08 липня 1944 р. і продовжувались до смерті одного з них (спільне проживання, ведення спільного господарства, виховання дітей тощо) - тобто довідки держадміністрації, свідоцтва про народження дітей, довідки військових частин, листи ділового й особистого характеру тощо [238, с. 83].

Т. Ц. Кашперська та Р. М. Кашперський вважають, у справах про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу до предмета доказування належить причини неможливості отримання документів, що посвідчують такий факт [69, с. 91].

Однак, як уже зазначено вище, оскільки факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу не підлягає державній реєстрації, то й заявник не зобов’язаний доводити неможливості отримання документів, що посвідчують такий факт.

Отже, варто наголосити, що правильне визначення предмета доказування у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, украй важливе для ухвалення судом законного та обґрунтованого рішення у справі, а також, що предмет доказування та докази в кожній конкретній такій справі залежить від предмета заяви, поданої до суду.

4) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи вирішує питання про витребування доказів, виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів

У справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні дії суду, передбачені в п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України (п. п. 7 та 8 ч. 2 ст. 198 проекту ЦПК України відповідно), можуть вчинятися не тільки за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, а й за ініціативою суду.

Слід окремо наголосити, що в ч. 1 ст. 137 ЦПК України передбачено, що у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. Порядок витребування доказів визначений у ст. 137 ЦПК України. Варто зазначити, що хоча в проекті ЦПК України змінено строк заявлення такого клопотання, проте в ч. 1 ст. 85 цього проекту також передбачено право учасника справи клопотати про витребування доказів судом.

Однак на справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, як на справи окремого провадження, розповсюджують свою дію правові приписи, закріплені у главі 1 (Загальні положення) розділу IV ЦПК України. А відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦПК України з метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази, тобто, у таких справах суд відіграє активну роль та може за власною ініціативою збирати докази, необхідні для розгляду та вирішення справи. Отже, суд наділений правом (але не обов’язком) витребувати необхідні докази за власною ініціативою в таких справах.

Порядок проведення вищенаведених дій закріплений в главі 3 розділу ІІІ ЦПК України, і, хоча він стосується справ позовного провадження, норми права, закріплені в цій главі ЦПК України можуть бути застосовані й до справ окремого провадження, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, із врахуванням правової природи таких справ.

5) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів

Відповідно до ч. 1 ст. 140 ЦПК України речові та письмові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місцезнаходженням (у ч. 1 ст. 86 проекту ЦПК України йдеться також і про електронні докази).

Цілком закономірно постає питання про право суду за своєю ініціативою проводити зазначену процесуальну дію. Варто погодитися з тими науковцями, які вважають, що за судом повинно зберегтися право призначати за своєю ініціативою огляд доказів на місці. Огляд доказів на місці - це є не тільки спосіб збирання доказів, а й спосіб їх дослідження.

Призначаючи огляд доказів на місці, суддя ставить перед собою завдання одержати інформацію (дані), що мають важливе значення для розгляду і вирішення справи, шляхом огляду доказу, який вже відомий однак доставлення якого до залу судового засідання є неможливим через різні об’єктивні обставини. Таким чином, призначення і проведення за своєю ініціативою огляду доказу на місці не можна розглядати як прояв слідчих елементів процесу. Призначаючи огляд доказів на місці, суд тим самим здійснює своєчасне дослідження й оцінку доказів, які не можуть безпосередньо бути дослідженими та оціненими в судовому засіданні судом, сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі [128, с. 330].

6) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду

Обсяг та характер інших дій, необхідних для підготовки справи про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, до судового розгляду, залежить від обставин кожної конкретної справи.

Так, наприклад, відповідно до п. 5. ч. 2 ст. 36 та п. 5 ч. 2 ст. 46 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [52] лише ВС України як орган судової влади наділений правом звернутися до КС України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України.

Однак під час підготовки справи до судового розгляду в судді суду загальної юрисдикції можуть виникнути сумніви щодо конституційності нормативно-правових актів, які підлягають застосуванню у справі про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах. Видається, що в такому разі суддя суду загальної юрисдикції в межах стадії підготовки справи до судового розгляду може просити ВС України звернутися до КС України щодо конституційності цього нормативно-правового акту.

7) визначає час і місце судового розгляду

Призначення справи до судового розгляду може мати місце лише після того, як буде проведено всі необхідні дії щодо її підготовки. Після призначення справи до судового розгляду суддя вживає заходів щодо забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасників цивільного процесу, що є обов’язковою умовою правильного і швидкого розгляду та вирішення цивільних справ. Розгляд справи за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, є безумовною підставою для скасування судового рішення [12, с. 128-129].

Однак з цього приводу варто зауважити, що згідно з ч. 1 ст. 156 ЦПК України після закінчення підготовки справи до судового розгляду суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведені, і призначає дату розгляду справи. Одночасно відповідно до п. 9 ч. 6 ст. 130 цього Кодексу якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному ч. 3 цієї статті, суд визначає час і місце судового розгляду.

Як наслідок, убачається різниця юридичної термінології в наведених вище правових приписах, чого не має бути в таких кодифікованих актах. Так, в ухвалі попереднього судового засідання суд визначає час і місце судового розгляду, а в ухвалі про призначення справи до розгляду встановлює дату розгляду справи. Видається, що законодавець, двічі передбачаючи обов’язок суду зазначити час і місце (або дату) судового розгляду в різних ухвалах, мав на увазі таке: якщо під час проведення попереднього судового засідання ніяких підготовчих дій не призначалося, то в ухвалі попереднього судового засідання зазначається час і місце судового засідання і окремо ухвала за правилами ст. 156 ЦПК України не постановляється. Якщо ж під час проведення попереднього судового засідання призначаються та вчиняються підготовчі дії, зокрема, призначення експертизи, витребування довідок тощо, то невідомо, коли ці докази до суду надійдуть. Тоді в цій ухвалі дата судового розгляду не призначається, а окремо призначається суддею одноособово в іншій ухвалі за вимогами ст. 156 ЦПК України [128, с. 338-339].

Слід зазначити, що відповідно до п. 15 ч. 2 ст. 198 проекту ЦПК України в підготовчому засіданні суд призначає справу до розгляду по суті, визначає дату, час і місце проведення судового засідання (декількох судових засідань - у разі складності справи) для розгляду справи по суті. Згідно з ч. 5 ст. 201 цього проекту суд з’ясовує думку сторін щодо дати призначення судового засідання для розгляду справи по суті. Однак хоча і в проекті ЦПК України міститься дещо різна юридична термінологія, але ст. 201 цього проекту («Судові рішення у підготовчому засіданні») стосується саме дій здійснюваних у підготовчому засіданні, тому зрозуміло, що саме в межах підготовчого засідання буде визначено дату, час і місце проведення судового засідання для розгляду спарви по суті.

При цьому видається правильним твердження К. К. Червякова, що неналежно підготовлену до розгляду справу, якщо немає можливості заповнити прогалини підготовки під час її розгляду, як правило, доводиться відкладати, що негативно позначається на строках розгляду цієї справи. Вирішення ж по суті недостатньо підготовленої справи призводить до скасування рішення суду в такій справі [127, с. 5].

Підсумовуючи викладене в цьому підрозділі дисертаційного дослідження, можна зробити такі висновки: по-перше, з огляду на особливості справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні в більшості таких справах відсутня необхідність проводити попереднє судове засідання; по-друге, при цьому суддя не позбавлений можливість вчиняти необхідні дії з метою здійснення підготовки таких справ до судового розгляду шляхом постановлення відповідних ухвал; по-третє, належне здійснення підготовки справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, сприятиме швидкому справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду і вирішенню таких справ у першому судовому засіданні.