2.3 Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах

Видається, що основною стадією цивільного процесу є судовий розгляд - сукупність процесуальних дій суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на розгляд та вирішення цивільної справи по суті.

У проекті ЦПК України запропоновано називати таку стадію розглядом справі по суті. Видається, що вказана назва є більш влучною, адже безпосередньо відображає дії, які виконуються в означеній стадії. Як зазначено у ст. 210 проекту ЦПК України завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Порядок здійснення судового розгляду визначено у главі 4 розділу ІІІ ЦПК України, але норми права, які в ній закріплені стосуються справ позовного провадження. У свою чергу, справи окремого провадження розглядаються судом першої інстанції із дотриманням вищезазначених загальних норм права та спеціальних, закріплених лише у ст. 235 ЦПК України, оскільки в главі 6 розділу IV ЦПК України «Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» відсутні особливі вимоги до такої стадії цивільного процесу як судовий розгляд.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦПК України під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи.

Зазначені положення законодавства не зазнали жодних змін та відображені в такому ж вигляді й у проекті ЦПК України.

Варто також наголосити, що в п. 1 ст. 6 ЄКПЛ визначено такі обов’язкові вимоги для будь-якого суду: 1) суд повинен бути незалежним; 2) безстороннім; 3) встановленим законом (створений на підставі закону).

З цього приводу у своєму рішенні у справі «Волков проти України» від 09 січня 2013 р. ЄСПЛ указав, що для того, щоб встановити, чи може суд вважатися «незалежним» у розумінні ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ, слід звернути увагу, inter alia, на спосіб призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти тиску ззовні та на питання, чи створює орган видимість незалежного. Як правило, безсторонність означає відсутність упередженості та необ’єктивності. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ існування безсторонності для цілей ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ повинно встановлюватися згідно із суб’єктивним критерієм, урахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об’єктивним у цій справі, та об’єктивним критерієм, інакше кажучи, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності [156].

У рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 р. ЄСПЛ зазначив, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ термін «встановленим законом» у ст. 6 ЄКПЛ спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом». Крім того, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність [160].

Дія принципу змагальності у справах окремого провадження (у тому числі у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах) та інші особливості таких справ, як відсутність спору про право та процесуальний статус і обсяг прав осіб, які беруть участь у цих справах, було розглянуто в підрозділі 1.3 розділу 1 дисертації.

Відповідно до ст. 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів - одного місяця.

Хоча в Розділі IV ЦПК України і встановлені спеціальні строки для розгляду певних категорій справ окремого провадження (ст. ст. 281, 285, 289 цього Кодексу), проте, оскільки такі строки не встановлено для справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні, то вони розглядаються за загальним правилом установленим у ч. 1 ст. 157 ЦПК України в межах двохмісячного строку.

Варто зазначити, що в ч. ч. 1, 2 ст. 211 проекту ЦПК України передбачено, що суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті. При цьому такі положення поширюються і на справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні.

Судовий розгляд, як стадія цивільного процесу, складається з таких частин: підготовчої, розгляд справи по суті, судові дебати, ухвалення та проголошення рішення. Водночас у проекті ЦПК України передбачені такі частини цієї стадії: відкриття розгляду справи по суті, з’ясування обставин справи та дослідження доказів, судові дебати та ухвалення рішення.

Підготовча частина судового розгляду є системою процесуальних дій, спрямованих на з’ясування можливості розгляду справи по суті. Суд підсумовує процесуальну діяльність, проведену в стадії підготовки справи до судового розгляду, і створює необхідні умови для належного здійснення подальшої процесуальної діяльності для розгляду та вирішення справи по суті.

П. П. Гуреєв зазначає, що в підготовчій частині судового засідання суд виявляє перешкоди, які можуть завадити правильному вирішенню справи, й усуває їх, а також вирішує цілу низку питань, які є процесуальними передумовами інших частин судового розгляду [34, с.

Таким чином, перше завдання підготовчої частини судового розгляду - з’ясувати наявність умов, необхідних для розгляду і вирішення цивільної справи в даному судовому засіданні. Це:

1) чи може справа бути розглянута даним складом суду (ст. 166 ЦПК України);

2) чи може справа розглядатися за такої явки учасників процесу (ст. ст. 163, 169, 170 ЦПК України);

3) чи може справа розглядатися за наявності зібраних доказів (ст. 191 ЦПК України);

4) видалення свідків із зали судового засідання (ст. 165 ЦПК України);

5) роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків (ст. 167 ЦПК України);

6) розгляд заяв і клопотань осіб, які беруть участь у справі (ст. 168 ЦПК України) [105, с. 258].

Хоча за проектом ЦПК України ця частина стадії судового розгляду має іншу назву (відкриття розгляду справи по суті), проте її завдання є тотожними із підготовчою частиною судового розгляду.

Загалом, порядок проведення підготовчої частини судового розгляду закріплений у ст. ст. 163-172 ЦПК України (ст. ст. 218-227 проекту ЦПК України відповідно).

Так, згідно зі ст. 163 ЦПК України (ст. 218 проекту ЦПК України) у призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься.

Секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо вони відомі.

Суд встановлює особи тих, хто з’явився, а також перевіряє повноваження представників.

Видається, що наявні всі підстави правові наслідки неявки в судове засідання позивача і відповідача у справах позовного провадження застосовувати до заявника і заінтересованих осіб у справах окремого провадження (у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах), незважаючи на особливості їхнього процесуального статусу.

Так, суд у справі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, як складової справ окремого провадження відкладає її розгляд в межах строків, встановлених ст.

1) неявки в судове засідання заявника або заінтересованої особи або будь- кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки;

2) першої неявки в судове засідання заявника чи заінтересованої або будь- кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними;

3) першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого заявника в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

4) якщо суд визнає потрібним, щоб заявник або заінтересована особа, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати заявника або заінтересовану особу для особистих пояснень можна і тоді, коли у справі беруть участь їх представники.

Водночас неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд.

Відповідно до ч. 3 ст. 169 ЦПК України в разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду. Видається, що таке положення варто поширювати і на справи окремого провадження, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах. І, оскільки положення ч. 3 ст. 169 ЦПК України є імперативними, тобто незалежно від можливості вирішити спір по суті в порядку позовного провадження суд залишає позовну заяву без розгляду, то й у справах окремого провадження, навіть якщо заява про встановлення юридичного факту може бути розглянута по суті, суд залишає таку заяву без розгляду в разі повторної неявки в судове засідання належно повідомленого заявника, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Варто зазначити, що більш вдалим є виклад указаної статті у проекті ЦПК України. Так, ст. 224 проекту ЦПК України поширює свою дію на всіх учасників справи. При цьому, як уже зазначалося, до учасників справи окремого провадження належать заявник та заінтересовані особи. Однак і у ст. 224 цього проекту містяться норми, які стосуються лише позивача та відповідача у справах позовного провадження, але можуть бути застосовані й до заявника і заінтересованих осіб у справах окремого провадження. Наприклад, відповідно до п. 5 ч. 2 цієї статті суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, з таких підстав, якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

Або відповідно до ч. 5 ст. 224 проекту ЦПК України в разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про справи за його відсутності, і його нез’явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Інші правові наслідки неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача. Так, у разі їхньої неявки суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість розгляду справи за відсутності свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не з’явилися, та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк. Одночасно суд вирішує питання про відповідальність свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не з’явилися (ст. 170 ЦПК України та ст. 225 проекту ЦПК України відповідно).

Варто зазначити, що хоча заявниками у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, можуть бути лише фізичні особи, тим не менш встановлення такого факту не пов’язане із визначенням волевиявлення заявника безпосередньо під час судового розгляду. Тому заявник у зазначених справах може брати участь як особисто, так і через свого представника.

Також, оскільки провадження у справі в цивільному судочинстві може бути відкрито за заявою осіб чи органів, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, у відповідних випадках, суд перевіряє наявність обставин, які виключають можливість їх участі у процесі, документи, які посвідчують особу-заявника та обсяг їхніх повноважень [225, с. 211-212].

Надалі головуючий у судовому засіданні роз’яснює перекладачеві, якщо такий залучений до участі у справі, його права та обов’язки, встановлені ЦПК України, та приводить його до присяги. Роз’яснення перекладачеві його обов’язків безпосередньо перед початком розгляду справи по суті пояснюється тим, що особа, яка не володіє мовою, якою ведеться судочинство, мусить від самого початку мати можливість активно брати участь у процесі. Розгляд справи за відсутності перекладача, незалежно від того, був він повідомлений про час і місце розгляду справи чи ні, є порушенням цивільних процесуальних норм і слугує безумовною підставою для скасування рішення суду [225, с. 212].

У подальшому відповідно до ст. 165 ЦПК України (ст. 220 проекту ЦПК України відповідно) із зали судового засідання у відведені для цього приміщення видаляються свідки. Судовий розпорядник вживає заходів щодо того, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав.

Така процесуальна дія потрібна для забезпечення допиту свідків у відсутності інших свідків, які з’явилися на судовий розгляд справи, усунення взаємного впливу в показах цих суб’єктів, а також виключення впливу на формування показань свідків, інших доказів. Як указувалося вище, свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення. На жаль, нині в судах майже немає таких приміщень, тому, як правило, свідки видаляються до коридору. Заходи щодо того, щоб свідки, яких суд допитав, не спілкувалися із свідками, яких суд ще не допитав, відповідно до положень ЦПК України, повинен вживати судовий розпорядник [228, с. 486]. Тому слід погодитись із думкою, що «реально такий його обов’язок виконати неможливо. Це зумовлено тим, що він повинен одночасно знаходитись і в залі судового засідання» [225, с. 178].

Однак, незважаючи на вищенаведений процесуальний обов’язок судового розпорядника, суд також повинен уживати заходів для виконання цих вимог. Наприклад, головуючий має право перед видаленням свідків попередити їх, щоб вони не обговорювали між собою обставини справи тощо [105, с. 263].

Далі головуючий оголошує склад суду, а також прізвища експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання і роз’яснює особам, які беруть участь у справі, право заявляти відводи; роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, про що зазначається в журналі судового засідання.

Підстави для відводу, порядок розгляду заяви про відвід та наслідки її задоволення визначаються главою 3 розділу I ЦПК України.

Відповідно до ст. 168 ЦПК України заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановляється ухвала. Ухвала суду про відмову в задоволенні клопотання не перешкоджає повторному його заявленню з інших підстав.

Як зазначалось вище, підготовчому провадженню в проекті ЦПК України відведена важлива роль і тому в ньому прослідковується зовсім інший підхід до заяв і клопотань у стадії розгляду справи по суті. Так, відповідно до ст. 223 проекту ЦПК України головуючий з’ясовує, чи мають учасники справи заяви чи клопотання, пов’язані з розглядом справи, які не були заявлені з поважних причин у підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом, та вирішує їх після заслуховування думки інших присутніх у судовому засіданні учасників справи. Суд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені в підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом.

Слід зауважити, що в ч. ч. 1 та 2 ст. 32 Конституції України закріплено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

При цьому в рішенні КС України від 20 січня 2012 р. у справі № 1-9/2012 зазначено, що положення ч. ч. 1 та 2 ст. 32 Конституції України слід розуміти так: інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною [167].

У свою чергу, згідно з ч. 3 ст. 6 ЦПК України (ч. 8 ст. 7 проекту ЦПК України) закритий судовий розгляд допускається, зокрема, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Таким чином, беручи до уваги обов’язок суду, закріплений у ч. 1 ст. 235 ЦПК України, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, зокрема охороні прав особи на таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на заборону втручання в її особисте і сімейне життя, а також, ураховуючи особливості правової природи справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, видається, що суд у таких справах зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх право на проведення закритого судового розгляду чи закритого судового засідання.

Відповідно до ч. 7 ст. 6 ЦПК України про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов’язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно.

Як влучно зазначають В. М. Кравчук та О. І. Угриновська, для правильного застосування ст. 6 ЦПК України важливе значення має розмежування закритого судового розгляду і закритого судового засідання. Судовий розгляд - це стадія цивільного процесу, під час якої суд досліджує та оцінює докази і вирішує справу по суті. Судовий розгляд відбувається у формі судових засідань, яких в одній справ може бути кілька. Постановляючи ухвалу про закритий судовий розгляд, суд обмежує доступ сторонніх осіб на всі судові засідання. Тому в разі оголошення перерви чи відкладення розгляду справи, нової ухвали про закритий судовий розгляд постановляти не потрібно. Натомість ухвала про розгляд справи в закритому судовому засіданні діє лише щодо конкретного судового засідання.

Питання про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд може вирішувати як в підготовчій частині судового розгляду, так і після цього, наприклад під час розгляду справи по суті [85, с. 27].

Завершальними процесуальними діями в цій частині судового розгляду є роз’яснення головуючим прав та обов’язків експертові та спеціалістові, у разі їх залучення до участі у справі, а також приведення експерта до присяги.

Наступною частиною досліджуваної стадії цивільного процесу є розгляд справи по суті. Як у справах позовного провадження, так і окремого вона розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання заявником і заінтересованими особами певних обставин під час попереднього судового засідання, якщо воно проводилося. Після чого у справах окремого провадження головуючий з’ясовує лише чи підтримує заявник свої вимоги.

С. Я. Фурса також зазначає виходячи з особливостей справ окремого провадження, що суд має з’ясовувати в заінтересованої особи чи не заявляє вона про порушення її суб’єктивних прав [218, с. 135]. Так, відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Утім, по-перше, у ЦПК України відсутні норми, які б темпорально обмежували таке право заінтересованої особи саме розглядом справи по суті. По-друге, видається, що оскільки заявник має право протягом усього часу розгляду справи відмовитися від поданої ним заяви, то і заінтересована особа може заявити про спір про право протягом усього часу розгляду справи, аж до виходу суду до нарадчої кімнати.

Відповідно до ч. 2 ст. 173 ЦПК України в разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях.

З цього приводу варто зазначити, що хоча визнання заінтересованою особою сімейного юридичного факту, про встановлення якого просить заявник, не зумовлює обов’язок суду у своєму рішенні визнати такий факт встановленим, усе ж видається за доцільним застосовувати правові приписи, закріплені в ч. 2 ст. 173 ЦПК України й до справ окремого провадження. Ідеться про те, що у разі розгляду справи окремого провадження (у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах) за відсутності заінтересованої особи головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог заявника, викладену в письмових поясненнях.

Слід зауважити, що положення ст. 173 чинного ЦПК України не знайшли своє відображення в проекті ЦПК України. Така частина розгляду справи по суті як з’ясування обставин справи та дослідження доказів починається зі вступного слова учасників справи.

У ст. ст. 174, 175 ЦПК України закріплений процесуальний порядок реалізації права відповідача визнати позов, а сторін - укласти мирову угоду. Оскільки такі спеціальні процесуальні права пов’язані із наявністю спору про право та відповідно сторін у справі, то вони не можуть бути здійснені у справах окремого провадження.

Утім, у ст. 174 ЦПК України також передбачено право позивача відмовитися від позову. Таке право позивача пов’язане із дією принципу диспозитивності в цивільному процесі. Отже, оскільки такий принцип поширює свою дію і на справи окремого провадження з урахуванням особливостей його правової природи, то і заявник має право відмовитися від своєї заяви.

Тому відповідно до положень ст. 174 ЦПК України, застосованих за аналогією до справ окремого провадження, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, заявник може відмовитися від заяви протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову заявника від заяви викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи. Разом з тим, оскільки вказане вище питання стосуються складних та принципових питань, то в таких випадках суд повинен запропонувати письмово оформити клопотання, з урахуванням того, що в більшості судових розглядах протокол судового засідання не ведеться і сторони не зможуть підписати свої усні заяви. Це слід зробити і для того, щоб виключити в майбутньому ускладнення та непорозуміння [107, с. 275].

До ухвалення судового рішення у зв’язку з відмовою заявника від заяви суд роз’яснює йому наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник заявника, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови заявника від заяви суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Суд не приймає відмову заявника від заяви у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Необхідно зауважити, що в проекті ЦПК України відмові позивачу від позова, визнанню позова відповідачем та мировій угоді присвячена окрема Глава 5 Розділу ІІІ. Відповідно до ч. 1 ст. 207 цього проекту позивач може відмовитися від позову на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Таким чином, у проекті ЦПК України змінено темпоральні межі відмови від позову (заяви), а також процесуальний порядок такої відмови.

За аналогією зі ст. ст. 176, 177 ЦПК України (ст. ст. 228 та 229 проекту ЦПК України відповідно) після вищезазначеної доповіді у справі суд заслуховує пояснення заявника та заінтересованої особи, а також інших осіб, які беруть участь у справі.

Якщо поряд із заявником та заінтересованою особою беруть участь їх представники, суд після пояснень заявника та заінтересованої особи заслуховує пояснення їх представників. За їхнім клопотанням пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими.

Особи, які беруть участь у справі окремого провадження, можуть ставити питання один одному. Слід звернути увагу на те, що визначена законом послідовність дачі пояснень указує, що питання один одному можуть ставитися лише після пояснень усіх учасників процесу. Дещо незрозумілим є те, що в ст. 176 ЦПК не надається право суду ставити питання учасникам процесу, на відміну від ч. 8 ст. 180 ЦПК, де суд може ставити питання свідкам.

Незважаючи на це, з урахуванням ролі суду у справах окремого провадження (у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах), він зобов’язаний визначити факти (обставини), які необхідно встановити для вирішення справи та з’ясувати, якими доказами заявник та (чи) заінтересована особа буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення, а також вирішити питання про належність, допустимість доказів, надати їм оцінку. Тому Д. Д. Луспеник вважає, що суд також вправі ставити питання особам, які беруть участь у справі [107, с. 258].

Варто зауважити, що таку законодавчу прогалину усунуто в ч. 6 ст. 228 проекту ЦПК України - головуючий з власної ініціативи або за усним клопотанням учасника справи може поставити питання учаснику судового процесу.

Якщо у справі є письмові пояснення осіб, які беруть участь у справі про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

Суд, заслухавши пояснення заявника і заінтересованої особи та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з’ясування обставин, на які заявник і заінтересована особа посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються.

Видається, що порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту юридичного факту, який просить встановити заявник і в разі потреби може бути змінений. Варто зауважити, що предмет доказування в кожній категорії справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, було докладно досліджено вище. А порядок допиту свідків (у тому числі малолітніх і неповнолітніх) (ст. ст. 180-184 ЦПК України та ст. ст. 231-234 проекту ЦПК України), дослідження письмових (ст. ст. 185, 186 ЦПК України та ст. ст. 236, 237 проекту ЦПК україни) та речових доказів (ст. ст. 187, 188 ЦПК України та ст. ст. 238, 239 проекту ЦПК України), висновку експерта (ст. 189 ЦПК України та ст. 240 проекту ЦПК України), використання консультацій і роз’яснень спеціаліста (ст. 190 ЦПК україни) у справах позовного провадження, закріплений у ЦПК України, може бути застосований і до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, в окремому провадженні.

Однак, беручи до уваги, що предметом дослідження цієї дисертації є справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, то особливу увагу варто звернути на ст. ст. 186, 188 ЦПК України.

Так, відповідно до ст. 186 ЦПК України зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК України (ст. 6 ЦПК України).

А згідно з ч. 1 ст. 188 ЦПК України під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила цього Кодексу щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

У свою чергу, у ч. ч. 4, 6 ст. 6 ЦПК України закріплено, що особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК України. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.

Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 237 та ч. 1 ст. 239 проекту ЦПК України зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути досліджений у відкритому судовому засіданні або оголошений за клопотанням учасника справи тільки за згодою осіб, визначених ЦК України. Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила цього Кодексу щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

Водночас у ч. 9 ст. 7 проекту ЦПК України передбачено, що особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК України. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.

Видається, що оскільки норми права, які запропоновано передбачити у ст. 237 та ч. 1 ст. 239 проекту ЦПК України є спеціальними і стосуються власне порядку розгляду справи по суті, то означені докази можуть бути оголошені за наявності як згоди встановлених законом осіб, так і клопотання учасника справи.

У ст. 303 ЦК України зазначено, що особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання потрібна згода цієї особи. У разі смерті фізичних осіб, визначених ч. ч. 2 і 3 цієї статті, особисті папери можуть бути використані лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер.

Водночас згідно з ч. 2 ст. 306 ЦК України листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання потрібна згода цієї особи.

Відповідно до ч. 3 цієї статті у разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених ч. 4 ст. 303 цього Кодексу.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених ч. 4 ст. 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

Із зазначених положень ЦК України можна зробити висновок, якщо фізичні особи, визначені у ч. 4 ст. 303 та ч. 3 ст. 306 ЦК України, померли і, відповідно, немає особи, яка б могла надати згоду на використання листів, телеграм та інших видів кореспонденції, які не мають наукової, художньої, історичної цінності, то вони, відповідно, не можуть бути ні опубліковані, ні подані як докази. У разі, якщо особа, яка бере участь у справі про встановлення факту, що маю юридичне значення в сімейних відносинах, подала такий доказ, то він є недопустимим і суд не бере його до уваги під час розгляду та вирішення справи.

Згідно з ч. 4 ст. 306 ЦК України кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

Уже зазначалося, що пояснення заявника і заінтересованої особи (їхніх представників відповідно), допитаних як свідків законодавець не відносить до доказів у справі (ч. 2 ст. 57 ЦПК України). Як наслідок, у ст. 184 ЦПК України передбачено, що лише якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки. Варто зазначити, що таку прогалину законодавства не виправлено і в проекті ЦПК України (ст. ст. 93 та 235 проекту ЦПК України відповідно).

Тому як і в ч. 2 ст. 57 ЦПК України, так і в ст. 184 ЦПК України необхідно внести відповідні зміни: «якщо заявник, заінтересована особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки».

Крім того, розглядаючи справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, суд повинен вирішити питання про те, чи існував у дійсності факт, про встановлення якого просить заявник; чи має цей факт юридичне значення; чи наявні умови, за яких допускається встановлення факту судом.

З приводу особливостей розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, С. Н. Абрамов та К. О. Граве слушно зазначають, що судовий розгляд повинен складатися ніби з двох стадій або двох частин. Спочатку суд повинен дослідити докази і вирішити питання про те, чи ґрунтовні причини неможливості отримання документів, які посвідчують юридичний факт, або ж неможливості відновлення втрачених чи знищених документів, які підтверджують такий факт. Тільки пересвідчившись у ґрунтовності цих причин, суд може перейти до дослідження доказів, які стосуються встановлення певного факту [1, с. 48].

Щодо справ про встановлення факту родинних відносин варто також зазначити, що для встановлення такого факту можуть мати значення галузеві особливості віднесення тих чи інших осіб до родичів чи членів сім’ї, а тому норми спеціальних нормативно-правових актів можуть відігравати вирішальне значення (як-от норми Житлового кодексу Української РСР [46], Податкового кодексу України [126], ЦК України тощо) [182, с. 90].

Крім того, відповідно до п. 7 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 суд управі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію в зв’язку із втратою годувальника [139, с. 266].

Однак справи про встановлення факту родинних відносин із метою одержання спадщини не можуть розглядатися судами, якщо заявник відповідно до ст. 1224 ЦК України усунутий від спадщини.

Дружина чи чоловік також мають право на спадкування в разі смерті одного з подружжя, однак такі члени сім’ї не перебувають у кровному спорідненні. Встановлення факту родинних відносин між такими особами чинним

законодавством не передбачено, для них може мати правове значення встановлення факту реєстрації шлюбу чи факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу у відповідних випадках. Крім того, встановлення матір’ю походження дитини від певної особи не може вважатися встановленням факту родинних відносин, а встановленням факту батьківства. Також встановлення родинних відносин двоюрідних братів і сестер, племінників не породжує ніяких юридичних наслідків.

Варто наголосити, що встановлюючи факт родинних відносин між батьками та дітьми, суд зобов’язані встановити чи не позбавлені особи батьківських прав та чи не були діти всиновлені.

Суд не може відмовити в розгляді заяви про встановлення факту родинних відносин з мотивів, що заявник може вирішити це питання шляхом встановлення неправильності запису в актах громадянського стану.

Разом з цим для розгляду в порядку окремого провадження не може бути прийнята заява про встановлення факту родинних відносин, якщо заявник порушує справу з метою підтвердити в наступному своє право на жиле приміщення або на обмін жилого приміщення. У разі відмови в задоволенні вимог про визнання права на жилу площу або на обмін жилого приміщення, заінтересована особа має право звернутись до суду з відповідним позовом.

Варто додати, що в п. 8 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 зазначено, що судам необхідно мати на увазі, що встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди, якщо допомога, яка надавалась, була для заявника постійним і основним джерелом засобів до існування. Одержання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів не є підставою для відмови у встановленні факту перебування на утриманні, коли суд встановить, що основним і постійним джерелом засобів до існування була для заявника допомога з боку особи, яка надавала йому утримання [139, с. 267].

А в підпункту г п. 20 Постанови Пленуму ВС України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6 указується, що непрацездатні члени сім’ї загиблого, які мали самостійний заробіток або одержували пенсію на час його смерті, можуть бути визнані утриманцями потерпілого, якщо частка заробітку останнього, що припадала на кожного з них, була основним і постійним джерелом їх існування. Розмір відшкодування у зв’язку із втратою годувальника у цих випадках визначається з його заробітку без урахування заробітку або пенсії, що одержували зазначені особи [137, с. 134].

У листі ВС України від 01 січня 2012 р. [197] відзначено, що повне утримання означає відсутність у члена сім’ї інших джерел доходів, окрім допомоги померлого. Якщо, крім допомоги, що надавалася померлим, особа мала інші джерела доходів, то слід встановити, чи була допомога годувальника постійним і основним джерелом засобів до існування.

Постійний характер допомоги означає, що вона була не одноразовою, а надавалася систематично, протягом певного періоду часу, і що померлий взяв на себе обов’язок щодо утримання цього члена сім’ї. Основне значення допомоги слід з’ясовувати шляхом порівняння розміру допомоги з боку померлого та інших доходів. Вирішення питання залежить від співвідношення розмірів допомоги та інших одержуваних доходів.

Утримання може полягати в систематичній грошовій допомозі у вигляді грошових переказів, продуктових чи речових посилок тощо. Ні отримання непрацездатною особою пенсії, ні її окреме проживання від спадкодавця не можуть бути перешкодою для визнання факту перебування на утриманні.

У тому разі, коли спадкодавець виплачує особі гроші як зарплату за виконану роботу, надання послуг, така особа не може вважатися такою, що перебуває у платника на утриманні. Якщо особа, яка мала право бути на утриманні у спадкодавця, фактично цим правом не скористалася, вона втрачає право на спадщину як утриманець.

Таким чином, під час розгляду справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні суд має обов’язково встановити, чи було допомога годувальника основним і постійним джерелом засобів до існування для особи, яку він утримував.

Крім того, іноді до суду надходять заяви одиноких матерів про встановлення факту перебування їхніх дітей на утриманні осіб, від яких вони народилися, але з якими матері не перебували в зареєстрованому шлюбі. Однак необхідно наголосити, що на відміну від спадкового права встановлення такого факту, не матиме ніяких юридичних наслідків за пенсійним законодавством [30, с. 209-210].

Встановлюючи факти реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення, суд встановлює не факт укладення чи розірвання шлюбу або усиновлення, а саме факт такої реєстрації. Як справедливо зазначає С. Я. Фурса, суддя повинен перевірити, чи зареєстрований шлюб не було свого часу розірвано, чи не взяв один із подружжя іншого шлюбу [228, с. 711].

До того ж, суд вправі розглядати справи про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення за таких умов: якщо відповідний запис в органах ДРАЦСу не зберігся (відсутність архіву або відповідної книги реєстрації, а також за наявності книги, проте за відсутності запису в ній); якщо у поновленні такого запису органи ДРАЦСу відмовили у встановленому порядку; запис може бути поновлено лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації події (Лист ВС України від 01 січня 2012 р. [197]).

Науковці зазначають, що відмова з посиланням на те, що архіви не збереглися, є доказом неможливості відновлення документа, а відмова за відсутності в книгах реєстрації актів цивільного стану, які збереглися, самого запису - доказом імовірності відсутності самого факту, тобто що факт, який встановлюється, не реєструвався [40, с.33]. Видається, що оскільки відповідно до ч. 2 ст. 212 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення, то незалежно від підстав відмови органу ДРАЦСу поновити відповідний запис, суд оцінює не лише належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок усіх доказів у справі в їх сукупності.

У ст. ст. 18, 19 Закону України «Про органи реєстрації актів цивільного стану» від 24 грудня 1993 р. [60], який втратив чинність 01 липня 2010 р., було передбачено, що реєстрації підлягають народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові.

Новим Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01 липня 2010 р. у ст. ст. 12-17 передбачена державна реєстрація народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені та смерті. Таким чином, у зазначених законах перелік актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації, є вичерпним. Проте в ст. 49 ЦК України закріплено більш широкий перелік актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації, та включено, зокрема, усиновлення.

У Листі ВС України від 01 січня 2012 р. [197] зазначено, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК суд вправі розглядати справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу за таких умов: має місце спільне проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, термін спільного проживання (не менше п’яти років); мета встановлення факту (розподіл спільно набутого майна, спадкування за законом); крім того, важливою складовою є відсутність спору про право.

З цього приводу видається за важливе зауважити, що мінімальний строк проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу в п’ять років установлений лише в ст. 1264 ЦК України. Відповідно до цієї статті в четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

Отже, така умова як п’ятирічний строк спільного проживання є необхідною для встановлення такого факту, якщо заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу з метою захисту своїх спадкових прав.

З цього приводу С. С. Бичкова також зазначає, що для встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу важливе значення має з’ясування місця і часу такого проживання.

Під час розгляду цієї категорії цивільних справ необхідно встановити таке місце проживання, де чоловік та жінка проживали (проживають) спільно. Однак за аналогією закону слід ураховувати положення ч. 2 ст. 3 СК України про те, що подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Таким чином, окреме проживання з поважних причин не є підставою для припинення сім’ї.

Щодо часу проживання, то за своєю природою проживання однією сім’єю спрямоване на довготривалі відносини. Тому під час встановлення такого факту в кожному окремому випадку суд повинен виходити з конкретних обставин справи [227, с. 549].

У судовому засіданні необхідно допитати всіх викликаних осіб, звернувши увагу на вирішення питання в якості кого оселилися разом жінка та чоловік, чому і на підставі яких об’єктивних даних у них склалося враження, що це сім’я, що вони оселилися як жінка та чоловік, чим вони можуть підтвердити свої висновки, як довго вони жили разом однією сім’єю, що та коли вони разом придбали, чи не були вони квартирантами або тимчасовими співмешканцями, чи не було в них інших сімей, чи хтось з них перебуває в нерозірваному шлюб та ін.

З’ясовуючи ці та інші питання, суд повинен критично оцінити показання заявника, заінтересованої особи, свідків і у разі виявлення суперечностей та неточностей у показах допитуваних осіб вимагати додаткові докази з метою найбільш точного з’ясування обставин справи [30, с. 698-699].

При цьому суд, розглядаючи справу про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, має обов’язково встановити, що ні чоловік, ні жінка не перебували в іншому зареєстрованому шлюбі в той період, за який заявник просить встановити такий факт. Інакше встановлення судом факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу суперечитиме вимогам СК України і відповідно не породжуватиме юридичних наслідків для заявника.

Варто також наголосити, що оскільки перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені судом у порядку окремого провадження невичерпний, то особа може звернутися до суду із заявою про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах. Однак відповідно до п. 11 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 встановлення такого факту можливе, якщо такі відносини виникли до 08 липня 1944 р. і тривали до смерті (пропажі без вісті на фронті) одного з подружжя, внаслідок чого шлюб не може бути зареєстровано в органах реєстрації актів громадянського стану. В інших випадках заяви про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах судовому розгляду не підлягають [139, c. 268].

Наприкінці цієї частини судового розгляду, відповідно до ст. 192 ЦПК України після з’ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий надає заявнику, заінтересованій особі та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали справи. У зв’язку з додатковими поясненнями особи, яка бере участь у справі, суд може ставити питання іншим учасникам цивільного процесу.

Вислухавши додаткові пояснення і вирішивши заявлені при цьому клопотання осіб, які беруть участь у справі, суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів. Такі правові приписи відтворені й у ст. 242 проекту ЦПК України.

Судові дебати - це самостійна частина стадії судового розгляду, у якій особи, які беруть участь у справі, у своїх усних промовах і репліках аналізують, оцінюють усі докази, перевірені та досліджені в судовому засіданні, і на основі цього висловлюють свої прохання до суду. У цій частині особи, які беруть участь у справі, дають правову оцінку фактам, обґрунтовують свою позицію у справі, висловлюють міркування про те, чи підлягає заявлена вимога задоволенню. Так, підсумовується дослідження фактичних обставин і доказів, що допомагає суду повно і всебічно розглянути справу.

Процедура судових дебатів допомагає суду з різних позицій проаналізувати досліджені обставини справи, зіставити різні позиції стосовно досліджених доказів, застосування належних норм регулятивного законодавства, сформувати своє внутрішнє переконання з приводу цих питань. Завданням цієї частини є надати допомогу суду в правильному встановленні фактичних обставин справи та їх юридичної кваліфікації [225, с. 225].

Застосовуючи правові приписи, закріплені в ст. 193 ЦПК України, видається, що в судових дебатах виступають з промовами особи, які беруть участь у справі. У цих промовах можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні.

У судових дебатах першим надається слово заявникові та його представникові. За клопотанням заявника і заінтересованої особи в судових дебатах можуть виступати лише їхні представники.

У процесуальній науці у змісті виступів осіб, які беруть участь у справі, у судових дебатах виділяють такі моменти:

1) аргументація законності вимоги чи заперечення сторони (третьої особи) (у розглядуваному випадку заявника чи заінтересованої особи) - його правової позиції;

2) пропозиція власного варіанта оцінки досліджених у судовому засіданні доказів на предмет їх допустимості й належності, достатності й достовірності, як таких, що обґрунтовують позицію у справі, так і таких, що підривають довіру до версії протилежної сторони;

3) обґрунтування правильності вибору тієї чи іншої регулятивної норми, оскільки саме її диспозиція найбільше підходить до фабули конкретної справи, і на їх комплексному застосуванні побудована повна позиція у справі [225, с. 226].

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, виступають у судових дебатах першими. За ними виступають особи, в інтересах яких відкрито провадження у справі.

Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється. З дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить заінтересованій особі та його представникові.

Під час судових дебатів не можна подавати нові докази, заяву про залишення заяви без розгляду.

Згідно зі ст. 194 ЦПК України якщо під час судових дебатів виникає необхідність з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі. Після закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться в загальному порядку. Аналогічні положення передбачені й у ст. 244 проекту ЦПК України.

Надалі відповідно до ст. ст. 195, 196 ЦПК України після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для прийняття судових рішень приміщення) для ухвалення рішення, оголосивши орієнтовний час його проголошення.

Якщо під час ухвалення рішення виникає потреба з’ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, суд, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду.

Розгляд справи у випадку, установленому в ч. 2 ст. 195 ЦПК України, проводиться виключно в межах з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.

Після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у цьому судовому засіданні виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошує перерву.

Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.

Положення, що закріплені у ст. ст. 195, 196 ЦПК України, знайшли своє відображення у ст. ст. 245 та 246 проекту ЦПК України.

З цього приводу М. А. Гурвич зазначає, що вихід суддів до нарадчої кімнати має на меті:

а) захист суддів від сторонніх впливів, для того, щоб забезпечити їх незалежність від будь-якого впливу сторонніх осіб. Громадяни мають бути впевненні в тому, що рішення ухвалено тільки суддями, які брали участь у розгляді справи в судовому засіданні;

б) надання можливості суддям вирішити справу і ухвалити рішення в спокійній обстановці.

Учений-процесуаліст також зазначає, що обговорення в нарадчій кімнаті має певну логічну послідовність, що визначається сутністю процесу застосування права, а саме, суд повинен послідовно вирішити такі питання:

а) які факти встановлені;

б) які правові норми мають бути застосовані до встановлених фактів;

в) які правові висновки мають бути зроблені із застосування права до встановлених фактів [32, с. 148].

Отже, основою метою виходу суддів до нарадчої кімнати є ухвалення і проголошення судового рішення (завершальна стадія судового розгляду).

У свою чергу, ухвалення і проголошення рішення суду складається з таких частин:

1) засідання суддів, у процесі якого обговорюються всі питання, що підлягають вирішенню у справі;

2) ухвалення судом рішення у справі;

3) його підписання;

4) оголошення рішення суду [48, с. 41].

Отже, убачається, що особливості розгляду судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, пов’язані насамперед з тим, що вони є складовою справ окремого провадження. Тому суддя під час розгляду таких справ повинен встановити наявність чи відсутність факт, про встановлення якого просить заявник, його юридичне значення для заявника та наявність умов, за яких допускається встановлення факту судом.

Крім того, оскільки юридичні факти, що розглядаються, пов’язані із сімейними відносинами, то видається, що суд у таких справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їхнє право на проведення закритого судового розгляду чи закритого судового засідання.

З цього приводу М. М. Ясинок зазначає, що особливостями розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, є те, що такий факт повинен мати обов’язкову письмову форму - судове рішення. Відсутність такої форми вказує на те, що такий юридичний факт не є невстановленим. Таким чином, юридичні факти не передбачають своєї усної констатації, хоча при їх встановленні засобами доказування можуть бути усні показання свідків, експертів, пояснення заявників чи їх представників [254, с. 173].

Якщо в процесі судового розгляду суд зробить висновок, що вимоги заявника підлягають задоволенню або мають бути відхиленні, то суд ухвалює рішення у справі. Проте, під час судового розгляду можуть виникнути обставини, які призводять до тимчасового припинення провадження по справі або до закінчення провадження без ухвалення рішення суду.

Формами тимчасового припинення провадження по справі є:

1) перерва в судовому засіданні. Згідно з ч. 3 ст. 159, ч. 2 ст. 191 ЦПК України в судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали (ч. 3 ст. 214 та ч. 2 ст. 241 проекту ЦПК України);

2) відкладення розгляду справи, порядок та правові наслідки якого закріплені в ст. 191 ЦПК України (ст. 241 проекту ЦПК України відповідно);

3) зупинення провадження у справі. Підстави зупинення провадження є обов’язкові (ст. 201 ЦПК України та ст. 252 проекту ЦПК України відповідно) та факультативні (ст. 202 ЦПК України і ст. 253 проекту ЦПК України відповідно) та застосовуються до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, із урахуванням застережень, наведених у підрозділі 1.3 розділіу 1 дисертації.

У випадках, коли виникають обставини, за яких суд не може ухвалити рішення по суті, судовий розгляд може закінчуватися без ухвалення рішення, тобто постановленням ухвали про закриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду (ст. ст. 205, 207 ЦПК України та ст. ст. 256 та 258 проекту ЦПК України відповідно).