Абсолютні юридичні події у механізмі регулювання сімейних відносин

Абсолютними вважаються події, які не пов’язані з діяльністю людей, настають безвідносно до неї, і людина, як правило, вплинути на їх настання чи ненастання не може. Розглянемо найбільш значущі абсолютні події, що виступають юридичними фактами в сімейному праві.

Досягнення певного віку як юридична подія [262, с. 17; 631, с. 376]. Подальший, після народження, розвиток сімейної правоздатності пов’язаний із настанням ще однієї події — досягненням певного віку. Наприклад, із досягненням відповідного віку закон пов’язує виникнення прав на самостійну зміну імені (ст. 295 Цивільного кодексу України) тощо [473, c. 195-203]. Так, зокрема, відповідно до ст. 295 Цивільного кодексу України фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім’я. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім’я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері. У разі якщо над фізичною особою, яка досягла чотирнадцяти років, встановлено піклування, зміна прізвища та (або) власного імені такої особи здійснюється за згодою піклувальника. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження.

Для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити (ч. 1 ст. 218 Сімейного кодексу України).

Досягнення дитиною десяти років означає, що місце її проживання, у разі окремого проживання батьків, визначається за згодою самої дитини (ч. 2 ст. 160 Сімейного кодексу України). Дитина, яка досягла чотирнадцяти років, взагалі визначає місце свого проживання самостійно (ч. 3 ст. 160 Сімейного кодексу України). Крім того, досягнення чотирнадцятирічного віку дає дитині право самостійно розпоряджатися доходом від свого майна (ч. 2 ст. 178 Сімейного кодексу України). До того ж, така дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання (абз. другий ч. 1 ст. 179 Сімейного кодексу України), в укладенні договору про припинення права на аліменти для цієї дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (ч. 1 ст. 190 Сімейного кодексу України). Вона може звертатися до суду з позовом про скасування усиновлення щодо себе або визнання його недійсним (ч. 1 ст. 240 Сімейного кодексу України). Така особа має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування (ст. 313 Цивільного кодексу України), вона може змінити своє прізвище та (або) власне ім’я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері (ст. 295 Цивільного кодексу України), право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника (ст. 1269 Цивільного кодексу України). З досягненням шістнадцяти років фізична особа здобуває право змінювати прізвище та / або ім’я на власний розсуд.

Досягнення особою, над якою було встановлено опіку, чотирнадцяти років автоматично припиняє опіку.

Окремо має бути названо повноліття як подія, з моменту настання якої фізична особа наділяється повною сімейною дієздатністю (однак така правова можливість як право бути усиновлювачем дитини з’являється тільки із досягненням двадцяти одного року). Вісімнадцять років в Україні також виступає шлюбним віком для жінок і чоловіків.

Досягнення двадцяти трьох років може виступати юридичною подією, якщо йдеться про виплату аліментів на утримання дочки або сина, якщо така повнолітня дитина продовжує навчання (ст. 199 Сімейного кодексу України).

Передпенсійний вік жінки або чоловіка на момент розірвання шлюбу (а саме не більш як п’ять років до встановленого законом пенсійного віку) може виступати підставою для реалізації права на утримання після досягнення цього пенсійного віку за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років (ч. 3 ст. 76 Сімейного кодексу України).

Смерть як юридична подія в сімейному праві. Частіше за все смерть виступає правоприпиняючою юридичною подією [63, с. 167]. Так, смерть одного із подружжя припиняє шлюб (ч. 1 ст. 104 Сімейного кодексу України). Смерть дитини може виступати підставою для припинення права того з батьків, з ким проживала дитина, на утримання (ст. 85, ст. 87 Сімейного кодексу України).

У той самий час, в окремих випадках смерть може ставати елементом правоутворюючого фактичного складу: наприклад, смерть того з батьків, з ким проживала дитина, є підставою для набуття такою дитиною права власності на аліменти (ч. 2 ст. 179 Сімейного кодексу України).

Незважаючи на те, що смерть фізичної особи зазвичай розглядається як підстава припинення особистих немайнових правовідносин, аналіз цивільного законодавства України, юридичної літератури свідчить, що з нею пов’язане і виникнення деяких особистих немайнових правовідносин. Зокрема, смерть фізичної особи є правопороджуючим юридичним фактом-подією для посттанативних особистих немайнових прав.

Настання або сплив певного строку як юридична подія в сімейному праві. З категорією часу безпосередньо пов’язані врегульовані правом суспільні відносини, виникнення яких обумовлено юридичним фактом — дією або подією, що відбувається в певний момент чи період часу. З часом також пов’язані зміни правових відносин та / або їх припинення. Час — категорія абстрактна, для його обчислення зазвичай оперують кількісними величинами — періодами часу або моментами, обумовленими строками [183, с. 28-32; 351]. Отже, йдеться про період або момент часу, з яким норми права пов’язують певні правові наслідки.

У праві відображаються майже всі часові параметри будь-якої юридично значущої діяльності, у тому числі її тривалість, інтенсивність, переривчастість (безперервність). Правова матерія фіксує чіткі часові межі різного роду дій — дозволених, заохочувальних, рекомендованих або необхідних, а також настання після їх закінчення певних юридичних наслідків. Існують різні форми використання тимчасових категорій у правових нормах, однак безсумнівною є та обставина, що від точного вибору і обґрунтованого встановлення тимчасового компонента норми права залежить ефективність правового регулювання суспільних відносин у цілому. Настання або сплив того чи іншого строку неминуче призводить до зміни, виникнення або припинення юридичних прав та обов’язків. Можна погодитися з думкою, що строки як окрема категорія серед юридичних фактів постійно перебувають у стані руху, визначають тимчасові параметри тих чи інших правовідносин і перетворюються з дій в події, з суб’єктивної категорії в об’єктивну і навпаки.

Настання або сплив того чи іншого строку завжди спричиняє певні юридичні наслідки, пов’язані з виникненням або припиненням суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Строки, як справедливо зазначає В. В. Луць, можуть проглядатися в декількох площинах: а) строк як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; б) строк як одна з умов, що визначає його зміст; в) строк як критерій правомірності (своєчасності) поведінки учасників правовідносин тощо [256, c. 12; 611].

В юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо природи строків. Так, окремі вчені вказують на близькість строків до відносних подій — за походженням вони залежать від волі суб’єктів або законодавця, але їх перебіг підпорядковано об’єктивним законам спливу часу. При цьому зазначається, що строки відіграють самостійну й різноаспектну роль у механізмі регулювання суспільних відносин. В одних випадках настання або збіг строку автоматично породжує, змінює або припиняє суб’єктивні права і обов’язки, в інших — настання або збіг строку тягне за собою відповідні юридичні наслідки тільки в сукупності з певною поведінкою суб’єктів.

Однак ми не можемо погодитись із віднесенням строків до відносних подій. Адже, за такою логікою, роль абсолютних подій як юридичних фактів взагалі слід виключити, оскільки для отримання правового значення відповідна подія має бути передбачена гіпотезою норми права або домовленістю між учасниками тих чи інших відносин. У цьому сенсі суб’єктивний аспект (волевиявлення законодавця або безпосередніх учасників) завжди присутній. Відповідно, лише ця ознака (передбаченість нормою права або домовленістю учасників) не може впливати на характер самої події. Той факт, наприклад, що договором про сплату аліментів сторони передбачили можливість відстрочення чергової сплати аліментів, якщо така сплата є неможливою через стихійне лихо, не робить таке стихійне лихо відносною, а не абсолютною подією.

Важливий внесок у розвиток доктринальної характеристики строків вніс В. П. Грибанов.

Вказаний аргумент є близьким до розглянутого нами вище, але він акцентує увагу на дещо іншому моменті: В. П. Грибанов вбачає специфіку строків, що не дає їх віднести до абсолютних подій, в тому, що юридичне значення здобуває певний конкретний проміжок часу й визначення цього часу залежить від волевиявлення законодавця, або суду, або учасників відповідних відносин. Так, наприклад, строк позовної давності: його конкретна тривалість залежатиме від того, як її визначив законодавець. І тут, підкреслюють прибічники такого підходу, безумовно наявний суб’єктивний момент. Продовжуючи цю думку, В. П. Грибанов вказує, що строки можуть змінюватися залежно від волі й поведінки людей. Закон може передбачати їх призупинення, переривання, поновлення строків, які вже сплили, тощо. На підставі цього вчений робить висновок: з точки зору класифікації юридичних фактів відповідні строки не можна віднести ані до абсолютних юридичних подій, які мають місце поза волею людей, ані до відносних юридичних подій, які в своєму виникненні мають вольовий характер, але у подальшому розвиваються незалежно від волі людини [125].

Однак, на наш погляд, факт встановлення строку законодавцем, судом, сторонами правовідносин не позбавляє саму природу строку об’єктивності. Визначення конкретної тривалості строку є елементом встановлення певної моделі поведінки, як і в будь-якій нормі права. Далі строк, образно кажучи, починає жити своїм власним життям. Щодо переривання, призупинення й відновлення строків, то, вважаємо, йдеться про новий юридичний факт, який тягне самостійні юридичні наслідки.

Саме тому ми виходимо з того, що строки становлять окремий різновид абсолютних юридичних подій у сімейному праві, а не самостійний (поза визначеною системою) вид юридичних фактів^[21]. Такі обставини можуть мати правоутворюючий, правозмінюючий або правоприпиняючий характер. Наведемо декілька прикладів.

Сплив трьохмісячного строку з моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу призводить до втрати нею чинності (ч. 4 ст. 28 Сімейного кодексу України). Сплив одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу є елементом фактичного складу, що дає право на реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 32 Сімейного кодексу України). Так само елементом фактичного складу, що є підставою для розірвання шлюбу між особами, які не мають дітей, є сплив одного місяця з моменту подання ними заяви про розлучення (ч. 2 ст. 106 Сімейного кодексу України). Аналогічний статус має місячний строк, який відраховується з моменту подання до суду заяви про розлучення подружжя, яке має дітей і між яким немає майнового спору (ч. 4 ст. 109 Сімейного кодексу України). Сплив двомісячного строку з того моменту, як дитину було підкинуто або знайдено, є підставою для того, щоб дитину могло бути усиновлено (ч. 1 ст. 209 Сімейного кодексу України).

Від строків слід відрізняти строки, встановлені для виконання того чи іншого юридичного обов’язку, тобто юридичного акту (наприклад, місячний строк, передбачений для державної реєстрації народження дитини). Відповідно, порушення такого строку стає юридичною підставою для притягнення винних до юридичної відповідальності. Однак у такому разі не строк виступає юридичним фактом, а саме юридичний акт у вигляді протиправної бездіяльності.