2.4 Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах

Досліджуючи правову природу рішення суду, науковці зазначали, що воно є одночасно й актом підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин або юридичних фактів, і наказом суду діяти відповідно до встановлених судом прав та обов’язків, і актом застосування норм права, і процесуальним документом установленої форми, і юридичним фактом, який породжує, змінює чи припиняє правовідносини.

Також варто зазначити, що М. Б. Зейдер вважає, що наявність у рішенні суду двох моментів - імперативного та декларативного - необхідний наслідок особливостей рішення суду як акту правосуддя.

Насамперед у рішенні суду отримує своє вираження правосуддя як одна з форм прояву державної влади. Водночас однією з рис правосуддя є, зокрема, усунення спору про факт, що має юридичне значення. Ця риса правосуддя виявляється в такому елементі рішення суду, який можна назвати декларативним моментом рішення суду. Усунення спору, зокрема, про факт як необхідний прояв функції правосуддя призводить до того, що суд своїм рішенням повинен підтвердити наявність або відсутність певної фактичної обставини (у справах окремого провадження, як-от про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах). Спеціально вираженого в рішенні суду підтвердження факту в таких справах вимагає самостійний характер розглядуваної особливості рішення суду. Якби в рішенні суду в позитивній або негативній формі не було сформульовано підтвердження положення про певний факт, підтвердження безспірності якого просив заявник, який звернувся до суду, то суд не виконав би поставленого перед ним як органом правосуддя завдання вирішення спору про факт у зазначених вище справах.

Таким чином, уявлення про рішення суду як про акт підтвердження та одночасно наказ, випливає із самої природи правосуддя. У зв’язку з наведеним обидва елементи рішення суду є невід’ємними один від одного [64, с. 20-21].

Отже, рішення суду - це акт реалізації судової влади, постановлений у формі процесуального акту-документа в межах самостійної (автономної) судової процедури, яким справа вирішується по суті і який є частиною загального правопорядку [215, с. 8].

Варто зосередити увагу на таких двох проявах судового рішення як акті правосуддя та як процесуальному документі, у якому він закріплений.

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, є результатом розгляду судом першої інстанції справи по суті. Цим процесуальним документом завершується вся діяльність суду, яка була спрямована на охорону інтересу осіб. У своєму рішенні суд робить певні правові висновки про наявність чи відсутність юридичного факту.

Так, М. М. Ясинок зазначає, якщо рішення суду в позовному провадженні характеризується констатацією діаметрально протилежних висновків - задоволення позову однієї сторони та відмова в позові іншій стороні з вирішенням спору по суті, то для рішень у справах окремого провадження характерним є вирішення конкретного безспірного питання окремо взятої особи. При цьому такі рішення зумовлюють формування нових правовідносин [260, с. 52].

Є. Г. Пушкар також зазначає, що у справах окремого провадження завдання суду зводиться до підтвердження певних обставин, які в майбутньому можуть вплинути на здійснення суб’єктивного права.

Однак, оскільки виникає питання про необхідність отримання рішення суду в таких справах, то передбачається, що заінтересованість особи в ухваленні відповідного рішення суду сама по собі є невизначеною, тому і потребує судового підтвердження. Рішення суду усуває цю невизначеність, робить певні правовідносини або окремі обставини встановленими і визначеними [149, с. 11­12].

М. А. Гурвич, розглядаючи судове рішення як акт правосуддя, виділяє такі його складові частини: предмет, підстава і зміст.

Предмет рішення суду містить у собі спірне правовідношення. Утім, бувають випадки, коли предметом судового розгляду є певні обставини (наприклад, у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах). Аналізуючи предмет рішення суду, ми отримуємо відповідь на питання про що суд ухвалив рішення.

Підставою рішення суду як акта правосуддя є той фактичний склад, який був досліджений судом під час судового розгляду і який зумовив це рішення. Підстава рішення суду вказує чому суд ухвалив саме таке рішення.

Нарешті, зміст рішення суду дає відповідь на питання що саме вирішив суд [33, с. 7], тобто змістом рішення суду є вищезазначені правові висновки.

Проаналізувавши як ст. 214 ЦПК України, так і ст. 265 проекту ЦПК України, можна зробити висновок, що суд під час ухвалення рішення у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; наявність або відсутність встановлюваного юридичного факту; яка правова норма підлягає застосуванню до цього факту; чи слід заяву задовольнити або відмовити в її задоволенні.

Крім того, рішення суду в усіх видах проваджень має відповідати вимогам, закріпленим у ст. 213 ЦПК України. Так, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Так, у проекті ЦПК України відтворене положення щодо обґрунтованості рішення суду, яке міститься в ст. 213 ЦПК України. Водночас відповідно до ч. 2 ст. 264 проекту ЦПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

У п. п. 2, 6 Постанови Пленуму ВС України «Про судове рішення у цивільній справ» від 18 грудня 2009 р. № 14 (далі - постанова Пленуму ВС України від 18 грудня 2009 р. № 14) зазначено, що рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК України, а також правильно витлумачив ці норми.

Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК України норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз’яснення Пленуму ВС України, що містяться в постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01 листопада 1996 р. № 9 [134, с. 23-28].

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Ураховуючи принцип безпосередності судового розгляду (ст. 159 ЦПК України), рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

Якщо докази у справі зібрані в порядку, передбаченому ст. ст. 132, 133, 140 та ч. 4 ст. 191 ЦПК України, суд може обґрунтувати ними рішення лише за умови, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред’явлені для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в сукупності з іншими доказами. Під час ухвалення рішення суд відповідно до ст. 212 ЦПК України оцінює докази з урахуванням вимог ст. ст. 58 та 59 ЦПК України про їх належність і допустимість. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування [138, с. 4-6].

Із цього приводу Г. В. Фазикош зазначає, що традиційна інтерпретація законності судового рішення не враховує нового актуального теоретичного та практичного аспекту в характеристиці цієї вимоги, як її узгодженість та гармонізація з ідеєю верховенства права. Науковець вважає, що для практичної реалізації ідеї верховенства права потрібний такий процесуальний механізм судової діяльності, що забезпечує правовий результат розгляду справ, ефективність якого пов’язана з наявністю чітких критеріїв оцінки закону (формалізацією критеріїв права), з реальним наданням суду відповідних повноважень «критикувати закон» та можливості реалізувати ці повноваження через наявні процедури судочинства (удосконаленням процесуальної форми). Сучасні підходи до вирішення цих питань у контексті реалізації судової влади повинні мати інтегрований характер, що має виявлятись у суддівській інтерпретації права з точки зору його природних ознак, а також правової форми. Таким чином, фундаментальним аспектом у розумінні вимоги законності судового рішення є його легітимність - відповідність існуючому правопорядку, яка є складовою законності й відтворює його правосудність [215, с.

Убачається за бажане висловити сумніви щодо доцільності реалізації наведеної точки зору вченого в реаліях сьогодення, адже аналіз судової практики, а особливо рішень судів касаційної інстанції, дає можливість констатувати повсюдне неоднакове застосування судами норм матеріального та процесуального права. Отже, наділення судів повноваженнями «критикувати закон» призведе не лише до неоднакової практики застосування закону, а й до різних позицій щодо його критики, відображених у рішеннях суду.

Також відповідно до п. 8 Постанови Пленуму ВС України від 18 грудня 2009 р. № 14 ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК України. Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення у даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається [138, с. 6].

«Оскільки необхідною умовою правосудності судового рішення є його здатність повно та ефективно захистити суб’єктивне право чи інтерес, а також його виконуваність, повним, точним та ясним можна вважати тільки таке рішення, яким суд реально надає відповідний правовий захист, і текст якого не має таких дефектів викладення, що перешкоджають його виконанню» [215, с. 13].

Так, відповідно до ст. 215 ЦПК України рішення суду за загальним правилом складається з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин. Г.В. Фазикош виділяє також обґрунтувальну частину рішення суду [215, с. 14].

Згідно з ч. 1 ст. 259 ЦПК України (ч. 1 ст. 320 проекту ЦПК України відповідно) у рішенні суду про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Як влучно зазначає М. М. Ясинок, ця норма звертає увагу суду на викладення описової, мотивувальної та резолютивної частин рішення суду [257, с. 365].

Отже, вступна частина рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, повинна містити час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді; прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) заявника і заінтересованої особи, які брали участь у справі; предмета заявленої вимоги.

З цього приводу варто зауважити, що непоодинокими є випадки, коли судді в рішеннях указують предметом заявленої вимоги «встановлення факту, що має юридичне значення», наприклад, у рішенні Козівського районного суду Тернопільської області від 14 квітня 2016 р. у справі № 600/259/16-ц [164], рішенні Куликівського районного суду Чернігівської області від 31 травня 2016 р. у справі № 737/390/16-ц [169], рішенні Рівненського міського суду Рівненської області від 31 травня 2016 р. у справі № 569/5000/16-ц [175], хоча у вказаних справах заявники звернулися із вимогою саме про встановлення факту родинних відносин, що і має бути зазначено у вступній частині рішення суду у відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК України.

Або, наприклад, у рішенні Великоновосілківського районного суду Донецької області від 22 березня 2016 р. у справі № 220/335/16-ц [154] суд розглядав вимогу про «встановлення факту проживання однією родиною» замість вимоги про проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України.

Наступна частина рішення суду описова (або як її ще називають історична) у справах окремого провадження, у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, присвячена викладенню предмета вимоги заявника, заінтересованих осіб і органів [48, с. 66].

В описовій частині рішення суду в зазначених справах зазначаються відомості про сімейний юридичний факт, що встановлюється судом, мету його встановлення; узагальнений виклад позиції заінтересованої особи; пояснення осіб, які беруть участь у справі; висновки органів державної влади, якщо вони брали участь у справі; інші докази, досліджені судом, на підставі яких суд установлює вказаний факт.

«Зазвичай, беручи до уваги правову природу справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, описова частина рішення суду в таких справ є невеликою за обсягом» [100, c. 94]. Так, наприклад, у рішенні Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 квітня 2016 р. у справі № 751/1800/16-ц [173] зазначено, що: «22.02.2016 року Особа 1 звернулася до суду із заявою, в якій просить встановити факт її перебування на утриманні чоловіка, Особа 3, який помер 09.02.2001 року.

В обґрунтування заяви, вказує, що з 16.06.1990 року перебувала у шлюбі з Особа 3, та проживала з ним спільно до дня його смерті. Зазначає, що 09.02.2001 року її чоловік помер. До смерті чоловіка вона знаходилася на його утриманні. Бажає отримати пенсію по втраті годувальника. У зв’язку з викладеним змушена звернутися до суду для встановлення факту перебування на утриманні чоловіка.

В судовому засіданні, яке відбулося 01.04.2016 року, було залучено до участі в справі в якості заінтересованої особи Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області.

В судовому засіданні заявник заяву підтримала, просила її задоволити.

Представник Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області в судовому засіданні поклалася на розсуд суду». У подальшому в описовій частині цього рішення суд зазначає про наявні у справі докази.

Мотивувальна частина рішення суду у справах про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, повинна містити: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; зазначення наявності чи відсутності сімейного юридичного факту; підтвердження можливості досягнення мети, зазначеної в заяві, у разі наявності сімейно-правового юридичного факту; назву, статтю, її частини, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуальний закон, яким суд керувався.

Як і описова частина, мотивувальна частина рішення суду в досліджуваних справах не є великою за обсягом. Наприклад, після викладення змісту ст. ст. 10, 11, 197, 234 та 256 ЦПК України та наявних у справі доказів у рішенні Новосанжарського районного суду Полтавської області від 5 травня 2016 р. у справі № 542/442/16-ц [174] вказано: «враховуючи, що заявницею надано достатні докази для підтвердження факту реєстрації розірвання шлюбу та, зважаючи на неможливість іншим шляхом захистити своє порушене право, суд приходить до висновку про обґрунтованість заяви та її задоволення.

Керуючись ст.ст. 3, 4, 6, 15, 208, 212 - 215, 234 - 235, 256 - 259 ЦПК України [далі за текстом]».

Слід зауважити, що в п. 12 Постанови Пленуму ВС України від 18 грудня 2009 р. № 14 зазначено, що в мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання у відповідних випадках на норми Конституції України, на підставі яких визначено характер правовідносин (у випадку справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, як складової справ окремого провадження), на ст. ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК України й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи. У разі необхідності мають бути посилання на ЄКПЛ та рішення ЄСПЛ, які згідно із Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. [59] є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

У необхідних випадках суд зазначає про урахування: рішення КС України про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню в даній справі та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, перелічених у п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України, якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення (у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, як складової справ окремого провадження: заявник та заінтересована особа); постанов Пленуму ВС України, прийнятих відповідно до ст. 125 Конституції України, з питання застосування норм процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню в даній справі.

Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, пояснення експерта, спеціаліста наводяться в рішенні суду від третьої особи. У тексті рішення не допускається використання скорочень і слів, які не прийнято застосовувати в офіційних документах, а також внесення виправлень, не застережених перед підписом судді [138, с. 7].

Д. Д. Луспеник, досліджуючи мотивувальну частині рішення суду, зазначає, що в мотивувальній частині рішення суд не повинен обмежуватися лише простим викладенням обставин, перераховувати докази, приводити витяги з показань свідків тощо і без їх аналізу робити висновок. Суд повинен не просто зазначити докази, але й зробити їх контрольну оцінку, привести доводи, з яких одні з них приймаються, а інші відхиляються, а також суд повинен дати правову оцінку встановленим обставинам, які підтверджені цими доказами.

Особливо важливим у мотивувальній частині рішення суду є мотивування кожного доводу сторін, що є вимогою, передбаченою в ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ [105, с. 387-388].

Як влучно зазначає Н. М. Кострова, резолютивна частина рішення суду в сімейних справах не рідко є підставою для здійснення актових записів, як-от розірвання шлюбу тощо. Тому в рішенні суду повинні міститися необхідні відомості, достатні для внесення до актових записів або видачі нових [84, с. 75].

Так, у резолютивній частині рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, зазначається висновок суду про задоволення заяви або відмову в задоволенні заяви повністю чи частково; висновок суду по суті заявлених вимог; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Т. Ц. Кашперська з цього приводу зазначає, що «вказівка на мету встановлення факту може міститися як в мотивувальній, так і в резолютивній частині рішення» [70, с. 145].

Однак науковець також вказує, що «рішенням суду встановлюється конкретний юридичний факт. Вказівка на мету його встановлення у відповідній заяві є лише підтвердженням того, що цей факт є таким, що має юридичне значення. І якщо цей факт породжує декілька правових наслідків, рішення суду про встановлення факту може бути використано у всіх випадках, коли вимагається підтвердити даний факт, незалежно від того, якими конкретними обставинами була викликана необхідність його судового встановлення, а також суб’єктного складу осіб, які беруть участь у справі» [70, с. 145-146].

Видається, що вищенаведені думки вченого певною мірою суперечать одна одній. Так, вбачається, що немає необхідності вказувати мету встановлюваного юридичного факту саме в резолютивній частині рішення суду, адже рішення суду, яке підтверджує наявність певного сімейного юридичного факту може бути використане не лише з метою, яка була зазначена в заяві та слугувала підставою для подання такої заяви.

У рішеннях суду у справах окремого провадження в резолютивній частині наводиться відповідь суду, яка підтверджує наявність чи відсутність існування певних юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення майнових і особистих прав громадян [48, с. 107].

У свою чергу, М. Б. Зейдер зазначає, що в резолютивній частині рішення суду у справах окремого провадження мають бути викладені особливості, пов’язані із специфікою відповідних справ окремого провадження: у ній мають бути відображені спеціальні вимоги до окремих категорій таких справ, які встановлені спеціальними нормативно-правовими актами [63, с. 75].

Згідно з п. 13 Постанови Пленуму ВС України від 18 грудня 2009 р. № 14 резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені в ст. ст. 215-217 ЦПК України.

При об’єднанні в одне провадження кількох вимог має бути сформульовано, що саме ухвалив суд щодо кожної заявленої вимоги [138, с. 7].

З метою запобігання виникнення неясності під час виконання рішення у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, у його резолютивній частині зазначається точне та повне прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, стосовно якої суд вирішив питання.

Так, рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 11 травня 2016 р. у справі № 740/867/16-ц [172] не відповідає частково зазначеним вище вимогам як до вступної частини (предметом вимоги було встановлення факту, що має юридичне значення, замість встановлення факту реєстрації шлюбу (п. 4 ч. 1 ст. 256 ЦПК України), так і до резолютивної частини, у якій не зазначено чи вимога особи про встановлення факту реєстрації шлюбу була задоволена або в її задоволенні було відмовлено.

Водночас рішення Черняхівського районного суду Житомирської області від 21 березня 2016 р. у справі № 293/135/16-ц [178] відповідає викладеним вище вимогам до резолютивної частини, у ньому зазначено: «Заяву задовольнити повністю.

Встановити факт проживання Особа 1, Інформація 1 і Особа 2, який помер Інформація 2 в с. Щеніїв Черняхівського району Житомирської області, однією сім’єю без реєстрації шлюбу понад п’ять років до часу відкриття спадщини (з 22.01.1972 по Інформація 2).

Згідно зі ст. 223 ЦПК України рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги відповідно до ч. 1 ст. 296, ч. 1 ст. 294 ЦПК України до Апеляційного суду Житомирської області через Черняхівський районний суд Житомирської області протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення».

Слід зауважити, що відповідно до п. 18 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 суди повинні мати на увазі, що відповідно до особливостей окремого провадження правила ст. ст. 84, 88 ЦПК України про розподіл судових витрат та відшкодування витрат на правову допомогу в цих справах не застосовуються [139, с. 270-271].

Крім того, варто зазначити, що у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, суд лише встановлює певний юридичний факт, але не вирішує питання про права та обов’язки заінтересованих осіб. Тому здійснення суб’єктивного права, яке пов’язане із встановленим фактом, відбувається за межами окремого провадження.

Так, наприклад, рішення суду про встановлення факту родинних відносин підтверджує лише факт кровної спорідненості, ступінь і коліно в родоводі. На підставі цього рішення фізична особа може лише довести, що вона є родичем померлого, і ця спорідненість дає їй право на отримання спадщини, пенсії тощо, але не дає право на внесення змін, доповнень або відновлення актового запису, видачу нового паспорту [30, с. 156].

«У резолютивній частині рішення суду про встановлення факту родинних відносин необхідно вказати, що заявник (прізвище, ім’я, по батькові) є родичем із визначенням ступеня спорідненості певної особи (прізвище, ім’я, по батькові)» [99, с. 74].

Резолютивна частина рішення суду про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні повинна містити прізвище, ім’я, по батькові заявника із встановленням його перебування на утриманні годувальника (прізвище, ім’я, по батькові), ступінь спорідненості цих осіб, а також строк перебування заявника на утриманні, якщо метою встановлення такого факту є спадкові права. Однак встановлення факту перебування на утриманні з метою здійснення спадкових прав на підставі ч. 2 ст. 1265 ЦК України не є предметом цього дисертаційного дослідження.

Досліджуючи рішення суду про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення, насамперед варто зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 259 ЦПК України рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах ДРАЦСу або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів

А в п. 18 Постанови Пленуму ВС України від 31 березня 1995 р. № 5 зазначено, що згідно зі ст. 14 ЦПК України рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов’язковим для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв’язку із встановленим судом фактом. У разі встановлення в судовому порядку факту реєстрації акту громадянського стану орган реєстрації актів цивільного стану провадить відповідний запис на підставі рішення суду [139, с. 270].

Так, у резолютивній частині рішення суду про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу зазначаються прізвища, імена, по батькові обох з подружжя, факти реєстрації шлюбу чи реєстрації розірвання шлюбу, які встановлено судом, місце та час реєстрації шлюбу або його розірвання.

Рішення суду про встановлення факту реєстрації усиновлення повинно ґрунтуватися на всебічно перевірених даних, які підтверджують або спростовують заявлені вимоги, і містити у своїй резолютивній частині відомості, необхідні для реєстрації усиновлення в органах ДРАЦСу (дата реєстрації усиновлення, на підставі якого документа (рішення органів опіки та піклування, виконкому місцевої ради, держадміністрації, суду), прізвище, ім’я, по батькові, число, місяць, рік народження усиновлювачів, місце проживання, а також прізвище, ім’я, по батькові, число, місяць, рік народження усиновленого, який орган реєстрував усиновлення і коли [30, с. 384].

Відповідно до п. 3.17 Правил від 12 січня 2011 р. № 96/5, рішення суду про встановлення факту державної реєстрації акту цивільного стану є підставою для поновлення актового запису цивільного стану у відділі ДРАЦСу за місцем його первинного складання, крім випадку зберігання запису на тимчасово окупованій території України.

У свою чергу, резолютивна частина рішення про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу повинна містити прізвища, імена, по батькові чоловіка та жінки, факт їхнього спільного проживання без реєстрації шлюбу, строк такого проживання, а також дату початку та (або) закінчення спільного проживання без реєстрації шлюбу.

З приводу рішення суду про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, та його резолютивної частини зокрема, варто зауважити, що сучасне українське законодавство не оперує термінами «фактичні шлюбні відносини», «фактичне подружжя», «фактичний шлюб» чи «цивільний шлюб» та інші, на позначення таких сімейних відносин СК України застосовує лише термін «проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу» [22, с. 55]. Тому «суди не можуть встановлювати факт «перебування у шлюбних відносинах», оскільки їхні відносини не оформлені державною реєстрацією, а отже, немає як шлюбу, так і шлюбних відносин; встановлювати факт «перебування у «цивільному шлюбі», оскільки таке формулювання взагалі не відповідає юридичній термінології; встановлювати факт «проживання у фактичних шлюбних відносинах як чоловіка й дружини», оскільки шлюб не зареєстрований, а отже, ці особи не вважаються чоловіком та дружиною» [41, с. 40].

Реалізація рішення суду як акта правосуддя залежить від набрання ним законної сили. Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Дещо по-іншому викладені положення, які стосуються набрання рішенням суду законної сили, у проекті ЦПК України. Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 274 цього проекту рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Видається, що запропоновані зміни до порядку набрання рішенням суду законної сили є більш вдалими в порівнянні з чинним законодавством, адже в них безпосередньо передбачено набрання рішенням суду законної сили й у разі постановлення судом апеляційної інстанції ухвал про повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження.

Так, М. А. Гурвич зазначав, що набрання рішенням суду законної сили має такі наслідки: матеріально-правові (незаперечність і визначеність права) та процесуальні (виключність у рішеннях усіх видів), які випливають із матеріально- правових наслідків [32, с. 159, 162-163].

Законна сила судового рішення є властивістю судового акту, відповідно до якого рішення набуває обов’язковості, виключності, преюдиційності, незаперечності (неспростовності), виконавчості після закінчення строків на оскарження.

Під обов’язковістю рішення суду розуміють розповсюдження вимог, уміщених у ньому, на визначене коло осіб (органів) і правовідносин. Рішення суду, яке набрало законної сили, є обов’язковим для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Якщо справу розглянуто за заявою органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи чи інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, рішення суду, що набрало законної сили, є обов’язковим для особи, в інтересах якої розпочато справу.

Обов’язковість означає, що ніхто не вправі змінити чи скасувати рішення суду. Суди, органи управління, посадові особи не вправі приймати рішення, яке суперечило б рішенню суду, що набрало законної сили. Зазначені органи і посадові особи не вправі у своїх діях виходити з припущення, що рішення суду, яке набрало законної сили, є неправильним. Обов’язковість рішення суду, натомість, зумовлена загальнообов’язковістю закону, на підставі якого ухвалено рішення.

Обов’язковість рішення суду означає, що всі органи та особи мають здійснювати конкретні дії з оформлення і реєстрації прав, встановлених рішенням суду, яке набрало законної сили. Невиконання рішення суду має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом [225, с. 264].

Виключність означає недопустимість повторного розгляду справи, у якій ухвалено рішення суду, яке набрало законної сили. Виключність слідує з особливого положення суду як органу правосуддя, який діє від імені держави та її незаперечного авторитету [192, с. 229].

Виключність рішення суду у справах окремого провадження зумовлює неможливість розгляду і вирішення судом справи окремого провадження, зокрема про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, за заявою того самого заявника із тотожним предметом заявлених вимог та з тих самих підстав.

Однак відповідно до ч. 3 ст. 14 ЦПК України (ч. 3 ст. 19 проекту ЦПК України відповідно) обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Преюдиційність рішення суду полягає в тому, що після набрання ним законної сили особи, які брали участь у справі про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, не можуть знову оспорювати вже встановлені юридичні факти і вони не потребують доказування (ч. 3 ст. 61 ЦПК України та ч. 4 ст. 83 проекту ЦПК України відповідно). Крім того, висновки суду щодо зазначених юридичних фактів в одному рішенні мають преюдиційне значення для суду при розгляді та вирішенні інших справ за участі тих самих осіб.

Від моменту набрання рішенням суду законної сили воно не може бути оскаржено і стає незаперечним (неспростовним). Ознака незаперечності (неспростовності) надає рішенню суду стабільність, яка забезпечує стійкість правових відносин [225, с. 265].

Як зазначає Р. О Гаврік, момент набуття властивості неспростовності рішенням суду залежить від того, чи здійснила особа, яка брала участь у справі, своє право на апеляційне оскарження рішення суду. Винятком із правила про неспростовність рішення суду після набрання ним законної сили є можливість її втрати у випадку поновлення судом строку на апеляційне оскарження. У цьому разі, рішення суду вважається таким, що законної сили не набрало і може набрати законної сили лише в момент ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без змін, а також у випадку зміни частини рішення суду першої інстанції в частині, що не змінена» [24, с. 13-14].

Виконавчість зумовлює виконання рішення суду після набрання ним законної сили, крім випадків негайного виконання, тобто рішення суду, яке набрало законної сили, може бути виконане примусово.

Утім, ураховуючи правову природу справ окремого провадження, зокрема про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах (виконавчий лист у таких справах не видається), убачається, що в цьому разі краще вести мову про реалізованість судового рішення - гарантовану для захисту права можливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених рішенням суду, що набрало законної сили [244, с. 421], можливість будь-якої реалізації рішень [151, с. 16-17], реальну здійсненність, можливість реалізації тих обов’язкових приписів, що в ньому містяться [5, с. 14].

Хоча примусова сила рішення суду властива і для тих випадків, коли такі рішення ухвалені про встановлення юридичних фактів, наказ або примусова сила рішення суду опосередковується на різних суб’єктах неоднаково. Його сила залежить від процесуального статусу суб’єкта правовідносин, від характеру його заінтересованості в наслідках вирішення справи [48, с. 33].

Крім того, М. Н. Насуллаєв влучно зазначає, що рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть бути реалізовані не в цивільно-процесуальній, а лише в адміністративно-правовій формі [115, с. 24].

Таким чином, варто погодитись із Г. В. Чурпітою, яка виокремила такі особливості процесуальної форми виконання судових рішень у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах: 1) рішення суду, ухвалені у справах про встановлення фактів, що тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення сімейних прав та обов’язків, у силу свого констатуючого характеру не потребують видачі виконавчого листа, а реалізуються шляхом направлення копії такого рішення, яке набрало законної сили, до органу, у якому встановлений судом факт підлягає державній реєстрації, та (або) є підставою для видачі відповідного документа; 2) після ухвалення копії рішень суду про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення направляються до органів ДРАЦСу за місцем зберігання відповідного актового запису цивільного стану і є підставою для внесення змін до відповідних актових записів або їх поновлення. При цьому зміни, доповнення, виправлення вносяться до паперових носіїв актових записів цивільного стану та одночасно до Реєстру, а заявникові повторно видається або надсилається для вручення до відділу ДРАЦСу за місцем його проживання свідоцтво про державну реєстрацію акта цивільного стану; 3) у разі подання до відділу ДРАЦСу рішення іноземного суду про внесення змін, поновлення, анулювання актових записів цивільного стану питання про його виконання вирішується згідно з чинним законодавством України та з урахуванням вимог міжнародних договорів України про надання правової допомоги, згода на обов’язковість яких надана ВР України; 4) копії рішення суду, ухваленого у справах про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, виходячи з того, що зазначений факт не підлягає державній реєстрації, подаються заявником до відповідних органів (нотаріуса, суду тощо) для досягнення бажаного правового результату [241, с. 100].

Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформляється і підписується суддею в нарадчій кімнаті. Рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків встановлених ЦПК України (ч. 1 ст. 218 ЦПК України).

Згідно з ч. 3 ст. 209 ЦПК України у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п’ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Рішення суду, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду і приєднане до справи.

Варто зазначити, що в ч. 2 ст. 269 проекту ЦПК України запропоновано доцільні пропозиції щодо змін чинного законодавства, яке стосуються порядку проголошення судового рішення. Так, при проголошенні рішення суду суддя не оголошує наступні відомості щодо учасників справи: місце проживання або перебування фізичних осіб із зазначенням адреси, номери телефонів чи інших засобів зв’язку, адреси електронної пошти, реєстраційні номери облікової картки платника податків, реквізити документів, що посвідчують особу, унікальні номери запису в Єдиному державному демографічному реєстрі; інформацію, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувались в закритому судовому засіданні. Указані пропозиції набувають особливого значення для справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення саме в сімейних відносинах.

Відповідно до п. п. 4, 15 Постанови Пленуму ВС України від 18 грудня 2009 р. № 14 правила ч. 3 ст. 209 ЦПК України застосовуються лише у виняткових випадках, коли внаслідок складності справи складання повного рішення потребує багато часу та може бути відкладено на строк не більше ніж п’ять днів з дня закінчення розгляду справи. В іншому разі суд має ухвалити повне рішення і проголосити його негайно після закінчення судового розгляду. Якщо складання повного рішення відкладається, його вступна і резолютивна частини викладаються у письмовому вигляді, підписуються всім складом суду, відразу проголошуються; цей процесуальний документ приєднується до справи і суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішення суду, що має бути зафіксовано в журналі судового засідання.

Відкладення проголошення вступної і резолютивної частин рішення після закінчення розгляду справи не допускається. Суди повинні суворо дотримуватися визначеного строку складання повного рішення.

Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею; воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп’ютері в одному примірнику.

Вимоги ст. ст. 209, 215 та 218 ЦПК України щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є обов’язковими для позовного та окремого провадження. Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення [138, с. 5, 8].

Беручи до уваги правову природу справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, видається, що в переважній більшості випадків суд має можливість скласти повне рішення негайно та проголосити його в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи.

Якщо в рішенні суду є недоліки, які перешкоджають надалі у видачі заявнику потрібних документів або реалізації його суб’єктивних прав, вони можуть бути усунуті судом за правилами, передбаченими ст. ст. 219, 221 ЦПК України (ст. ст. 270 та 272 проекту ЦПК України відповідно).

Л. Є. Гузь вважає, що заява про встановлення факту, як і будь-яка інша заява в позовному провадженні, може розглядатися судом заочно в разі неявки в судове засідання заінтересованої особи, у випадках визначених у ч. 1 ст. 224 ЦПК України [30, с. 155].

Однак, правильною видається позиція, зазначена в Листі ВС України від 01 січня 2012 р. [197], що заочний розгляд справ передбачено лише для позовного провадження в разі неявки у судове засідання відповідача (ст. 224 ЦПК України).

Отже, суд, ухвалюючи рішення у справі, про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; наявність або відсутність встановлюваного юридичного факту; яка правова норма підлягає застосуванню до цього факту; чи слід заяву задовольнити або відмовити в її задоволенні.

Відповіді на вказані вище запитання мають міститися в рішенні суду, яке складається з тих самих частин, що і рішення суду в позовному провадженні, а саме: вступна, описова, мотивувальна та резолютивна частини.

Однак, на відміну від справ позовного провадження, одним з наслідків набуття рішенням суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, законної сили буде його реалізованість, а не виконавчість.

Судові рішення у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядках за правилами, установленими главами 1, 2 розділу V ЦПК України. Особливостей розгляду цих категорій справ у порядку апеляційного чи касаційного провадження не виявлено.

При цьому видається за доречне навести позицію, висловлену ЄСПЛ у рішенні у справі «Науменко проти України» від 09 листопада 2004 р. Так, суд указує, що одним із основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність передбачає дотримання принципу res judicat, тобто принципу остаточності рішення, неприпустимості повторного

розгляду вже раз вирішеної справи. За цим принципом жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов’язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення мають бути використанні для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не для заміни рішень [159].

Крім того, ще однією факультативною стадією цивільного процесу є провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Так, у ч. 1 ст. 361 ЦПК України передбачено, що рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами (ч. 1 ст. 424 проекту ЦПК України відповідно).

Оскільки у зазначеній правовій нормі йдеться про рішення або ухвалу суду, якими закінчено розгляд справи, незалежно від виду провадження, то, як наслідок, вона поширює свою дію й на судові рішення, якими закінчено розгляд справ окремого провадження, у тому числі про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах.

Таке твердження знайшло своє відображення й у судовій практиці. Так, зі змісту ухвали Апеляційного суду Харківської області від 10 грудня 2013 р. у справі № 623/3311/13-ц вбачається, що судом першої та апеляційної інстанцій було розглянуто справу за заявою Особа 2, зацікавлена особа - Особа 3, про перегляд рішення суду про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу за нововиявленими обставинами [205]; або ж в ухвалі Апеляційного суду Харківської області від 10 лютого 2015 р. у справі № 627/1007/14-ц зазначено про розгляд справу за заявою Краснокутської селищної ради Харківської області про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 26 лютого 2014 р. у цивільній справі за заявою Особа 2, заінтересована особа - Краснокутська селищна рада Харківської області, про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу [206]).

Принагідно варто зауважити, що хоча законодавець не навів визначення нововиявлених обставин, але науковці вважають, що такими обставинами є юридичні факти, які існували в момент розгляду справи та мали істотне значення для його вирішення, але не були та не могли бути відомі ні заявникові, ні суду [88, c. 933; 13, c. 616; 233, с. 774].

При цьому від нововиявлених обставин необхідно відрізняти нові обставини, які виникли після розгляду справи й ухвалення судового рішення [88, c. 934]. Оскільки такі обставини не існували на момент ухвалення судового рішення, то й не можуть слугувати підставою для відкриття провадження за нововиявленими обставинами та розгляду справи. Однак у певних випадках нові обставини можуть стати підставою для пред’явлення нової заяви. Наприклад, однією із спеціальних передумов права на звернення до суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, є те, що такі факти повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих немайнових чи майнових прав особи. У разі, якщо суддя визначить, що встановлення факту в сімейних відносинах не має юридичного значення для заявника, то він постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження в такій справі. Однак у разі появи нових життєвих обставин той факт, який раніше для заявника не мав юридичного значення, його набуде. Указане може бути підставою для звернення заявника із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення в сімейних відносинах, та розгляду і вирішення справи по суті.