Прояви і наслідки дефектності юридичних фактів та їх складів у регулюванні сімейних відносин

Різновидом юридичних фактів виступають юридичні презумпції. Так, зокрема, юридичною презумпцією є визнання укладеного шлюбу дійсним, допоки інше не буде встановлено у визначеному законом порядку.

Незважаючи на досить великий інтерес в юридичній літературі до питання недійсності шлюбу, його комплексна характеристика з точки зору теорії юридичних фактів і їх ролі у правовому регулюванні сімейних відносин відсутня. Саме тому метою цього підрозділу є встановлення тих ознак дефектності такого юридичного факту як шлюб, які вказують на його недійсність. Це має дозволити сформувати загальне розуміння моделі правового регулювання відносин, пов’язаних зі встановленням недійсності шлюбу. Досягнення названої мети зумовлює необхідність з’ясування, якими можуть бути наслідки дефектності, а також виявлення закономірностей прояву цих загальних рис у сімейно-правовій сфері відносин, окреслення тих випадків, що можуть ставати підставою дефектності шлюбу як юридичного факту.

Як нами вже було встановлено (підрозділ 5.1 цієї роботи), віднесення того чи іншого юридичного факту до категорії дефектного призводить до автоматичного анулювання всіх правових наслідків, які були з ним пов’язані. Це так звана абсолютна дефектність юридичного факту, і недійсний шлюб повністю підпадає під цю характеристику: недійсність шлюбу традиційно визначають як припинення правовідносин між особами, шлюб яких було зареєстровано з порушенням встановлених законодавством вимог, з моменту реєстрації шлюбу [89, с. 9]. Загальний правовий наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюб вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі.

Законодавче регулювання сімейних відносин виділяє три категорії підстав визнання шлюбу недійсним:

1. Обставини, що не потребують судового встановлення. За їх наявності шлюб може бути визнано недійсним в адміністративному порядку. Це такі обставини, як:

— одночасне перебування особи в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 Сімейного кодексу України);

— реєстрація шлюбу між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою (ч. 2 ст. 39 Сімейного кодексу України);

— реєстрація шлюбу з особою, яку визнано недієздатною (ч. 3 ст. 39 Сімейного кодексу України).

Це так звані абсолютно недійсні шлюби. Як бачимо, до цієї категорії відносяться шлюби, які порушують три засади шлюбу: одношлюбність (шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі), дієздатність осіб, які бажають укласти шлюб (шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною), і відсутність між ними близького споріднення (шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою).

За наявності перелічених обставин орган державної реєстрації актів цивільного стану за заявою заінтересованої особи анулює відповідний актовий запис про шлюб.

2. Обставини, встановлення яких є виключною компетенцією суду, але за умови їх встановлення, суд зобов’язаний визнати шлюб недійсним. Це такі обставини:

— реєстрація шлюбу без вільної згоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 Сімейного кодексу України). Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп’яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства. Слід зауважити, що і тут велику роль відіграє юридична презумпція як юридичний факт: суди виходять із наявності вільної згоди на укладення шлюбу, доки не встановлено інше [511];

— фіктивність шлюбу, його укладення жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім’ї та набуття прав та обов’язків подружжя (ч. 2 ст. 40 Сімейного кодексу України).

Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю.

3. Обставини, за наявності яких суд може на свій розсуд визнати шлюб недійсним. Так, відповідно до ст. 41 Сімейного кодексу України шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований:

— між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, якщо цьому не передувало скасування усиновлення;

— між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;

— з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;

— з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

З аналогічного розподілу обставин, що вказують на недійсність шлюбу, виходить Пленум Верховного Суду України. Так, у п. 13 постанови Пленуму від 21 грудня 2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» [339] викладено такі правові позиції:

— позасудовий порядок визнання шлюбу недійсним настає при вчиненні сторонами при укладенні шлюбу таких істотних порушень умов вступу в шлюб, в силу яких він вважається недійсним і без рішення суду (ст. 39 Сімейного кодексу України), зокрема у разі реєстрації шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою; особою, яка до того була визнана недієздатною. У вказаних випадках за заявою заінтересованої сторони орган РАЦС анулює актовий запис про шлюб;

— при розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним слід мати на увазі, що за наявності одних підстав суд зобов’язаний, а за наявності інших суд може визнати шлюб недійсним. За рішенням суду шлюб обов’язково визнається недійсним, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності (ст. 40 Сімейного кодексу України). Шлюб не може бути визнано недійсним, якщо на момент розгляду справи відпали обставини, які засвідчують відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю.

У випадках, передбачених ст. 41 Сімейного кодексу України, шлюб за рішенням суду може бути визнаний недійсним. У цьому разі вирішення цього питання залежить від встановлених судом обставин. Сімейний кодекс вказує на підстави, за яких шлюб може бути визнано недійсним, зокрема коли шлюб було укладено між усиновлювачем і усиновленою дитиною; двоюрідними братом і сестрою чи іншими родичами; з особою, яка не досягла шлюбного віку, тощо.

Аналіз наведених груп обставин вказує, що виникнення шлюбних відносин базується на ще одній юридичній презумпції: якщо учасники процедури укладення шлюбу не заявляють про наявність перешкод до укладення шлюбу, такі перешкоди вважаються відсутніми. Державні органи тільки засвідчують юридичний факт і в межах наданих законом повноважень не повинні втручатися у сферу особистих відносин подружжя [496, с. 159].

Ще одна спільна риса для всіх категорій обставин, з якими закон пов’язує недійсність шлюбу, — вони здобувають юридичне значення тільки за ініціативи заінтересованої сторони. Держава виправдано не бере на себе повноважень із втручання до цієї сфери приватних відносин: шлюб буде вважатися дійсним (навіть у випадку, коли його укладення мало дефекти), якщо жодна приватна особа (один із подружжя, третя особа) не заявить про порушення фактом укладення такого шлюбу свого права або законного інтересу.

Слід зазначити, що в юридичній літературі доволі часто висловлюється критика з приводу обраної законодавцем моделі врегулювання питання щодо наслідків порушення умов укладення шлюбу. Особливо гостра критика лунає на адресу передбаченої Сімейним кодексом України можливості визнання шлюбу недійсним в позасудовому порядку — органами державної реєстрації актів цивільного стану. Основним аргументом противників адміністративної процедури визнання недійсності шлюбу виступає те, що відповідні факти, які є підставою недійсності шлюбу, потребують доведення, а для цього оптимальною є судова процедура [86, c. 10].

Ми не погоджуємося з такою позицією. Наведений вище розподіл обставин, з якими закон пов’язує недійсність шлюбу, не є довільним. Його зроблено законодавцем за критерієм значущості й істотності допущенного при укладенні шлюбу порушення — від найбільш серйозних, які неможливо усунути, до тих, які не мають абсолютного характеру й можуть бути підпорядковані більш вагомим суспільним цінностям.

Другу групу обставин, з якими законодавець пов’язує недійсність шлюбу, часто називають імперативними [211, с. 119-125]. Їх особливість полягає в тому, що суд не може відмовити у визнанні шлюбу недійсним, якщо під час судового розгляду було встановлено одну з таких обставин. Єдиний виняток, який допускає законодавець, — на момент розгляду справи відповідні обставини вже не існують.

І нарешті третя група обставин — це ті обставини, які суд оцінює поряд з іншими фактами, що характеризують відносини, що склалися між подружжям за час існування шлюбу. Так, наприклад, якщо як підстава для визнання шлюбу недійсним заявлено той факт, що нареченою було приховано вагітність від іншого чоловіка або повідомлено про неіснуючу вагітність, то чи можна це вважати приховуванням відомостей про стан її здоров’я. Розмірковуючи над цим питанням, окремі вчені зазначають, що вагітність нареченої є поширеним мотивом вступу у шлюб. Але зазвичай це вагітність жінки від чоловіка, з яким вона бажає вступити у шлюб. Водночас вагітність жінки від іншого чоловіка не є самостійною підставою для визнання шлюбу недійсним і не може тлумачитись як приховування відомостей про стан її здоров’я. Чинне законодавство дає можливість тільки оспорити батьківство, а от реалізувати навіть право на розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народження дитини чоловік не може навіть у тому випадку, якщо дитина не є їх спільною. Окремі вчені називають такий стан речей прогалиною в законі й закликають законодавчо розширити перелік підстав визнання шлюбу недійсним такою підставою, як приховування дружиною вагітності від іншого чоловіка [151, с. 68]. Однак ми схильні вважати, що у наведеному випадку має місце кваліфіковане мовчання законодавця: він свідомо залишає поза сферою правового регулювання мотиви, якими керуються особи при прийнятті рішення вступити у шлюб (кохання, корисливі мотиви, боязнь громадського осуду тощо).

Наведена нами модель є яскравим прикладом втілення на законодавчому рівні концепції балансування інтересів: законодавець намагається віднайти баланс між такими суспільними цінностями як стабільність сімейних зв’язків, з однієї сторони, і визначеність правового регулювання, яка вимагає чіткого дотримання встановлених вимог до укладення шлюбу, — з іншої. Тим більше, що вони своєю чергою також не є довільними і є проявом процедурної справедливості — процедури, дотримання якої є мінімальною гарантією справедливого результату. У нашому випадку таким результатом виступає укладення шлюбу без порушення прав і законних інтересів як кожного з подружжя, так і інших, третіх, осіб. Крім того, завдання може ускладнюватися, якщо до цього рівняння додається інтерес дітей, народжених у шлюбі.

Підтвердження нашому висновку знаходимо в судовій практиці. Так, у справах про визнання шлюбу недійсним на тій підставі, що одним із наречених приховано відомості про стан свого здоров’я, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, суди беруть до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 41 Сімейного кодексу України). Наприклад, якщо суд встановлює, що діагноз захворювання, який був встановлений одному із подружжя до укладення шлюбу, не має тяжких наслідків та не носить небезпечного характеру для оточуючих, підстав для визнання шлюбу недійсним немає. Відповідно, суд надає перевагу суспільній цінності стабільності сімейних відносин перед індивідуальним інтересом особи, яка вважає свої права порушеними самим фактом неповідомлення їх про факт відповідної хвороби іншим із наречених, навіть за відсутності загрози для неї і / або для їх нащадків (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2013 р. у справі № 6-50225св12 [530]).