Аналіз національного законодавства

Конституція України визнає здоров'я найвищою соціальною цінністю.^[332] Рів­ність прав і принцип недискримінації забезпечується зобов'язанням держа­ви запровадити спеціальні заходи захисту здоров'я жінок та материнства.^[333] Стаття 49 проголошує: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну до­помогу та медичне страхування».

Державна охорона здоров'я є безоплатною, разом із тим, вона може бути за­безпечена лише за рахунок бюджетного фінансування в межах відповідних програм та в державних закладах охорони здоров'я. Медичні заклади функці­онально підпорядковані Міністерству охорони здоров'я, але адміністратив­но та фінансово підвідомчі регіональним та місцевим органам влади та само­врядування, що заважає впровадженню політики в сфері охорони здоров'я та призводить до фрагментації державного фінансування. Витрати на охоро­ну здоров'я є низькими порівняно з регіональними стандартами і суттєво не зростали відносно валового внутрішнього продукту з середини 1990-х років; видатки не відповідають конституційним гарантіям доступності лікування. Альтернативним видом медичного обслуговування є приватне, яке є віднос­но дорогим і внаслідок цього недоступним для переважної більшості насе­лення. Юридична особа будь якої організаційної форми чи приватний під-

приємець може здійснювати медичну практику після отримання відповідної ліцензії. Ліцензії на медичну практику видає Міністерство охорони здоров'я на невизначений термін, у разі відповідності до встановлених вимог.

Конституційні принципи щодо права на здоров'я конкретизовані в Основах законодавства України про охорону здоров’я. Медичне право (право в сфері охорони здоров'я) в Україні не кодифіковане та складається з ряду законів та підзаконних актів. Спеціальні медичні правовідносини регулюються окре­мими законами, наприклад Законом «Про лікарські засоби», Законом «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Законом «Про захист населення від інфекційних хвороб» і т.д.

Щодо внутрішньо переміщених осіб держава підтвердила їх право на здоров'я, забезпечення лікарськими засобами у випадках та порядку, визна­чених законодавством, надання необхідної медичної допомоги в держав­них та комунальних закладах охорони здоров'я.^[334] Міністерство охорони здоров'я забезпечує організацію надання медичної допомоги та медичного обслуговування, здійснення комплексних заходів щодо санітарно-епідемі­ологічної безпеки населення та карантинних заходів за місцем фактичного перебування внутрішньо переміщених осіб.^[335] Окремі функції щодо прак­тичної реалізації державної політики покладаються на місцеві органи, на­приклад, місцеві державні адміністрації відповідають за надання ВПО у разі необхідності медико-психологічної допомоги та організацію роботи медич­них закладів з надання необхідної допомоги з урахуванням тимчасового про- живання/перебування на відповідній території. Органи місцевого самовря­дування забезпечують надання медичної допомоги в комунальних закладах охорони здоров'я з урахуванням відомостей про ВПО, які тимчасово про­живають (перебувають) у відповідному населеному пункті.

Чинним законодавством встановлені окремі додаткові гарантії для ВПО. Так, наприклад, Закон «Про оздоровлення та відпочинок дітей» визначає дітей, зареєстрованих як внутрішньо переміщені особи, як таких, що потребують особливої соціальної уваги та підтримки.

Доступ ВПО до лікування ускладнюється, в основному, практичною пробле­мою, яка полягає в недостатності людських та фінансових ресурсів в держав­ній системі охорони здоров'я.

Інше ускладнення для ВПО знаходиться в сфері правового регулювання. Мова йде про норму багатьох підзаконних актів, яка передбачає, що медич­не обслуговування здійснюється виключно за постійним місцем проживан­ня. Наприклад, Постанова Правління Фонду соціального страхування від не­щасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 11.12.2014 р. № 20 передбачає можливість отримання ВПО зазначених по­слуг за фактичним місцем проживання (перебування), що підтверджується довідкою ВПО. Враховуючи необхідність скасування обов’язкової реєстрації місця проживання ВПО, що передбачена останніми змінами до Закону про ВПО, встановлення такого місця проживання є більш ніж проблематичним.

Ця проблема ВПО пов’язана із загальною, встановленою підзаконними ак­тами умовою, що безоплатні державні медичні послуги надаються тільки за зареєстрованим місцем проживання. Це суперечить встановленому закона­ми України принципу вільного вибору надавача медичного обслуговування. Однак через встановлені норми кількості пацієнтів на одного лікаря та інші стандарти головні лікарі клінік не зважають на цей принцип. Вони «напів­офіційно» встановлюють різноманітні «благодійні внески» як передумову доступу нерезидентів до медичного закладу. І у випадку, якщо ВПО не дове­де незаконність таких «благодійних внесків», вони стають додатковим фі­нансовим тягарем для неї чи нього.

Враховуючи ситуацію ВПО, особливо їхню вразливість через вимушене пе­реміщення, а також те, що велика частка ВПО в Україні є особами похило­го віку, з метою реалізації права ВПО на здоров’я держава має більше ува­ги приділяти попередженню захворювань, зокрема запровадити для них спе­ціальні безоплатні медичні процедури чи лікування. В більшості випадків ВПО втрачають свої медичні картки та інші записи на неконтрольованих те­риторіях. Таким чином, вони потребують безоплатного загального медич­ного огляду в місці проживання як переміщеної особи. Держава має створи­ти для них умови для проходження такого безоплатного огляду в державних медичних закладах. Інші попереджувальні заходи, що можуть бути запропо­новані уряду для впровадження — це спеціальні види лікування та оздоров­лення ВПО, наприклад санаторно-курортне оздоровлення, забезпечення лі­ками, вторинною чи спеціалізованою медичною допомогою в недержавних закладах частково (чи повністю) за рахунок держави із обов’язковим фінан­суванням цих заходів із видатків державного чи місцевих бюджетів.

B.