C. Аналіз національного законодавства

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. У зв’язку з цим держава має зобов’язання створити умови, за яких кожний громадя­нин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Порядок та умови надання та розподілу житла державою встановлені Житловим кодексом України. ^[260] Чинний Житловий кодекс було прийнято в 1983 році, після чого до нього було внесено численні зміни та доповнення.

100 Попри це, Житловий кодекс залишається зразком радянського законодав­ства та містить велику кількість норм, які не діють в сучасній Україні. Напри­клад, Житловим кодексом передбачено забезпечення громадян державним житлом ще за зразком соціалістичної держави, коли переважна більшість житлових приміщень перебувала у власності держави.

Більш пізній Закон України «Про житловий фонд соціального призначення»^[261], ухвалений в січні 2006 року, передбачає, що громадянам України, які відпо­відно до закону потребують соціального захисту, соціальне житло надаєть­ся безоплатно (стаття 2). Цей закон запроваджує детальний механізм забез­печення соціальним житлом. Як передбачено цим законом, тільки громадя­ни України можуть претендувати на соціальне житло: іноземці та особи без громадянства такої можливості позбавлені.

Що стосується ВПО, то відповідно до Закону України ««Про забезпечен­ня прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» місцеві державні адміністра­ції забезпечують «надання інформації внутрішньо переміщеним особам про можливі місця і умови для їх тимчасового проживання/перебування з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, волонтерських, благодійних організацій, інших юридичних та фі­зичних осіб, про стан інфраструктури, довкілля у таких місцях» та надання «у тимчасове користування внутрішньо переміщеним особам житлового приміщення або соціального житла».^[262] Закон також передбачає, що орга­ни місцевого самоврядування «в межах своїх повноважень» надають вну­трішньо переміщеним особам «з комунальної власності житлові приміщен­ня, придатні для проживання», за умови оплати особою вартості комуналь­них послуг.^[263] Крім того, органи місцевого самоврядування «вирішують питання щодо набуття відповідно до законодавства внутрішньо переміще­ними особами за місцем їх фактичного перебування прав на земельну ділян­ку із земель комунальної власності».^[264]

Однак не існує ніяких спеціальних норм, які гарантують внутрішньо перемі­щеним особам право вимагати надання житла.

майже не можуть бути виконані внутрішньо переміщеними особами. На­приклад, аби мати змогу претендувати на соціальне житло, особа має нада­ти відповідним державним органам певний перелік документів, до яких на­лежить довідка про склад сім'ї, інформація про вартість майна, яке перебу­ває у власності сім'ї і т.п. (див. постанову КМУ№ 682 від 23 липня 2008 року «Деякі питання реалізації Закону України «Про житловий фонд соціально­го призначення»).265 Неспроможність надати відповідні документи має сво­їм наслідком відмову у взятті громадянина на соціальний квартирний облік (стаття 18 Закону України «Про житловий фонд соціального призначення»). Більше того, виникнення права на взяття на соціальний квартирний облік за­лежить від сукупного доходу сім'ї за попередній рік, який має бути менший від величини середньої вартості найму житла в даному населеному пункті та прожиткового мінімуму, встановленого законодавством. При визначенні сукупного доходу враховується вартість майна, що знаходиться у власності громадянина та членів його сім'ї на момент взяття на соціальний квартирний облік (стаття 10 Закону України «Про житловий фонд соціального призначен­ня»). Внаслідок цього багато хто з внутрішньо переміщених осіб не може претендувати на соціальне житло, оскільки ВПО продовжують вважатися власниками майна, яке вони були змушені покинути внаслідок переміщення.

Існують також прогалини в законодавстві щодо надання первинного при­тулку та адекватного житла. Наприклад, українське законодавство не перед­бачає ніяких положень, що стосуються надання притулку в екстрених ситу­аціях, наприклад, шляхом створення таборів, тимчасового використання як тимчасового притулку шкіл або вжиття інших подібних заходів. В законодав­стві відсутні положення, які визначали б мінімальні вимоги до якості житла, яке надається ВПО.

Більше того, державна політика у сфері банківських послуг позбавляє ВПО можливості придбати житло. Це є наслідком державного регулювання банківських послуг, яке більш детально описане в розділі, присвяченому пи­танням дискримінації. Якщо коротко, то це стосується того, що ВПО часто не можуть отримати банківський кредит через дискримінацію, пов'язану з їх статусом внутрішньо переміщених осіб (вони розглядаються як «ризикова­ні» клієнти за банківською термінологією). Окрім того, існують проблеми

²⁶⁵ КМУ, постанова № 682 «Деякі питання реалізації Закону України "Про житловий фонд соціального при­значення».

102 з поверненням коштів, належних ВПО, з депозитних рахунків, які більш де­тально описані в розділі, присвяченому питанням власності.

Таким чином, питання забезпечення житлом та надання первинного притул­ку в Україні регламентуються загальними правилами, які часто не враховують особливе становище внутрішньо переміщених осіб та їх нагальні потреби.