§ 5. Перспективи та напрями подальшого розвитку екологічного законодавства і права у XXI столітті

Ефективним засобом подолання екологічної кризи має стати правове забез­печення екологічної діяльності на основі практики застосування екологічного законодавства. Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законо­давства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах: складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо); складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників держав­ного контролю за станом довкілля та діяльністю господарських структур.

Ще у 2000 році вносилися пропозиції щодо проведення систематизації екологічного законодавства у формі кодифікації та інкорпорації з визначенням першочергових та перспективних законів та правових актів, а саме: прийняття нових (невідкладних) законів екологічну (природно-техногенну) безпеку, про екологічне страхування, рибне господарство; внесення змін до Законів Укра­їни «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно- заповідний фонд», «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря» та до Земельного кодексу, Водного кодексу, Лісового кодексу і Кодексу про надра; розроблення та прийняття Екологічного кодексу України, а також законів про континентальний шельф, про екологічну інформацію, про екологічну освіту; підготовку проектів законів про рекреаційні, курортні та лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими умовами користування.

Пропонувалося також підготовити проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме: правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства; положення про екологічний контроль; положення про екологічне ліцензування; положення про сертифікацію екологічно небезпечної продукції; порядок встановлення лімітів викидів за­бруднюючих речовин в атмосферне повітря та рівнів шкідливого біологічного та фізичного впливу; нормативи плати за спеціальне використання лісових ресурсів та користування лісогосподарськими землями; порядок економічного стиму­лювання, раціонального використання, охорони та відновлення лісів, порядок ведення державного обліку лісів та державного лісового кадастру; розроблення та затвердження нормативно-правових актів Міністерства екологіїта природних ресурсів України та інших нормативно-правових актів.

Інкорпорація актів екологічного законодавства передбачає систематизацію законів і нормативно-правових актів екологічного законодавства чи окремих роз­ділів або витягів з них для використання в навчальних, наукових та практичних цілях. Інкорпорацію актів екологічного законодавства доцільно здійснювати періодично у формах підготовки та видання коментарів до екологічного законо­давства та опублікування окремих збірників, упорядкування тематичних довід­ників, видання окремих законів з постатейними документами, упорядкування і видання навчальних практикумів, підготовки і видання зводу (зібрання) законів та нормативно-правових актів екологічного законодавства.

Деякі положення були реалізовані, про що свідчить наявність законодав­чих актів, спрямованих на реалізацію окреслених завдань по удосконаленню врегулювання екологічних відносин. Проте чимало проблем залишилося, крім того, з'явилися нові, пов'язані із прогалинами або двояким трактуванням між законодавчими актами, визначилися питання, що потребують швидкого реа­гування. Наприклад, болючим питанням сьогодення є використання генетично модифікованих організмів, фальсифікованих пестицидів та агрохімікатів, захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру тощо.

В останні роки намітилася інша тенденція розвитку екологічного законо­давства. Чимало науковців вважають, що сучасне екологічне законодавство України склалося як цілісна і взаємопов'язана система, яка включає поєднані блоки правового регулювання екологічних правовідносин: природноресурсове законодавство (законодавство у сфері використання, відтворення і охорони природних ресурсів); середовище охоронне (природоохоронне, ландшафтне) законодавство; законодавство у сфері екологічної безпеки¹.

Найбільш кодифікованою частиною екологічного законодавства залишаєть­ся його природноресурсова складова як комплексна підсистема, що включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне та інше законодавство, що базу­ється на кодифікованих актах у формі кодексів та законів і все ж таки система цього законодавства зазнає постійно нових змін, що не вписуються у традиційну систему їх правового регулювання.

Процес вдосконалення екологічного законодавства України в значній мірі пов'язаний також і з його гармонізацією з міжнародним правом. Сьогодні Украї­ною підписано та ратифіковано більше 40 багатосторонніх міжнародно-правових актів з питань охорони навколишнього природного середовища. Серед них, слід відзначити, зокрема: Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню моря нафтою (1954), Женевська конвенція про відкрите море (1959), Конвенція по запобіганню забрудненню моря скидами відходів і інших матеріалів (1972), Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого вико­ристання засобів впливу на природне середовище (1977), Конвенція про тран­скордонне забруднення повітря на велику відстань (1979), Віденська конвенція про охорону озонового шару (1985), Рамкова конвенція OOH про зміну клімату (1992), Конвенція про біологічне різноманіття (1992), Конвенція про ядерну без­пеку (1994) тощо.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів Україна розвиває своє законо­давство. Так, одразу після підписання нашою державою згаданої Конвенції про ядерну безпеку в Україні був прийнятий Закон «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995). Законом України «Про ратифікацію Конвенції про ядерну безпеку» (1994) передбачена розробка законів про органи державного регулювання ядерної і радіаційної безпеки та про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії. Приєднання України до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963) вимагає від неї розробки та впровадження на законодавчому рівні правил, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних ядерними інцидентами.

Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 томах. І За ред. Ю. С. Шемшученка. - Т. 4. Методологічні засади розвитку екологічного, земельного, аграрного та господарського права. - Харків: Право, 2008.-С. 161-162.

Вимоги багатьох міжнародно-правових актів імплементовані в Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991), «Про природно-заповідний фонд України» (1992), «Про тваринний світ» (1993), «Про захист рослин» (1998) тощо.

Процес гармонізації національного екологічного законодавства з міжна­родним правом буде продовжуватися й надалі в міру зростання участі України у міжнародно-правовому співробітництві. Наближенню національного екологіч­ного законодавства до норм і засад Європейського Союзу сприятиме прийняття законодавчих актів, які мають забезпечити регулювання тих сфер природокорис­тування, що мають особливе значення для життєдіяльності людей та стану до­вкілля, зокрема у сфері охорони атмосферного повітря, охорони та використання вод, забезпечення екологічної безпеки. Удосконалення цього законодавства, прискорення процесу його гармонізації щодо законодавства Європейського Союзу дасть змогу підняти на вищий ступінь регулювання екологічної безпеки, дозволить збалансувати правову систему забезпечення її сталого розвитку.

Непросте ставлення людини до природного середовища особливого за­гострення набули у XX столітті, коли господарська діяльність людства та інтен­сивність використання ресурсів фактично поставили земну цивілізацію на межу глобальноїекологічної кризи. Очевидна вичерпність природних ресурсів змусила людину і суспільство задуматися над тим, як існувати і розвиватися далі, щоб не поставити під загрозу долю майбутніх поколінь. Відтак було запропоновано шлях сталого розвитку як порятунок від деградаціїта самознищення.

Сталий розвиток - це такий розвиток суспільства, який відповідає вимогам сьогодення, задовольняє потреби теперішніх поколінь і не ставить під загрозу життя майбутніх.

Заклик усіх до сталого розвитку вперше пролунав на конференції в Ріо-де- Жанейро (1992), яка започаткувала та впровадила це поняття в міжнародне жит­тя, а вдруге - на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002), котрий підсумував результати перших 10 років намагань людства розвиватися шляхом сталого розвитку. Коли говорять про ідею сталого розвитку суспільства, мають на увазі розвиток не однієї країни, а всієї планети. Тому важливою є па­ритетність відносин: людина - господарство - природа.

Передові світові здобутки особливо виразно репрезентовані в узагальнен­нях Програми OOH з навколишнього середовища (ЮНЕП), Міжнародної комісії з навколишнього середовища та розвитку (Комісії Брундтланд) та Декларації Pio з навколишнього середовища та розвитку (Декларації Pio).

ЮНЕП нині зробила рішучий кроку напрямку теоретичного і практичного втілення вимог концепції стійкого розвитку як найоптимальнішої моделі для глобального розвитку та розвитку окремих країн регіонів. У зв'язку з цим на себе вона покладає такі функції: забезпечення (в межах ООН) керівництва і на­дання допомоги у справі відновлення, охорони та поліпшення екологічної бази розвитку; спостереження, оцінка та регулярне оприлюднення показників щодо зміни стану довкілля та природних ресурсів; підтримка пріоритетних науково- технічних досліджень з найважливіших проблем охорони довкілля та природних ресурсів; опрацювання критеріїв та показників якості природного середовища, а також базових принципів довготривалого використання та регулювання при­родних ресурсів; підтримка природоохоронних планів і програм, здійснюваних та фінансованих безпосередньо зацікавленими державами; стимулювання укладання міжнародних угод, а також підтримка і заохочення опрацювання міжнародно-правових норм, конвенцій та спільних угод про охорону навко­лишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів; надання допомоги іншим міжнародним інституціям з екологічної експертизи їхніх програм та підготовці кадрів.

У грудні 1989 року Генеральна Асамблея OOH прийняла резолюцію, яка за­кликала провести на міждержавному рівні спеціальну конференцію, присвячену розробці стратегії стійкого екологічного розвитку всього людства. Офіційно конференція OOH з навколишнього середовища та розвитку почалася 3 червня 1992 року і тривала майже 2 тижні. Закінчилося зібрання прийняттям низки важливих документів, серед яких найвідомішими стали «Ріо-Де-Жанейрівська декларація» та «Порядок денний на XXI століття», який мав на меті підготувати світ до завдань наступного століття. Цей документ є узгодженою програмою дій досягнення взаємовигідної співпраці економічної, соціальної та екологічної складових розвитку.

Головна риса цього форуму - найвищий рівень представництва: на конфе­ренції були присутні делегації практично всіх держав - членів ООН, причому їх очолювали керівники країн. Українську делегацію - Голова Верховної Ради України, який виступив на конференції зі спеціальною доповіддю. Декларація Pio містить 27 принципів, які визначають ставлення OOH до проблем навколиш­нього природного середовища та розвитку. Вже перший принцип проголошує: «Турбота про людей займає центральне місце в зусиллях щодо забезпечення сталого розвитку. Вони мають право на здорове та плодотворне життя в гармонії з природою».

Декларація розгортає цю тему, наголошуючи на механізмах досягнення закріплених екологічних прав людини. Особливий наголос, тут робиться не лише на функціях держави щодо власних громадян, а й усього міжнародного співтовариства перед цивілізацією. Важливим є те, що Декларація передбачає захист природного середовища та ресурсів, навіть для народів, що живуть в умовах гніту та несвободи. Інакше кажучи, ставлення до ресурсів країни вже перестає бути суто її внутрішньою справою, але становить предмет занепоко­єння міжнародного співтовариства. Тут, власне, проступає загальна тенденція зміни статусу ООН, міжнародних інституцій взагалі, які пов'язані зі значною активізацією їх діяльності та рішучими діями в оборону прав і свобод людей в «гарячих точках» планети.

Для України принципи Декларації Pio мають виняткове значення, оскільки відомо, що нашій державі не під силу впоратися з існуючими екологічними про­блемами, особливо з наслідками Чорнобильської катастрофи. Це проблема, яка зачіпає інтереси багатьох країн світу, має і розв'язуватися їхніми спільними скоор­динованими зусиллями. Поряд з тим, кожна з країн, що підтримали Декларацію, своєю власною мудрою природоохоронною політикою вносить свою частку в забезпечення сталого, збалансованого розвитку людства в цілому. На цій кон­ференції від імені нашої країни зазначалося: «будуючи нову, незалежну Україну як державу, інтегровану в європейське і світове співтовариство, «ми будуємо світ XXI століття - світ співпраці, взаємодопомоги та глобального екологічного партнерства вільних і рівних народів Землі - планети, яку маємо захистити як найкращий витвір Бога й Природи в безмежному й холодному Космосі».

Ідеї стійкого екологічно безпечного розвитку стали нині важливою скла­довою національної політики й безпеки багатьох, передусім усіх розвинених країн світу, де вже створені й діють державні структури, які організовують і ко­ординують діяльність у цьому напрямку. Керівники 28 країн світу (США, Японії, Німеччини, Китаю) подали свої Концепції в окремому виданні «Agenda fur das 21 Jahrhundert» («Порядок денний на XXI століття»), яке було видано у 1996 році в Німеччині. У 2000 році завдяки підтримці Агентства США з міжнародного роз­витку видання перекладено українською мовою.

Водночас питання про стійкий екологічно безпечний розвиток уперше було поставлене Світовою комісією з навколишнього середовища та розвитку, очолюваною прем'єр-міністром Швеції пані Г. Брундтланд (Комісія Брундтланд). У доповіді цієї комісії «Наше спільне майбутнє» (1987) подається визначення цього поняття: «Стійкий розвиток-це такий розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без завдання шкоди можливості майбутнього покоління забезпечити свої власні потреби». Відтоді розпочалася активна міжнародна діяльність щодо комплексного розв'язання завдань охорони довкілля та підви­щення рівня економіки усіх країн світу.

Конференція OOH «РІО-92» розробила загальні принципи й рекомендації щодо збалансованого розв'язання соціально-економічних завдань і збереження природного середовища та природно-ресурсного потенціалу в період переходу до стійкого розвитку. Кульмінаційною подією в цій галузі став Світовий самміт зі стійкого розвитку («РЮ+10»), який відбувся у 2002 року в Йоганнесбурзі (Пів­денна Африка). На жаль, в Україні ідея стійкого розвитку ще не стала загально­державним пріоритетом. Українська делегація не подала на розгляд світовій громадськості на самміті в Йоганнесбурзі власну національну концепцію сталого розвитку.

Шлях сталого розвитку-далека перспектива. І це зрозуміли світові лідери, зібравшись в Йоганнесбурзі. Втілити в життя задекларовані на Конференції в Ріо-де-Жанейро постулати виявилося непросто. На Всесвітньому самміті в Йоганнесбурзі урядовці ще раз наголосили на тих бідах, які зазнала планета. Йшлося передусім про надзвичайний антропогенний тиск, який проявляється через забруднення навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів і деградацію екосистем, ґрунтів, хижацьке винищення лісів, злиденне становище населення Африки.

Підвести підсумки 10 років після Ріо-де-Жанейро було одним із завдань світових лідерів та екологів. На жаль, прогресу на цьому шляху не відбулося. Самміт приніс роздратування через невиконання попередніх обіцянок. Рішен­ня Конференції в Pio та Самміту мають рекомендаційний характер. Тому було висловлено думку, що є необхідним створення міжнародного правового акту - Світової Екологічної Конституції Землі. Однак, як вважає автор проекту Еколо­гічної Конституції Землі, відомий науковець, ректор Українського державного лісотехнічного університету Ю. Туниця, прийняття такого документа, запропо­нованого світовій громадськості ще у 1992 році, не вигідно багатим країнам.