Напрями розвитку політичного ладу Гетьманщини в умовах занепаду української козацької державності

Політичний лад Гетьманщини в умовах занепаду українськоїко- зацької державності XVllI ст. зазнавав суттєвих змін у напрямах: вжиття заходів російським самодержавством щодо юридичного обмеження української автономної влади; насадження російських державних установ для управління Україною; запровадження адміністративно-територіального устрою та адміністративно-лоліційних органів самодержавства.

Юридичні важслі обмежений автономної влади. ВІД кімДО XVII - початку XVIII ст. Козацько-гетьманська держава трансформувалася з васальної держави в автономну у складі Московською иарства. У XVIII ст. новий статус України визначали вже односторонні акти Московської держави, котрі, як і гетьманські статгі пругої половини XVII CT., рач у раз зменшували управлінську автономію. Особливе місце в системі заходів царизму щодо цього посідали (заА. Якоачшіш) ті з нормативних актів російської влади, що були прийняті за правління Петра I і Катерини II. Унаслідок цього автономію Української держави було знищено.

Першим тяжким юридичним ударом по українській козацькій державності стало обрання після «справи Мазепи» нового гетьмана, сіародубського полковника Івана Скоропадського (1708 p.). Нін приймав присягу, однак нових договірних статей, як того вимагала традиція, з нагоди обрання нового гетьмана вироблено не було. A підготовлені наступного року «Реиіспппівські статті» (1709 p.) формально підтверджували збереження особливого державно-правового статусу Гетьманщини, а насправді були спрямовані па поступову його ліквідацію. Зокрема, московським урядовіщм надавалося право втручатись у справи української адміністрації; українська армія підпорядковувалася під час воєнних походів московському командуванню; установлювався контроль за діяльністю гетьмана, збиранням податків, витратами на утримання гетьманської адміністрації, козацького війська тощо. Грамоту па затвердження геїь- маиом I.

У иодібпій ситуації опинився згодом гетьман Данило Апостол. Лише па другий рік після свого обрання (1728 p.) нін подав цареві петицію про повернення Україні «старих прав», на яку було дамо відповіль. що складалася з 28 «Решительных пункпюч».

Д.Апостол домігся запровадження в Україні, хоч і короткочасного, деяких елементів самоврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації колегії, відмови російського уряду від уведення нових податків. Але «Решительные пункты» значно обмежували прерогативи гетьмана у судових справах (було створено окремий Генеральний суд із трьох росіян і Tpi>ox українців з гетьманом як президентом на чолі, причому «г шн- чші судісю» вважався вже цар, а нс гетьман), фінансових (іпсіиіуг незалежних від гетьмана генеральних підскарбіїв), земельних та iii.

Зостапнім відновленням гетьманства (1750-1764 pp.) зусиллями гетьмана K. Розумовського було проведено судову реформу, запроваджено земські, підкоморські та гродські суди, в яких суд- Дями були виборні з місцевого шляхетства. Завідування справами України і зносини з пею передавалися від Сенату до Колегії закордонних справ. Київ підпорядкувався гетьманові. Водночас установлювався царським контроль пад фінансами України, скасовувалися (1754 p.) мито па ввіз і вивіз товарів (прибутки від цього йшлидо української скарбниці! і митний кордон між Гетьманщиноюта Росією (1755 p.). Проводилася реформа української армії. Тобто, російське самодержавство встановлювало певні рамки, в яких українцям дозволялось вести власні справи.

Практично від самого початку українсько-російського політичного альянсу царський уряд, збільшуючи свої повноваження, вдавався до регламентації повноважень гілок влади в українській автономії. Найбільш показовим було ставлення російської адміністращ до іиспппиутугетьлшиства. Дослідники (О. Kpeciii) звертають тако* увагу на те, що наявна загальна тенденція «гетьманських статей» до обмеження повноважень гетьманської влади щодо старшини не мала зворотного наслідку: розширення повноважень старшини шода гетьмана.

Так, з 1654 року було проголошено довічне гетьманування Військо Запорозьке не могло відправити гетьмана у відставку 3 1659 року уряд української автономії вже міг вносити поданм царю щодо його відставки. 1669 року цю норму було скасовано Лише 1674 року генеральній старшині було надане право відстав ки гетьмана, але лише за зраду (варто нагадати, що договір цього року мав дуже обмежену дію - стосувався лише Правобережної Наддніпрянщини та незабаром втратив чинність у зв’язку з переведенням правобережних городових полив на Лівобережжя). 1687 року зафіксовано прецедент: причиною відставки гетьмана може бути незадовільний стан здоров’я. Гетьман розпоряджався спадковими земельними наданнями. 3 1669 року такі надання мали підтверджуватися изрем. 1687 року була введена заборона гетьману відбирати підтверджені царем володіння старшини. Договір 1659 року закріпив норму, згідно з якою полковники і старшина мали обиратися та відправлятися у відставку військовою радою (а не гетьманом). 1674 року були зафіксовані прецеденти, коли при одному гетьмані було два уряди (що складалися з генеральної старшини)' ліво- і правобережний, а також функціонування уряду на чолі а генеральним обозним у відсутність гетьмана. 1687 року гетьману було заборонено відправляти у відставку старшин та полковників Це міг здійснювати лише цар (за поданням гетьмана). 1672 року було введено контроль над зовнішньополітичною діяльністю гетьмана (що досі контролювалася чи санкціонувалася царем) також старшини. Того ж року гетьману було заборонено здійснювати су'Д старшину мала судити лише військова рада.

Огже, у результаті російської політики зросла залежність украів' ського гетьмана від російського царя. Відкінця XVll ст. російській¹ \ряд впливав на вибір гетьмана, вибори якого мали формальний характер: прсгендспт визначався царським урядом. Уповноважені російського царя брали участь у радах. Новообраний іетьмап складав присягу цареві. Звужувалася гетьманська компегсиція. Зокрема, гетьмана позбавили права па зовнішні взаємини з іншими державами, встановлювався контроль иад внутрішнім управлінням.

Наступ російського абсолютизму па автономні права Гстьмап- щнни у XVIII ст. призвів до остаточної втрати Загальною військовою радою свого політичного значення як верховного opiaiiy влади, посилення ролі та значення старшинської верстви в управлінні країною. Так, під час виборів I. Скоропадського, Д. Апостола та K. Розумовського вирішальне слово належало вже російським правителям. За Загальною військовою (генеральною) радою в той час залишалися тільки церемоніальні функції. Натомість, старшинська рада і далі вважалася важливою та обов’язковою законодавчо-розпорядчою інституцією. Приміром, прерогатива призначення на генеральні уряди переходила до старшинської ради. До вагомих її прерогатив належало також право законодавчої ініціативи. Від кіпіш XVII ст. до учасгі в старшинських радах або з’їздах, крім козацьких урядників, запрошувалися також бунчукові та значкові військові товариші.

Попрн незмінність у своїй основі організації політичної влади в Гетьманщині: поділу иа три ланки урядів - генерального, полкового, сотеїшого-принципи. форми й метоли діяльності цих урядів ПІД ПІСКОМ російського царя зазнавали певиих, а з часом i суттєвих змін.

Певні зміни відбулися в структурі генераімшго уряду. ГІісля 1709 p. па генеральні иосади гстьмап мав право призначати лише спільно зі старшиною, і то лише отримавши иа цс попередній дозвіл царського уряду. До виконання своїх обов’язків иовообраііип генеральний старшина приступав після затвердження результатів виборів царем. Узаконювалося положення, за яким гетьман спільно з генеральною старшиною та полковниками обирали лише двох претендентів па вакантні генеральні уряди, із яких нентральпііи уряд і здійснював призначення (царський указ від 28 березня 1721 p.). Постійно діючим став уряд генерального підскарбія (172 p ), перші звістки про якого доходять із часів гетьманування В. Хмельницького. Одним із генеральних підскарбіїв обов'язково мав буги російський офіцер.

Коло функціональних обов’язків генерального підскарбія охоплювало питання, пов'язані з обкладанням і збиранням податків, організацією зберігання натуральних зборів. Генеральний підскар- оі» визначав дозорців по полках, установлював ісрміпн сплати податків, контролював їх надходження до генерального скарбу Зважаючи на тс. що найбільш прибутковими були збори з млииів, генеральний підскарбій саме цьому промислу приділяв найбільик увагу. До прерогативи генерального підскарбія входило також право видання дозволу па побудову нових млииів, контролю за дотриманням правил користування ними.

Поступово Петро I, оминаючи гетьмана й порушуючи українські права і традипії. почав запроваджувати практику безпосереднього призначення козацьких полковників. Старому виборному принципові завдав удару новий порядок заміщення посад полкової старшини й сотників, па які тепер рада полкової старшини й сотників вибирала тільки двох чи трьох кандидатів, а остаточним призначенням клопотався сам гетьман, погоджуючи свій вибір із представником російської влади.

Російські державні установи для управління Україною. Фактично після укладення «Березневих статей» розпочався процес поступового поширення в Україну влади, законів, розпоряджеиьі контрольних функцій російських органів державного управління, які стали дієвим важелем обмеження козацько-гетьманської автономії та руйнування традиційного політичного укладу.

Хронологічно першою, що була спеціально створена для управління козацькою Україною, російською установою був Малоросійський приказ (1663-1722 pp.), що діяв у структурі Посольського приказу в Москві у складі кількох десятків посадовців - дячків і піддячих. Головні завдання Малоросійського приказу обумовлювалися зносинами з гетьманським урядом, контролем діяльності установ військово-адміністративного управління Гетьманщипоюта реалізацісю заходів московського уряду па Лівобережній Україні (утримання московського війська, будівництво фортець тощо). Зокрема, Малоросійський приказ стежив за призначенням па старшинські посади осіб, бажаних для царського уряду; призначав воєвод для України та безпосередньо здійснював керівництво їх- пьою діяльністю; проводив розшуки та повернення збіглих селян і солдатів з України в Росію чи навпаки; збирав відомості про політичну ситуацію в Україні; контролював діяльність духовепствз: відав питаннями розміщення й утримання російського війська в Україні тощо.

Відколи після «справи Мазепи» було взято курс на остаточії; ліквідацію української автономії, при гетьмані запровадили іистіг тут царськогорезидента (1708 p.) із правом контролю за діяльність гетьмана та його адміністрації. Для реальної підтримки резидент³ у гетьманській столиці (яку за царським розпорядженням було перенесено під московський кордон до м. Глухоиа) розмісгили дна піхотних полки. ГІри гетьмані Дапнлі Апостолі, згідно з «Реиіи- Iiwibiibiми пунктами», знову відновлювався іпсгитут царського резидента, згодом «іііасмногії радника».

Свосрідпим рубіконом у ставленні царського уряду до української гетьманської державності стало (1722 p.) Рішення російського царя ГІетра I передати управління Україною з Колсгіїзакордон- iinx справ до Сенату, що означало його остаточну відмову визнати Україну окремим державним організмом. Для управління Лівобережною Україною (Гетьманщиною) у Глухоні було сіворспо нову державну ус ганову царської адміністрації - Ma чоросійську колегію.

Перша Малоросійська колегія (1722-1727 pp.), що складалася з uiccTH штабс-офіцсрів представників полків росіііськоїармії, які дислокувалися в Україні, була фактично одноосібним оріапом управління Лівобережною Україною, засобом обмсжсппя її авгопомпих прав і жорсткого нагляду за діяльністю гетьманської адміністрації Український уряд із його головним адміністративним органом Генеральною військовою канцелярісю був ) цілковитому підпорядкуванні Малоросійської колегії, яка, користуючись відсутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 p. 1. Скоропадського (П. Полуботок був лише наказним гстьмапом) поводилася в Україні як иайишца адміністративна, судова (виша апеляційна інстанція) й фінансова (контролювала грошові та натуральні падходжсппя до гетьманської скарбниці) установа. Утворення Колегії позбавляло гетьмана законодавчої функції. Бсз санкції Колегії гетьмапові заборонялося розсилати універсали, а сама Колегія мала право видавати накази, адресовані Генеральній військовій канцелярії та козацьким полкам без згоди гетьмана. Перша Малоросійська колегія мала своїм обов’язком пагляд за ноліційіюю діяльністю царських восвод і комендантів, призначсинх удсикі українські місіа.

Після нетривалого гетьманування Д. Апостола ) його смсрпо нова імператриця Anna Іванівна знову заборонила впборн гетьмана й заснувала у столичному Глухоні колегіальнин оріан управління Гетьманщиною під назвою «Правління гетьманського yp>iov» (1734-1750 pp.) па чолі з російським князем О. Шаховським у складі шести осіб: трьох призначали від російського уряду і трьох від української генеральної старшини. Правління гетьманською УРяду оголошувалося найвищою апеляційною інстанцією га підпорядковувалося російському Сенатові через спеціально утворену Канцелярію ма.юросій-ських справ. У пракгичиіп діяльності керувалося указами російських імператорів, місцсвнмп иравовпми нормами та «Решительными пунктами» (1728 p.). 3ri;uio з таемними інструкціями, головним призначенням «Правління гетьманського Уряду» було проведення такої політики, за якої український народ звикав би ло великоруського правління (В. Гоіічаренко). Маслідком його діяльності стало, зокрема, істотне обмеження функції козацьких полкових канцелярій, переведення козаць го судочинства иа російське законодавство.

3 відновленням останнього гетьманства російські інституцїїза- линіили територію України. Однак із приходом 1762 p. на російський престол Катерини 11. відомої прихильниці політики централізації та русифікації всіх набутих Москвою земель, K. Розумовський «добровільно» зрікся гетьманського звання (1764 p.). Місце гетьмапа заступила Друга Маюросійська копегія у складі восьми постійних членів, які призначались урядом: чотирьох українців (із гетьманської старшини) і чотирьох російських урядовців па чолі з президентом (граф П. Румянцев). Відповідно до таемної інструкції головним завданням цісї Колегії було скасування автономних відмінностей у державному устроїЛівобсрежноїУкраїни та прирівпсння їі в адміністративному аспекті до інших провінцій Російської імперії.

Правлячи Україною понад двадцять років, П. Румянцев поступово ліквідував українські права й вольності: було зпиіцепо полковий (10 полків) адміністративно-територіальний устрій Україил Гетьманщини (1781 p.). Малоросійська колегія поступилася місцем звичайним російським адміністративним і судовим органам. У 1783 p. остаточно було прикріплено селян до землі й поширено на них російський режим повного закріпачення. Того ж року козацькі полки було перетворено па 10 карабіиерських полків із 6-річ- пим терміном служби. Ha підставі «Жалуваної грамоти» (1785 p.) українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом із проголошенням шляхетських свобод, права самоврядування. корпоративних установ тощо. Нарешті, секуляризація монастирських мастків (1786 p.) завдала вирішального удару українському духовенству.

Заііроваджсііпл російського адміністративно-територіального устрою та адміїїістратіївпо-ііолііііГініїх органів самодержавства в Україні було ще одним важелем обмеження козацької автономії, а, отже, нівелювання політичного устрою Гетьманщини.

1з утвердженням абсолютної монархії в Росії відбулася реорганізація практично всіх органів влади разом з місцевими органаМП управління. Ha розвиток останніх великий вплив справило утвореіь ня губернської системи (1708 p.). Дві з восьми російських нових адміністративно-територіальних одиниць - Київська та Азовська губернії - попри існування в Україні полкового устрою, мали у свосму складі українські землі. Процес поширення російськоготсри^- торіальпого адміністративного управління Україною поширивй на землі Запорозької Січі в останньому десятиріччі її існувания- також попри її паланковий устрій. Ha правобережному Запоріж*¹-

Uio перебувало під міжнародно-правовою юрисдикцією Росії, створювалася Новоросійська губернія (1764 p.), а запорозьке Лівобережжя було віднесено до Азовської губернії.

Завершальними актами інкорпорації Гетьманщини стали припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України тільки на основі загальпоросійських законів. У цьому плані важливим етапом була загальпоросійська реформа місцевих органів управління, відома як губернська реформа (1775 p.). Її запровадження в Україні залежало від низки зовнішніх і внутрішньополітичних причин і знаменувало собою кінцевий етап уніфікації, ліквідації практично всіх відмінностей в організації органів місцевої адміністрації, поліції та суду.

Поетапне введення вимог реформи 1775 p. на українських землях відобразило ступінь «готовності» до загальноросіґіського порядку. Перший етап (за О. Таздикіинм) охопив 1780 1783 pp., коли реформи було розповсюджено на території Слобідської України, Гстьмашцини та південноукраїнських земель, і пов’язується з ліквідацією полкового адміністративно-територіального устрою. Другий етап припав на початок 90-х років XVlIl ст- створення памісницгв па землях Правобережної України, які відійшли під I Іольщі.

Ma першому етапі російські губернії в Україні було реоргапізо- ваііо (1781 p.) у намісництва: Київське (Київ, Переяславський, Пи- рятипський, Лубенський, Миргородський, Хорольськпй, Голгкяп- ський, Городиський, Золотоноськнй повіти): Чернігівське, до якого увійшло 7 сотсиь Київського, 12 - Ніжинського, 12 Лубенського. 16 сотснь Гадяцького, 11 согеїіь Чернігівського й сотня Сіародуб- ського полків. Створилися повіти: БерсзияііськиГі, Борзпяпський. Гадяцький, Глмнський, Городіїяиський, Зіпківськнй, Лохвицькіїїі. Ніжинський, Прилуцький, Роменський, Чернігівський. Ila місці колишнього Стародубського полку та окремих сотень Чернігівського и Ніжинського полків було утворено 1 Іовгорол-Сівсрське намісництво (1781-1782 pp.), *до якого належали повіти: Глухівськпн. Конотопський, Коропський, Кролевсцький, Мглипський, I Іовгород- Сівсрськнй, Новомістськип, Погарськпн. Соспнцькнй, Стародуо- ський і Суразький. Адміністративний центр — Новгород-Сіверськпй (чині місто над Десною на межі сучаспнх Чернігівської га Сумської областей). 1з реорганізацією Новоросійської губерпіі (1783 p.) утворилося Катеринославське намісництво з центром у м. Kaicpiiiio- слав (сучасне м. Дніпропетровськ). До наміспнцгва належали нові землі в Північному Причорномор'ї, шо відійшли до Росії за результатами російсько-турецьких війн.

Разом із російським адміністративно-територіальним устроєм в ^ країну поширилася й російська система герпторіальногм адміністративного управління, складовою частиною якої була поліційщ діяльність.

Першими органами Росії, що з’явилися ма українських земляхі мали у своїй компетенції поліційні функції, були воєводські канцелярії - «приказные избы». Поліційпа діяльність воєвод та їхніх канцелярій не була відокремлена від військової, загальноадміпіст- ративної, а також судової. Цей етап існування адміністративно- поліційних органів Росії на українських землях характеризувався відсутністю чіткої нормативно-правової бази поліційиої діяльності, невизначеністю штатного апарату, підпорядкованого воєводі Розшукова та слідча діяльність воєвод і підпорядкованих їм посадових осіб проводилася переважно над російським населенням, стосовно ж українців - ними ж разом із полковою, сотенпоіо та міською адміністрацією. Застосовувалися такі заходи: повальний обшук, показання свідків (послушснство), допит із тортурами, які застосовувались як до звинувачених, так і до свідків. Правова регламентація поліційної діяльності воєвод визначалася чинними законодавчими актами Російської держави, договорами Гетьманщиші та Росії, а також спеціальними наказами царя й приказів.

У другій чверті XVIII ст. розширювалися повноваження губернських органів в Україні; зокрема, значно розширювалася йдо- повнювалася поліційна діяльність російських посадових осіб та органів: було утворено воєводські канцелярії у містах і передмістях Основне призначення нових посад та органів - здійснення поліційиої та судової діяльності. Було запроваджено суворе ієрархічне підпорядкування воєвод передмість - міським, міських воєвод - провінційним, а провінційних воєвод - губернаторам. Поліційна діяльність мала декілька напрямів: поліція суспільної безпеки, поліція моралі та нагляд за санітарно-протипожежним станом (наказ від 12 вересня 1728 p.). Крім органів місцевого управління, які мали поліційні функції, у 30-х роках XVllI ст. в Україні (Київ) було створено й, альтернативну їм, централізовану систему поліційних op ганів - поліцмейстерську контору. 3 утворенням Новоросійськоі та Азовської губерній їхня поліція спершу складалася в основному з комендантів військових гарнізонів, офіцерів, яких призначали управляти провінціями, а також на посади комісарів. Функції иіюї- чих поліційних чинів було надано військовим комендантам.