Перспективи й напрями вдосконалення організаційно-правових умов працевикористання засуджених до позбавлення волі в Україні

Ураховуючи вищезазначене, у тому числі щодо впливу міжнародних стандартів на регулювання та реальний стан працевикористання засуджених, і зазираючи в майбутнє цієї сфери діяльності органів державної влади, центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань та зацікавлених інститутів громадянського суспільства, майбутнє національної системи виконання покарань вбачається як законодавчо урегульована, організаційно збалансована, надійно захищена від надмірного впливу амплітудних коливань у політиці, економіці та суспільному житті.

Розглядаючи національну кримінально-виконавчу систему з точки зору стабільності, дослідники вказують на цілу низку соціально-економічних і організаційних проблем, які заважають їй стати стабільною, збалансованою, водночас ефективною й гуманістично спрямованою, яка реально здійснює свою соціальну функцію (місію) по зниженню рівня злочинності в суспільстві.

Погоджуючись із С. О. Стефановим [156, с. 311], ми (з деякими уточненнями) серед основних проблем, а отже, й негативних чинників відмітимо такі:

1) відсутність консолідованого суспільного уявлення про національну систему виконання покарань (її модель), яку маємо на сьогодні та яку розбудовуємо: кримінально-виконавчу чи пенітенціарну систему;

2) відсутність належної уваги суспільства й влади до проблем системи виконання покарань, другорядне бачення владою правозахисної ролі цієї системи в сучасних реаліях існування пострадянського суспільства;

3) хронічне недофінансування кримінально-виконавчої системи загалом і виправних і виховних колоній зокрема;

4) неякісне правове регулювання інституту працевикористання засуджених до позбавлення волі, у тому числі ефективної системи мотивації праці;

5) неповна трудова зайнятість засуджених, низька заробітна плата;

6) низька ефективність контролю та нагляду за реалізацією у виправних колоніях положень міжнародних стандартів щодо праці засуджених.

Щодо першої проблеми, то її, на нашу думку, необхідно вирішувати одразу після проголошення державної незалежності України або, принаймні, разом чи слідом за прийняттям у 2001 р. нового Кримінального кодексу України, або одночасно з прийняттям 11 липня 2003 р. нового Кримінально- виконавчого кодексу України. Проте й сьогодні є можливість прийняти окремий закон або постанову КМ України Про основні засади кримінально- виконавчої політики, що відповідає назві Кодексу й Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”. А у випадку визначення мети покарання і основної ідеї виконання-відбування покарання у виді позбавлення волі як ідеї і мети пенітенціарної (а не кримінально-виконавчої) політики, - прийняти й видати нормативно-правовий акт про основні засади державної пенітенціарної політики, з визначенням шляхів її реалізації, строків, виконавців, джерел фінансування, у тому числі фінансування презентацій, доведення до засуджених і цивільного населення суті пенітенціарної політики, її змісту, недоліків і переваг, про що переважна більшість українців не має уявлення. Так, Г. О. Радов ще у 1996 р. зауважував, що проблеми пенітенціарної політики України розпочинаються з елементарного - відсутності в сучасній українській науці й соціальній практиці адекватного уявлення про поняття і сутність пенітенціарної політики як соціально-правового явища [125, с. 12].

Загальновідомо, що фінансування кримінально-виконавчих установ є основою існування всієї системи виконання покарань. Серед передбачених законом джерел фінансування УВП основними є кошти з державного бюджету і доходи від працевикористання засуджених.

Серед інших джерел фінансування установ виконання покарань можна назвати кошти, які надходять від благодійних вітчизняних, іноземних та міжнародних організацій для впровадження різноманітних модульних програм, програм покращання умов тримання засуджених, запобігання захворюванням на ВІЛ/СНІД, для лікування туберкульозу, інших небезпечних захворювань. Але це, як правило, цільові надходження, які не розглядають як інвестиції у виробництво, а тому вони ніяк не впливають на зайнятість засуджених до позбавлення волі.

Але досягнення позитивних результатів у сфері працевикористання засуджених за рахунок вдосконалення її організаційно-правових форм залежить переважно від того, за рахунок яких джерел планується фінансування реформ кримінально-виконавчої системи взагалі і зменшення безробіття серед засуджених зокрема. Оскільки традиційно “кримінально-виконавча система вважається виключно дотаційним явищем і на сьогодні не розглядається як система, що здатна окупити власне існування” [156, с. 311].

У суспільстві обговорюється питання про можливість (необхідність) переведення установ виконання покарань на повне самозабезпечення (самоокупність). На наше переконання, реалізацію в Україні такої утопічної ідеї допустити не можна, оскільки в ситуації, коли виправні колонії не мають постійних (і достатніх) державних замовлень (а отже, й достатнього фронту робіт), виправні колонії невдовзі закриють, їх персонал - звільнять, а засуджених до позбавлення волі - відпустять на волю.

Правовий статус засуджених до позбавлення волі також зазнає істотних змін, адже потребуватиме законодавчого закріплення імперативного обов’язку засуджених працювати під час відбування покарання, а отже, й на 100% виконувати норми виробітку (змінні завдання), з усіма правовими наслідками їх невиконання, що неодмінно матиме місце у зв’язку з вищевикладеними обставинами. Очевидно, що така “непересічна” подія відкине вітчизняне кримінально-виконавче законодавство в історичному аспекті назад і, головне, - у частині щодо забезпечення державою міжнародних стандартів про працю засуджених (ув’язнених).

З іншого боку, поряд з такими ідеями “виникають сумніви щодо етичності підходу до того, що кримінально-виконавча система має бути самоокупною за рахунок праці засуджених. Проте на сучасній стадії фінансового розвитку держави це єдиний можливий вихід. У противному випадку реформа не розпочнеться через економічну невизначеність”, - зазначає С. О. Стефанов [156, с. 312].

Виходом з такої ситуації, на нашу думку, є:

а) переважне фінансування основної діяльності виправних колоній за рахунок коштів державного бюджету, встановивши для цього розумний і достатній мінімум - подібно до фінансування потреб оборони, оскільки це теж є боротьба (за людину, її життя, здоров’я, свободу, гідність, власність тощо);

б) для завантаження засуджених суспільно корисною оплачуваною працею необхідно передбачити пільгову участь для підприємств виправних колоній у тендерних процедурах закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти;

в) з метою підтримання режиму тримання, стабільно керованої оперативної ситуації серед засуджених шляхом постійного залучення до праці (виведення на роботу) значної їх кількості необхідно передбачити певні види послуг (замовлень) за державні кошти, які будуть виконувати виключно підприємства (майстерні) виправних колоній.

Іншою проблемою, яка тривалий час не вирішується, є зволікання Верховної Ради України з розгляду прохання керівництва спочатку ДДУПВП, а пізніше й ДПтСУ надати державним підприємствам установ виконання покарань пільговий режим оподаткування або, взагалі, звільнити підприємства від сплати податків, як це передбачено в Законі “Про Державну кримінальну виконавчу службу України”. Затягування з вирішенням цього питання лише погіршує фінансовий стан підприємств УВП, збільшуючи обсяг заборгованості перед Державним бюджетом, фондами соціального страхування і господарюючими суб’єктами.

Ситуація із заборгованістю підприємств УВП настільки загострилася, що зазвичай закрита для широкого загалу інформація про банкротство підприємств виправних установ з 2013 р. з’являється і в Інтернеті. Так, 28 березня 2013 р. під назвою “Тюремники просять не обкладати податком роботу засуджених” в Інтернеті з’явилась інформація від першого заступника голови ДПтСУ С. М. Сидоренка про податкову заборгованість їх підприємств у 180 млн грн, озвучена ним під час міжнародної науково-практичної конференції.

Більш того в Постанові від 22 квітня 1999 р. № 653 “Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту з питань виконання покарань”, прописано, що “джерелами фінансування кримінально-виконавчої системи є бюджетні асигнування та доходи від використання праці спецконтингенту. Доходи від використання праці спецконтингенту складають з нарахувань на заробітну плату засуджених та осіб, яких тримають у лікувально-трудових профілакторіях, у розмірі 50% і відносять на собівартість продукції (робіт, послуг)” [112].

На переконання фахівців, така специфіка оплати праці засудженим має значний вплив на собівартість продукції, що виготовляє підприємство. За рахунок того, що витрати на оплату праці спецконтингенту виправної колонії вище, ніж витрати на оплату праці робітників будь-якого іншого підприємства, то й собівартість товару є вищою. Здійснивши оцінювання методики обсягів нарахування та утримання заробітної плати засуджених і вільнонайманих працівників, спеціалісти дійшли висновку, що методика розрахунку обсягу заробітної плати засуджених впливає на збільшення собівартості виготовленої продукції.

“Відсутність пільгових умов діяльності підприємств та механізму їх оподаткування призвело до зростання загальної заборгованості майже до 180 млн. грн., що не дозволяє направити доходи від працевикористання засуджених на поліпшення умов їх утримання”, - відзначив С. М. Сидоренко. Він також виказав стурбованість відсутністю ефективної системи мотивації праці засуджених, що не сприяє відшкодуванню завданих злочинами збитків на загальну суму понад 500 млн грн за виконавчими листами [173].

Стурбованість керівництва ДПтСУ цілком зрозуміла, як і постійні спроби перекласти на державний бюджет (на кошти громадян) накопичені державними підприємствами УВП роками борги, в тому числі за виконавчими листами перед потерпілими від злочинів. Хоча більш корисними були б зусилля керівництва відомства із вдосконалення організації діяльності виробництв, зниженню їх енерговитратності, перекриттю корупційних каналів вимивання бюджетних коштів, впровадженню сучасних, відповідних часу й стану економіки форм взаємовідносин між підприємствами УВП і приватними суб’єктами господарювання.

Аналіз відомих і, на нашу думку, перспективних організаційно-правових форм використання праці засуджених вказує на можливість використання таких форм організації праці засуджених до позбавлення волі:

1) підприємницька діяльність засуджених у сфері надання послуг (наприклад, послуг з виготовлення на замовлення одягу, головних уборів, взуття та ін.), ремонт одягу, взуття, годинників тощо (така практика існувала в установах Федеральної служби виконання покарань МЮ РФ);

2) праця засуджених у сфері ІТ-технологій (прикладом, коли засуджений за допомогою Інтернету допомагав волонтерам збирати спорядження для бійців АТО. З урахуванням цього засуджений за клопотанням волонтерів АТО був помилуваний Президентом);

3) спільні (змішані) підприємства засуджених і ВК (наразі цьому заважає ч. 11 ст. 13 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”);

4) виробничі кооперативи засуджених на території ВК із виготовлення товарів (надання послуг) та ін.

Наполягаючи на необхідності впровадження нових або суттєвому вдосконаленні існуючих організаційно-правових форм використання праці засуджених до позбавлення волі, ми враховуємо досвід інших країн. Наприклад, у РФ спроби Федеральної служби виконання покарань (ФСВП РФ) суттєво розширити організаційні форми трудового використання засуджених простежуються з 1992 р., коли засудженим дозволили займатись

підприємницькою діяльністю. Попри відсутність прямої на це вказівки в КВК РФ, на перших порах правове регулювання підприємницької діяльності засуджених здійснювалось на засадах 2 підзаконних нормативно-правових актів:

1) “Інструкції з організації індивідуальної трудової діяльності засуджених, які утримуються в місцях позбавлення волі МВС Росії”, затвердженої наказом МВС Російської Федерації від 14.12.1992 р. № 453;

2) “Інструкції про порядок організації підприємницької діяльності засуджених у формі товариства з обмеженою відповідальністю в установах, виконуючих кримінальне покарання у виді позбавлення волі”, затвердженої наказом МВС Російської Федерації від 130.11.1993 р. № 517.

Перша встановлювала порядок укладення договорів з адміністрацією про індивідуальну трудову діяльність, їх реєстрації в місцевих органах влади та порядок оплати, а також містила перелік заборонених видів робіт; друга визначала обов’язкові умови створення товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ): бажання засудженого здійснювати підприємницьку діяльність; відповідність такої діяльності режиму відбування покарання; можливість адміністрації установи організувати таку діяльність; покриття засудженими витрат, пов’язаних із здійсненням такої діяльності; можливість отримувати прибуток від неї не нижчий встановленого законом мінімального розміру оплати праці тощо. Реєстрація ТОВ покладалась Інструкцією на адміністрацію установи. Тож, росіяни для вирішення цієї проблеми успішно скористались відомчою правотворчістю. Як бачимо, відсутність необхідних вказівок у КВК РФ не стала нездоланною перешкодою для наших сусідів у їх бажанні поліпшити організаційно-правові форми праці засуджених.

Утім, документ втратив чинність на підставі Наказу Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації від 28 липня 2004 № 469 “Про визнання такими, що втратили силу нормативних актів МВС Росії”. Сьогодні в дійочому КВК РФ (Гл.14 РаздіУ) про підприємницьку діяльність засуджених до позбавлення волі не згадується. Адже практика засвідчила, що справа ця виявилася складною: бажаючих з числа засуджених було мало, а для персоналу виправних установ це створювали додаткові складнощі організаційно- правового характеру.

На нашу думку, такий досвід потребує вивчення для можливого використання в практиці вітчизняних установ виконання покарань. За умов критичного безробіття серед засуджених до позбавлення волі, з одного боку, та вдосконалення процедури відкриття (реєстрації) бізнесу, з іншого, дають сподівання, що зазначена форма залучення засуджених до праці може бути опрацьована в одній чи кількох установах як пілотний проект з подальшим її закріпленням у ч. 1 ст. 118 КВК України.

Втім така форма працевикористання засуджених до позбавлення волі не повинна, і навіть у випадку успіху пілотного проекту, не може бути масовою, принаймні, з огляду на такі обставини:

1) значна частина (майже третина) засуджених до позбавлення волі працювати не бажає;

2) потреба витрачати на здійснення приватного бізнесу додатковий час, зверх встановлених законом 40 годин на тиждень, а також залучати власні кошти частку бажаючих скористатись такою можливістю зведе до мінімуму;

3) вказана форма організації праці засуджених вимагає зменшення обсягу обмежень, встановлених режимом позбавлення волі, а отже, вона можлива лише в умовах дільниці соціальної реабілітації виправної колонії мінімального та середнього рівня безпеки.

Не виключено, що на перших порах реалізації вищевказаного пілотного проекту виникатимуть й інші складнощі та перешкоди. У будь-якому випадку, скористатись цим досвідом сусідів є можливість і потреба. Звичайно, враховуючи при цьому особливості чинного законодавства, практики і ментальності.

Водночас українські вчені застерігають від “сліпого” копіювання іноземного досвіду, натомість пропонують вивчати й упроваджувати позитивний вітчизняний досвід стимулювання праці позбавлених волі. В цьому аспекті доцільно вивчити пропозицію О. О. Стулова, який задля підвищення мотивації засуджених до позбавлення волі пропонує пригадати, вдосконалити, запровадити, враховуючи сучасні реалії, дієвий, випробуваний ще за радянських часів пільговий залік строку відбування покарання тим засудженим, які систематично виконують і перевиконують норми виробітку або денні завдання [165, с. 15].

Зменшення строку відбування покарання шляхом заліку робочих днів у різні часи широко використовувала радянська влада. Дослідник історії працевикористання засуджених до позбавлення волі на атомних об’єктах Уралу В. Кузнєцов вказує, зокрема, на Постанову Ради Міністрів СРСР № 4630- 1808сс від 17 грудня 1948 р., згідно з якою дозволялось видавати додаткове харчування засудженим, які виконували норми виробітку на 110% і вище. Для заохочення засуджених, які з високою якістю виконували виробничі норми й дотримували правил режиму, встановлювали різні види заліку робочих днів.

Автор стверджує, що система заліків виявилася найдієвішим стимулом підвищення результативності праці засуджених. Ця система передбачала скорочення строку покарання залежно від виконання норми виробітку: виконання норми на 100% давало підстави для заліку одного дня відбутого покарання за 1,25 дня, 120% - 1,5 дня, 135% - 1,75 дня, 150% - 2 дні.

Така міра виявилась вельми ефективною: через 2 місяці після її введення виконання норми виробітку засудженими на спецоб’єктах Уралу зросло в середньому до 131,2% [72].

Різні системи пільгового заліку строку покарання у виді позбавлення волі і сьогодні передбачені законодавством окремих країн Європи. Так, згідно із ст. 41 Кримінального кодексу Республіки Болгарія, відбування покарання у виді позбавлення волі супроводжується відповідно оплачуваною суспільно корисною працею, за допомогою якої досягається ціль як перевиховання засуджених, так і набуття і підвищення ними професійної кваліфікації (ч. 1 ст. 41). Виконувана робота зараховується у зменшення строку покарання із розрахунку два робочих дні за три дні позбавлення волі [177].

На нашу думку, така система мотивації праці засуджених до позбавлення волі може бути впроваджена і в Україні. Для цього необхідно внести відповідні зміни до чинного КВК України, наприклад, доповнити ст. 118 КВК частиною шостою такого змісту:

“6. Засудженим, які систематично виконують і перевиконують норми виробітку (змінні завдання), при цьому не допускають злісних порушень режиму тримання, два робочі дні, в які відбулось перевиконання норм виробітку, зараховуються як три дні відбутого покарання”.

При цьому ми прогнозуємо складнощі організаційно-правового характеру, які можуть виникати при реалізації вказаного припису, особливо, щодо реальної можливості виконати норми виробітку у виправних колоніях з огляду на стан забезпечення роботою засуджених. Тим не менш, вказане положення необхідно застосовувати вибірково, тільки до тих осіб, які маючи відповідну освіту, кваліфікацію, професійні навички можуть виконувати складну й прибуткову роботу, і головне - мають бажання працювати. Таким чином праця засуджених до позбавлення волі з “задекларованого” засобу виправлення та ресоціалізації перетвориться в дійсно ефективний та дієвий.

І навпаки, деякі “осучаснені” пропозиції окремих дослідників видаються неприйнятними, тим більш у сучасних реаліях. Наприклад, фахівці з трудового права у своїх пропозиціях щодо вдосконалення форм матеріального та морального стимулювання праці засуджених, з одного боку, цілком слушно вказують на потреби:

а) стимулювати трудову активність засуджених, оскільки це сприяє підвищенню їх зацікавленості у належній організації праці, її кінцевому результаті і при наявності об’єкта праці - повній трудовій зайнятості та формуванню прагнення до трудового способу життя;

б) впроваджувати прогресивні форми організації і стимулювання праці, від чого залежить раціональне використання праці засуджених;

в) здійснити перегляд і розробку нових норм виробітку для деяких категорій засуджених, а з іншого боку, пропонують ввести диференційовану систему харчування (за підвищеними і заниженими нормами залежно від результатів праці) [43, с. 206]. Іншими словами, автори зазначеної роботи пропонують карати голодом засуджених, які не виконують норми виробітку або доведені завдання.

Насправді ж пропозиція авторів вказаної монографії не є новою, більш того, вона є відомою за часів діяльності славнозвісного ГУТабу з його нелюдськими методами “стимулювання” праці, коли за невиконання норми виробітку на лісоповалі чи у шахті засудженим урізали і без того мізерну продуктову “пайку” [149; 150]. З іншого боку, це аж ніяк не знімає проблему мотивації праці осіб, засуджених до позбавлення волі.

Повертаючись до проблеми забезпечення максимальної кількості засуджених роботою, слід ретельніше проаналізувати не лише зміст, але й спрямованість Закону України “Про державно-приватне партнерство” [106], в якому, на перший погляд, не йдеться про такі суб’єкти партнерських відносин, як державні підприємства установ виконання покарань. Між тим, у разі необхідності й при належному обґрунтуванні суспільних чи державних потреб, у встановленому порядку можна внести відповідні зміни до ч. 2 ст. 4 Закону, яка на сьогодні не допускає існування (здійснення) такого партнерства у сфері виконання покарань.

З іншого боку, приватного партнера зовсім не обов’язково допускати до участі в процесі виконання покарання, тим більш, що держава зацікавлена приватними інвестиціями виключно у виробництво установ виконання покарань, а не в процес виконання/відбування покарань. Виключно цілями отримання прибутку має керуватися і приватний партнер у процесі співпраці з виправною колонією.

Однак існують організації, компанії і корпорації, переважно іноземні, які готові здійснювати й функції виконання кримінальних покарань, що сьогодні повинні виконувати виключно державні органи й установи виконання покарань. Так, у мережі Інтернет знаходимо Концепцію Товариства з будівництва та управління в’язницями - GBS, яке готове надати послуги з проектування, будівництва, модульного управління в’язницями, ресоціалізації в’язнів, повного фінансування [208].

На цю інформацію професор І. С. Яковець на шпальтах “Юридичного вісника України” відреагувала статтею “Приватні в’язниці: чергові граблі чи рятівне коло для України?” [199, с. 17], в якій звертає увагу суспільства, наукового середовища і влади, переважно керівництва Міністерства юстиції України, на можливі непередбачувані (негативні) наслідки кроку до “приватизації” вітчизняних в’язниць.

За вивченням досвіду такої “приватизації” І. С. Яковець відсилає до недавнього минулого США, Австралії, Великої Британії, Японії, Данії та інших держав, яких на час прийняття були спільними причини “приватизації”: відсутність фінансування; низький моральний дух персоналу в’язниць; недосконала корекційна служба; підміна роботи паперовими звітами; незадовільне навчання персоналу; значна скупченість засуджених у не придатних для проживання приміщеннях в’язниць; нездатність персоналу запобігати ґвалтуванню і побиттю засуджених; відсутність необхідних наукових досліджень; відсутність згоди та розуміння, що система має бути гуманною, тощо.

При цьому, автор цілком доречно зауважує, що у світі було використано кілька “сценаріїв” допуску приватних інвесторів у сферу діяльності з виконання покарань: від часткового фінансування проектування та будівництва в’язниць (приватний підприємець чи компанія отримує прибуток від держави за контрактом на проектування і будівництво), розроблення і реалізації приватними компаніями різного роду реабілітаційних і навчальних програм, в тому числі залучення до праці, навчання професії тощо (прибуток інвестор знову-таки отримує за рахунок коштів з державного бюджету, оптимізуючи видатки за рахунок звільнення зайвого персоналу, застосування сучасних засобів контролю за поведінкою засуджених тощо) - до повної передачі управління в’язницею приватному сектору. Останній фінансує проект і будівництво, а в подальшому здійснює експлуатацію в’язниці, що є для бюджету вельми вигідним. У такому разі прибуток інвестора становлять кошти, які виділятиме держава на утримання кожного із засуджених та/або залучення його до праці. Головним недоліком останнього варіанта є його спрямованість на отримання прибутку, що не узгоджується з метою держави щодо виправлення і ресоціалізації засуджених, оскільки в кінцевому підсумку права засуджених порушуються, а їх праця набуває ознак рабської [199, с. 18].

Дослідниця звертає увагу й на іншу небезпеку повної “приватизації” в’язниць, що полягає в лобіюванні зацікавленими інвесторами законопроектів, які призводять до збільшення “тюремного” населення (дешевої робочої сили) в країнах, що її впровадили [199, с. 18].

Ми підтримуємо І. С. Яковець в її доводах, зокрема переконанні, що таємність контракту надає корпораціям право на власний розсуд вирішувати питання залучення до праці, умовно-дострокового звільнення, що неоднозначно сприймається суспільством. Додаємо від себе, що в нашому суспільстві це безсумнівно призведе до проявів корупції, перш за все, при розподілі робіт між засудженими, нарахуванні їм заробітної плати, застосуванні амністії, умовно-дострокового звільнення, заміни покарання на більш м’яке тощо. Саме тому підтримуємо пропозицію І. С. Яковець не поспішати з передачею в’язниць у приватні руки, а спочатку прорахувати всі ризики такого кроку.

Водночас дискусійною є пропозиція автора щодо можливості передачі частини УВП під управління місцевих громад, оскільки (з урахуванням складу нинішніх місцевих рад, їх якісних, у тому числі й освітньо-гуманітарних показників, приналежності “кишеньковим” або “приватним” політичним партіям тощо) у такому випадку суспільство отримає такий само результат, що до нього призводить повна “приватизація” в’язниць.

На нашу думку, державно-приватне партнерство у сфері виконання покарань сьогодні необхідне й можливе, але з тією умовою, що приватний партнер (інвестор) прийматиме фінансову участь у проектуванні, будівництві та реконструкції об’єктів інфраструктури УВП і, головне, матиме обов’язок “доставляти роботу” для засуджених. За це він повинен мати право на частину бюджетних коштів, що виділяють на утримання засуджених до позбавлення волі, і на частку прибутку від їх працевикористання. Усі інші функції з виконання покарань повинні залишатися за державою в особі органів та установ виконання покарань.

Враховуючи вищевикладене, пропонуємо впровадження “пілотного” проекту державно-приватного партнерства, обов’язковими умовами якого буде:

1) належність майна (основних фондів) установ виконання покарань та їх підприємств (майстерень) виключно державі;

2) розміщення приватним інвестором замовлень на виконання робіт (послуг) засудженими;

3) обов’язкове передбачення договором про партнерство мінімального обсягу щорічних інвестицій приватного партнера (інвестора) для збільшення кількості робочих місць, обсягу виробництва, поліпшення умов праці й побуту працюючих засуджених;

4) здійснення функцій цілодобового контролю і нагляду за поведінкою засуджених, у тому числі на виробництві виключно персоналом Державної пенітенціарної служби України;

5) обов’язковий прокурорський нагляд за додержанням законів суб’єктами державно-приватного партнерства, який включатиме постійний контроль за законністю дій приватного партнера в частині, що стосується забезпечення реалізації партнерами прав і законних інтересів засуджених та держави.

Задля реалізації такого нагляду пропонується відновити діяльність спеціалізованих прокуратур з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, які мали свої напрацьовані методики [84] і до своєї безпідставної ліквідації неодноразово доводили свою високу ефективність.

Упереджуючи заперечення противників так званого “загального” нагляду, зазначимо, що обговорюваний напрям нагляду спеціалізовані прокуратури (прокурори) повинні здійснювати в межах повноважень і у спосіб, передбачені ст. 26 нового Закону України “Про прокуратуру”[119].

Так, стаття 26 вказаного Закону в частині щодо здійснення нагляду у виправних колоніях передбачає:

1. Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, має право:

1) у будь-який час за посвідченням, що підтверджує займану посаду, відвідувати місця, в яких засуджені відбувають покарання, чи в яких особи примусово тримаються згідно з судовим рішенням;

2) опитувати осіб, які там перебувають (авт.), з метою отримання інформації про умови їх тримання та поводження з ними, ознайомлюватися з документами, на підставі яких ці особи засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

3) знайомитися з матеріалами, отримувати їх копії, перевіряти законність наказів, розпоряджень, інших актів відповідних органів і установ та в разі невідповідності законодавству вимагати від посадових чи службових осіб їх скасування та усунення порушень закону, до яких вони призвели, а також скасовувати незаконні акти індивідуальної дії;

4) вимагати від посадових чи службових осіб надання пояснень щодо допущених порушень, а також вимагати усунення порушень та причин і умов, що їм сприяли, притягнення винних до передбаченої законом відповідальності;

5) знайомитися з матеріалами виконавчого провадження щодо виконання судових рішень у кримінальних справах, робити з них виписки, знімати копії та в установленому законом порядку оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця;

6) вимагати від керівників органів вищого рівня проведення перевірок підпорядкованих і підконтрольних установ виконання покарань та перевірок інших місць, зазначених у пункті 1 цієї частини;

7) звертатися до суду з позовом (заявою) у визначених законом випадках.

2. Прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв’язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах. У межах реалізації зазначеної функції прокурор має право залучати відповідних спеціалістів.

3. Прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно (за відсутності відповідного судового рішення чи після закінчення передбаченого законом або таким рішенням строку) перебуває в місці позбавлення волі, інших місцях, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті.

4. Письмові вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку та умов тримання осіб у місцях, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, а також письмові вказівки прокурора, надані іншим органам, що виконують судові рішення у кримінальних справах, є обов’язковими і підлягають негайному виконанню [119].

Отже, в діях прокурора відсутні ознаки “загального нагляду”, який західні фахівці сприймають як “тотальний”, суцільний нагляд за життям суспільства і влади. Водночас такі дії повністю відповідають ч. 4 ст. 121 Конституції України, згідно з якою на прокуратуру покладається нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [59].

На нашу думку, лише прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, у тому числі і законодавства про працю, здатен гарантувати належну реалізацію прав і законних інтересів засуджених до позбавлення волі у сфері їх працевикористання. Не втратить свого значення такий нагляд і у разі передбачення законодавцем для осіб, позбавлених волі, обов’язку працювати під час відбування покарання, оскільки й тоді необхідний нагляд за виконанням законодавства про працю засуджених усіма суб’єктами виконання та відбування покарання.