§ 2. Розвиток екологічного законодавства і права у першійполовині XX століття

Як вже зазначалося, на початку XX ст. діяльність у галузі природокористуван­ня в Україні повністю була підпорядкована російським законам. Росія не мала спеціального закону про охорону природи, але у 1915-1916 рр.

За доби Української Центральної Ради, Гетьманської держави та Директорії (березень 1917 року-листопад 1920 року) істотних урядових заходів щодо охо­рони природи вжито не було. Радянська влада одразу після Жовтневої революції прийняла ряд декретів, які принципово змінювали характер природокористу­вання в країні. Чільне місце належало Декрету проземлю, прийнятому Il Всеро­сійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 року. Ним була передбачена націоналізація землі разом з іншими природними багатствами. Скасовувалися

Див.: Материалы Всесоюзной научно-практической конференции И Вестник Московского универси­тета. Серия Право, 1988, № 3. приватна власність на землю та інші природні ресурси, вони вилучалися з цивіль­ного обігу. Контроль у сфері природокористування переходив у руки держави.

Ці засади були покладені в основу розвитку радянського природноресурсо- вого і природоохоронного законодавства як у Російській Федерації, так і Укра­їнській PCP. Зокрема, в Українській PCP в той час були прийняті урядові декрети «Про охорону лісів» (1919), «Про націоналізацію всіх колишніх казенних, монас­тирських, міських і поміщицьких земель» (1920). У 1922-1923 рр. в Українській PCP була проведена перша кодифікація чинного законодавства, яка стосувалася і сфери природокористування. Були прийняті Земельний кодекс Української PCP (1922), Закон Української PCP про ліси (1923) тощо.

Втім, слід зазначити, що у 20-30-х рр. минулого століття характер поресурсо- вого законодавства Союзу PCP і Української PCP визначався державною власністю на природні ресурси.

Перша світова війна та соціальні потрясіння істотно загальмували природо­охоронну роботу в Україні, завдавши довкіллю чимало збитку та руйнації. Так, на­прикінці 1917 рокусолдатами-більшовиками було зруйновано зоопарк Пілявин.

Українська гетьманська держава за часів гетьмана Павла Скоропадського утворила Міністерство земельних справ, а при ньому - окремий Biggin з охо­рони пам'яток природи, а також Комісію з вчених та діячів у цій справі. В Києві у 1918 році існував також приватний «Краєвий природоохоронний комітет» (голова - проф. П. А. Тутківський), в Харкові функціонувало Товариство люби­телів природи (голова - проф. В. Л. Талієв); в Одесі - Спілка наукових товариств природоохоронного спрямування (голова - проф. Г. І. Танфільєв). У Полтаві за­сновується Комітет охорони природи та старовини.

Секція (комітет) Охорони природи збереглася в Наркомземі і після поразки УНР. В перші роки радянської влади успіхи у сфері охорони природи були досить помітними. У цьому зв'язку особливу роль зіграли Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів Української PCP про затвердження «Положення про пам'ятки культури і природи». Згідно з цією постановою всіма пам'ятками природи в Україні мало відати Управління Установами Народного Комісаріату Освіти, у склад якого і перейшов Український Комітет охорони пам'яток природи. Щоправда, вже тоді намітилася різновідом- ча підпорядкованість різних заповідників: так заповідник Дніпрової заплави «Конча-Заспа» (250 десятин) був на бюджеті Народного Комісаріату Закордонних Справ, а «Сад Il Інтернаціоналу» (колишня «Софіївка» - як писали в тогочасних документах) - належав Уманському сільськогосподарському технікумові.

Після Великої Вітчизняної війни намітилася тенденція до розширення сфери дії природоохоронного законодавства. При цьому провідну роль виявили союзні республіки, а не союзна держава.