§ 2. Конституційні основи екологічного права та їх основоположне значення для розвитку природоохоронного законодавства

В регулюванні відносин власності на природні об'єкти та їх ресурси, приро­докористування, охорони навколишнього природного середовища, визнання, охорони і захисту екологічних прав і законних інтересів людини Конституція України відіграє основоположну роль.

Конституція є Основним законом країни, вона має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії. Конституційні норми виступають як юридична основа для формування і функціонування національної правової системи. Тому норми Конституції є фундаментальними джерелами усіх галузей права, у тому числі й екологічного права. їх фундаментальний характер визначає юридичну основу екологічної доктрини держави і розвитку системи загальних і спеціальних норм екологічного права.

Конституційне закріплення екологічних положень перш за все стосується екологічних прав людини, її місця у суспільстві та державі, що визначає її кон­ституційний екологічно-правовий статус. Так, в ст. З Конституції вперше за весь час конституційного розвитку України було закріплено положення про визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

При аналізі Конституції України як джерела екологічного права у її змісті можна виділити три групи норм щодо охорони довкілля: безпосередні екологічні (природоохоронні) норми; норми, які містять положення щодо використання природних ресурсів; норми, що закріплюють компетенцію органів державної влади і органів місцевого самоврядування у сфері охорони навколишнього при­родного середовища.

До першої групи норм, що складають безпосередні екологічні (природоохо­ронні) норми, слід віднести положення ст. 16 та ст. 50 Конституції України. Так, за ст. 16 Основного закону країни, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги натериторіїУкраїни, подолання наслідківЧорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, є обов'язком держави. За ст. 50 Конституції, кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на

відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Безпечне для життя і здоров'я людини довкілля - це такий стан навколишнього природного серед­овища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної ситуації та виникнення небезпеки для життєдіяльності населення в окремій місцевості, конкретному регіоні чи в країні у цілому. Критерії безпечного стану навколиш­нього природного середовища визначаються комплексом взаємопов'язаних між собою економічних, екологічних, організаційних, правових і технічних ви­мог, зокрема, екологічними стандартами і нормативами, санітарно-гігієнічними нормами, будівельними та іншими правилами щодо охорони довкілля.

Конституційне закріплення одержали також дві найважливіші складові стосовно реалізації екологічних прав громадянами країни: гарантованості права на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану навколишнього при­родного середовища, та гарантованості права на одержання і використання екологічної інформації. Так, за ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природ­ного середовища», кожний громадянин України має право на подання судового позову до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище, а також на оскарження у судо­вому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

За ч. 2 ст. 50 Конституції України, кожному гарантується право вільного до­ступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути за­секречена. Умови та порядок реалізації цього права на інформацію, включаючи інформацію про стан довкілля, визначаються Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року^[31] в редакції від 13 січня 2011 року.

Разом з наведеним, згідно із ст. 66 КонституціїУкраїни, кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, а у разі її вчинення - відшкодовувати завдані ним збитки. Крім цього, уч. 7 ст. 41 Основного закону на власників покладаються певні екологічні обтяження, зокрема, використання власності не може погір­шувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Принципове положення закріплено у ст. 92 Конституції, якою передбачено, що засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організаціїта експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку визначаються виключно законами України. Наведені вимоги Основного закону мають важливе значення для забезпечення якості навколиш­нього природного середовища.

До другої групи конституційних норм, які містять положення щодо викорис­тання природних ресурсів, слід віднести норми ст. ст. 13 та 14 Конституції, що закріплюють народну приналежність і загальнонаціональне значення викорис­тання природних ресурсів. Так, за ст. 13 Конституції, земля, її надра, атмосфер­не повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Важливим є положення ст. 14 Основного закону країни, у якій закріплено, що земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охо­роною держави.

До зазначеної групи конституційних норм з природноресурсовим змістом можна віднести положення ст. 142 Конституції, у якій закріплено, що матері­альною і фінансовою основою місцевого самоврядування є природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Особливостями цієї групи конституційних норм є те, що вони складають засади для встановлення законних меж здійснення права земельної та іншої природноресурсової власності й закріплення законодавчих обмежень прав на них.

Третя група конституційних норм, що закріплюють компетенцію органів державної влади і органів місцевого самоврядування у сфері охорони довкілля, досить поширена і міститься у розділах Конституції. Так, ст. 85 Конституції до повноважень Верховної Ради України, зокрема, віднесено затвердження загаль­нодержавних програм охорони довкілля, а у ст. 92 передбачено, що виключно законами України визначаються основи екологічної безпеки.

Відповідно до п. 21 ст. 106 Конституції, Президент України оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації-з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України. За п. З ст. 116 Основного закону країни, Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сферах охорони природи, екологічної безпеки і приро­докористування.

У ст. 119 Конституції закріплені повноваження місцевих державних адмі­ністрацій на відповідній території щодо забезпечення виконання державних і регіональних програм охорони довкілля. Такими програмами, затвердженими парламентом країни є, наприклад, Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами, Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, Загальнодержавна програма розвитку водного господарства, Загальнодержавна програма «Питна вода України» на 2006-2020 роки, Загальнодержавна цільова екологічна про­грама поводження з радіоактивними відходами, Загальнодержавна програма зняття з експлуатації Чорнобильської AEC та перетворення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему та багато інших.

Відповідно до ст. 137 Конституції України, Автономній Республіці Крим надані повноваження щодо здійснення нормативного регулювання з питань охорони історико-культурних заповідників, ведення мисливства та рибальства, а за ст. 138 Основного закону, їй належать повноваження щодо розроблення, затвердження та реалізації програм APK з питань раціонального природокорис­тування і охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм тощо. Такі норми у конституційному акті не мають галузевої конкретизації і діють у рамках загальноправової компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування¹.

Юридичне значення розглянутих положень Конституції України полягає у тому, що вони складають правову основу для розробки, затвердження та впровадження екологічної політики України^{[32] [33]. Саме в Конституції визначені найважливіші вимоги щодо прийняття екологічного законодавства стосовно використання природних об'єктів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки в країні.}