Основні тенденції розвитку конституційного права у ХХ столітті

Третій етап — початок XX ст. — до сьогодні. У цей час конституційне право остаточно набуває сучасного вигляду, вдосконалюється, стає головною галуззю національного права вже значної частини країн світу.

Посилення соціально-класових конфліктів у XX ст. привело до того, що конституції стали в тій чи іншій формі регулювати основи всього суспільного ладу, включаючи його політичну, економічну, соціальну й духовно-культурну підсистеми, зобов’язуючи державу проводити в цих сферах політику, що сприяє створенню та зміцненню суспільно прийнятного балансу соціальних інтересів. Перелік конституційних прав і свобод поповнюється соціально-економічними й соціально-культурними правами та свободами (те ж стосується і обов’язків), суб’єктами яких переважно стають «працюючі», а точніше кажучи, працівники найманої праці. З’являються також конституційні права та свободи підприємців, роботодавців. Таким чином, у конституційному праві цього часу проявляється тенденція його соціалізації.

Мабуть, першою конституцією, в якій тенденція соціалізації була досить помітною, стала Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р., прийнята як результат перемоги в цій країні демократичної революції. Вона містить спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, докладно регулює відносини між працею й капіталом та ряд гарантій для осіб, що належать до тієї й іншої сторони.

Зміцненню у світовій конституційній практиці розглянутої тенденції чимало сприяли «соціалістичні» конституції, насамперед радянські. Саме вони, починаючи зі сталінської Конституції СРСР 1936 року, в переліку конституційних прав і свобод головний акцент робили на соціально-економічних правах, хоча основне з них — право на працю як право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці по його кількості і якості — юридичного механізму реалізації мати просто не може.

Проте законодавець у демократичних країнах уже не міг, як колись, ігнорувати соціально-класові відмінності. Саме існування «соціалістичних» та «націонал-соціалі- стичних» тоталітарних режимів, що виникли на основі обґрунтованого соціального протесту трудящих, показало світові ту грізну небезпеку, яка можлива через обмеження демократичної держави роллю «нічного охоронця», сподівання на стихійне ринкове саморегулювання суспільних відносин, включаючи міжкласові відносини. Потрібні були конституційні засоби перерозподілу суспільного багатства з метою недопущення соціальної несправедливості, породжуваної стихійною дією ринку.

Конституції, прийняті незабаром після другої світової війни й пізніше у країнах, що вступили чи повернулися на шлях демократичного розвитку, вже приділяють значну увагу регулюванню соціальних відносин у широкому та вузькому розуміннях. Наприклад, частина I Конституції Італійської Республіки (1947 р.) містить глави, присвячені відповідно цивільним (особисті й політичні права, свободи і гарантії), етико- соціальним, економічним (права, свободи та гарантії трудящих, відносини власності), політичним (політичні права, свободи й гарантії) відносинам.

У зв’язку з розглянутою тенденцією слід відзначити також інституціоналізацію (закріплення правового статусу) політичних партій, а в ряді випадків — інших громадських об’єднань. У минулому столітті існування політичних партій у конституціях ніякого відображення зазвичай не знаходило. Тепер же визначення їх політичної ролі стає невід’ємною частиною будь-якої демократичної конституції, з’являються спеціальні закони, що регулюють їх статус. Встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців тощо, воно отримує нове законодавче регулювання на конституційній основі.

Продовжує діяти така тенденція розвитку конституційного права, як його демократизація. Поряд з розширенням переліку конституційно проголошуваних прав і свобод людини та громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і розвиваються нові демократичні інститути.

В останні десятиріччя ХХ ст. простежується тенденція інтернаціоналізації конституційного права, котра виявляється насамперед у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним правом, унаслідок чого між ними часом стирається чітка межа.

Існування відзначених тенденцій не означає, що конституційно-правовий розвиток кожної країни здійснюється в точній відповідності до них: в окремих країнах бувають перерви в їх дії і навіть рух назад. Так, навряд чи можна стверджувати, що чинна конституція Французької Республіки 1958 р. є більш демократичною, ніж попередня, прийнята в 1946 році. Однак огляд саме генеральної лінії розвитку конституційного права зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про незворотність зазначених тенденцій, котрі обумовлені соціальним прогресом.