§ 1. Поняття й особливості джерел екологічного права

Джерела права у теоретичних дослідженнях підрозділяють на джерела права в широкому й вузькому розумінні. Джерела права в широкому розумінні - це самі суспільні відносини, які є підставою для прийняття юридичних норм.

Нормативно-правовими актами органів державної влади встановлюються (санкціонуються), вводяться у дію, змінюються чи скасовуються правила по­ведінки суб'єктів правовідносин в суспільстві^[15]. Саме цим нормативно-правові акти відрізняються від актів застосування права та інших індивідуальних актів, розрахованих на одноразове застосування. Адже останні не встановлюють нових норм, а лише застосовують існуючі норми права. Наприклад, не визнаються дже­релами екологічного права рішення державних органів про застосування санкцій до порушників екологічного законодавства. Ці рішення видаються виключно на підставі й на виконання нормативно-правових актів екологічного права.

Джерелам екологічного права притаманні загальні ознаки, які властиві джерелам будь-якої галузі права, а саме: вони підлягають багаторазовому застосуванню, тобто мають нормативний загальнообов'язковий характер; їх юридична сила залежить від ієрархічної компетенції державних органів щодо їх прийняття та введення у дію; вони є носіями сили владного забезпечення, тобто можуть виконуватися у примусовому порядку; вони мають видове зако­нодавче оформлення та діють у часі, у просторі та за колом суб'єктів; їх вимоги адресуються невизначеному колу суб'єктів; для них встановлені свої засоби доведення до виконання; як правило, їм притаманне галузеве поширення і за­стосування тощо.

Разом з цим, джерела екологічного права мають свої, тільки їм притаманні ознаки. До них, зокрема, відносяться: мета правового регулювання, яка полягає у здійсненні екологічної політики на усій території держави, спрямованої на збереження безпечної для існування живої та неживої природи навколишнього середовища; захист життя та здоров'я населення від негативного впливу, обу­мовленого забрудненням навколишнього природного середовища; досягнення гармонійної взаємодії суспільства й природи шляхом забезпечення ефективної охорони, раціонального використання та своєчасного відтворення природних об'єктів.

Не менш важливою особливістю джерел екологічного права є сфера їх дії та застосування. Вони охоплюють суспільні відносини щодо взаємодії людинТГ з природою, суспільства з навколишнім природним середовищем. Еколого- правовими нормами можуть бути регламентовані тільки ті відносини, які «під­падають» під правове регулювання, і тільки у тих формах взаємодії суспільства з навколишнім середовищем, які реально склалися на певному етапі функціо­нування суспільства зі своїм природним оточенням. При цьому як упереджен­ня правового регулювання екологічних відносин, так і запізнення у прийнятті відповідних законодавчих актів щодо охорони навколишнього середовища, однаково можуть мати негативні наслідки для взаємодії людини і суспільства з природним середовищем.

Специфічною особливістю джерел екологічного права як юридичних норм є їх тісний зв'язок з нормами технічного характеру. Екологічне законодавство містить численні посилання на технічні норми, санітарні правила, технологічні регламенти, стандарти якості навколишнього природного середовища, гра­нично допустимі концентрації забруднюючих речовин у природних об'єктах, нормативні обсяги викидів тощо. Правові норми як джерела екологічного права поряд з іншими складовими утісній взаємодії з технічними нормами, які у стро­го юридичному значенні не є джерелами права, формують еколого-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища¹.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, відносини у галузі охорони довкілля в Україні регулюються вказаним Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рос­линного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством. Поряд з на­веденим, у ст. 4 вказаного Закону йдеться про проведення референдумів щодо охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів. Тому рішення, які прийняті безпосередньо шляхом проведення рефе­рендумів у порядку реалізації українським народом свого права і відповідних повноважень щодо охорони довкілля та використання природних ресурсів, також слід було б віднести до джерел регулювання екологічних відносин. Про­те, такі Всеукраїнські референдуми щодо охорони навколишнього природного середовища і використання природних об'єкт та їх ресурсів за часи існування незалежної української держави не проводились. Однак відомі чисельні місцеві референдуми з питань охорони довкілля та використання природних ресурсів. Проте такі референдуми не мають загальнодержавного значення, а прийняті на них рішення не володіють юридичною силою нормативно-правового акту загальнодержавного поширення.

Стосовно терміну «законодавство», що вживається у екологічному Законі, слід звернути увагу на його тлумачення Конституційним Судом України. Так, за рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року щодо офіційного тлумачення терміну «законодавство» (щоправда, стосовно його вживання у трудовому, а не екологічному законодавстві), цей термін треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Вер­ховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Наведені положення мають принципіальне значення для розуміння зна­чення джерел екологічного права, проведення їх класифікації і систематизації з метою проведення теоретичного аналізу їх змісту і виявлення шляхів підви­щення ефективності застосовування на практиці. Це залежить від підстав, які закладені в основу такої класифікації. Вона може проводитись за їх юридичною силою, за предметом регулювання, за колом (сферою) правового регулювання екологічних відносин, за змістом самих норм права та засобами і цілями їх за­стосування тощо.

За юридичною силою джёрела екологічного права поділяються-мязакони і підзаконж акти. В основу такого поділу покладена юридична сила нормативно- правових актів. Відомо, що закони мають більш високу юридичну силу, у по­рівнянні з іншими нормативно-правовими актами, що видаються на їх основі та на виконання встановлених ними вимог. У свою чергу закони поділяються на основні (конституційні), що мають вищу юридичну силу, та звичайні (поточні), які видаються у розвиток конституційних норм і мають відповідати їм. Проте звичайні закони у сфері охорони довкілля також можна поділяти на комплексні та пооб'єктні законодавчі акти. Так, Закон України «Про природно-заповідний фонд України»¹ є комплексним актом чинного законодавства, що регулює охо­рону усіх природних складових існуючих об'єктів природно-заповідного фонду, а Закон України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року^{[16] [17] є законодавчим актом, розрахованим на регулювання використання та охорону зазначених у ньому конкретних природних об'єктів та їх ресурсів.}

Слід також звернути увагу на те, що законодавчій практиці України, крім законів, відомі й інші нормативно-правові акти, що мають силу законів, до яких, зокрема, відносяться декрети Кабінету Міністрів України. Декрети, прийнятті у встановленому порядку, є обов'язковими для виконання на всій території Укра­їни як закони. Ними не тільки вводились у дію нові правила поведінки суб'єктів права, а й була зупинена у цілому або в окремих частинах дія ряду законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України, у тому числі у сфері охорони навко­лишнього природного середовища.

Sq предметом правового регулювання джерела права підрозділяються "на загальні та спеціальні законодавчі акти. Для загальних актів законодавства характерним є широта предмету регулювання, тобто вони є такими, що охоплю­ють основні, засадничі суспільні відносини, у тому числі й екологічні. До таких актів належать, зокрема, Декларація «Про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року^[19], Закон «Про економічну самостійність Української РСР» від З серпня 1990 року^[20], Конституція України від 28 червня 1996 року^[21]. Предметом спеціальних актів законодавства є правове регулювання саме природоохо­ронних, а також пов'язаних з ними відносин. До них, наприклад, відносяться Закони України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року в редакції від 21 червня 2001 року^[22], ««Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року¹, «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року^{[23] [24] та інші акти чинного законодавства.}

За наведеною ознакою нормативно-правові акти, що регулюють екологічні відносини, можна поділяти на загальні та поресурсові. До числа перших від­носяться законодавчі акти, нормами яких врегульовано як використання, так і охорона довкілля як єдиного, взаємопов'язаного та інтегрованого об'єкту. Таким загальним актом є, наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». До поресурсових нормативно-правових актів відно­сяться ті з них, що регулюють суспільні екологічні відносини, предметом яких є забезпечення охорони окремих, відносно диференційованих природних об'єктів та їх ресурсів.

За значущістю регулювання екологічних відносин нормативно-правові акти екологічного законодавства можна поділяти на основні та допоміжні. Основні нормативні акти складають сутнісній зміст екологічного законодавства, а допо­міжні-полегшують застосування норм основних актів, закріплюючи, наприклад, єдиний понятійний апарат, що сприяє їх однаковому застосуванню на практиці. До допоміжних актів відносяться державні екологічні нормативи і стандарти, які є обов'язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим викорис­тання і охорони природних об'єктів та їх ресурсів, методи та методики контролю за станом навколишнього природного середовища, а також інші питання, що пов'язані з охороною довкілля.

За характером правового регулювання джерела права поділяються на ма­теріальні та процесуальні. До джерел матеріального права відносяться ті правові акти та їх норми, що безпосередньо регулюють відносини між суб'єктами права. Вони, зокрема, містять права, обов'язки та міри відповідальності учасників від­повідних відносин і таким чином формують позитивну поведінку усіх суб'єктів. До джерел процесуального права відносяться ті правові норми, що визначають умови та порядок реалізації норм матеріального права або процедуру застосу­вання заходів відповідальності. Традиційною метою норм процесуального права ^забезпечення певного результату, що передбачено у нормах матеріального права (наприклад, процедурне забезпечення раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів).

Будь-якій матеріальній нормі права, що може бути реалізована лише шляхом її застосування, притаманна процесуальна форма, за допомогою якої виконуєть- сяїїприпис. Таким чином, застосування правової норми без здійснення певного комплексу взаємообумовлених та взаємозалежних дій, що випливають зі змісту цієї норми й утворюють її процесуальну форму, неможливо. Актами процесу­ального змісту перш за все є відповідні процесуальні кодекси України.

За формою законодавчого акта виділяють кодифіковані й некодифіковані джерела права. Кодифіковані джерела - це нормативно-правові акти, які від­різняються високим рівнем систематизації та структурованою якістю, які є осно­вними у тій чи іншій галузі права. У даний час, на жаль, екологічне законодавство залишається не кодифікованим, хоча це питання наполегливо ставиться і жваво обговорюється в еколого-правових наукових дослідженнях¹. Натомість у галу­зевих природноресурсових кодексах містяться окремі розділи, які присвячені правовій охороні відповідних природних об'єктів. Так, у Земельному кодексу України, прийнятому 25 жовтня 2001 року^{[26] [27], це розділ Vl «Охорона земель», у Ко­дексу України про надра, прийнятому 27 липня 1994 року[28], це розділ Vl «Охорона надр», у Водному кодексу України, прийнятому 6 червня 1995 року[29], це розділ IV «Охорона вод», у Лісовому кодексу України, прийнятому 21 січня 1994 року в редакції від 8 лютого 2006 року[30], це глава 16 «Охорона і захист лісів».}

Проте, некодифікованим галузевим актом екологічного законодавства є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». Його головне завдання полягає у закріпленні принципових положень правового регулювання відносин у сфері охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів і т. д.

Вказаний екологічний закон певною мірою виконує функції, що характерні для систематизованих нормативно-правових актів, які регулюють те чи інше коло однорідних суспільних відносин. Крім цього закону, вітчизняному екологічному законодавству відомі й інші не кодифіковані закони з достатньо високим рівнем систематизації суспільних екологічних відносин, що діють, наприклад, у сфері охорони об'єктів природно-заповідного фонду, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря тощо. Саме їх наявністю у наукових публікаціях висува­ються різні концепції щодо кодифікації сучасного екологічного законодавства, зокрема у формі Екологічного кодексу України або Кодексу законів України про охорону навколишнього природного середовища.

У даний час систему джерел вітчизняного екологічного права складають Конституція України, закони України, декрети Кабінету Міністрів України, укази й розпорядження Президента України, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств та відомств України, нормативні акти місцевих органів виконавчої влади, нормативні акти органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти тощо.

Проте, згідно з ч. 1. ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на­ціонального законодавства України. У зв'язку з цим особливим видом джерел екологічного права є міжнародні конвенції, міждержавні багатосторонні угоди та двосторонні договори. Так, у різні часи українською державою, як суб'єктом міжнародного права, визнана дія на території України понад ЗО міжнародних конвенцій. До них, наприклад, можна віднести: Конвенцію про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища іс­нування водоплавних птахів (підписана 2 лютого 1971 року в Рамсарі (Іран), Україна приєдналася до Конвенції згідно із Законом від 29 жовтня 1996 року); Конвенцію про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існу­вання в Європі (підписана 19 вересня 1979 року в Берні (Швейцарія), ратифі­кована Законом України від 29 жовтня 1996 року); Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (підписана 23 червня 1979 року в Бонні (ФРН), ратифікована Законом України від 19 березня 1999 року); Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення (прийнята на конференції країн - ЧЕС 21 квітня 1992 року в Бухаресті (Румунія), ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року); Конвенцію про охорону біологічного різноманіття (підписана 5 червня 1992 року в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), ра­тифікована Законом України від 29 листопада 1994 року); Конвенцію щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай (конвенція про охорону ріки Дунай), підписана 17 червні 1994 року в Софії (Болгарія), ратифікована Законом України від 17 січня 2002 року); Конвенції про охорону та відтворення транскордонних водотоків та міжнародних озер (підписана в Лондоні (Великобританія) 19 червня 1999 року), ратифікована Законом України від 9 липня 2003 року); Рамкову конвенцію про охорону та сталий розвиток Карпат (підписана 22 травня 2003 року в Києві (Україна), ратифікована Законом України від 7 квітня 2004 року); Європейську ландшафтну конвенцію (підписана 17 червня 2004 року у Страсбурзі (Франція), ратифікована Законом України від 7 вересня 2005 року) та інші міжнародні конвенції.

Слід зазначити, що сучасна українська держава дотримується принципу пріоритетності міжнародного права над національним правом, тобто, якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про охорону навколишнього при­родного середовища, то застосовуються правила міжнародного договору. Це прямо передбачено ч. 2 ст. 71 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища». Проте, у зв'язку з відсутністю правових механізмів та відповідного досвіду прямої реалізації міжнародних норм, дія останніх на території України починається лише після їх ратифікації в порядку, встановленому чинним зако­нодавством.

Неписаними джерелами права, що визнаються загальною теорією права, є звичаї, сукупність яких прийнято називати звичайним правом¹. Правовий звичай - це історично сформоване правило поведінки, що міститься у свідомості людей та увійшло у звичку внаслідок багаторазового застосування, яке приводить до правових наслідків. Правові звичаї можуть визнаватися як джерела регулюван­ня екологічних суспільних відносин і санкціонуватися державою. Застосування звичаїв як джерел регулювання екологічних відносин можна зустріти, напри­клад, в Законі України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15 лютого 1995 року² з наступними змінами та доповненнями, що враховує звичаї їх населення стосовно використання природних ресурсів. Для визнання звичаїв регуляторами екологічних відносин важливо, щоб вони не вступали у протиріччя із загальними принципами екологічного права.

Доцільним є звернення уваги і до судових рішень та судової практики щодо розгляду питань природокористування й охорони довкілля. Таким рішенням, наприклад, можна вважати рішення Конституційного Суду України щодо відпо­відності КонституціїУкраїни (конституційності) положень статті 92, пункту 6 роз­ділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) № 5-pπ∕2005 від 22 вересня 2005 року. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковими для дотримання на усій території України. Проте вказаний судне наділений правом творити право. Він може визначати конституційність або неконституційність певних законодавчих актів чи їх окремих норм³. Що стосується постанов пленуму Верховного Суду України⁴, рекомендацій та роз'яснень Вищого господарського суду України⁵ і його президії та Вищого адміністративного суду України, то сучасна правова доктрина розглядає їх рішення лише в аспекті застосування норм права та роз'яснення їх окремих положень. Отже судові рішення та судова практика в Україні не є дже­релами права, й екологічне право у цьому відношенні не складає винятку.

Див.: Общетеоретическаяюриспруденция: учебный курс. І Под ред. Ю. Н. Оборотова. - Одесса: «Фенікс», 2011, с. 115.

Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 9. - Ст. 58.

Див., наприклад: Про припинення конституційного провадження щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 13, частини другої статті 16 Кодексу України про надра, частини третьої статті 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Ухвала Конституційного Суду України № 22 уп І 2008 від 8 квітня 2008 року П Вісник Конституційного Суду України 2008, № 3.

Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля : постанова пле­нуму Верховного Суду України № 17 від 10 грудня 2004 року. // Вісник Верховного Суду України. - 2005. -№1.-С. 1.

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Роз’яснення Вищого Арбітражного суду України № 02-5/744 від 27 червня 2001 року змінами, внесеними згідно з роз’ясненням Вищого господарського суду № 04-5/609 від 31 травня 2002 року, рекомендаціями Вищого господарського суду № 04-5/1429 від 18 листопада 2003 року, рекомендаціями президії Вищого господарського суду України № 04-5/1799 від 15 жовтня 2004 року і № 04-06/44 від 25 березня 2009 року та постановою Вищого господарського суду України № 6 від 17 травня 2011 року.