ВИСНОВКИ:

спроба регулювання соціального життя

Взаємини верховної влади й суспільства, що формувалися у постійній і часто доволі суперечливій взаємодії, найчастіше знаходили втілення у діяльності державних інституцій, зокрема й судових, серед яких важливими були совісні, запроваджені в Російській імперії Катериною ІІ.

За оцінкою радянської історіографії, Катерина ІІ була жорстокою повелителькою, яка не церемонилася з такими поняттями, як совість і справедливість, підмінивши їх щоденною боротьбою за зміцнення монаршої влади та імперії. Проте дослідивши діловодну документацію совісних судів, доцільно відійти від упереджених оцінок державницьких заходів імператриці. Звірившись з ідеями західного Просвітництва, вона вперше спонукала державу взяти на себе відповідальність за соціальні проблеми, до вирішення яких залучалася громадськість. На основі виборного принципу створювались органи станового представництва (щоправда лише на місцевому рівні), зокрема й судові. Тож невипадково в багатоступеневій катерининській судовій системі, що базувалася на становому поділі суспільства, совісні суди наділялися певними всестановими повноваженнями.

Довгий час історики й правознавці не звертали особливої уваги на совісні суди, чи то вважаючи їх архаїчними, нераціональними та нежиттєздатними органами, чи то плодом утопічних мрій імператриці.

відновив їх, розширивши повноваження, до яких додався розгляд родинних конфліктів між батьками та дітьми. А Микола І подбав про їх бюрократизацію, забезпечивши штатними розписами та пакетом законодавчих актів.

В основі припинення діяльності совісного судочинства лежали корінні зміни у соціально-економічному житті Російської імперії другої половини ХІХ ст., трансформація правової сфери, унаслідок чого відбувся відхід від моральної теорії права, неписаних правил і законів. Розмите, а тому й малопридатне для суду поняття совісті, відходило в минуле, свідченням чого ставала дедалі більша незатребуваність совісних судів. На відміну від внутрішніх російських в українських губерніях імперії совісні суди діяли до кінця 1850-х рр., і до них активно зверталися люди, намагаючись залагодити свої справи, хоча б через те, що коло їх повноважень не було тут якоюсь дивовижею, абсолютно новою справою. Адже у своїх процедурах і нормах совісне судочинство спиралося на давню правову традицію Малоросії та колишніх річпосполитських земель. Новим у совісних судах, якщо порівнювати з мировими та полюбовними, було те, що вони покликані були з’ясовували не одну соціальну проблему, а широкий їх спектр, причому досить різних, цивільних і карних, проте об’єднаних, як би це не здавалося парадоксальним, увагою до людини, якій від народження притаманна і доброта, і жорстокість, вади та слабкості. Іх можна було позбуватися різними шляхами, а не лише фізичним покаранням, і найперше — через усвідомлення винуватості, гріховності, страху покарання, загрозу викликати людську зневагу та осуд. Натомість решта судів при розгляді справ більше покладалися на примус та кару.

Тож якщо розглядати судові справи за кількісними показниками, аби з’ясувати авторитет совісного суду серед населення, найперше слід назвати земельно-майнові суперечки, які становили третю частину.

I VⁱO

Можливість у короткий термін, доступно, недорого, без тяганини та примусу, із нескладною й, не в останню чергу — зрозумілою, судовою процедурою залагодити суперечку найбільше прийшлася до вподоби людям. До совісного суду зверталися, як правило, середнього статку дворяни, селяни, козаки й міщани, у позовах яких ішлося не про великі маєтності, а про незначні добра, що дозволяло йти на компроміс заради збереження чогось більшого, ніж матеріальні статки: справедливості, честі й совісті, доброго імені, мирного співжиття, взаємної довіри, злагоди. Це сприяло досягненню соціальної гармонії, адже учасники процесу залагоджували непорозуміння попри різницю у суспільному й майновому становищі. Аналіз станового походження позивачів та відповідачів у совісному судочинстві переконує, що соціальне середовище, яке користа- лося послугами совісного суду, було ширшим, ніж того вимагали закони. Якщо там ішлося лише про дворян, селян і міщан, то в українських губерніях можливостями совісного суду користалися також піддані селяни й духівництво.

Повноваження з’ясовувати відносини в такій делікатній сфері, як сім’я, врегульовувати суперечки між батьками й дітьми, виховувати в дітей повагу до батьків та закону були віднесені до компетенції совісного суду вже за Олександра І. Держава повністю ставала на бік батьків і засуджувала тих дітей, які їх ображали як словесно, так і фізично. При з’ясуванні земельно-майнових суперечок впроваджувалася ще простіша процедура примирення членів родини, ніж вона практикувалася між фігурантами, не пов’язаними родинними стосунками.

Решта повноважень совісного суду полягала у з’ясуванні справ карного характеру, до яких відносилися найперше злочини, що їх вчинили неповнолітні, душевнохворі, які вимагали особливого підходу при покаранні. До них були долучені також справи про чаклунів та чарування, різноманітних ясновидців і віщунів. Совісні суди розглядали справи, пов’язані з покражею церковного майна та сексуальними збоченнями. Окрему групу становили правопорушення, скоєні через несприятливий збіг обставин, у результаті чого особа, ставши жертвою, сама себе покарала. Карні злочини розпочинала розслідувати повітова поліція, яка повністю забезпечувала досудове слідство, а потім передавала справу на остаточне вирішення совісному суду, який певною мірою відігравав роль, наближену до суду присяжних.

Катерина ІІ виокремила цю категорію карних справ і віднесла їх до компетенції совісного суду внаслідок благотворного впливу ідей західного гуманізму. Адже досі в російській судовій системі покарання малолітніх злочинців усе ще здійснювалося на основі «Соборного уложения» 1649 р. та Військового статуту Петра І, з явно завищеними карними санкціями. У чинних законодавчих нормах, і в українських, і в російських, діти

каралися так само, як і дорослі, відповідно до вимог військового часу. Тоді як Європа відмовилась від ставлення до неповнолітніх злочинців як до дорослих. Відповідно і покарання за ці провини мало бути адекватним. Як удалося з’ясувати, діти «засвоювали» й скоювали ті ж злочини, що й дорослі — крали, брали участь у бійках зі смертельними наслідками,*