Сімейні сварки

«Шануй батька та матір своїх» (одна з десяти заповідей Божих)

Повноваження з’ясовувати відносини в такій делікатній сфері, як сім’я, врегульовувати стосунки між батьками й дітьми були віднесенні до компетенції совісного суду за Олександра І, який схвалив доповідь Сенату від 18 листопада 1802 р.

Наступні заходи верховної влади з напрацювання нормативних актів щодо зневажання батьків знову пов’язувалися з практичними питаннями, при з’ясуванні яких законодавець прагнув узгодити життєві ідеали з функціональними можливостями судової влади. У 1806 р. мотивом для Сенату стало заслуховування виписки зі справи Слобідсько-Українського совісного суду про губернського секретаря Дмитра Осетрова, який не дбав про матір, колезьку реєстра- торшу Дарину Осетрову, не шанував її, грубіянив. Зверталась увага на його шляхетне походження, з яким брутальна поведінка чиновника була явно

несумісною, а також на те, що совісний суд порушив усталену практику — рішення повинні подаватися на схвалення цивільних губернаторів¹.

Численні звернення до совісних судів зневажених батьків вимагали вдосконалення нормативної бази в новій для російської держави сфері — сімейному праві. У 1809 р. курський губернський прокурор спонукав міністра юстиції з’ясувати проблему, непослух яких дочок мають розглядати совісні суди? Адже, згідно з російською традицією, вони, як одружені, підкорялися не батькам, а власним чоловікам («прилепившиеся к мужу»), а незаміжні й так перебували у батьківській волі. Попереднє законодавство не давало відповіді й на питання про синів, які мешкали разом із батьками і дозволяли собі нешанобливе до них ставлення. Як ілюстрація брався приклад купецької вдови з Бєлгорода Стефаниди Першиної, син якої непристойно лаяв її, а будучи п’яним навіть побив^{[493] [494]}.

Не забарились і не менш важливі справи, за якими не встигало законодавство, і які зачіпали матеріальні інтереси сім’ї, коли діти почали висувати претензії до батьків, пов’язані з власністю та прибутками. Кількома рішеннями 1810-1811 рр. Державна рада дійшла висновку, що «тяжебные дела» між батьками й дітьми також підлягають компетенції совісних судів. Справа про дітей калузького купця Фалєєва стала першою у низці подібних. У 1816 р. вони звернулися до сьомого департаменту Сенату з претензією на свого батька, який під час їх малолітства був опікуном і «неправильно» управляв маєтком та грошовим капіталом, що дістався їм у спадок від матері, діда й тітки.

Звернення до верховної влади скривджених дітьми батьків спонукало її 29 січня 1820 р. видати законодавчий акт, який оголошувався «всенародно» та був видрукуваний для найширшого ознайомлення. Як ілюстрація, за існуючою законодавчою традицією, у тексті закону йшлося про реальну ситуацію та конкретних людей — братів-поручиків фон Курсів, один з яких перебував у відставці, інший — служив у Бєлозерському мушкетерському полку. Іх судили з приводу завдання побоїв власній матері — титулярній радниці Шарлотті Тізенгаузен (прізвище за другим чоловіком) та сестрам. Детально змальовуючи родинну ситуацію як типову, верховна влада зверталася до підданих, аби поведінка цих братів та інших подібних «нешанобливих синів» засуджувалась у суспільстві. При цьому вона намагалася спиратися на законність та стримувати поведінку дітей, апелюючи до моралі, адже ті відкинули і страх Божий, і святість заповідей про шанування батьків, і вимогливість державних законів та відкрито повстали проти власної матері. Перший із них, Єгор, вийшовши у відставку та повернувшись до батьківського дому, не займався господарськими справами маєтку, а бешкетував, п’яним скакав верхи по селу. Ігнорував

зауваження матер, й навіть намагався « побнтн. Відтак Шарлотта Т.зентаузен

звернулася по захист до держави й закону, подавши скаргу в Псковське губернське правління. Проведене слідство додало нові факти про негідну поведінку сина, який за заборону подавати йому до столу вино побив не лише матів, а й сестер, а справникові пояснював, що ненависть його до матері набула таких розмірів, що йому, мовляв, не страшний і Сибір. Як представник влади справник лише й зміг, що взяти підписку про його виїзд із маєтку.

Ситуація в родині ускладнилася ще й тим, що до матері повернувся інший син — Антон, який разом з Єгором почав вести ще більш розгульне життя, погрожуючи вже не лише власній родині, а й селянам, грабуючи їхні господарства.

Сенатський указ оголошувався в церквах для «страху н обуздання», адже кількість внпадків порушень батьківськнх прав зростала. Серед ннх називалася справа підполковннка Депрерадовнча, з якою до міністра юстнції звернувся катерннославськнй цнвільннй губернатор. Відповідно до щойно обнародуваного указу підполковннка також слід було суднтн за всією суворістю закону. У підсумку Олександр І схвалнв текст законодавчого акту, якнй об’єднав попередні указн та набув чннності на всій тернторії Російської імперії. Відтепер дітн будь-якого віку та статі не повннні булн зневажатн батьківську владу, оскількн це — порушення закону Божого й осоружне особі його імператорської велнчності^[496].

Здавалося б, пнтання внчерпане. Однак впровадження цього закону вня- внло зворотній його бік. Доснть жорсткі покарання, особлнво позбавлення дворянськнх прав, чннів, віддача у солдатську службу змушувалн батьків шукатн іншого внходу з снтуації. Вонн навіть схнльні булн пробачнтн своїм дітям побої та зневажання, колн дізнавалнся про можлнві судові наслідкн. Так, матн братів — відставного штабс-капітана Оннснма й колезького реєстратора Леонтія Петровнх, — відразу подарувала дітям «гірку образу», учннену їй.

прагнуть навчити дітей цінувати батьків та шукають шляхи порозуміння з ними на майбутнє¹.

Проте кількість подібних справ не зменшувалася, і Сенат змушений був повернутися до них через кілька років, конкретизувавши своє попереднє рішення. У сенатському законодавчому акті від 8 листопада 1809 р. визначалося, що до совісних судів повинні надходити справи лише заміжніх дочок^{[497] [498]}. Подібного уточнення зазнали й позовні справи, незважаючи на те, що сторонами виявлялися батьки й діти. Приводом для поновлення цього питання стало слухання справи дітей однієї купецької родини з Калуги. Ті через совісний суд висловили претензії й невдоволення батькові, який під час їх малоліт- ства управляв родовим маєтком, що дістався їм у спадок. Розгляд справи совісним судом і потреба її перегляду Сенатом стали причиною видання указу від 25 лютого 1816 р., згідно з яким майнові справи між батьками й дітьми переходили до компетенції совісних судів^[499].

Певно, ця проблема потребувала додаткового з’ясування, адже з часом ті ж батьки, які скаржилися на своїх дітей, почали звертатися до совісних судів із проханням скасувати попереднє покарання. Свої звернення вони аргументували тим, що діти, мовляв, покаялися, і вони їх пробачають. Підставою для чергового рішення Державної ради стала справа 1823 р., яка детально розглядалася спершу в департаменті цивільних і духовних справ, а потім була перенесена на слухання до загального зібрання. Отже, реєстратор Слобідсько-Українського губернського правління Іван Мельников пиячив та бив батька, який поскаржився до совісного суду на ганебну поведінку сина. Той присудив досить жорстке покарання — позбавити прав дворянського стану, а також чину колезького реєстратора, та віддати у солдати, якщо ж він не зможе відбувати військової служби, то підлягав висланню у Сибір на поселення.

Проте справ про зневажання батьків дітьми, що надходили до Сенату, не меншало, і серед них почали переважати ті, де фігурантами виступали як доньки, так і сини. Ось чому 31 серпня 1826 р. з’явився сенатський указ, згідно з яким совісні суди мали розглядати всі справи, «где право родительское явно оскорбляется дерзостью сына». Цей акт зобов’язав совісних суддів займатися правопорушниками, не зважаючи ані на стать, ані на станове походження. Наступного року сенатським указом було уточнено, що совісні суди розглядають і ті сімейні справи, коли винними вважаються повнолітні, уже дорослі, діти¹. Батьки одержали право пробачати своїх дітей, якщо вони каялися та усвідомлювали ницість власного негідного вчинку. Процедура пробачення повинна була відбуватися у совісному суді^{[502] [503]}.

З’ясування відносин між батьками й дітьми, як жодне інше з повноважень совісного суду, викликало постійну потребу корегувати судову практику та її законодавче регулювання. Руйнування патріархальної сім’ї змушувало Миколу І вживати заходів із боку держави й незабаром із властивою йому послідовністю імператор повернувся до цього питання, уважаючи, що ані каяття дітей, ані батьківського пробачення допускати недоцільно, інакше складно буде примусити дітей ставитися до батьків із повагою. Однією зі справ, яка спонукала його прискіпливо поставитися до цієї проблеми, було побиття поручиком Семеном Кадниковим із Костромської губернії власної матері — «артилерії лейтенатши» Аграфени Кадникової. Справу ж про зневажання вірменином Ревановим матері, що розглядалась Астраханським совісним судом, він узяв під власний контроль. Рішучість імператора вплинула на те, що сенатський указ від 31 серпня 1826 р. вимагав, аби справи про зневажання дітьми батьків, до якого б соціального прошарку та статі вони не належали, були відділеними чи мешкали разом із батьками, покаялися чи були ними пробачені, — усе одно розглядалися лише совісними судами^[504].

У «Своде законов уголовных» (видання 1833 р.) про непослух та зневажання батьків ішлося вже у п’яти статтях (655- 659) розділу «О преступлениях и наказаниях», де було визначено, що суди не мають права приймати скарги від дітей, адже такі вже самі собою ображають батьківську честь. Натомість скарги батьків приймалися без застережень, без розслідування обставин, вони не потребували жодних доказів. Ім дозволялося пропонувати судам за кривди, непослух і розпусту дітей та розбещений спосіб життя віддавати на певний, щоправда короткий, термін до будинку примусової праці. Совісні суди, своєю чергою, наділялися правом приймати від дітей каяття у своїх вчинках, від батьків — прохання про пробачення, що дозволяло припинити провадження справи. І все ж верховна влада підтверджувала свою раніше висловлену позицію, що «дерзость, буйство, бесчиние, побои и поступки, где родительская власть явно оскорбляется» суворо каратимуться аж до позбавлення станових прав, виселенням у Сибір, віддачею в солдати, навіть якщо йтиметься про дітей

. . . . ^rySk

із привілейованих родин. Якщо ж батьків ображатимуть діти з непривілейо-

ваних сімей, то їх дозволялося фізично карати батогами¹.

Законодавство Миколи І поділяло кривди й зневаги на кілька видів: зухвала словесна образа, фізичне побиття дітьми батьків та претензії їх на родинну власність. Щодо першої виду справ, найбільше у цій царині попрацював міністр юстиції Д.В. Дашков, на основі пропозицій якого Сенат видав указ від 12 лютого 1838 р., в який спосіб совісні суди повинні з’ясовувати неповагу дітей. Стверджувався авторитет батьківської влади, яка оголошувалася священною, а її охорону брала на себе держава. Від батьків, що подавали скаргу, совісний суд не вимагав жодних доказів і результатів формального слідства. На вимогу суду вони або особисто, або письмово (в разі від’їзду) пояснювали характер та деталі образ, а совісний суд наділявся правом звертатися до дітей, намагаючись з’ясувати їх негідну поведінку. Якщо суд вважатиме, що батьки були несправедливими, справа передаватиметься на розгляд цивільного судочинства. Діти й цього разу позбавлялися права подавати позов проти батьків, за винятком карної відповідальності. У кінцевому результаті після розгляду аргументів обох сторін совісний суд визначав розмір провини, приймав до уваги каяття дітей, а також припиняв судове провадження, якщо батьки подавали прохання, що вони пробачають провини своїх дітей^{[505] [506]}.

За запропонованою Д.В. Дашковим процедурою однією з перших розглядалася скарга жителя хутора Цмоковки (Смоковки) однодворця М. Гвоздзин- ського, якою він намагався залагодити свої непорозуміння з синами Францем та Іваном, що виявляли непослух та зневажали його. Уже під час розгляду скарги Волинським совісним судом сини розкаялися й, шкодуючи про вчинене, просили в батька пробачення. Однак невдовзі той знову звернувся до суду з аналогічним проханням. У цьому разі справу мав розслідувати Житомирський земський суд^[507]. Натомість поміщиця Баранецька, скаржачись на сина, не зважила на його вибачення, і совісний суд за непокірність, зневажання батьківської влади виніс рішення — покарати Климентія Омецинського, відправивши його до будинку примусової праці. А оскільки такого у Житомирі не було, він відбував місячне ув’язнення у градській поліції за власний кошт. Сама ж мати пояснювала нерозумні вчинки сина тим, що він не засвоїв основ християнської моралі, а тому крім ув’язнення мав відбути ще й церковну покуту, яку визначить римо-католицька духовна консисторія^[508].

Судовий прецедент, що стався 1829 р. в Малоросії, спонукав Комітет міністрів звернути пильнішу увагу на рішення судів про встановлення винуватості підсудних. Уточнень вимагала й процедура та порядок схвалення вироків. Малоросійський військовий губернатор М.Г. Рєпнін не погодився з висновком Чернігівського совісного суду в справі підпрапорщика Барзаков- ського, який вилаяв та намагався побити матір, і відправив справу до Комітету міністрів, а слід було — до Сенату¹.

Тільки-но з’являлася серія однотипних справ, що надходили до Сенату, верховна влада відразу реагувала, укладаючи для них нову законодавчу норму. Такими стали суперечки між батьками й дітьми в майнових позовах, або як їх називали — «интересные иски». У результаті спільного обговорення чиновниками департаментів Державної ради та Сенату, в тому числі й Герольдії, нової правової проблеми в 1851 р. совісним судам було запропоновано керуватися певними нормами. До судового розгляду сторони допускаються тільки в тому випадку, якщо вони свідомо вийдуть на рішення примиритися. У цьому разі совісне судочинство виконуватиме функції третейського суду. Для цього фігуранти справи мали прибути особисто. За неявки у визначений час однієї зі сторін поліція наділялася правом примусового приводу («побуждения»). Совісний суд відмовляється від повірених та посередників, беручи на себе їх повноваження запропонувати заходи для відновлення мирних стосунків. Якщо ті не будуть прийнятними, то справа у складі письмових свідчень та відгуків учасників суперечки передавалася на розгляд Сенату^{[509] [510]}.

Верховна влада, ідучи назустріч батькам та дітям, розмежовувала сімейні та несімейні земельно-майнові суперечки, і, до того ж, пропонувала для останніх навіть спрощену процедуру, якщо її порівняти з іншими справами юрисдикції совісних судів. Найбільш уразливим місцем законодавчих актів була фактична ситуація з неявкою до суду однієї зі сторін, що чітко проявилося впродовж наступних років розгляду совісними судами сімейних майнових конфліктів. А тому за кілька років Державна рада знову повернулась до цього питання, скоріше за все, аби судові справи вирішувалися з урахуванням життєвих ситуацій, зокрема права не з’являтися особисто на засідання совісного суду, а подавати письмові відгуки. Одначе таке дозволялося лише у двох випадках: якщо сторона на час судового засідання виконує важливе завдання на державній службі, про що мало засвідчити безпосереднє начальство чи то позивача, чи то відповідача; а також у разі хвороби, причому якщо її перебіг був нескладний судову справу можна було відкласти до одужання, якщо ж лікар засвідчував невиліковну недугу, дозволялося вдатися до письмового свідчення^[511].

Дворянин Станіслав Логановський побив матір, і попри те, що Проскурів- ський земський суд чотири рази надсилав йому повістку, на розгляд справи так і не з’явився^[512]. Державна рада, повертаючись до цього питання в 1858 р., дійшла

висновку, що неявка позивача (як і відповідача) без обґрунтованих причин

дозволяє совісному суду розглядати конфлікт на основі доводів одного лише

1

позивача¹.

Хоча совісні суди найчастіше розглядали позови батьків, діти також не ігнорували можливість використати їх для пошуку порозуміння з батьками. Так, Мечислав Павша, співвласник села Даничева в Рівненському повіті, намагався вмовити батька, власника іншої частини цього ж села, продати її з публічного торгу. Для переконливості наводилися факти, що батько через старість сам не господарює, а віддав маєток в оренду зятеві, але той також не займається господарством, лише продає ліс. Сам же батько, хоча й бідував, але даючи пояснення у совісному суді, відкинув пропозицію сина продати маєток^{[513] [514]}.

Практика розгляду совісними судами сімейних справ демонструвала строкату палітру життєвих ситуацій, адже кожна родина, яка зверталася до суду, мала власну історію стосунків, які ускладнювалися тим, що батьки по кілька разів одружувалися й дітям від першого шлюбу здавалося, що вони мають більше прав на батьківський спадок, ніж їхні брати й сестри, котрі народилися пізніше. Тим більше, що до справ додавалися фальшиві заповіти й письмові згоди сторін, які не прагнули з’ясовувати конфлікти ані через совісний суд, ані через будь-який інший. Дворянка Олена Піотровська з села Вербки Ольгопільського повіту зіткнулась з тим, що до Подільського совісного суду в 1852 р. надійшов позов від її сина від першого шлюбу, який посилався на заповіт покійного батька й намагався повернути частину маєтку. Сама ж вона відмовлялася брати участь у судовому процесі. Справа надійшла на розгляд до Сенату, але зі смертю сина її провадження було припинене^[515].

Певною мірою звернення до совісних судів про залагодження сімейних майнових справ нагадували за предметами суперечок земельно-майнові справи, які тепер обмежувалися родинним колом, але в яких ішлося про ті самі майнові інтереси. У 1845 р. Подільський совісний суд розглядав справу поділу будинку між Давидом Іцком та його сином Йосею Шварцманом (дім залишився після смерті матері)^[516]. Того ж року до цього суду звернувся з позовом дворянин Петро Козицький, котрий, щоби забезпечити власну старість, уклав кріпосний заповіт, за яким передав маєток своєму синові Антонові, що служив на Гусятинській митниці. Аби син позбувся боргів віддав йому 150 руб. сріблом. Одначе той, не будучи ще навіть уведений у володіння, почав розпродувати маєток, розраховуючись із новими боргами. На протести батька відповідав погрозами та побоями, відтак той почав шукати захисту в Подільському совісному суді^[517].

Прагнення в літньому віці компенсувати витрати на утримання свого часу малолітніх дітей характерне була не лише для батьків, а й для непрямих родичів, — наприклад, дядьків. Так, поміщик Трипольський із села Волосів Житомирського повіту звернувся до совісного суду, аби той посприяв йому відшкодувати кошти, витрачені свого часу на виховання та навчання племінників, дітей його двоюрідної сестри Анелі Богурайської. Вона померла, діти успадкували її маєток, тож він управі розраховувати на компенсацію, і хоча прямих документів, які б засвідчили його участь у вихованні, немає, зате є записи боргів та господарських витрат, що їх вела покійна сестра. Волинський совісний суд прийняв його справу до провадження, і через земський суд викликав небожів для з’ясування дядькових претензій¹.

Однак найбільше звернень усе ж було з приводу поділу маєтків. Ці справи ініціювали як діти, так і батьки, сподіваючись уникнути тривалого процесу в судах із формальним судочинством. Так, удова військового товариша Андрієв- ського в 1821 р. поскаржилася на свого сина, губернського секретаря, що він не розрахувався з нею за винокуріння. Ії заява про незаконні дії сина розглядалася Сосницьким земським судом і правлінням малоросійського військового губернатора. Чернігівський совісний суд наголосив на синівському обов’язку шанувати, поважати й любити батьків, і врешті син покаявся та попросив у матері пробачення. Натомість вона висунула конкретні вимоги: сплатити борг (1500 руб.), можливо частинами, інакше забере садибу в селі Риботині Кролевецького повіту та віддасть її, кому забажає. Навіть при своєчасній сплаті боргу йому було заборонено продавати маєток частинами, а після синової смерті він мав перейти його братам^{[518] [519]}. Зберегти маєток, не дрібнити його, ділячи на частини, як того вимагали діти після смерті батька, поставила собі за мету підпоручиця Катерина Силевичева. Ії ж донька, капітанська удова Ольга Шкларевичева з дітьми, звільнений у відставку син — майор Олександр Силевич, навпаки, вимагали від матері розділити маєток у селі Макові, однак ніяк не могли запропонувати Чернігівському совісному суду умов поділу. Мати вдалася до крайніх засобів, звинувачуючи дітей, особливо дочку, у зневажанні її батьківської влади та честі, скаржачись у Глухівський повітовий суд та Чернігівське губернське правління^[520].

Власник частини села Тарасівки в Ямпільському повіті Войцех Павлов- ський подав у 1843 р. позов до совісного суду проти свого сина, підпоручика Владислава, за образи, унаслідок чого Подільський совісний суд як один зі шляхів залагодження конфлікту запропонував передачу маєтку в опікунське управління. Така пропозиція сприяла тому, що суперечку вдалося швидко припинити, і за спільною згодою син уступив батькові спірні землі^[521]. Інші

Павловські — брати Ієронім, Антон та Людвіг з Дубенського повіту — ворогували між собою та з батьком Людвігом Петровичем, який, на їх думку, неправильно розділив маєток. За ініціативою одного з них, Ієроніма, почався розгляд сімейної суперечки, у чому брав участь губернський предводитель дворянства. Однак на суд зміг прибути лише останній, батько виявився тяжкохворим, Антон доглядав за ним, а Людвіг, хоча й перебував у Житомирі, на суд не з’явився. Відтак справу було відкладено, а потім і припинено з огляду на смерть батька в 1853 р.¹ Через совісний суд (у цьому випадку Волинський) вирішила оформити поділ маєтку й родина поміщика Снеховського із села Матях Новоград-Волинського повіту, який прискорила смерть батька та поспішний вихід матері заміж удруге. Суд пішов назустріч бажанню сина поділити родовий маєток^{[522] [523]}.

Частину батьківського маєтку в селі Вікна від брата Едуарда отримав Северин Залютинський. Мирову було укладено на шляхетній довірі один до одного та родинній любові й злагоді. І все ж за клопотанням подільського губернського предводителя дворянства совісний суд повинен був оформити цю угоду між братами, тим більше, що маєток перебував в опікунському управлінні та офіційно рахувався за В. Щенсним^[524].

До совісних судів надходили позови, що відображали ще одну життєву ситуацію, яку прагнули залагодити як батьки, так і держава — коли сини, вийшовши з-під батьківського впливу, замість займатися господарством у маєтках та примножувати статки починали вести розгульне життя. У розумінні батьків, неодноразово описаному в зверненнях до суду, воно проявлялося в тому, що по вітру пускалися нажиті роками маєтності, у тому числі й отримана у спадщину від батьків та дідів земля. Для дворянина Я.М. Михайлова- Невмержицького з села Редчицева Овруцького повіту розпродаж сином Яковом клуні, хлівів, хати з сіньми, комори, землі, отриманої як придане за дружиною, дорівнював особистій трагедії, з якою він сам не міг дати ради, звертаючись до суду та в поліцію, адже, мовляв, хтось має стримувати «людей от худого поведения», — як про це йшлося в «Уставе о предупреждении и присечении преступлений»^[525]. Мати Юліана Борковського із села Турбова Махновського повіту, яка скаржилася в Київський совісний суд на свого сина, могла продовжити перелік «розгульності»: намовляння селян ігнорувати її розпорядженням, не сплачувати державні податки, красти її добро й на виручені гроші купувати йому горілку тощо^[526]. Саме з’ясування таких людських потреб, які проявлялися у зверненнях до совісного суду, змушувало верховну владу пильніше придивлятися

до сімейних конфліктів, підтримувати моральні норми законом і державним контролем. Батьки, аби врятувати синів від пияцтва, ладні були звертатися до будь-яких інстанцій, у тому числі до бургомістра та ратуші. Саме так учинив 70-річний міщанин Іван Зенченков, прохання якого — врозумити сина й відвадити його від «зеленого змія», помістивши в будинок примусової праці, — було передане Чернігівському совісному суду. Батька у цій справі підтримали бургомістр містечка Середино-Буди Яків Боханов, сусід ІванГанников, купець Григорій Марухін, які письмово засвідчили, що Артем Зенченков справді пиячить, бешкетує, кривдить матір. Ратуша на прохання суду відправила його до Чернігова, однак той дорогою втік з-під варти і в шинку княжни Голіциної повісився¹.

Міщани та купці, хоча й рідше, проте також зверталися по допомогу до совісного суду в справі вирішення внутріродинних конфліктів, які тільки поглиблювалися через матеріальні втрати, заподіяні дітьми. Так, міщанин із Троянова Житомирського повіту Ш.Е. Броваренко просив притягнути до відповідальності свого сина Мордка, з яким він організував спілку, орендуючи поміщицьку броварню, а той потайки переписав контракт на себе і позбавив батька доходу^{[527] [528]}. Натомість житомирський купець Н.Б. Варшавер скаржився на синів, які, порушивши договір, перестали сплачувати за батька коробочний збір^[529].

Актуальним виявилося й повернення в повному обсязі приданого. Із такою вимогою у 1852 р. до своїх батьків — штабс-капітана Ксаверія і Лорети Сіревичів — звернулася дружина титулярного радника Францішка Левицька, яка заявила у суді, що ті їй винні 630 руб. сріблом^[530]. М. Потєхіна втратила право на придане, адже вийшла заміж без відома та згоди батьків. Звернувшись до суду після смерті батька вона щиросердно покаялася, просила пробачення в матері, а суд, своєю чергою, усовіщав її й наставляв на прощення, аби вона ставилася до матері з «надлежащим почтением и повиновением». Посилаючись на Литовський статут та взявши до уваги каяття, Волинський совісний суд залишив її вчинок без покарання^[531].

До категорії справ, що ними займалися совісні суди, належали й ті, коли батьки, будучи немічними, у літньому віці зазнавали образ від дітей (за визначенням судів — лайки, докори та побиття). У цьому «відзначалися» діти з різних соціальних прошарків, і батьки скаржилися до земських судів та губернаторів, просячи захисту в поліції, яка, з’ясувавши ситуацію, передавала справу до губернського совісного суду. Так, поскаржившись на дочку, рекрутку Тетяну Степаницьку із села Бакорина Дубенського повіту за «ругательства и побои»,

мати невдовзі померла. Проте Волинський совісний суд таки розглянув цю справу, присудивши дочці церковну покуту¹. Козак Степан Куц із села Талаївки Ніжинського повіту в 1802 р. лаявся й погрожував побити матір, за що був ув’язнений. Під час розгляду цієї справи у Чернігівському совісному суді він утік з-під варти, а мати оголосила, що пробачає йому образу, тож справу було закрито. Колезька реєстраторша Меланія Даничева також подала до Чернігівського совісного суду прохання, що її материнська ласка і прихильність пробачає синові всі образи, просила припинити справу й «предать её вечному забвению»^{[532] [533]}. Овруцький земський суд у 1844 р. передав на слухання совісному суду прохання, в якому йшлося про образу й побиття 20-річним сином батька в родині Сташкевичів (с. Сташки). З’ясувавши обставини, що спричинили сварку, суд наказав викликати сина і провести з ним виховну бесіду, пояснивши, що його вчинок прирівнюється до злочину, і що лише здобувши батьківську прихильність, він може уникнути покарання^[534]. Навіть якщо батьки не скаржилися, але при розгляді інших ситуацій земський суд чи палата цивільного суду встановлювали факти побиття та зневаги батьків із боку дітей, справа передавалася на розгляд совісного суду.

Законодавство про незаперечність батьківської влади неодноразово підважувалося дійсністю, і в цих випадках совісним суддям доводилося докладати максимум зусиль, аби запропонувати прийнятний вихід із ситуації. До таких слід віднести справу, що її з 1843 р. розглядав Чернігівський совісний суд. Почалася вона зі звернень новозибківського міщанина, 95-річного Фотія Бикова, до міської поліції, губернатора й совісного суду, в яких той звинувачував свого сина Тита в образах і побитті. Посилаючись на свій вік (мовляв, готується «отлучиться в вечное жилище») він не має спокою, терпить від свого сина образи й т. ін. З’явившись до Чернігова, Тит пояснював, що він виховує чотирьох синів і трьох дочок, і вже ця обставина змушує його виконувати святий обов’язок — шанувати батьків. Його ж батько, Фотій Якович, став заручником лихої волі другої дружини, яка хоче розсварити їх із батьком, аби той змінив заповіт, укладений ще до другого одруження, у 1813 р. Згідно з ним, саме Тит мав успадкувати все сімейне добро. Совісний суд звернувся до апробованого способу — 12 міщан під присягою засвідчили, що Тит Фотійович людина порядна, анітрохи не усував батька від його володінь, більше того, не здатний до образ та скандалів, чого не можна сказати про його мачуху. Суд вирішив відмовити Фотію Яковичу в його проханні ув’язнити сина, але оскільки той не зміг уникнути сварки, що виникла через садову землю між дружиною Фотія Яковича та ним, сином, йому слід попросити в батька пробачення у присутності всіх членів Новозибківської ратуші^[535].

Про найбільший синівський «бунт» дізнаємося зі справи 1842 р. Син купця 3-ї гільдії з міста Севська Олексія Синіцина, порушивши батьківську волю й забравши 2 тис. руб., вийшов зі спільної з ним справи, приписався до новгород- сіверського купецтва та започаткував власну справу. За скаргою батька до Чернігівського совісного суду, туди й з’явився син, намагаючись пояснити, що він не може займатися торгівлею разом із батьком, якого вважає «бродягой, дармоедом», проте частинами все ж повертає в родину забрані кошти. За такий непослух син мав поплатитися, згідно із судовим рішенням, піврічним перебуванням у богадільні на правах робітного будинку, оскільки не покаявся та «не укротил гнева отца». Однак син подав апеляцію до Сенату, звинувативши суд у недотриманні процедури, адже йому не було вчасно повідомлено про судове рішення. Вищий судовий орган Російської імперії не лише зауважив справедливість апеляційної скарги, а, посилаючись на відповідні статті т. 15 «Зводу законів» (видання 1842 р.), вказав, що батько не підтвердив своїх претензій жодним документом, і скасував рішення совісного суду. Проте залишив чинним його вимогу просити пробачення в батька й надалі ставитися до нього шанобливо¹. Після цього сенатського зауваження совісні суди почали більше звертати уваги на обґрунтованість батьківських претензій до дітей.

Захоплення сином материного маєтку, нажитого нею разом із чоловіком, вирішила оскаржити ніжинська міщанка Явдоха Підлузька, про що й повідомила суд. Оскільки вона не змогла подати письмових документів, що земля і майно куплені на спільні сімейні кошти, судова інстанція вдалася до опитування свідків. Ті підтвердили, що чоловік скаржниці, Іван Підлузький, відразу по одруженні почав скуповувати землю. Посилаючись на цивільне законодавство (т. 10 Зводу законів), Чернігівський совісний суд наполіг на тому, що матері її син — Михайло Підлузький, також ніжинський міщанин, має виділити належну третю частину всього родинного добра^{[536] [537]}.

Слід зауважити, що безпосереднє звернення сторін до совісного суду, характерне для катерининського періоду їх функціонування, із часом змінилося, а справи про примирення почали надходити від органів влади, котрі займалися з’ясуванням соціальних конфліктів — поліції, магістратів, судових палат, що свідчило про зменшення авторитету совісних судів серед населення. У Херсонському совісному суді, діяльність якого в 1851 р. ревізував таємний радник, член присутствія першого департаменту Сенату Є.Ф. фон Брадке, виявилося, що кільканадцять його справ мають саме такий характер. Зокрема, Бобри- нецький повітовий суд направив справу про присвоєння дружиною поручика Астаф’євою коней, що належали її дітям від першого шлюбу; Херсонська цивільна судова палата — про суперечку щодо власницьких прав на землю між полковницею А. Волянською та її рідною донькою; градська поліція Миколаєва — про продаж кременчуцькою міщанкою Ольгою Журавльовою батьківського

....^5

будинку без відшкодування частки дітям; магістрат міста Миколаєва — про грошовий борг братів Івана й Петра Федешиних перед матір’ю¹.

На відміну від лівобережних, правобережні совісні суди невиділення частки зі спадщини одному з членів родини називали більш вдалим терміном — «витіснення». Саме так кваліфікував Подільський совісний суд поведінку відставного солдата Петра Гертманова, який, повернувшись у 1855 р. з Дубос- сар після поранення, позбавив матір батьківської хати та поля. Суд, отримавши позов міщанки Терези Гертманової, визначив термін явки сторін, попередньо зажадавши надати йому сімейні документи на право володіти спадковою власністю. Духовний заповіт батька про поділ маєтку на однакові частки підтвердили чотири свідка. Совісний суд дійшов висновку, що мати мала право на сьому частину. Майно (будинок і землю) слід було оцінити та роздати гроші всім членам родини: матері, братам, сестрі. Проте сторони не пристали на пропозиції совісного, і їх справу розглядав уже формальний суд^{[538] [539]}.

Глава родини, особливо на Правобережжі, де земля швидше, ніж на Лівобережжі, ставала вигідним товаром, складаючи заповіт, зазначав розмір фундуша на утримання дружини. Тому сини, котрим вигідний був поділ майна без заповіту, намагалися заховати його, ігноруючи батьківську волю. Іх пояснення у суді зводилися до обвинувачень матерів у невмінні господарювати, схильності влазити в борги, відтак справи подібного характеру вирішувалися досить складно. До того ж маєтки нерідко перебували у власності кредиторів^[540]. Почавшись у совісному суді, подібні справи доходили до Сенату, який звертав увагу, що багато з нез’ясованих проблем належить до компетенції іншого, не совісного, суду. Позов дворянина Вікентія Венди проти своєї матері, поданий у Подільський совісний суд у 1841 р., про розподіл між ними маєтку після смерті батька, закінчився тим, що вона письмово заявила про неправомірність його наполягань, адже Вікентій не був її рідним сином, про що й присягнула. Сенат звинуватив совісного суддю в тому, що той не мав права встановлювати через посередників і дванадцятьох свідків факт законності його синівства, тоді як суд намагався примирити родину, згідно з Литовським статутом посилаючись на права вдів^[541].

Як приклад розбіжності законодавчих вимог та судової практики слід назвати подання позовів конфліктуючими сторонами одночасно. Саме до цього у 1838 р. вдалися вдова А. Франц, поміщиця з села Макарівки Сквирського повіту Київської губернії, та поміщик І. Велигорський, котрому та продала дідизну в Зубівській волості Радомишльського повіту^[542]. Часом, не чекаючи виділення частки з маєтку, що, як правило, відбувалося після смерті власника, діти вимагали через совісний суд надати її в постійне користування. Надвірний радник Микола Юзефович, подаючи позов проти свого батька, того ж таки 1838 р. вимагав, аби той призначив для нього сплату «елементів» з маєтку. Після закінчення Віленського університету й невдалої спроби розпочати службу в Санкт-Петербурзі в отриманні в такий спосіб своєї частки він бачив спосіб вийти зі скрутного матеріального становища¹.

З’ясування сімейних конфліктів, як виявляється, займало досить поважне місце в діяльності совісних судів. Іноді людям здавалося, що саме цей суд повинен розглядати не лише відносини між батьками й дітьми, а також суперечки та непорозуміння між подружжям. Саме тому граф С.І. Тишкевич у 1840 р. звернувся з такою пропозицією до управляючого Міністерством юстиції В.М. Паніна, на підтвердження запропонувавши розглянути його власну історію подружнього життя. Узявши за дружину вдову Казимиру Жуковську (у дівоцтві Горська), він не заперечував, щоби вона впродовж 25 років розпоряджалася його нерухомою власністю. У результаті землі С.І. Тишкевича було розпродано. Як виявилося, совісний суд управі був вирішувати й такі справи, аби лише подружжя добровільно дало згоду та запропонувало прийнятний вихід із ситуації^{[543] [544]}.