§4. Кримінальне процесуальне судочинство НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ в складі Російської імперії

До реформи 1864 р. кримінальний процес у Російській імперії залишався інквізиційним. Кримінальне судочинс­тво, ґрунтоване на інквізиційних засадах, не знало чітких понять кримінально-процесуальних функцій і правового статусу учасників кримінального процесу.

Якщо говорити щодо провадження кримінальних справ, то за Зводом воно поділялося на три стадії: слідство, суд і виконання. Слідство, у свою чергу, поділялося на попе­реднє і формальне. Основним завданням попереднього слід­ства було встановити, чи дійсно мала місце подія, яка міс­тила в собі ознаки злочину, і надати докази всіх обставин,

що вказують на таке діяння. Другий етап називався форма­льнеслідство.

Слідство та виконання вироку входило до компетенції поліції. Вона ж здійснювала судочинство відправляла суд з маловажливих справ. Цей суд, як і слідство з інших справ, в основному проваджували квартальні наглядачі. Слідчі дії проводилися в повіті силами земської поліції, в місті - місь­кої. Для розслідування найбільш важливих справ за рішен­ням губернаторів створювалися слідчі комісії, до складу яких входили чиновники різних адміністративних і військо­вих відомств.

Попереднє слідство повинне було починатися при на­явності одній із указаних в законі підстав: повідомлення чи простого донесення про відомі заявнику ознаки злочину; скарги потерпілого; доносу (тобто наявного обвинувачення певної особи у злочині), який у деяких випадках був обов'яз­ком і був пов'язаний з відповідальністю за неправдивість; явки з повинною; власного розсуду поліції, яка починала слідство за різними відомостями, що до неї надійшли. У ході слідства повинні були бути зібрані і записані в протоколах усі докази і, в першу чергу, власне зізнання обвинуваченого.

Проте, незважаючи на усі вади дореформенного кри­мінального процесу, у Зводі законів уперше закріплюються норми, направленні на захист особи. З'явилися норми, згі­дно з якими на стадії попереднього слідства особа могла бути допитана тільки за наявності доказів, що «викликають сильну підозру». Крім того, до залучення обвинуваченого до слідства поліції пропонувалося шляхом проведення діз­нання з'ясувати, чи є для цього достатні підстави. Під час провадження формального слідства обвинувачений мав право давати пояснення, що підтверджують його невинува­тість, і особа, що проводила розслідування, зобов'язувалася перевіряти ці пояснення.

На початку XIX ст. продовжувала за російським зако­нодавством застосовуватися теорія формальної оцінки до­казів. Усі докази ділилися на досконалі, - такі, що повністю виключали невинуватість обвинуваченого, і недосконалі, - такі, що не виключали його невинуватість. Досконалими до-

казами вважалися: особисте зізнання обвинуваченого, пись­мові докази, які він особисто визнав; висновок медичних ек­спертів; свідчення двох осіб, що співпадали і не були спрос­товані підсудними. Недосконалі докази законом визнача­лися такі: позасудове зізнання обвинуваченого, підтвер­джене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний об­шук; свідчення однієї особи. Якщо у наявності були тільки «деякі докази», то підсудного могли залишити «в підозрі» або віддати «під надійне поручительство в добрій надалі по­ведінці». Допускалася також очисна присяга. Залишеного в підозрі суспільство міщан і селян могло не прийняти у своє середовище, і він підлягав засланню в Сибір.

Найважливіше місце в системі доказів посідало власне зізнання обвинуваченого. Питання і відповіді фіксувалися в матеріалах справи і скріплювалися підписами слідчого, об­винуваченого і депутатів від станів. Для перевірки показань свідків і усунення наявних протиріч застосовувалася очна ставка. Усі свідки в процесі слідства допитувалися під при­сягою. При розбіжності показів свідків закон пропонував суду давати перевагу словам більшості або виходити при їх оцінці з «гідності свідків».

Друга стадія процесу - судочинства починалася одразу після закінчення слідства. Справа спрямовувалася до суду, де розглядалася на підставі зібраних письмових матеріалів. У законі ця стадія кримінального судочинства іменувалася «Порядок розгляду і доповнення слідства». Значним недолі­ком судочинства було те, що результати попереднього слід­ства ніхто не перевіряв, і, зазвичай, суд вирішував справу керуючись недостатньо аргументованими матеріалами, під­готовленими слідчим. Навіть передопит обвинуваченого не був для суду обов’язковим. Окрім обвинуваченого, суд не до­питував нікого з учасників процесу. Закон передбачав про­ведення формального слідства, але формальне обвинува­чення підсудного перед судом було відсутнім, ніхто з поса­дових осіб не зобов’язаний був підтримувати обвинувачення в суді.

Таким чином, можна констатувати відсутність судо­вого слідства як етапу судового розгляду. Обвинувачений викликався в суд тільки для того, щоб з’ясувати питання щодо застосовування до нього недозволених методів протя­гом провадження слідства. Він був не суб’єктом, а об’єктом процесу. Більше того, судового тлумачення законів законо­давець не дозволяв. Попри те, що обвинувачений у процесі був не суб'єктом, а об'єктом, він все ж мав право на відве­дення суддів. Як правило, суд, заслухавши доповідну запи­ску, негайно починав виносити вирок; за загальним прави­лом на розмірковування відводилося не більше трьох годин; у випадку розбіжностей у висловлених думках, відбувалися «словесні дебати» і справа вирішувалася більшістю голосів. Якщо досконалих доказів не було, то обвинувальний вирок не міг бути складений. Досконалий доказ міг бути утворений шляхом «складання» декількох недосконалих доказів, але тільки в окремих випадках. Лише повна відсутність доказів давала підстави для винесення виправдального вироку.

Особливий порядок передбачався для судочинства з найбільш небезпечних державних злочинів і злочинів проти віри.

Коли в суді першої інстанції розглядалися найтяжчі кримінальні справи, то він міг формулювати тільки «думку» і подавав її до палати кримінального суду для винесення ви­року. Вироки не були остаточними.

Існувала певна процедура перегляду вироків: в апеля­ційному чи ревізійному порядку. Але Звід суттєво обмежу­вав можливості для апеляції. Вирок призупинявся у тому випадку, коли апеляцію подавали засуджені з маловажли- вих справ. При цьому ці справи не повинні були піддаватися ревізії і лише тоді могли направлятися на розгляд вищому суду. Ревізія була основним видом перегляду. Процедура ре­візії передбачала, що справи могли надходити у вищі інста­нції у таких випадках: 1) за відповідними положеннями за­кону; 2) при наявності незгоди губернатора чи прокурора з вироками; 3) у Сенаті при розбіжності в думках між сенато­

рами чи між сенаторами і міністром юстиції. Закон чітко ви­значав ревізійні інстанції: департаменти Сенату, загальні збори Сенату і Державна рада.

Отже, судочинство за Зводами законів було розшу- кове, письмове і таємне. На судовому засіданні не могли бути присутніми не лише сторонні особи, але навіть сторони і свідки. Суд залишався на засадах становості при повному змішуванні адміністративної і судової влади.

У результаті судової реформи 1864 р. кримінальний процес у Російській імперії еволюціонізував під доміную­чим впливом процесуального права держав саме континен­тальної Європи. За своїми основними рисами це був процес змішаної форми, але специфіка російської самодержавно- сті надала йому певних особливостей, тому він не збігався повністю із французьким або німецьким кримінальним про­цесом.

Судові статути містили засади юридичного процесу - принцип рівності всіх перед законом. Проте в них були і статті, де вказувалося, що вироки щодо позбавлення всіх прав стану або всіх особливих прав і переваг дворян, чинов­ників, священнослужителів «підлягають бути представле­ними на височайший розсуд».

Важливим був принцип незмінності суддів, також проголошений у статутах. Проте він був скоріше «проголо­шений», ніж реалізований. Процедура розгляду криміналь­ної справи мировим суддею багато в чому залежала від того, яку позицію займав обвинувачений. Для розуміння особли­востей кримінально-процесуального дізнання, здійснюва­ного судом, важливе значення мало закріплене у Статуті по­ложення про те, що визнання обвинуваченим своєї вини, якщо воно не викликає жодного сумніву, дозволяло суду не проводити подальшого судового слідства, а перейти безпо­середньо до дебатів (ст.92, 681 Статуту). Але ця норма не но­сила імперативного характеру. Незважаючи на зроблене пі­дсудним зізнання, судді, присяжні, прокурор і особи, які бе­руть участь у справі, могли вимагати провадження судового слідства, і в такому випадку суд розпочинав розгляд і пере­вірку доказів (ст.582 Статуту). Судове слідство за Статутом

кримінального судочинства 1864 р. характеризуючись у різ­них видах судових процедур деякими специфічними ри­сами, в цілому містило активний розгляд і перевірку в судо­вому засіданні доказів, як зібраних на попередньому слідс­тві, так і знову поданих до судового розгляду. Хоча за Стату­том у судовому слідстві певною мірою діяв принцип змага­льності, а сторони у процесі, які були наділені широкими правами щодо надання доказів, виступали головними ініціа­торами процесуальних дій, це не означало пасивності суду, не прирікало суд на постановлення вироку за свідомо непо­вними і недостовірними доказами.

Провадження у кримінальних справах, підвідомчих окружному суду, розпадалося на 4 послідовні стадії: 1) діз­нання; 2) попереднє слідство; 3) віддання до суду; 4) судовий розгляд. Кримінальне провадження здійснювалося у двох формах. Перша - негласна, письмова, що не знала рівності сторін попереднього розгляду; друга - судовий розгляд, що ґрунтується на демократичних засадах ( гласність, усність, змагальність під час оцінки доказів за внутрішнім переко­нанням суддів).

Статут кримінального судочинства надавав право по­ліції проваджувати дізнання поліції і поліцейські органи були на цій стадії кримінального процесу основними його учасниками.

Аналіз положень Статуту кримінального судочинства свідчить, що існувало три види дізнання: дізнання як засіб перевірки заяв і повідомлень про злочини і проступки; діз­нання у справі місцевих установлень і дізнання у справі, пі­

дсудній окружним судам. Перший вид дізнання поліція здій­снювала у випадках, коли кримінально-правові ознаки події сумнівні або про подію відомо із джерела, недостатньо дос­товірного (ст. 253).Другий вид дізнання передбачав установ­лення в повному обсязі всіх обставини злочину у справі, пі­дсудній мировим суддям (ст. 47, 48, 52 Статуту). Третій вид дізнання проводився в тих випадках, коли поліція застала обвинуваченого на місці злочину, а також, коли до прибуття на місце події судового слідчого сліди злочину могли стер­тися, поліція підміняла слідчого в усіх невідкладних слідчих діях, а саме: в оглядах, обшуках, виїмках, але формальних допитів ні обвинувачених, ні свідків поліція не чинила, хіба що в разі тяжкого стану особи, коли є побоювання, що вона помре до прибуття слідчого. Чітко регламентувалося зага­льне керівництво дізнанням та нагляд за ним. Це доруча­лося винятково органам прокуратури. Також лише прокура­тура, а не будь-який інший орган, мали право припиняти ді­знання.

Законодавець визначав декілька форм дізнання: роз­шук, допит та негласне спостереження.

Учасниками кримінального судочинства з боку обви­нувачення були: прокурор, слідчий, органи дізнання, потер­пілий або його представники, цивільний позивач. Потерпі­лими визнавалися усі особи, які понесли від злочину яку-не- будь шкоду.

Із боку захисту учасниками кримінального судочинс­тва були: захисник, цивільний відповідач або його представ­ник. Сторона, проти якої ведеться кримінальний процес, на­зивалася обвинуваченим, а у справах, підсудним загальним судовим установам, - починаючи з моменту віддання під суд - підсудним. У силу встановленого судовою реформою юри­дичного принципу рівності сторін, обвинувачений повинен користуватися на всіх стадіях процесу усією повнотою про­цесуальних прав.

У цей період оформилося в самостійну стадію кримі­нального процесу віддання до суду. Віддання до суду було дією судових органів із вивчення і перевірки слідчих мате­ріалів із метою не допустити необґрунтованого притягнення

обвинуваченого до відповідальності. Віддання - це прова­дження, що порушувалось у судовому рішенні питання про те, чи є проти особи достатні докази, необхідні для відкриття у його справі остаточного засідання суду. Ця стадія процесу мала дві частини: складання обвинувального акта і розгляд в особливій, колегіальній установі.

Наступною стадією кримінального процесу були «під­готовчі до суду розпорядження». Основне завдання цієї ста­дії - вирішення питання про можливість слухання справи в цьому суді і підготовка останнього. На цій стадії процесу брав участь не лише суд, але і сторони, з'являється захист підсудного. Остаточне провадження мало своїй на меті ви­несення судового рішення про винуватість і покарання. За своїм змістом ця стадія процесу була розглядом справи по суті. Матеріали кримінальної справи передавалися проку­рору окружного суду, який після її вивчення міг скласти ви­сновок про закриття кримінальної справи (наприклад, за ві­дсутністю складу злочину); передати її через малозначу- щість на розгляд мирового судді; повернути справу на дороз­слідування (у разі очевидної неповноти проведеного слідс­тва); скласти обвинувальний акт про віддання обвинуваче­ного до суду.

Завершальним етапом судового слідства були дебати за суттю розглянутих і перевірених доказів. Відповідно до ст.736 СКС, підсумкові дебати складалися з: 1) обвинуваль­ної промови прокурора або приватного обвинувача; 2) пояс­нень цивільного позивача; 3) промови захисника або пояс­нень самого підсудного. При цьому підсудний або його захи­сник не могли бути позбавлені останнього слова, так як це кваліфікувалося як істотне порушення закону і принципу презумпції невинуватості, що проголошувалися у судових статутах.

Якщо справа слухалася за участю присяжних засіда­телів, то останні під час судового слідства мали право ста­вити питання допитуваним особам, брати участь в огляді ре­чових доказів, але вирішення усіх процесуальних питань за­лишалося за коронним складом суду. Основною функцією присяжних засідателів було вирішення питання про винува­тість підсудного на підставі встановлених доказів. Ухвала

виносилася у формі вердикту і зачитувалася старшиною присяжних у залі засідання. Вердикт присяжних повинен був містити одну із двох відповідей: «так, винуватий» або «ні, не винуватий».

При винесенні виправдувального вердикту суд не­гайно проголошував підсудного виправданим і звільняв його з-під варти. Якщо був винесений обвинувальний вердикт, прокурор і захисник висловлювали свої думки щодо призна­чення покарання. Потім коронний (основний ) склад суду пі­сля наради ухвалював вирок відповідно до вердикту прися­жних. Процедура виголошення вироку спрощувалася у разі розгляду справи без участі присяжних засідателів або судо­вою палатою із становими представниками. Усі питання про винуватість і покарання підсудного вирішувалися коронним складом суду.

Судові рішення, що не набрали законної сили, могли бути оскаржені в апеляційному і касаційному порядку. Апе­ляційна інстанція, подібно до першої, розглядала справу по суті і ухвалювала у ній вирок. Касацією вважався перегляд кримінального вироку, що обмежувався тільки його юриди­чною стороною, не торкаючись фактичної.

Судова палата з кримінальних справ була апеляцій­ною інстанцією для окружних судів у справах, що розгляда­лися без участі присяжних засідателів і судом першої інста­нції у справах про державні, посадові злочини, деякі зло­чини проти віри і злочини проти порядку управління. Ці ка­тегорії справ, вилучених із ведення суду присяжних, розби­ралися судовою палатою (голова і два члени палати) за уча­стю станових представників — предводителя дворянства, міського голови і волосного старшини, що само по собі було явним пережитком феодальної епохи. Важливіші політичні справи розглядалися в розширеному складі: голова, чотири члени палати і чотири станові представники. Вироки цієї «особливої присутності судової палати» вважалися остаточ­ними. В українських губерніях функціонували 3 судові па­лати - Київська, Харківська і Одеська.

Судова реформа поклала на прокурорів не тільки на­гляд за слідством, судом і місцями ув'язнення, але і обов'язок

участі як сторона у процесі. Прокуратура повинна була слу­житипровідником урядового впливу на суд, що складався з незмінних суддів. Прокурори мали право нагляду за прова­дженнямкримінального слідства та їм були безпосередньо підлеглі всі поліцейські чини, які проваджували дізнання зі злочинів.

Через встановлений судовою реформою юридичний принцип рівності сторін, обвинувачений повинен користу­ватися на всіх стадіях процесу всією повнотою процесуаль­них прав. При розгляді справи в суді підсудному було надано право мати захисника, що було новацією. У кримінальних справах присяжні повірені брали на себе захист підсудних: 1) за згодою з особою; 2) за призначенням голови відповід­ного суду.

Судова реформа внесла істотні зміни до системи дока­зів і процесу доказування. Замість чинних складних і фор­мальних правил оцінки кримінальних доказів у законі з'яви­лася ухвала про те, що сила і значення доказів визначається внутрішнім переконанням суддів. У процесі підготовки су­дової реформи з'явилося вчення про докази як найбільш іс­тотну і важливу частину кримінального судочинства, оскі­льки всі судові дії, у кожному окремому випадку, направлені на збирання, встановлення і оцінки доказів. Була розроб­лена класифікація доказів. Вони ділилися на первинні, які мали значення первинного джерела і похідні, носіями яких були певні особи. Існував розділ доказів на прямі і непрямі, а також на обвинувальні і виправдувальні.

Судовими статутами встановлювалася нова, змішана форма процесу. У цьому процесі, що отримав назву обвину­вального, розшукові початки поєднуються із змагальними.

Вироки загальних судів виконувалися самою судовою установою у випадках виголошення виправдувального ви­року - суд оголошував підсудного виправданим при поста­нові про звільнення від покарання або винесення підсуд­ному за рішенням суду вимови або навіювання. В інших ви­падках усі розпорядження у виконанні вироків здійснюва­лися прокурором. Він давав вказівку відповідним органам безпосередньо виконати вирок. Так, направлення засудже-

ного до місця ув'язнення або узяття під нагляд здійснюва­лисяполіцією. Покарання, пов'язані з позбавленням волі і засланням, виконувалися органами тюремного, департаме­нтського або місцевого управління. Особливий порядок пе­редбачався для виконання вироків про смертну кару. На усіх виконавців вироків покладався обов'язок у точності ви­конувати судовий вирок. Обов'язок доводити до відома суду про виконання вироку покладався на прокуратуру

Уведені Судовими статутами принципи судового уст­рою і судочинства були, безумовно, прогресивними, проте дуже скоро вони вступили в суперечність із реакційною дій­сністю, піддалися істотним змінам, а потім були майже пов­ністю відкинуті. У подальших законодавчих актах бачимо відступи, що почалися, від принципів реформи. Залишався незмінним інквізиційний принцип попереднього слідства, який виявлявся у недостатніх гарантіях прав обвинуваче­ного на цій стадії процесу, що не знала ні захисту, ні гласно­сті. Не був уведений змагальний принцип у таку стадію про­цесу як віддання до суду. Обмежувалась гласність криміна­льного процесу.

На початку ХХ ст. до кримінально-процесуального за­конодавства були внесені певні зміни. Вплив революції 1905 - 1907 рр. та новий революційний підйом 1910 - 1912 рр. зму­сили царський уряд зробити певні кроки щодо змін у судо­устрої та судочинстві. Так, законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» передбачалося понов­лення мирової юстиції. У зв'язку з цим багато статей статуту кримінального судочинства були викладені у новій редакції. Кримінальна юрисдикція визначалася, як і раніше, пока­ранням, проте у разі арешту і ув'язнення законодавець не вказував заходу - усі статті, що містили санкції з таким ви­дом покарання, були підсудні мировому судді. Відроджува­лися мирові суди і в окремих українських губерніях. У зв'язку з цим судові функції земських начальників скасову­вались.

У XIX ст. в основі кримінально-правової доктрини Ро­сійської імперії було уявлення про використання закону ви­нятково з метою зміцнення влади. Держава будувала свою

кримінальну політику, виходячи з посилення ролі криміна­льного процесу як методу захисту інтересів самодер­жавства; орієнтації кримінального процесу на залякування і репресивність; регламентації і уніфікації всіх процесуаль­них дій.

Судова реформа 1864 р. не тільки створила в Росії са­мостійний і незалежний суд, але і корінним чином змінила кримінальне судочинство. Були закладені основи форму­вання нової історичної моделі кримінального процесу.