§3. Цивільно-процесуальне судочинство НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Поширення загальноросійського законодавства про судоустрій і судочинство на території Лівобережної Украї - ни почалося з 1783 р., коли на новостворені губернії, було розповсюджено дію наказу імператриці «Установлення про губернії» 1775 року.

Наступний імператор Павло І, всупереч політиці Ка­терини II, 30 листопада 1796 р. видав Наказ «Про запрова­дження у Малоросії правління та судочинства відповідно мі­сцевим правам і колишнім звичаям». Це сприяло тому, що на Лівобережній Україні частково поновлювалось колишнє українське судочинство, а на Правобережні Україні - поль­ське, правовою основою якого було законодавство часів Речі

Посполитої. Цей наказ було доповнено Наказом із Малоро­сійського Генерального суду про скасування Палат криміна­льних та цивільних, що були утворені у 1797 році.

Отже, на початку XIX ст. судова система на українсь­ких територіях України все ще залишалася не уніфікова­ною. Ця ситуація не могла задовольнити імперську владу, через те, що це ставало помітною перешкодою на шляху ін- корпораційної політики царизму.

Указом від 30 жовтня 1831 р. «Про надання всім при- сутственним місцям і посадовим особам у західних губер­ніях тих найменувань, які існують у Великоросійских губе­рніях», Микола І запровадив у Правобережній Україні су­дову систему за російським взірцем, яка, втім, ще зберігала певні риси притаманні судовій системі, впровадженій Ли­товськими статутами. Проте вже указом імператора від 25 червня 1840 р. «Про розповсюдження сили та дії Російських цивільних законів на всі західні повернуті з Польщі області» на цю територію поширювалась дія Зводу законів Російсь­кої імперії 1832 року.

У Російській імперії на межі XVIII - XIX ст., ще не ві­дбулося остаточного поділу процесуального законодавства на цивільний і кримінальний процеси, хоча стійка тенден­ція до такого поділу намітилася. Проте, детальний аналіз норм тогочасних джерел права, дозволяє розглядати їх, як уже окремі правові галузі.

Цивільне судочинство дореформеного періоду харак­теризувалося тим, що до компетенції судів відходили не тільки виключно судові, але й адміністративні функції. Ве­лика кількість судових органів, відсутність чіткого визна­чення підсудності на законодавчому рівні, ускладнювала су­дочинство. Будь-яка судова інстанція мала власний звичай застосовувати законодавчі акти у справах, ухвалювати су­дове рішення. Навіть для закінчення справи не існувало єдиного стандарту. Це спричинило так званий судовий роз­суд щодо застосування того чи іншого закону під час вирі-

шення справи. У результаті, в судовій практиці поширюва­лись випадки зловживань суддів від повітового до губернсь­когорівня.

Серед найбільш вагомих недоліків тогочасного цивіль­ного судочинства, слід зазначити наявність великої кілько­сті порядків судочинства: один загальний, чотири головних і шістнадцять особливих. Це, без сумніву, ускладнювало та бюрократизувало безпосередньо процес розгляду цивільних справ. Існував поділ цивільного судочинство на примирливе і примусове. У свою чергу, у примусовому судочинстві вио­кремлювали позовні справи і справи, що стосувалися права володіння вотчиною. Серед позовних справ можна виділити швидкозакінчувані справи (у випадку невиконання зо­бов'язань) та справи про завдання шкоди, кривди, само­чинне заволодіння майном тощо.

В основі цивільного судочинства знаходилися слідчі засади. Підтвердженням цього є наявність поліцейського провадження шляхом примирювального вирішення цивіль­них справ (ст.4, ч.

Процес розпочинався після того, як одна зі сторін ро­била подання позовного прохання. Проте розпочати процес можна було і без наявності позовного прохання, повідоми­вши суд поліцією чи органом адміністративної влади, і судо­вий орган був зобов'язаний зібрати необхідні довідки з ме­тою роз'яснення справи. Через це, розгляд справ міг розтяг­нутися на невизначений час. Довідки слугували засобами до усунення відповідальності за повільність і свавілля, які про­являлися в усьому і особливо при виконанні рішень полі­цією

Наявність канцелярської таємниці судочинства і ви­щезазначені особливості розшукового процесу фактично позбавляли позивача і відповідача процесуальних прав. У межах судової підготовки з цивільних справ, вони мали лише право подати до суду чотири види документів: про­хання, відповіді, заперечення і спростування. Але при розг­ляді справ кількість різних документів доходила до півтора

десятка, що спричиняло судову тяганину. Позивач на заяв­лену вимогу отримував відповідь від відповідача, який у свою чергу намагався заперечити вимоги супротивної сто­рони власними доказами. Процес обміну «змагальними па­перами» міг тягнутися не тільки місяцями, а інколи навіть роками.

У випадку, коли суддя визнавав, що кількість поданих документів для вирішення справи є достатньою, то за мате­ріалами цивільної справи судова канцелярія робила витяг, що називався екстрактом. Незгодні з витягом, мали право ознайомившись із екстрактом, звернутися із проханням про внесення доповнень та корегування витягів, що були зроб­лені зі справи. Це знаменувало завершення підготовчого етапу до розгляду справи. Наступним кроком було визна­чення підсудності. Цей процес міг тривати від кількох тиж­нів до кількох місяців.

Справу обговорювали і ухвалювали у ній рішення не публічно. Під час засідання суду відбувалося оголошення се­кретарем змісту екстракту, після чого ухвалювалось рі­шення, яке підписувалося членами суду.

Надалі, справа мала пройти ще через велику кількість інших судових інстанцій. Після розгляду в суді на рівні по­віту, справа потрапляла до губернської цивільної палати. Далі вона надходила до департаменту Сенату, а згодом - до загальних зборів Сенату. Окремі справи із Сенату могли дійти і до Державної ради. У тому випадку, коли Державна рада скасовувала попереднє рішення, справа повинна була знову пройти через всі вищезгадані інстанції.

Суттєвим недоліком цивільного судочинства було іс­нування вимоги, щоб казенні та державні майнові палати давали свої висновки у цивільних справах. Поліції надава­лося право здійснювати слідство з цивільних справ і вирішу­вати деякі з них. Були відсутні правила, щодо залучення третіх осіб для участі у розгляді цивільної справи. Існували

різні терміни щодо подання до суду заперечень, апеляцій­них скарг, тощо. Не було вимоги стосовно обов’язкового ви­кладення у судовому рішенні мотивів, на основі яких воно ухвалювалось. Існували правила щодо стягнення штрафів за подання необґрунтованих позовів та апеляційних скарг.

Внаслідок судової реформи 1864 р. було ухвалено нове цивільне процесуальне законодавство, потреба в якому ви­значалася ростом цивільного обігу в процесі розвитку рин­кових відносин. Цивільний процес у післяреформений пе­ріод був заснований на нових принципах, що раніше не за­стосовувалися у вітчизняній судовій практиці.

Норми з цивільного процесу розміщалися у першому томі судових статутів 1864 р. - Статут цивільного судочинс­тва (СЦС). У порівнянні з рештою судових статутів, що з’явились внаслідок реформи, Статут цивільного судочинс­тва був найдемократичнішим.

У зв’язку з переважанням у пореформеному цивіль­ному процесі приватних інтересів, у ньому у великою мірою був реалізований принцип змагальності. Доповідь справи й усне змагання, на якому сторони подавали докази, свід­чення, клопотання, відбувалися під час відкритого засідання суду.

Статут цивільного судочинства впроваджував у циві­льний процес важливі нововведення: чітко структурована система органів судочинства з раціонально визначеною під­судністю у цивільних справах. Судова влада відокремлюва­лась від законодавчої, адміністративної та виконавчої. На зміну загальному, чотирьом головним та шістнадцяти особ­ливим, було встановлено тільки два порядки цивільного су­дочинства: звичайний та скорочений. Цивільні справи розг­лядалися в одній чи двох інстанціях та касаційному суді. Скасовувалися теорія формальних доказів і канцелярська таємниця; суттєво скорочувались процесуальні терміни; ви­значення правил щодо внутрішнього змісту прохання; учас­никам спору заборонялось подавати невизначену кількість паперів (можна було подавати тільки по два від кожної зі

сторін); судові витрати упорядковувалися; у випадку відсут­ності відповідача у справі, встановлювалися правила, що ви­значали порядок постанови заочних рішень; формальну оці­нку доказів було змінено на їх оцінку відповідно внутрішнім переконанням судді; у процесі забезпечувалась участь про­курора, який представляв державні інтереси; для суду ста­вало обов'язковим мотивування власних рішень; відмова від накладання штрафів за необґрунтовані позови і апеляції, які суд визнавав безпідставними; вищий нагляд за розгля­дом цивільних справ було покладено на Цивільний касацій­ний департамент Сенату; виконання рішень суду надходило до компетенції судових приставів; завдяки появі інституту присяжних повірених, сторони отримували можливість отримати кваліфіковану юридичну допомогу.

Найбільш передовими й демократичними рисами ци­вільного процесу за судовою реформою 1864 р. стали: повна чітка формальна відокремленість від кримінального про­цесу; усність і гласність; змагальність; рівність сторін.

Цивільний процес пореформеного періоду у широ­кому розумінні охоплював три види судочинства: 1) позовне (цивільний процес у вузькому розумінні); 2) виконавче; 3) охоронне.

Найбільш наближеною до населення ланкою судової системи, введеної судовими статутами 1864 р., у компетенції якої знаходився розгляд цивільних справ, був мировий суд. У статут цивільного судочинства, серед всіх напрямків дія­льності мирових суддів, провідним вважався той, що стосу­вався досягнення примирення між сторонами протягом усього часу судових слухань.

На розгляд цього суду виносилися наступні позови:

- із особистих зобов’язань і договорів про нерухоме майно, за умови, що ціна позову не вище п’ятисот рублів;

- про винагороду за шкоду та збитки, коли кількість та­ких не перевищував п’ятисот рублів або ж на час подання позову не могла бути відомою;

- про особисті образи;

- про відновлення права володіння, яке було порушене, в тому випадку, коли з моменту порушення минуло не бі­льше шести місяців;

- про право приватної участі, за умови, що порушення відбулося менше ніж рік тому (Статут цивільного судочинс­тва, ст. 29);

- прохання про забезпечення доказів за позовами на будь-яку суму.

Наступною ланкою системи цивільного судочинства були окружні суди. У них справи розглядала колегія, що складалася із трьох професійних «коронних» суддів. Власне процесуальним діям, у порівнянні з мировими судами, була притаманна певна заформалізованість.

Процес в окружному суді розпочинався після того, як до нього надходило позовне прохання, обов’язково з дотри­манням унормованої форми викладу та складеного на гербо­вому папері. Позовне прохання, відповідно з вимогами за­кону, мало бути розглянуте у загальному (звичайному), ско­роченому чи спрощеному порядку.

На початку засідання суду один із його членів допові­дав зміст справи, що потрапила до розгляду. Згодом, сто­рони, які були учасниками процесу, мали право звернутися до суду з усними доказами. Пояснення, що надавали сто­рони, мали бути доведеними. Усі докази поділялися на прямі та непрямі. Серед головних видів доказів під час цивільного процесу вважалися: свідчення позивачів, особливо зроблені під час процесу; письмові докази - документи та акти юри­дичного характеру стосовно спірних обставин (розписки, то­рговельні рахунки і книги, заповіти тощо); присяга; виступи свідків (вони могли бути визнані доказами тільки тих подій, для яких закон не вимагав письмового підтвердження (ст. 409)); результати огляду місця події представниками суду;

дізнання через окольничих людей^[11]; висновки експертів у випадках, що вимагали спеціальних наукових або технічних знань. Оцінка значення і переконливості кожного доказу здійснювалася за внутрішнім переконанням суддів.

Після того, як суд почув пояснення від сторін та отри­мав від них усі докази власних доводів і стверджень, він міг вирішити справу. Суд оголошував своє рішення у вигляді короткої резолюції. Згодом, у термін визначений судом, рі­шення набувало остаточної форми. За певних обставин, суд міг не обмежуватися рішенням, а додатково винести ще й окремі ухвали, які торкалися різних процесуальних питань (ухвала щодо забезпечення позову, щодо допиту свідків тощо). Суд не мав права виходити за межу тих вимог, що були викладені у заяві позивача.

Статут цивільного судочинства 1864 р. визначав поря­док подання апеляційних і касаційних оскаржень. Позивач, який не погоджувався з винесеним рішенням, подавав апе­ляцію з обґрунтуванням своєї незгоди за спеціалізацією до того суду, рішення якого треба було оскаржити. Апеляцій­ний перегляд одноособових рішень мирових суддів здійсню­вався з'їздом мирових суддів, а на рівні окружного суду - су­довою палатою. Незадоволені сторони мали право оскар­жити рішення першої інстанції шляхом звернення до другої апеляційної інстанції з поданням до неї у визначений термін апеляційної скарги та її копії для іншої сторони. В апеляцій­ній інстанції відбувався новий розгляд справи та її вирі­шення в межах скарги. У тих частинах, на які не розповсю­джувалася апеляція, судове рішення першої інстанції, зали­шалось без змін і не підлягало перегляду. Розгляд справи міг відбуватися і за відсутності сторін. Рішення, ухвалене пер­шою інстанцією мало бути затверджене або скасоване. За умови скасування рішення, апеляційна інстанція ухвалю­вала інше рішення, яке мало остаточний характер. Оскар-

ження по суті таких рішень було не можливим. Отже, у Ста­туті цивільного судочинства за апеляцією було закріплено статус основного інституту перегляду судових рішень.

Оскаржити рішення другої інстанції можна було лише шляхом подання касаційної скарги. У ній зазначалися пору­шення процесуального чи матеріального права, які мали мі­сце в момент винесення рішення. Касаційні скарги дозволя­лися у випадку наявного порушення прямої сутності закону або неправильного його тлумачення; у випадку порушення загальноприйнятих звичаїв і форм судочинства; за умови порушення судовою інстанцією меж власної компетенції або влади.

Право касаційного перегляду остаточних рішень судо­вих палат і з’їздів мирових суддів мав Цивільний касаційний департамент Сенату. У згаданому департаменті справу пуб­лічно доповідав один із сенаторів, далі оголошувався висно­вок зроблений обер-прокурором та докази сторін (за умови їх присутності під час засідання). Згодом виносилося рі­шення про те, що касаційна скарга залишалась без наслід­ків, чи про скасування оскарженого рішення іншої (апеля­ційної) інстанції. Справа поверталася до цієї інстанції для проведення нового розгляду. Рішення касаційної інстанції мало обов’язковий характер для усіх судових органів дер­жави, тому що її головним завданням було забезпечити то­чне й уніфіковане застосування цивільного-правових і циві­льно-процесуальних норм у всій імперії.

Виконання судових постанов, що отримали законну силу, забезпечував судовий пристав. Спочатку він звертався до відповідача з особливою повісткою, яка містила пропози­цію добровільно виконати рішення суду. Якщо відповідач відмовлявся - приставом вживалися примусові заходи спря­мовані на виконання судового рішення. Серед подібних за­ходів - вилучення речей, що присуджувалися, стягнення за­значеної у судовому рішенні грошової суми. Якщо боржник не мав достатньо грошей для сплати суми, продавалася час­тина його майна тощо.

Суттєві зміни у цивільному судочинстві відбулися пі­сля ухвалення 20 травня 1885 року Закону про розширення

дисциплінарних прав міністра юстиції та, особливо, Поло­ження про земських дільничних начальників від 12 ли­пня 1889 року, згідно з яким, виборні дільничні мирові судді і їх з’їзди були ліквідовані в українських губерніях Півдня, Лівобережжя та Слобожанщини^[12] і частково замінені су­дово-адміністративними чиновниками міністерства внутрі­шніх справ - начальниками земств та знову введеними у ві­домстві міністерства юстиції міськими суддями і повіто­вими членами окружного суду. Найбільш важливі справи, що розглядали мирові судді, відійшли до юрисдикції повіто­вих членів окружних судів, а решта до відомства начальни­ків земств та суддів у містах. Дільничні начальники у земс­твах поєднували в собі функції адміністративного та судо­вого характеру і мали всі повноваження для розгляду та ви­рішення справ на засадах протилежних суті цивільного ро­згляду за реформою 1864 року.