3.2.1 Правовий статус копних судів на українських землях складі Великого князівства Литовського.

У другій половині XIV ст. внаслідок падіння Галицько-

Волинської держави більшість української етнічної території увійшла до складу Польського королівства

та Великого князівства Литовського.

Процес централізації Великого князівства Литовського був складним і тривалим. Паралельно з новими адміністративно- територіальними утвореннями існували деякі дрібні удільні кня­зівства Чернігово-Сіверщини, а також відроджувались великі, зокрема Київське і Волинське, які були важливими осередками збереження місцевих правових звичаїв. Центральна влада Вели­кого князівства Литовського на знак визнання видавала уставні грамоти для окремих земель¹. Це свідчило про наявність деякої автономності етнічної української території.

Після перетворення українських князівств на області Вели­кого князівства Литовського та призначення для їх управління намісників, воєвод і старост значна частина судової влади на цих землях перейшла до них. Юрисдикції намісників спочатку під­лягало все населення держави. Із кінця XIV ст. їх судова влада не поширювалась на міщан тих міст, які отримали магдебурзьке право, закріпачених селян, що залежали від суду свого феодала, а також на католицьке духовенство^{[230] [231]. Як бачимо, державна судова система Великого князівства Литовського не була добре розвине­ною, що залишало значний спектр для діяльності недержавних судів.}

В українських селах судочинство здійснювали копні (громад­ські) суди, які в XIV ст.

Копний суд був єдиним тогочасним судовим органом, який не мав станового характеру, адже в його засіданнях брали участь усі суспільні групи: від холопів-кріпаків до шляхти та представників уряду^[233]. Тому він мав значний авторитет у більшості супільства.

Територіальна юрисдикція копних судів виражалась у формі копних округів (околиць). А. Яковлів зазначав, що територія, на яку поширювалась компетенція копного суду (так звана «копна околиця»), у копному судочинстві відігравала значно вагомішу роль, ніж судові округи державних судів. Копна околиця не тіль­ки визначала територіальну підсудність копного суду, але водно­час встановлювала склад копного зібрання, тобто копного суду^[234]. До складу копного округу входило декілька сусідніх сіл, а інколи навіть кілька сусідніх волостей. У документі 1594 р. зафіксовано, що в Луцькому повіті «водлуг давного звычаю и права посполи­того люди волостей разных купу збырали»^[235].

Питання про те, чим були копні околиці (округи) і як вони встановлювались, є одним з найбільш суперечливих у науковій літературі, оскільки тісно пов'язане з питанням про походжен­ня копного суду. М. Іванішев висловив погляд, що копні околиці представляли собою сталі територіальні одиниці із встановле­ними межами, до складу яких входили чітко визначені села. На підставі актів про копні суди він навіть знайшов у Луцькому і Володимирському повітах 10 таких округів-околиць^[236]. Засновник української історичної школи В. Антонович знайшов два коп­ні округи в Овруцькому повіті з відповідними центрами в селах Липляни та Гошів, а І. Новицький констатував існування ще п'яти округів у Володимирському, Овруцькому та Луцькому повітах.

І. Черкаський не погоджувався з думкою, що територіальна юрисдиція копних судів виражалась в усталених копних округах. Критикуючи стереотип про існування стабільного природного зв'язку між кількома селами в межах копного округу, він сфор­мував свою теорію «околиці». І. Черкаський вважав, що назва «околиця» походить від слова «коло», означає територію в меж­ах цього кола, центром якого було місце скоєння злочину. Тож на його переконання, копна околиця - це не усталений копний округ, а околиця місця злочину. Свою теорію вчений вважав «простою та зрозумілою», проте, здійснюючи аналіз актів про копні суди, він визнав існування копних округів: «були все-таки околиці, що до певної копи належали»; «поруч з околицею, що прислухала (нале­жала) до випадкового, тимчасового осередку і значить не мала певної сталої простороні (територіальної підсудності), існували околиці, що підпорядковувались певному центру та мали свою сталу просторінь (територіальну юрисдикцію -М. Б.)Д. А. Яков- лів критикував такий підхід, зазначаючи, що теорія І. Черкасько­го щодо територіальної юрисдикції копних судів не є загальною і повною, навіть вважав її суперечливою^{[238] [239].}

Під час формування наукової позиції щодо визначення тери­торіальної підсудності копних судів на українських землях треба врахувати чинник їх генезису. Вони сформувались на основі верв- них судів, а тому є підстави припустити, що межі копних округів відповідали межам колишніх вервей, тобто були стабільними, а не залежали від місця вчинення злочину.

І в ранньофеодальній, і в станово-представницькій монар­хії судочинство було однією з функцій державної адміністра­ції. Велике князівство Литовське не було винятком, адже в його судовій системі діяли суд великого князя та суди намісників. Зовнішньополітичні умови змушували державу зосередитись на військових і фінансових справах, тому здійсненню судочинства не надавалось належного значення.

У XV ст. на українських землях свої політичні позиції посили­ла шляхта, що стало наслідком пожвавлення процесів феодалізації. У Великому князівстві Литовському втрата селянами своєї земель­ної власності зумовлювала обмеження свободи сільських громад, їхні органи місцевого самоврядування і судочинства (віче та коп­ні суди) в деяких селах поступово підпорядковувались вотчинній адміністрації^[241]. Це перешкоджало копним судам повною мірою виконувати завдання, покладені на них правовими звичаями.

Кількість копних судів на українських землях значно скоро­тилась у середині XV ст., адже у 1457 р. (за деякими джерелами - 1447 р.) литовський князь Казимир видав привілей, відповідно до якого кожен феодал, що проживав у Великому князівстві Литов­ському, отримував право судити залежних від нього селян^[242]. Це була важлива подія, адже до того часу це право мали тільки най- впливовіші землевласники. Тож різко збільшилась кількість доме- ніальних (вотчинних) судів, що й послугувало поштовх у процесі закріпачення селян, а також звуження компетенції та скорочення чисельності копних судів.

У 1468 р. було прийнято Судебник Казимира IV Ягеллона^[243]. Порівнюючи цей нормативно-правовий акт з «Руською прав­дою», А. Яковлів дійшов висновку, що еволюція права за 300-400 років істотно не змінила процесуального статусу потерпілого, пішла в напрямку конструкції процесуальних норм щодо сусідів (околиці), які не тільки брали участь у розшуку правопорушника разом з потерпілим, але й виконували саме судові функції: вста­новлювали вину злочинця, присуджували покарання та виконува­ли вироки^[244].

У 1497 р. до великого литовського князя Олександра надій­шла скарга на князів Горських про те, що вони «тятьбу становлять від людей їх, і вони на сок^[245] людей їх кличуть, а вони не ходять». Тому князь постановив, що «мають з обох сторін на сок людей своїх і парубків посилати там, де шкода стане, а хто не вийде, той без суду винен, а шкоду має платити»^[246]. Це рішення глави держави підтверджує суспільний авторитет та державне визнання копного суду у Великому князівстві Литовському.

Державна влада в ранньому Середньовіччі була набагато слабшою, ніж вона стала на наступних етапах історії, тому гро­мадські інституції могли тривалий час зберігати своє значення. Однак з XV ст. повноваження копних судів почали звужуватись^[247]. Український учений Ф. Леонтович зазначав, що інколи, зокрема для розгляду земельних спорів шляхти, копні суди збирались і проводились шляхтичами без участі селянства. Він також вва­жав, що існували два різновиди копних судів: селянські і шляхет­ські^[248]. Теорія про два види копних судів є дискусійною. Згаданий дослідник для аргументації занепаду копних судів і поділу їх на види акцентував увагу на величезній соціальній прірві, що назрі­ла між селянством і шляхтою у Великому князівстві Литовському, вважав її головною причиною цих подій^[249]. Однак різка соціаль­на прірва між шляхтою і селянством виникла лише у XVII ст., що стало наслідком вилучення шляхти з-під юрисдикції копних судів, а не їхній поділ на види.

До того часу надто різкій соціальній диференціації запобіга­ло чимало факторів, серед яких визначальне місце посідало існу­вання проміжного суспільного стану між шляхтичами і селянами. Ідеться про так звану «ходачкову», чи «дрібну» шляхту. Більшість осіб, що належали до цього суспільного стану, проживали в селах. «Ходачкова шляхта» - це дрібні землевласники, які сформувались у єдину суспільну групу в XIV-XV ст.

Якщо в доменіальному суді феодали судили селян, то в коп- ному суді траплялись випадки, коли селяни судили шляхтичів. І це було демократичним явищем, якому важко навести аналоги в середньовічній Європі. Приміром, на засіданні копного суду, яке відбулось 1581 р., велось розслідування у справі про вбив­ство луцьких митників. На ньому був присутнім шляхтич Яків Шибенський зі своїми селянами. Одна селянка дала свідчення, що вбивство було вчинене з відома пана Шибенського, на що той відповів: «Чую, що ту і про мене йде мова, ця... жінка і мене втрутила в цю справу. Тому я, щоб доказати свою невинуватість, передаю всіх підозрюваних у злочині суду уряду гродского, і сам явлюсь в уряд у визначений термін». Феодал не міг проігнорувати висунуті проти нього звинувачення і передав справу до гродсько- го суду, навіть був змушений доводити свою невинність, яка була піддана сумнівам на засіданні копного суду^[251]. Це засвідчує рівно­правність людей усіх суспільних станів перед копним судом.

Також копні суди на українських землях у складі Великого князівства Литовського були уповноважені вирішувати кримі­нальні справи, у яких ставали підсудними панські урядники. Так, 6 березня 1568 р. в с. Любча Луцького повіту копний суд ухвалив рішення у кримінальній справі про крадіжку, за яким були засу­джені до смертної кари любецький урядник Ян Нетецький, його дружина Анна, а також Лаврик із Богушівки^[252]. Отже, у копному судочинстві набув належної реалізації принцип рівноправності учасників судового процесу.

У XVI ст. на українських землях відбувались складні істо­ричні події, що мали велике значення для державно-правового розвитку. Еволюція копних судів також відбувалась на тлі цих подій. Так, їхній правовий статус відобразився в усіх трьох Ста­тутах ВКЛ. Зміцнення правового становища копних судів на українських землях у складі Великого князівства Литовського підтверджується опублікованими й неопублікованими архівними документами. Наприклад, 1531р. між віленською воєводиною Єлизаветою Ніколаєвичевою та княгинею Михайлою Мстислав- ською виник великий земельний спір щодо межі між їх маєтка­ми - Селищицькою та Молодечанською пущами. Для вирішення цього спору пани-рада скликала суд, який у відповідному доку­менті названий «копою»^[253]. Цей факт засвідчує, що копні суди посідали важливе місце в судовій системі Великого князівства Литовського, а коло їхніх повноважень було широким і не обмеж­увалось справами щодо селян.

Копні судді, згідно із Статутом ВКЛ 1529 р., мали такі ж гарантії захисту проти особистих кривд і побоїв, як і члени дер­жавних судів. З іншого боку, копні судді повинні були відповідати за свої дії, якщо на засіданні копного суду вели себе неправомірно чи завдали кому-небудь побої: «Коли бы хто в суда кому другому або судьям соромотное слово молвил, а тым суда и судей неуч- стил, таковый мает... карай быти... А судья теж на праве седячи не мает никого соромити... А вшакже то устовуем для тых судей которые бывают на копах»^[254]. Отже, законодавство Великого кня­зівства Литовського визнавало правовий статус копних суддів і забезпечувало його.

Великий литовський князь Сигізмунд І Старий у посланні Марковському державці зазначав: «Наместник твой на волость к ним уезжчати и слуг своих усылати и стации на них правети не мает, кроме того, если котрый муж на копу наместника твоего подойметь, и теж кроме децких, естли кто кого децкого озметь, тогды наместник твой мает на копу ездити и децких давати, кому будеть потреба»^[255]. Перед місцевими державними органами вису­валась вимога контролювати і сприяти діяльності копних судів, внаслідок чого у Великому князівстві Литовському копні суди змогли набути значного розвитку.

Хоча копний суд був ефективним засобом захисту прав укра­їнського селянства, проте траплялись випадки, коли цей звичає­во-правовий інститут був безсилим. Так, у ревізії Луцького замку 1545 р. описано ситуацію, коли шляхтичі Олександр і Василь Гостьські незаконно використовували та продавали земельну власність сільських громад, «котрі до замку Луцького прислуха- ють...». Усвідомлюючи свою неспроможність протистояти цьому беззаконню, «старці і люди», тобто місцеві копні судді, скерували скаргу великому литовському князю на дії братів Гостьських^[256].

Після судових реформ 60-х років XVI ст. Велике князівство Литовське було розділено на повіти. Згідно із Статутом ВКЛ 1566 р., у якому було юридично завершено реформування судової системи, у кожному повіті створювались три повітові суди: зем­ський, гродський і підкоморський. До компетенції земських судів належали цивільні справи шляхти, справи про належність до шляхетського стану, нагляд за діяльністю гродських судів тощо. Кримінальні справи вирішував гродський суд, а земельні спори - підкоморський суд. На засіданнях доменіального суду вирішува­лись справи феодально залежних селян. Монастирі також мали судові органи, проте вони майже нічим не відрізнялись від суду феодала^[257]. Отже, була утворена чітка державна судова система за зразком Польського королівства.

У гродських судах судочинство одноособово здійснював намісник, староста чи воєвода. Формальну сторону справи вів зам­ковий суддя, а книги - писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей^[258]. Гродські суди часто виступали в ролі ініціаторів зборів копи. Один з таких випадків передбачала ст. 26 розд. XI Статуту ВКЛ 1588 р.: «...тоді третю копу присяжну має уряд зібрати»^[259]. Гродські суди були апеляційною інстанцією щодо рішень копних судів. Потерпілий або засуджений у випадку невдо­воленістю рішенням копного суду міг звернутись до гродського суду з проханням переглянути справу. Передусім, це стосувалось складних справ^[260]. Копний суд також у разі виникнення ускладнень

і перешкод ухвлення рішення міг передати справу на розгляд грод- ського суду^[261]. Так, 1586 р. княгиня Магдалина Сокольська зазначала у своїй апеляції до Луцького гродського суду: «був суд копний на межі маєтку Сокольського... чинений на копі або громаді»^[262].

Державна влада здійснювала нагляд за розглядом справ у копних судах, делегуючи на засідання копних судів своїх чинов­ників. До 1566р. такими представниками були вижі. Приміром, 14 жовтня 1552 р. король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август видав указ, яким призначив шляхтича Яна Томковича бути вижем на засіданнях копного суду^[263].

Внаслідок судової реформи 60-х років XVI ст. правовий інститут вижа було трансформовано у правовий інститут возно­го. До ново створеного інституту перейшов значний обсяг повно­важень його попередника, зокрема нагляд за здійсненням копного судочинства. Проте навіть після прийняття Статуту Великого кня­зівства Литовського 1566 р. тривалий час вижі разом із возними здійснювали нагляд від імені держави щодо копного судочинства. Так, у звіті вижа М. Павловича про засідання копного суду у кри­мінальній справі про крадіжку, яке відбулось 6 березня 1568 р. в с. Любча Луцького повіту, зазначалось: «...при мені Михну Пав­ловичу, вижу урядовому, і вже на той час приїхав теж був возний земський Луцького повіту, пан Іван Путошинський... »^[264].

Возний складав протокол засідання копного суду і передавав його до гродського суду для запису рішення в актові книги. Воз­ний не тільки звітував гродському суду про рішення копного суду, але й засвідчував деякі інші юридичні факти, що мали процесу­альне значення в копному судочинстві: огляд трупа, ран, побоїв; покази свідків; неприбуття на засідання копного суду; неявку на присягу; взяття винного на поруки; відмову від присяги; оскар­ження копного декрету; примирення сторін та ін.^[265]. Інколи він також сликав засідання копного суду. Так, 1588 р. возний Володи- мирського гродського суду скликав «людей добрих» на копу сочи- ти (свідчити. - М. Б.)»^[266]. Отже, держава ставила своїм завданням не лише знати про ухвалені рішення копних судів, але й контр­олювати кожну стадію процесу.

Копні суди на українських землях у XVI ст. за своїми функці­ями та самостійністю прирівнювались на підставі норм Статутів ВКЛ до інших судових органів Великого князівства Литовсько­го. На них поширювались законодавчі правила про «пересуд» і «пам'ятне» - судові податки, що стягувались зі сторін процесу на користь суддів. Половина цих виплат йшла гродському уряду чи феодалу, а інша - копним суддям. Коли винний добровільно не виконував рішення копного суду, то феодал, який отримав від потерпілого половину «пам'ятного», примушував його це зроби­ти^[267]. Тому існували гарантії виконання рішення копного суду.

Правові звичаї, що зміцнювались протягом століть, підтвер­джували авторитет копного суду як ефективного судового органу навіть у другій половині XVI ст., коли державна судова система вже сформувалась в українських повітах і воєводствах. Цей авто­ритет ґрунтувався, зокрема, на силі закону, який захищав інтереси копних судів^[268]. Так, у ст. 9 розд. XIV Третього Литовського стату­ту 1588 р. зазначалось: «А якщо б скривджений злочином хотів шкоду свою розсудити копою, тоді всі в тій околиці... повинні казати підданим своїм на копу збиратись»^[269]. Отже, влада Великого князівства Литовського зобов'язувала шляхту сприяти функціо­нуванню копних судів.

У справах, що стосувались безпосередньо інтересів громади, тобто у вирішенні справ про «потраву» (випас худоби на чужій земельній ділянці), розкрадання та вбивства, копні суди відігра­вали велику роль як органи судової влади. Отже, у Великому кня­зівстві Литовському вони були самостійними судовими органами, прирівнювались за своїм правовим статусом до земських, грод- ських, домініальних та інших судів.

З аналізу тексту Статутів ВКЛ випливає, що копні суди навіть були уповноважені вирішувати земельні спори між феодалами. У випадку подання позовів про право власності чи користування землею між сусідніми землевласниками організовувались виїзди на копу, на якій ті ж «люди добрі», «околичні сусіди», копні суд­ді брали найдієвішу участь. Ці суб'єкти, згідно із Статутами ВКЛ, також були активними учасниками судового процесу в інших судах Великого князівства Литовського (воєводських і намісницьких, а потім гродських і земських). Із положень законодавства Великого князівства Литовського XIV-XVI ст. випливає, що копному суду належала важлива роль у судовій системі цієї держави^[270].

Отже, українське звичаєве право в умовах Великого князів­ства Литовського отримало значні можливості для свого розви­тку, тому в цій державі набув розквіту правовий інститут копного суду. Він виступав не тільки справедливим судом і дієвим засо­бом забезпечення правопорядку, але й отримав загальнодержавне визнання у Статутах ВКЛ. Це свідчить про те, що інститути, які функціонували в українському звичаєвому праві, були демокра­тичними та прикладними для інших європейських народів.

3.2.2