§4. Суд та судочинство на українських землях в Литовсько-польську добу

Після захоплення українських земель Великим кня­зівством Литовським (з другої половини XΓVct)юридичний процес регламентувався різними нормами: звичаєвого

права, Руської Правди, а з XV ст.

Що стосується іншої частини українських земель — Г аличини, то тут зберігався дуже значний вплив звичаєвого права, який був зумовлений зокрема, архаїчним, консерва­тивним характером цього права, що сприяло захисту дав­ньоруських традицій правового ладу від різких змін або нав'язування чужоземних правових норм. Давньоруське звичаєве право зберігало традиції, ідеологію народного права, у ньому рельєфно відбивався стан і рівень розвитку правової культури того часу. Саме тому українське звичаєве право не сприяло радикальним змінам, які ініціювалися польськими королями у Галичині після її загарбання поль­ською державою 1349 року.

Проте, така ситуація лише уповільнювала проник­нення польського права в Галичину. У результаті джерела права в Галичині у складі Польського Королівства зазнали певних запозичень принципів та ідей польського права. Проте, ці запозичення не змінили і не могли змінити право­вої ідентифікації українців, оскільки право Польського Ко­ролівства було орієнтоване на європейське, давньоримське право, тобто європейську правову культуру. А українська правова традиція ще задовго до анексії Галичини Польсь­ким Королівством у добу Київської Русі мала рецепцію віза­нтійського, а через нього і римського права.

У цей час основним джерелом процесуального права у Польщі був Віслецький статут 1347 р. та Повний звід ста­тутів Казимира Великого 1420 р. Окрім того, важливе зна­чення для регулювання судового процесу на базі звичаєвого права відігравала Ельблонзька книга, або так звана «Поль­ська правда» ХІІІ ст.

ІІ (Волинський) Литовський Статут який також містив про­цесуальні норми (розділ IV). Як результат, процесуальне право на українських землях сформувалося на основі син­тезу давньоруського звичаєвого права, Руської Правди і но­рмативних актів у вигляді судебників, статутів та привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовського.

У цей час у більшості випадків процес мав змагальний характер. Розглядаючи ґенезу судочинства на українських землях упродовж XIV — XVI ст. необхідно зазначити безсу­мнівний поступ у його розвитку, який мав низку позитивних рис. Сюди можна віднести досить вдалі спроби щодо розпо­ділу влад, а саме: поступового відділення судової влади від виконаної (адміністративної); уточнення юрисдикції судів шляхом розмежування їх компетенції за колом справ; поча­тки відділення кримінального процесу від цивільного; фор­мування нової стадії кримінального процесу — поперед­нього слідства у кримінальних справах; зміна порядку ви­клику відповідача до суду (встановлення письмового по­рядку) і ведення судових книг, до яких занотовувалися ви­моги позивача та судові рішення. Все це було істотною но­вацією і стало важливим кроком у впорядкуванні судочинс­тва, а, значить, у цілому позитивно вплинуло на перспек­тиви розвитку процесуального права

Характерною рисою юрисдикційного процесу був су­ворий формалізм. Судочинство здійснювалось відкрито і усно з дотриманням певних процесуальних правил. Необхі­дно зазначити, що сторони юрисдикційного процесу отри­мали достатньо широкі процесуальні права. Про це свід­чить, наприклад, те, що при розгляді кримінальних справ потерпілий мав значні повноваження на різні процесуальні дії, спрямовані на розшук злочинця.

У такому випадку можна спостерігати чіткі прояви рис слі­дчого процесу, що означало практикування доносів, застосо­вування катування (до трьох разів, але із забороною дово­дити до скалічення допитуваного), дотримання таємниці су­дочинства.

Ще однією характерною рисою процесу було те, що його суб'єкти мали різну процесуальну правоздатність, яка безпосередньо залежала від станової приналежності. Але в цілому процесуальні права сторін у суді були достатньо ши­рокими і давали їм реальну можливість брати активну уч­асть у процесі та впливати на увесь його хід. Найширшою процесуальною правоздатністю, відповідно до свого соціаль­ного стану, були наділені магнати і шляхтичі. Обмежену правоздатність мали залежні люди, — це означало, ще не в усіх судах вони самостійно могли вести справи. Взагалі не мали процесуальної правоздатності холопи, челядь, невіль­ники та бранці. Таким чином, реальний обсяг прав кожної зі сторін залежав від її станового та майнового становища, що відповідало принципам феодального суспільства.

Певні зміни у процес було внесено після судової рефо­рми, яку було проголошено на Більскому сеймі (1564 р.). Найсуттєвіше полягало в тому, що магнати і шляхта були позбавлені права судової юрисдикції. Своєрідними судо­вими округами стали повіти, на які було поділено Велике князівство Литовське. У кожному із них були створені зем­ський, гродський та підкоморський суди. Кожен з цих судів мав свою юрисдикцію. Гродські суди розглядали криміна­льні справи. У містах, які мали магдебурзьке право, розгля­дом судових справ займалася судова колегія, до складу якої входили війта, його заступник - лентвійт та лавники.

У першій третині XVI ст. у судах на українських зем­лях виникає новий прогресивний інститут - інститут судо­вого представництва, і це знайшло своє відбиття у Статуті 1529 року (розд. VI, арт. 20). Якщо у державних судах розг­лядалися цивільні справи, то ведення справи могло доруча-

тися довіреній особі сторони - прокуратору, або речнику, ад­вокату. У цьому випадку сторона отримула певну префере­нцію - могла не з’являтися до суду. Поява адвокатів в укра­їнських судах була подією великого значення і обумовлюва­лася зростанням ролі писаного права у результаті впрова­дження Статуту 1529 року. Фактично і юридично це озна­чало поступове витіснення звичаєвого права писаним, а це, в свою чергу, зробило неможливим для багатьох людей, які не мали відповідної освіти чи досвіду, ведення справ у судах.

Проте, на українських землях XVI ст. ще залишався певний дуалізм процесів: за писаним правом і звичаєвим правом. Звичаєве право продовжувало залишатися основ­ним джерелом нормотворення, а часто й істотною складо­вою процесуальних приписів статутів. Копне судочинство здійснювалося на принципах рівності учасників процесу, ус­ності й широкої участі громадськості у розгляді справи та ухваленні рішення. Частково це збереглося й у судочинстві урядових судів.

Суттєвий вплив на формування права Великого кня­зівства Литовського здійснили ідеї західноєвропейського Ренесансу та рецепція зарубіжних правових інститутів. Це зумовило початок упровадження таких важливих принци­пів у судочинстві, як презумпція невинуватості, призна­чення покарання не інакше як за вироком суду і за наявно­сті достатніх доказів вини. Статути 1529, 1566 рр. закріпили недопустимість заочного покарання та неможливість під­дати шляхтича арешту та ув’язненню без вироку суду.

Вагому роль у юрисдикційному процесі XIV — XVI ст. на українських землях продовжувало відігравати україн­ське звичаєве («копне») право.

що їм стало відомо про цю справу. Якщо оголошення про злочин було відсутнім, то суд розцінював це не на користь потерпілого. У такому випадку суд піддавав сумніву сам факт злочину.

Хоча поволанням усі жителі закликалися до збору до­казів у цій справі, проте потерпілий, перш за все, сам пови­нен був зробити все можливе для викриття й упіймання зло­чинця. Його дії починалися з того, що одразу після пово- лання або й синхронно з ним потерпілий розпитував усіх, намагаючись знайти будь-яку інформацію про злочин. Якщо ж ці дії і, перш за все, опитування не давали необхід­них результатів, то переходили до «прослуху». Цей етап ро­зшуку був пов'язаний із прагненням потерпілого отримати будь-яку звістку, яка сприяла упійманню злочинця. Якщо йшлося про вбивство, поволання закликало вбивцю з'яви­тися на суд. У такому випадку, згідно з магдебурзьким пра­вом, міські суди, оголошували «поволаного» «упавшим в праві», його жінку - вдовою, а дітей - сиротами. Поволання занотовувалося до спеціальних книг, де вбивця піддавався осуду. Від нього, за звичаєм, відрікались всі близькі йому.

Якщо ж потерпілому вдавалося натрапити на слід зло­чинця і знайти крадене, зокрема коней або худобу, здійсню­валося «личкування» або «лицовання», що означало позна­чення, помічання краденого як «лиця», corpus delicti. Необ­хідно зазначити, що урядовці не заперечували проти таких дій потерпілого, а вважали їх ціком виправданими, необхід­ними та правомірними. Вже на стадії розгляду справи «ли­цьовані» речі вважалися достовірним доказом.

Переслідувати та викривати злочинця потерпілий або його рідня мали право, позачергово, у кримінальних спра­вах. Для цього використовувалися традиційні з доби ще Ки­ївської Русі «зводу» та «гоніння сліду». У випадку, коли упій­маний «на гарячому» із краденими речами не бажав визна­вати себе винним, а заявляв, що він є сумлінним набувачем

і речі були ним ніби-то куплені, його приводили на звід - очну ставку з тим, від кого він отримав річ, опитували «де він се взяв і на кого посилається». Так продовжувалося до того моменту, доки не знаходили того, хто не міг пояснити і підтвердити, звідки він узяв крадену річ. У такому випадку цю особу й визнавали винуватою.

Досудове розслідування передбачало ще одну насту­пну форму - гоніння («виведення») сліду, про який вже пи­салося в попередньому підрозділі.

Згідно зі Статутом 1588 р., у деяких кримінальних справах посадовці повинні були порушувати обвинувачення і проводити попереднє слідство, не чекаючи заяви від поте­рпілого або зацікавлених осіб. Таке слідство проводилося повітовим старостою або його заступником і суддею або пи­сарем гродского суду. Допит свідків і підозрюваних проводи­вся у присутності возного і 2-х понятих шляхтичів, що не ма­ють відношення до справи. Такий порядок слідства і допиту дозволяв уникнути зловживань посадовців на цій стадії про­цесу.

Розгляд судових справ у Галичині до 1434 р. знаходи­вся у компетенції старост кожної землі, а вищою апеляцій­ною інстанцією для них був генеральний староста у Львові. Із 1434 р. ця територія була поділена на воєводства, якими керувала польська адміністрація, а також започатковува­лися станові шляхетські суди - земські, гродські та підко- морські.

Впровадження земських судів у воєводствах (землях) було результатом певного перетворення раніше утворених у провінціях придворних судів. Наперед визначався термін проведення засідання суду, що мав назву рочки. До обов’яз­ків членів земського суду належали періодичні поїздки те­риторією воєводства, де вони мали збиратися у заздалегідь визначених містах для розгляду справ.У результаті цього були утворені так звані судові повіти. Характерними ри­сами земських судів була їх колегіальність і виборність. Право рекомендувати королю претендентів на суддів і під­судків мали земські сеймики , — до їх компетенції входило обрання асесорів (лат. asesor, букв. - засідатель). Сесії зем­

ського суду називалися «рочки», справи на них розгляда­лися обов’язково за наявності 5-6 асесорів-шляхтичів. У пе­рший період діяльності земських судів їх збирали на засі­дання раз на місяць, а з 1454 р. - 4 рази на рік. Сесії мали проводитися за певним порядком (у чергу) у різних землях. Це давало змогу звертатися в земський суд не тільки меш­канцям даної місцевості чи повіту, але й тих, що знаходи­лися по сусідству.

Їєрархія судових органів передбачала існування серед них центральних, якими на українських землях до 1569 р. були вищі судові установи Великого князівства Литовсь­кого. Сюди належали, насамперед, суд великого князя, суди великокняжих урядників та Пани-Рада. При цьому необхі­дно зазначити, що в цей період залишалися чинними тради­ції руського публічного права, які стосувалися концентрації в руках монарха всієї повноти судової влади. Це означало, що з формальної точки зору будь-яка справа будь - якого ві­льного підданого держави цілком могла розглядатися у ве­ликокняжому суді.

Представники панівних станів користувалися «судом рівних». Магнати і шляхта судилися у сеймовому й коро­лівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повіто­вих шляхетських судових органів - земських судів, які сама й утворювала.

Гродський суд мав свою, чітко виражену компетенцію. Він мав розглядати кримінальні справи міщан, осілої шля­хти про підпал, грабіж на дорозі, напад на будинок, зґвалту­вання тощо. Гродські суди працювали фактично безперер­вно протягом року, а земські суди, — на відміну від них, - лише кілька разів на рік. Це спричинило те , що з плином часу гродські суди взяли на себе також і частину компетен­ції цивільних справ.

Судочинство у містах здійснював суд міської лави. До його складу входили лавники на чолі з війтом. Міська рада також виконувала певні судові функції. У деяких випадках ці судові органи судили разом, тоді суд набував назви радно- лавничим. Суд міської ради був першою інстанцією щодо всіх справ, але разом із тим він був апеляційною інстанцією

для сусідніх невеликих міст і дрібних містечок, а також ве­ликих сіл, що мали «німецьке право».

Справи селян після X^ ст. розглядали тільки селян­ські суди. У тих селах, які користувалися «німецьким пра­вом» судили солтис і лавники. Апеляційною інстанцією щодо їхніх рішень був поміщик — власник села.

Виникнення підкоморських судів датується середи­ною XV ст. У його компетенцію входив розгляд справ про зе­мельні спори шляхти з обов'язковим виїздом на місце спору, де треба було встановити деякі юридичні факти, наприклад, визначити межі володіння земельними ділянками. Він та­кожустановлював межові знаки. Ці суди запроваджені у Правобережній Україні (у Київському, Волинському, Брац- лавському воєводствах) Статутом 1566 р. Суд провадився од­нією особою - підкоморієм або коморником. Апеляційною ін­станцією для цих судів був Великий князь Литовський.

Упродовж XV ст. у Великому князівстві Литовському відбувався перерозподіл судових повноважень на користь місцевих органів влади, громад чи навіть окремих осіб. Як результат - виникли третейські, домініальні суди та суди для іноземців. Був наданий новий поштовх становленню су­дів, які вже сформувалися до цього — церковних, війтів- сько-лавничих і копних судів. Важливим чинником , який іс­тотно впливав на судочинство стало виокремлення достат­ньо розгалуженої системи недержавних судів. Найвагомі­шою складовою цієї системи були копні суди, оскільки їх су­марне число значно перевищувало кількість інших недер­жавних судів. Підсудність копним судам ґрунтувалася виня­тково на територіальних засадах. Компетенція копного суду обмежувалась так званим копним округом, до якого входило все населення території, що простягалася від даного пункту в чотири сторони на одну литовську милю (приблизно 7,5 км), тобто на 15 км. Можна підрахувати, що загальна площа копного округу дорівнювала приблизно 115-225 квад­ратним кілометрам ( Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 25; Статут 1588 року, розд. XIV, арт. 9; розд. ХІ, арт. 26).

Копний суд був своєрідним феноменом у середньовіч­ній феодальній Європі. Але були певні відмінності, які сто-

сувалися таких учасників цієї стадії, як копні судді. Як пра­вило, община обирала копних суддів ще до початку «гарячої копи» (попереднього розслідування). У деяких випадках вони могли обиратися безпосередньо напередодні ухва­леннярішення. Копні судді мали принести присягу, що вони винного не захищатимуть. Коли присяга була прийнята, ко- пні судді кидали шапки у коло, яке оточувала громада. На стадії «гарячої копи» копний суд набирав форми слідчої групи з кількістю до 15 осіб. Ця група здійснювала необхідні слідчі та процесуальні дії.

Таким чином, можна зробити висновок, що суттєвою особливістю копного судочинства було сполучення в одній особі судових і слідчих органів. Ще однією важливою особ­ливістю копного права було те, що у ньому не враховувався принцип станового поділу суспільства, дуже характерний для того часу і тому, як не дивно, в деяких актах копного суду шляхтич, боярин і простий селянин могли виступати як цілком рівноправні суб’єкти процесуальних правовідносин.

Його унікальність була пов’язана з тим, що, на відміну від домініального суду, де феодали судили селян, він мав право судити шляхтичів. Аналогів такої демократичності важко знайти на той час в будь-якій іншій європейській дер­жаві

Судова реформа 60-х років XVT ст. передбачала поділ держави (Великого князівства Литовського) на повіти. Від­повідно до ІІ Статуту Великого князівства Литовського1566 р., який юридично оформив реформування судової системи, у кожному повіті були створені три повітові суди: земський, гродський і підкоморський.

Цивільні справи шляхти, справи про належність до шляхетського стану, нагляд за діяльністю гродських судів належали до компетенції земських судів. Кримінальні справи розглядав і вирішував гродський суд, а земельні спори - підкоморський суд. На засіданнях домініального суду вирішувались справи феодально залежних селян. Зна­чними на той час були судові функції церкви, зокрема, свої судові органи, мали і монастирі, але по суті, ніякої різниці з судом феодала вони не мали. Процедура вирішення земель-

них спорів передбачала залучення не суддів, а «їздців» - спе­ціально відібраних осіб, що викликалися на спірну земельні ділянку для визначення її меж, у разі потреби - за допомо­гою опитування старожилів про права на неї сторін спору. Копні (громадські суди) в цей час уже припиняють своє іс­нування,їх заміняють суди власників.

У результаті реформи відбулося становлення достат­ньо розгалуженої та чіткої державної судової системи.

Судовий процес починався із протестації — подання до суду позову. На його основі складалася позва (виклик відпо­відача до суду). У ній викладалися вимоги або обвинува­чення, факти, докази, а також вказувався час, в який обидві сторони повинні були явитися до суду. Зміст позви запису­вався в судову книгу, а копія, засвідчена печаткою і підпи­сом писаря, вручалася іншій стороні. Поважними причи­нами через які можна було не з’явитися за першою позвою були хвороба, земська служба, одночасний виклик у двох справах.В один судовий день кожній стороні давалося двічі по одній годині на обдумування заперечень на аргументи ін­шої сторони.

Необхідно зазначити, що значним недоліком судочин­ства дореформеного періоду була відсутність інституту про­фесійних суддів. У результаті протягом значного періоду (XIV - першої половини XVI ст.) функція судді вважалася малозначною, другорядною справою для державного чинов­ника і, відповідно до прийнятої тоді системи кормління, ро­зглядалась як додаткова винагорода за ретельну службу. У той час мала місце така практика як перенесення розгляду проблемної справи, від одного судді до іншого, — більш дос­відченого, авторитетного, — такого, що мав певну правову підготовку.

Як і в інші періоди, основною стадією процесу був су­довий розгляд. Він складався з кількох етапів. Підготовчий етап передбачав з’ясування суті скарги, визначення питання підсудності, при необхідності — заявлення відводів. Другий етап — власне судові дебати, судове слідство; третій — вине­сення рішення. Етап судового слідства передбачав прово- дення допитів сторін, свідків, дослідження доказів. Важли-

вим компонентом судового розгляду було складання сторо­ною присяги. Існувала можливість оскарження рішення су­ддів про допущення до присяги. У справах про тяжкі зло­чини застосовувалися тортури та особливі слідчі заходи - «шкрутініє». Такі дії проводилися за ініціативою сторін чи суддів судовими урядниками й передбачали відібрання свід­чень під присягою у сторін та свідків на окремому судовому засіданні. Коли починався безпосередній розгляд справи су­дді вивчали лише протоколи «шкрутінії».

Звичаєве право мало свою, специфічну термінологію, зокрема і щодо виклику відповідача до суду. Це мало назву «погон». Це засвідчують положення І Литовського Статуту, де вживається термін «погон», або позов, яким «погнаний», «позваний», тобто відповідач, іменем уряду викликався до суду. Ця дія занотовувалася до судових книг і вручалася від­повідачеві через вижа, а згодом, після ухвалення ІІ Литов­ського Статуту - через возного. Згідно з І Литовським Ста­тутом, виж повинен був передавати позови лише тоді, коли присутніми були поняті. Це пов'язувалось із тим, що випа­дки невиконання владних розпоряджень були досить час­тими. Позов мав містити терміни явки до суду. Коли відпо­відач у вказаний термін «не ставав на рок», тобто ігнорував явку до суду, суд повинен був змінити час слухання справи, проінформувавши відповідно про це відповідача. Якщо ж відповідач вдруге не з'являвся в суд, то останній визначав остаточний, третій термін і надсилав діцького, що наділявся правом силоміць доставити відповідача до суду. І Литовсь­кий Статут, а за ним і ІІ Литовський Статут містили поло­ження, що у випадку неявки у суд у вказаний термін без по­важних причин (якими вважалися хвороба або виконання державних справ) сторона «тратить право», тобто програє справу. У протилежній ситуації, коли після порушення справи до суду без поважних причин не з'являвся позивач, — то це означало, що він безповоротно програвав справу, оскі­льки не міг порушувати її вдруге (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 14; Статут 1566 р., розд. IV, арт. 48.)

У Великому князівстві Литовському як до об'єднання з Польщею, так і після утворення Речі Посполитої, судовий процес не містив поділу на цивільний та кримінальний, а

проводився у рамках єдиної процесуальної форми, яка пе­редбачала розгляд усіх судових справ. Процесуальне право і за Статутом 1588 р. було єдиним для цивільних і криміна­льних справ, процес носив позовний характер. За нормами змагального процесу позивач (обвинувач) зобов'язаний був сам збирати і доставляти до суду докази. У разі, якщо надане ним обвинувачення в суді не було доведене, то сам обвину­вач міг бути покараний судом. Незалежно від стадії процесу позивач міг відмовитися від позову, укласти мирову угоду або помилувати злочинця. Роль суду була порівняно пасив­ною. Вживалися усі заходи для пошуку і покарання злочин­ців (незалежно від заяви потерпілого) тільки за найтяжчі злочини.

У вказаний період розвитку судочинства на українсь­ких землях функціонувала значна кількість різних судійсь- ких чиновників - урядників, в обов’язок яких входили різно­манітні функції, пов’язані з допомогою суддям. У докумен­тах тієї епохи серед таких урядників називаються діцькі, вижі, дільчі, єдначі пізніше — возні. Значна частина з них відома ще за Руською Правдою, тобто можна відзначити на­ступність і тяглість цих посад ще з часів Київської Русі.). До функцій діцького, наприклад, належало право силою доста­вити якусь із сторін до суду або зробити майнове стягнення згідно з судовим рішенням.

У тому випадку, коли розслідування злочину вимагало огляду місця події, великий князь або воєвода чи староста могли доручити це вижу. Виж оглядав місце злочину, трупа вбитого, каліцтв чи ран потерпілого, опитував свідків. До його функцій також входило офіційне засвідчення побаче­ного та почутого. Більше того, якщо на те була відповідна вказівка великого князя, воєводи або старости виж мав право самостійно розслідувати певні обставини справи або перевірити свідчення. До його обов’язків могло входити та­кожвиконання функцій наглядача в суді пана над селянами. Виж мав і суто поліцейські обов’язки - міг заарештувати і доправити у в’язницю осіб, яких підозрювали в учиненні злочину. Присутність вижа вимагалася і тоді, коли до суду викликалися шляхтичі для відшкодування збитків. Якщо

виникали якісь справи між шляхтою і міщанами магдебур- гій розбиратися у цьому також посилали вижа. Інші уряд­ники - ув’язчі теж були помічниками князя і воєвод. Вони повинні були, на виконання рішення суду, вводити у воло­діння маєтком.

Судова документація Литовсько-Польської доби та­кожмістить згадку про дільчих. Ці урядники за рішенням і дорученням суду проводили розділ спірного майна між спад­коємцями. У випадку, коли сторони дійшли згоди щодо ви­рішення справи третейським судом, центральний або місце­вий суд призначав єднача, до функцій якого і входило вирі­шення справи. Необхідно підкреслити, що вищевказані вря- дники не вважалися постійними посадами, а виконання їх обов’язків здійснювалося за одноразовими дорученнями ве­ликого князя, воєводи або старости.

На відміну від них, інші посади - писарів та дяків при адміністраторах були постійними і їх обіймали неначе штатні призначені особи. Таку ситуацію можна пояснити тим, що як писарі, так і дяки були фахівцями і знавцями канцелярських і судових справ, а саме канцелярське діловодство на той час ( і не лише на той) було досить громіздким і зовсім не простим.

Уже згадана судова реформа 60-х років XVI ст. спричи­нила перетворення правового інституту вижа у правовий ін­ститут возного. До возного «у спадок» перейшли істотні за об’ємом повноваження вижа, серед яких і нагляд за прова­дженням копного судочинства. До обов’язків возного входило укладання протоколу засідання копного суду і передача його гродському судові для запису відповідного рішення у гродські актові книги. До функцій возного входив не лише звіт грод- ському суду про рішення копного суду, але й засвідчення пе­вних юридичних фактів, які мали істотне процесуальне зна­чення у копному судочинстві. Раніше це робив виж. Сюди на­лежав значний спектр дій, який містив огляд трупа, ран, по­боїв; свідчення; неприбуття на засідання копного суду; від­мову від присяги; неявку на присягу; примирення сторін; взяття винного на поруки; оскарження копного декрету та ін.

Ще з початку XVI ст. у документах зустрічаються зга­дки про адвокатів (прокураторів) як професійних захисни­

ків чужих інтересів в суді. У ІІІ Литовському Статуті підк­реслювалось, що важливим обов’язком адвоката є сумлінне виконання своїх обов'язків. Якщо було встановлено, що ад­вокат недбало вів доручену йому справу, то це могло закін­читися для нього ув'язненням і відшкодуванням усіх збит­ків, яких із його вини зазнав клієнт. Ще жорсткіше оцінюва­лася зрада адвоката своєму клієнтові. Це прирівнювалося до зради слуги своєму панові і могло вартувати адвокату життя.

Необхідно зазначити, що у процесуальному праві Ве­ликого князівства Литовського домінувала теорія формаль­них доказів, що базувалася на наперед визначеній у законі силі доказів, які поділялися на досконалі й недосконалі. Їх кількісні і якісні показники чітко вказувались в законі для кожної категорії справ. Встановлювалась певна ієрархія та­ких доказів. Найважливішим серед них вважалося власне визнання. Далі у нисхідному порядку слідували аргументи листовні (письмові докази); свідки; присяга. Щодо тортур - то їх застосування - дозволялося, але у обмежених рамках.

Якщо відповідач визнав позов або обвинувачення, то він втрачав право подати скаргу на постанову суду, в основі якого лежало визнання.

Були розроблені спеціальні вимоги до свідків, зок­рема:

- не бралися до уваги свідчення осіб, раніше засу­джених за тяжкі злочини, визнаних судом брехунами і на­клепниками;

- не враховувалися свідчення слуги проти свого пана, селянина - проти феодала;

- із числа свідків відраховувались «дурні» і «шале- ния», виволанці (вигнанці з країни);

- не враховувалися свідчення осіб, зацікавлених у результаті справи.

Серед основних звичаїв, що стосувалися процесуаль­ного права, слід виділити звичай «видачки», або, іншими словами, закладу, яким скріплювався договір щодо явки до суду. Певним символічним знаком проведення «видачки» було підкидання шапок догори. Здійснення «видачки» озна­чало, що сторони вже конкретно визначали предмет спору

та термін явки до суду і досягли згоди щодо величини закла­дної суми, яка передавалася сторонами в руки тих осіб, що були присутніми у момент укладання договору. У резуль­таті: якщо якась сторона не з'явилася до суду в суворо ви­значений термін, то вона позбавлялася свого закладу на ко­ристь іншої сторони; якщо ж приходили обидві сторони, - то відбувався судовий процес і сторона, яка програла, знову ж таки позбавлялася свого закладу, але вже на користь суду.

Під час судового процесу позивач та відповідач мали довести свою правоту за допомогою доказів. Знову ж найва­жливішим серед них вважалося власне зізнання ( у випадку його добровільності), різноманітні документальні свідчення (це стало частою практикою у зв'язку з упровадженням пи­саного права та поширенням шляхетських привілеїв, коли істотно змінився сам характер юрисдикційної процедури), свідчення, а також речові докази ( насамперед , у криміна­льних справах).

Слід зазначити, що вибір свідків прямо залежав від їх конфесійної приналежності. Свідками могли бути лише християни, які мали визнані чесноти, тобто хорошу репута­цію. Вагома роль у процесі покладалася на офіційних свід­ків - вижів (возних), завданням яких було виступати свід­ками правової процедури, проводити перевірку та встанов­лення фактів і забезпечувати доказову базу. Інші свідки теж виконували визначені їм процесуальні функції. Серед них важливе місце посідали їздоки, які до першої половини XVI ст. були уповноваженими спільною довірою сторін або звичаєм свідками права у галузі поземельних відносин ( про­блема меж і т.д.). Збирачі доказів правопорушення назива­лися соки; виконавці судової процедури - діцькі. До цієї ж групи учасників процесу належали і «люди добрі». Вони у сфері публічно-правової процедури були, у першу чергу, правовою стороною, що своєю присутністю засвідчувала чинність кожної конкретної процесуальної дії.

Як і у попередній період, велике значення як доказу у процесі судочинства надавалося присязі. У суспільстві того часу присяга вважалася досить переконливим доказом. Дослі­дники вказують, що існувало чимало випадків, коли одна лише присяга вирішувала весь результат процесу. У випадку,

якщо сторона не була впевнена у своїй правоті, вона, як пра­вило, прагнула уникнути присяги сама і намагалася не допу­стити принесення присяги іншою, супротивною стороною.

Слід зазначити, що у цей час у судочинстві українсь­ких земель, що входили до складу Великого князівства Ли­товського, використовувалося також чимало різних звичаїв, які виступали у якості способів доказування. Одним із таких способів була процедура «ставлення шапки». Вона полягала у наступному: позивач, що бажав зробити істотне поси­лання на своїх свідків, ставив перед суддею свою шапку; у свою чергу, обвинувачений, у тому випадку, коли якщо він згоджувався вислухати й визнати ці свідоцтва, ставив та­кож і свою шапку. Коли одна зі сторін відмовлялася від «протиставляння шапки», то це сприймалося як один із ос­новних доказів її вини і означало, що вона програвала справу. У деяких випадках шапка ставилася або протистав­лялася під визначену суму застави, - як правило, це розці­нювалося як гарантія істинності показів. «Ставлення ша­пки» не було простим символом, воно фактично дорівню­вало закладу «голови», тобто життя. Виходячи з цього, саме ця процесуальна дія набувала значення найвагомішого, так званого «зупольного» доказу і навіть могла заміняти усі інші юридично обґрунтовані докази. Слід підкреслити, що подіб­ний звичай застосовувався в усіх судах держави - від ниж­чих і до вищих - Панів-Ради та Великого князя литовського. В українських судах «ставили шапку» не лише щодо живих свідків, але й до актових книг, а також до витягів із них.

Досить подібною до звичаю «ставлення шапки» за своєю суттю та результатами була «викидщина». Під час цієї процесуальної дії сторони не використовували проце­дуру покладання шапки перед суддями, а закладали деяку, зазвичай, чималу суму або навіть обіцяли покалічитися чи укоротити собі віку, якщо їхні свідчення не знайдуть підтве­рдження. Викидщина у грошовій або натуральній (речовій) формі віддавалася на користь уряду, адміністрації чи суду.

Після вищевказаної реформи суду розгляд справи у гродському суді міг починатися одразу ж після того, як туди доставили обвинуваченого, схопленого безпосередньо на мі­

сці злочину або затриманого протягом доби від моменту ско­єння злочину. Коли ж за цей термін злочинця не затримали або він зміг заховатись у себе вдома, то у цьому випадку його викликали до суду позовом, повісткою, але не пізніше ніж за тиждень. У справах про самовільне захоплення маєтків цей термін міг бути збільшений до 10 тижнів. Якщо позивач пропускав ці вказані терміни, то порушити справу за обви­нуваченням осілого шляхтича можна було вже не у гродсь- кому, а тільки у земському суді.

Необхідно підкреслити особливість судочинства у під- коморському суді: справа повинна була розглядатися безпо­середньо на місці спірних меж землеволодінь. До функцій підкомор’я входило заслуховування пояснень сторін, опиту­вання сусідів, дослідження письмових та інших доказів, які були у наявності. Коли підкоморій постановляв рішення, він повинен був указати на місцевості конкретні межі землево­лодіння і встановити відповідні межові знаки. Якщо вини­кав спір щодо межі землеволодінь, які знаходилися у різних повітах, для вирішення цього питання мали з’їжджатися пі­дкоморії усіх цих повітів і разом вирішувати цю справу. Коли вони не могли дійти до спільної точки зору, кожний із підкоморіїв мусив скласти свій проект рішення, і тоді справа передавалася на розгляд до вищого суду. Сюди ж сто­рони, якщо вони були не згодні з рішенням підкоморського суду, могли подавати свої скарги.

Розгляд цивільної справи у суді починався пояснен­нями сторін справи - позивача і відповідача - щодо своїх по­зицій у ній, тобто вони давали пояснення щодо обставин справи і висували свої вимоги на цій підставі. Після їх заслу­ховування суд брався до дослідження доказів. Як судові до­кази у Польському королівстві у цивільних справах дослі­джувалися такі: пояснення сторони, що дане у формі влас­ного зізнання (confessio),присяга (juramentuιri),свідчення (testes), висновок судового виконавця (visio), письмові до­кази (офіційні і приватні).

Пояснення сторін цивільної справи набувало сили до­казу тільки в одному випадку - якщо сторона визнавала факт, про який стверджувала протилежна сторона. Отже,

як у Київській Русі, так і у Речі Посполитій пояснення сто­рони- власне зізнання, мало силу доказу. Але для того, щоб власне зізнання набуло офіційної сили доказу, воно мало бути зроблене безпосередньо перед судом. За відсутності або недостатності вищеназваних доказів також вдавались до присяги. Присяга як судовий доказ складалася обома сто­ронами справи - позивачем та відповідачем, де перший її складав для підтвердження твердження, а останній - для за­перечення вимог позивача. Присяга складалася учасником процесу у термін, визначений судом, зазвичай на наступне засідання суду. Проте слід вказати, що сторони, як правило, присягали спільно зі співприсяжниками, тобто свідками до­брої слави сторін, і лише в окремих випадках позивач або відповідач присягали окремо. Так, присяга одного позивача без співприсяжників зустрічається в «Польській правді» всього один раз, а саме: згідно зі ст. XXVI у випадку, якщо пастух втратив чужу худобу, її власник повинен був скласти присягу в тому, що приганяв худобу до пастуха.

Відносно свідчень закон особливо підкреслює, що вони повинні даватися людьми добросовісними (probi)і здатними (idonei)до надання свідчень.

У майнових спорах переважно виступали не свідки- очевидці, а співприсяжники, що підтверджували на суді хо­рошу репутацію, добропорядність тієї або іншої сторони. Численність співприсяжників не перевищувала 15 осіб, а в середньому коливалася близько 12-ти. Присягати могла особа у визначеному віці, психічно здорова, з незаплямова- ною честю, а в спорах щодо нерухомого майна особа повинна була належати до того округу та тієї суспільної групи, що й інші співприсяжники. Інститут співприсяжників є одним із пережитків родоплемінного устрою, що зберігся на той час у польському праві. Але вже в XIV ст. інститут співприсяж­ників, у порівнянні з XIII ст., зазнає значного скорочення. Це бачимо із його регламентації у правових пам'ятках того часу. Якщо в «Польській правді» цьому інституту приділена значна увага і він регламентований повно і ретельно, то у Віслецькому статуті і Повному зводі про співприсяжних го­вориться дуже мало, тоді як питома вага свідчень очевидців

помітно зростає. Ця тенденція пояснюється бажанням зако­нодавця ввести раціональні обмеження у встановленні іс­тини по справах. Із метою виграшу справи сторони дуже ча­сто заручалися підтримкою своїх родичів, сусідів та знайо­мих. Це було настільки поширено, що стало негативним явищем, яке ускладнювало встановлення істини у справі. Саме тому 1477 року король Казимир IV заборонив викори­стовувати як співприсяжників родичів.

Характерно, що у цей період починають використову­ватися письмові докази. Законодавство того часу вже поді­ляло їх на офіційні та неофіційні. При цьому представники правлячого класу феодалів, у порівнянні з іншими станами, отримували за законом привілейоване становище. Так, згі­дно зі ст. XXXIV Віслицького статуту міщанин, який зверну­вся до суду з позовом проти шляхтича про стягнення з останнього грошової заборгованості, окрім надання боргової розписки, зобов’язаний був ще за допомогою свідків дове­сти, що це грошове зобов’язання було між ними укладене.

Помітною в інституті оцінки доказів була тенденція до введення елементів раціонального мислення та можливості здійснення судом оцінки доказів за своїм власним внутріш­нім переконанням, а не на підставі формальних дій, які вчи­няють учасники процесу. Характерним у цьому плані є ба­жання законодавця обмежити використання свідків доброї слави або інституту співприсяжників у цивільних справах. Хоча повної ліквідації цього інституту так і не відбулося у цей період, але спроби не просто обмежити його певними ра­мками, а й обмежити у цивільних справах за рахунок свід- ків-очевидців показують, що польське процесуальне зако­нодавство розглядуваного періоду розвивалося у напрямі вибору оптимальних процесуальних засобів, які гаранту­вали б встановлення істини у справі.

Ухвала суду (вирок) виносилася не пізніше ніж за 3 дні після подання сторонами усіх доказів. Про бажання подати апеляцію (отозву) вимагалося повідомити негайно, інакше судове рішення набувало законної сили.

Згідно з І Литовським Статутом система урядових су­дів, якщо розглядати її по вертикалі, виглядала таким чи­ном: перший щабель - суди намісників-державців; другий -

суди воєвод, старост та їх намісників, які виступали апеля­ційною інстанцією як для копних, так і, в окремих випадках, міських і вотчинних судів; третій щабель - Пани-Рада, чет­вертий - суд великого князя. У 1551 р. ієрархію регіональних судів було змінено. Це було пов’язано з ухваленням поста­нови про участь у судах намісників присяжних суддів та пи­саря, тому суди воєвод та старост визначались апеляцій­ними інстанціями для судів намісників та підстарост. «Ото- зва» від судів воєвод та старост подавалася господареві, а у випадку його відсутності - Пани-Раді. За ІІ Литовським Ста­тутом апеляційною інстанцією для гродських, земських та підкоморських судів ставав суд великого князя.

Слід зазначити, що на українських землях у 1578 - 1580 рр. паралельно функціонували дві установи, до яких мо­жна було подавати скарги на рішення повітових судів: Луць­кий трибунал та королівський суд. Але при цьому треба підк­реслити певну різницю між ними. Оскільки в Луцькому три­буналі реально були представлені депутати тільки Волині та розглядалися справи кременецьких, володимирських та лу­цьких повітових судів, то фактично він був апеляційною установою Волинського воєводства. Якщо говорити про заве­ршення процесу переходу до постійної практики розгляду апеляційних скарг трибунальським судом в українських воє­водствах, то його можна датувати 1589 - 1590 рр.

Можна зазначити, що у даний період застосовувалися два основні засоби перегляду рішень суду: скарга на суддю та апеляція. Коли чинним був І Литовський Статут, скарга на суддю була єдиною вказаною законом формою оскар­ження. ІІ та ІІІ Литовські Статути вказували на можливість застосування обох форм. Предметом оскарження могли бути рішення та вироки суду.

Рішення копних судів можна було оскаржити у грод- ських судах. Якщо потерпілий чи засуджений був незадово- лений рішенням копного суду, він міг звернутись у гродсь- кий суд із проханням переглянути справу. Копний суд та­кож у випадку виникнення певних проблем і труднощів ух­валення рішення мав право передати справу на розгляд гродського суду.

Таким чином можна констатувати, що процесуальне право на українських землях Великого князівства Литовсь­кого було складним синтезом місцевого звичаєвого права, норм Руської Правди та Литовських Статутів. Безсумнівна його подібність і тяглість до судочинства у Київській Русі. Якщо узагальнити підсумки розвитку юридичного процесу в Литовсько-Руській державі, то необхідно зазначити, що упродовж усього цього періоду завжди дуже суттєву роль ві­дігравало українське звичаєве (копне) право. Ситуація не змінилася і після ухвалення Литовських статутів - правові звичаї у судовому процесі продовжували зберігати своє зна­чення. Із одного боку, українське процесуальне право литов­ської доби базується на споконвічних давньоруських заса­дах, із іншого - використовує європейський досвід. Загалом можна констатувати, що юридичний процес мав достатньо чіткий формалізований характер, проходив усно та відк­рито із додержанням певних процесуальних дій та обрядів. Суттєвих відмінностей між для цивільним та кримінальним процесом ще не було, проте, разом з тим, деяка специфіка існувала. Процес мав позовний характер. Сторони під час судового процесу мали достатньо широкі процесуальні права. У ці часи простежується тенденція на вдосконалення кримінального процесу. З'являється інститут представни­ків сторін у суді, якими могли виступати прокуратори. На судовій стадії процесу сторони мали доводити свою правоту за допомоги доказів, зокрема - власного зізнання; різних до­кументальних свідчень; речових доказів, свідчень очевид­ців, а також присяги.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Проаналізуйте основні джерела права на українських зе­млях у XIV - на початку XVII ст.

2. Як зміст Литовських Статутів доводить класовий харак­тер держави.

3. З'ясуйте динамику форм держави на українських землях у XIV - на початку XVII ст.

4. Особливості державно-правового устрою Запорозької Січі.

5. Назвіть основні інститути місцевого управління на укра­їнських землях у XIV - на початку XVII ст.

6. Вивчить особливості правового статусу основних верств населення на українських землях у XIV - на початку XVII ст.

7. Основні джерела, зміст, особливості магдебурзького права на українських землях.

8. Проаналізуйте основні інститути цивільного права на ук­раїнських землях у XIV - на початку XVII ст.

9. Надайте визначення злочину, назвіть його основні види, мету і види покарання на українських землях у XIV - на початку

XVII ст.

10. Охарактеризуйте центральні і місцеві судові органи, ос­новні форми судового процесу у XIV - на початку XVII ст.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Захарченко П. П. Історія держави і права України: підру­чник / П. П. Захарченко. - К.: Атіка, 2004. - 368 с.

2. Гончаренко В. Д. Історія держави і права України: підру­чник / В. Д. Гончаренко, В. М. Єрмолаєв, В. О. Рум’янцев та ін. - Х.: Право, 2013. - 704 с.

3. Тацій В. Я. Історія держави і права України. Академічний курс: підручник: у 2-х т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - Київ: Ін Юре, 2000. - Т. 1. - 648 с.

4. Бурдін М. Ю. Історія держави і права України: практи­кум / М. Ю. Бурдін, О. А. Гавриленко, І. Д. Коцан та ін.; за ред. М. Ю. Бурдіна. - Х.: ФОП Бровін О.В., 2017. - 444 с.

5. Гавриленко О. А. Історія держави і права України: хрес- томатія-практикум: навчальний посібник / О. А. Гавриленко,

І. А. Логвиненко, Л. В. Новікова. - Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2015. - 348 с.

6. Безклубий І. А. Історія українського права: посібник / І. А. Безклубий, І. С. Гриценко, О. О. Шевченко та ін. - К.: Грамота, 2010. - 336 с.

7. Кульчицький В. С. Історія держави і права України: під­ручник / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик. - Київ: Ін юре, 2007. - 624 с.

8. Музиченко П. П. Історія держави і права України: навч. посіб. / П. П. Музиченко. - 6-те вид., перероб. і доп. - Київ: Знання, 2007. - 471 с.

Допоміжна

1. Бедрій М. М. Копні суди на українських землях у XIV -

XVIII ст.: історико-правове дослідження: монографія / М. М. Бед­рій. - Львів: Галицький друкар, 2014. - 264 с.

2. Бершадский С. А. Литовский статут и польские консти­туции. Историко-юридическое исследование / С. А. Бершадский. - СПб.: Типография М. М. Стасюлевича, 1893. - 114 с.

3. Бойко І. Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ - ХХ ст.): навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів. / І. Й. Бойко. - Львів: Видав. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. - 904 с.

4. Бойко І. Й. Джерела та характерні риси права в Гали­чині у складі Польського Королівства (1387 - 1565 рр.): монографія / І. Й. Бойко. - Львів: Видав. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2010. - 344 с.

5. Бойко І. Й. Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349 - 1569 рр.): монографія / І. Й. Бойко - Львів: Видав. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. - 628 с.

6. Бойко І. Й. Кримінальні покарання в Україні (ІХ - ХХ ст.): навч. Посібник / І. Й. Бойко - Львів: ЛНУ імені Івана Фра­нка, 2013. - 408 c.

7. Велика юридична енциклопедія: у 20 томах. Том 1: Істо­рія держави і права України. - Харків: Право, 2016. - 848 с.

8. Грищук В.К. Кодифікація законодавства Української РСР (1956 - 1985 рр.)./ В. К. Грищук - Львів, 1991.

9. Гавриленко О. А. Правовий статус консулів генуезьких колоній у Криму (середина ХІІІ - друга половина ХУ ст.) / О. А. Га­вриленко // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія «Право». - 2010. - № 919, вип. 7. - С. 152-156.

10. Гавриленко О. А. Судова система кримських колоній Ге­нуї (друга половина ХІІІ - середина ХУ ст.) / О. А. Гавриленко // Ві­сник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія «Право». - 2011. - № 945. - С. 49-53.

11. Гавриленко О. А. Основні риси цивільного процесу в північнопричорноморських колоніях Генуї (друга половина ХІІІ - третя чверть ХУ ст.) / О. А. Гавриленко // Ученые записки Таври­ческого национального университета им. В. И. Вернадского. Сер. «Юридические науки», - 2011. - Т. 24 (63) № 2. - С. 17-22.

12. Бондарук Т. І. Принцип рівності як правоутворюючий фактор у Великому князівстві Литовському (за Литовськими ста­тутами) / Т. І. Бондарук // Альманах права. - 2013. - №4. - С. 114­117.

13. Борисенко С. Звичаєве право Литовсько-Руської дер­жави на початку ХУІ ст. / С. Борисенко // Збірник соціально-еконо­мічного відділу УАН. - К., 1928. - вип. 3. - 334 с.

14. Гурбик А. О. Копні суди на українських землях у XIV - XVI ст. / А. О. Гурбик // Українській історичний журнал. - 1990. - № 10. - С. 110-116.

15. Яковкин И. И. Законодательные акты Великого княже­ства Литовского XV-XVI вв. / Сост.: Яковкин И. И. - Л.: Соцэкгиз, 1936. - 155 с.

16. Кобилецький М. Магдебургське право як джерело ко­дифікації українського права (XVIII - початок XIX ст.) / М. Кобиле- цький // Вроцлавсько-львівський юридичний збірник. - 2011. - № 2. - С. 252-287.

17. Кобилецький М. Правовий статус жінки за магдебурзь­ким правом / М. Кобилецький // Вісник Львівського університету. Серія юридична: зб. наук. праць / засн. Львів.нац. ун-т ім. І. Франка. Юридичний ф-т. - 2013. - Вип. 58. - С. 55-61.

18. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XW - перша половина Х1Х ст..): Історико-правове дослідження. / М. Ко­билецький - Львів: ПАІС, 2008. - 406 с.

19. Ковальова С. Г. Суб'єкти правовідносин у литовсько-ру­ському праві XIV - XV ст. / С. Г. Ковальова // Правова держава: що­річник наук. праць / редкол.: Ю. С. Шемшученко (гол. ред.) та ін., Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - 2011. - Вип. 22. - С. 114-119.

20. Ковальова С. Г. Судоустрій і судочинство на українсь­ких землях Великого князівства Литовського: монографія / С. Г. Ковальова. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. - 200 с.

21. Лаппо И. И. Литовский Статут 1588 года: в 2-х т. / И. И. Лаппо. - Каунас, 1934. - Т. 1. - 473 с.

22. Первый Литовский Статут 1529 года: Материалы Респ. науч. конф., посвящ. 450-летию Первого Статута, Вильнюс, 27-28 нояб. 1979 г. / Вильн. гос. ун-т, Ин-т истории Акад. Наук ЛитССР ; редкол.: С. Лазутка (отв. ред.) [и др.]. - Вильнюс: Минвуз ЛитССР, 1982. - 154 с.

23. Правовий звичай як джерело українського права IX - XIX ст. За редакцією І.Б.Усенка. - Київ: Наукова думка, 2006. - 280 с.

24. Статут Великого княжества Литовского 1588 года, тексты, справочник, комментарии. - Мінск: БелСЭ, 1989. - 573 с.

25. Сокальська О. В. Нариси з історії українського судо­чинства(ХАІ - початок ХАП ст.): монографія / О. В. Сокальська. - Одеса: Інтерпрінт, 2010. - 210 с.

26. Стецюк Б. Р. Особливості процесуального права Вели­кого князівства Литовського на українських землях (друга поло­вина XIV - друга половина XVI століть) / Б. Р. Стецюк // Право і безпека. - 2012. - № 3. - C. 74-78.

27. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах.

28. Том 1 Статут Великого князівства Литовського 1529 року. - Одеса: Юридична література, 2002. - 464 с.; Том II Статут Великого князівства Литовського 1566 року. - Одеса: Юридична лі­тература, 2003. - 560 с.; Том Ш Статут Великого князівства Литов­ського 1588 року: У 2 кн. - Кн. 1 - Одеса: Юридична література, 2004. - 672 с.; Том Ш Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. - Кн. 2 - Одеса: Юридична література, 2004. - 568 с.

29. Тищик Б. Й. Польша: історія державності і права (Х - початок ХХІ ст.). / Б. Й. Тищик - Львів, 2012. - 512 с.

30. Хрестоматія з історії держави і права України: у 2 то­мах. Том 1: з найдавніших часів до початку ХХ ст. - Київ, 1997. - 464 с.

31. Яковенко Н. У країнська шляхта з середини XIV до сере­дини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. / Н. Яковенко - Київ: Критика, 2008.

32. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомо- дерної України. / Н. Яковенко - Київ: Критика, 2005.