Занепад копних судів на українських землях у XVIII ст. та їхній вплив на розвиток сільського судочинства в XIX ст.

Питання припинення діяльності копних судів на україн­ських землях є одним з найбільш дискусійних в істори- ко-правовій науці. Це можна пояснити тим, що за всю історію не було прийнято жодного нормативно-правового акта, який би прямо ліквідував копні суди.

Оскільки інститут копного суду ґрунтувався, передусім, на правових звичаях, то припинення діяльності копних судів варто розглядати з урахуванням особливостей цього джерела права. Як стверджує О. Волощенко, звичаєво-правові норми зберігають юридичну чинність доти, доки вони виконуються. їхня юридична обов'язковість залежить від частоти, періодичності і виконання у визначених умовах. Без постійного дотримання у визначених умовах правовий звичай занепадає. Одноманітність, визначеність у формі вияву правового звичаю також впливає на його юридич­ну силу. Зі зміною елементів звичаю йому загрожує втрата влас­ної форми вияву, а отже, завмирання, забуття, оскільки існування неписаних правових звичаїв можна встановити лише за формою їх виявлення^[371]. Описаний процес втрати чинності правового зви­чаю через його занепад відбувався із звичаєво-правовим інститу­том копного суду у XVIII ст.

Упродовж XIV-XVIIi ст. ні зубожіння селянства, ні його закріпачення, ні діяльність державних і вотчинних судів, ні інші вагомі чинники не були настільки впливовими, щоб припини­ти діяльність копних судів на українських землях. В архівному акті, що його опублікував польський науковець-археолог XIX ст. Є. Тишкевич, згадувалось про засідання копного суду 24 січня 1773 р.

Проте згадані фактори негативно позначились на діяльнос­ті копних судів, обмеживши їхню компетенцію та викликавши спад активності цих органів. Занепад копних судів у XVIII ст. був характерним для всіх етнічних українських земель. Феодали перешкоджали своїм селянам проводити засідання копних судів, а державні органи та посадові особи карали їхніх учасників. Так, 1723 р. Стародубський полковий суд засудив 39 учасників копного суду до «гарматного ув'язнення»^{[372] [373]. Ці заходи суперечи­ли чинним на той час нормам Статутів ВКЛ, які визнавали копні суди легальними органами. Найбільш дієвими у XVIII ст. копні суди були в Українському Поліссі, проте навіть у цьому регіоні вони поступово припиняли свою діяльність. Так, в одній із справ, яку розглядав Овруцький гродський суд, зазначалось: «Всупе­реч визнаному праву, конституціям і статутам коронним купу не малу з людей різних станів зібрали, звідки бунти селянські починаються»[374]. Отже, влада побоювалась, що копні суди можуть спричинити народні повстання. Проте чому в цьому документі вживається «всупереч визнаному праву», незрозуміло, оскільки невідомо, в якому акті копне судочинство заборонялось.}

Оскільки в Галичині ніколи не діяли Статути BKЛ, то в цьо­му регіоні органам державної влади було значно легше звинува­чувати організаторів копних судів у неправомірності їхніх дій. Так, 1728 р. райця з м. Вишня Себастьян Мисягович і Дмитро Вай скаржилися в Перемишльському гродському суді на жителів навколишніх сіл, які організували суд над чотирма учасниками злочинної групи, котрі обкрадали їхні поля, викрадали коней, худобу та завдавали іншої шкоди^[375].

Отже, у XVIII ст. частими були випадки, коли копний суд вважали самосудом. Та чи насправді це так спробуємо з'ясувати, порівнявши ці суспільні явища. Отож обом їм властиві такі озна­ки: участь значної кількості людей; непрофесійність суддів; засідання відбуваються проти неба; судочинство здійснюється динамічно.

Щодо відмінностей, які допоможуть відрізнити правове яви­ще (копний суд) від неправового (самосуд), то найістотнішою є ставлення до них держави: правовий статус копного суду в різ­ні епохи змінювався, а самосуд завжди (за певними винятками) визнавався злочином. Учасники копних судів і самосудів мали різну мету. Якщо в копному судочинстві підсудний міг бути оправданий, то в самосудах виправдання було майже неможли­вим, адже копний суд мав на меті пошук істини, а самосуд - кару. Відрізнялись також причини виникнення копних судів і самосу­дів. Самосуд був породжений непереборним бажанням помсти, а копний суд формувався на основі українського звичаєвого права.

Склад копних судів і самосудів відрізнявся структурою і принципами утворення. У самосуду, як правило, не було струк­тури. Особи, які були його учасниками, вважали себе водночас потерпілими, обвинувачами, суддями, катами і свідками. Нато­мість склад копного суду був структурованим. Рішення у справі ухвалювала колегія копних суддів. їхню діяльність контролювали «люди сторонні», які представляли сусідні копні округи, а також державні службовці^[377]. Решту копного зібрання становила числен­на публіка, кожен з якої мав право надавати суду докази і вислов­лювати свої міркування у справі. Склад самосуду формувався хаотично, тобто з усіх охочих. А щодо копних суддів існував спе­ціальний порядок обрання, адже кожна громада, що входила до копного округу, делегувала обраних місцевим населенням копних мужів, які повинні були постійно проживати в околиці.

Черговою відмінністю була територія, на якій діяли самосуди і копні суди. Останні функціонували на українських і білорусь­ких землях у XIV-XVIIi ст. Копні суди діяли також на етнічних литовських землях, де їх було сформовано на підставі Статуту Великого князівства Литовського 1588 р.^[378] На відміну від копних судів самосуди не мають зв'язку з тим чи іншим народом або регі­оном, а характерні для світового суспільства загалом.

Копні суди і самосуди вирішували різні категорії справ. Коп­ні суди розглядали широке коло кримінальних і цивільних справ. Натомість люди вдавалися до самосуду, як правило, для вирішен­ня кримінальних справ про тяжкі злочини. Крім того, підвідо­мчість копних судів встановлювалась нормами законодавства й українського звичаєвого права, а учасники самосуду на власний розсуд визначали, у якій справі їм потрібно здійснити судочин­ство. Копне судочинство було врегульованим правом чітким про­цесом із стадіями, слідчими та процесуальними діями, іншими складовими елементами, а провадження в самосудах - стихійним процесом вираження сваволі його учасників.

Отож, копним судам і самосудам були властиві і спільні, і відмінні ознаки. Наявність спільних рис була зумовлена тим, що обидва явища формувалися природним шляхом, а не за вказівкою держави. Виявлені відмінності дають змогу стверджувати, що копний суд був правовим інститутом, а не злочинним самосудом, тому згадане негативне ставлення до нього у XVIII ст. не було обґрунтовано чинним на той час правом.

Український історик права І. Черкаський вважав, що коп­ні суди могли припинити свою діяльність тільки після того, як державна влада змінилась, тобто після розпаду Речі Посполи­тої, коли українські землі увійшли до складу Російської імперії. Ця держава вела відверту русифікаційну політику, що особливо виражалось під час правління цариці Катерини II^[379]. Копні суди не були характерні для російського народу, тому цей правовий зви­чай активно витіснявся зі суспільного життя українського селян­ства владою Російської імперії.

Наприкінці XVIII ст. український народ потрапив у склад­не політичне, культурне й економічне становище. Очевидно, у цей час більшість українських сіл припинила здійснювати коп­не судочинство, однак не всі. Незначна кількість інформації про діяльність копних судів міститься в документальних матеріалах XIX ст.^[380] У поодиноких селах Волині й Поділля засідання коп- них судів проводились навіть до початку XX ст.^[381] Однак це були рідкісні випадки, тому з кінця XVIII ст. копний суд як правовий інститут перестав існувати.

Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. копні суди перестали вважатись легальними організаціями, хоча ще довго у правовій свідомості українського народу жила ідея коп- ного суду і виражалась у формі народних самосудів над відьмами, злодіями, конокрадами тощо^[382]. «Селянський самосуд» - так коп­ний суд почали називати з XIX ст. Цю назву український судовий орган одержав через його несприйняття російською владою та визнання злочинним. Однак таке ставлення до копного суду було необгрунтованим з позиції чинного до середини XIX ст. права. Ідеться, передусім, про Статути ВКЛ та закріплені в них правові норми про копні суди.

Юридична дія Статуту ВКЛ 1566 р. була скасована на Пра­вобережній Україні указом Сенату Російської імперії 25 червня 1840 р., а Статут ВКЛ 1588 р. втратив чинність на Лівобережній Україні на підставі двох указів цього органу 4 березня 1843 р.^[383] Отже, до цього часу існували всі правові підстави для діяльності копних судів на українських землях, проте зі середини XIX ст. ці формальні підстави відійшли в минуле разом із Статутами ВКЛ, тому копний суд ставав цілком нелегальним органом і втрачав свою колишню правову форму.

Незважаючи на загрозу кримінальної відповідальності, укра­їнські селяни вдавались до колективного (копного) вирішення судових справ навіть після скасування чинності Статутів ВКЛ. Український історик права С. Борисенок зауважив, що в укра­їнських селах конокрадів (викрадачів коней), зазвичай, судили самосуди, причому засуджували їх до смертної кари.

Вплив досвіду діяльності копних судів на суспільні відноси­ни XIX ст. виражався і в тому, що в українського селянства три­валий час зберігалась прихильність до свободи та широких прав громади. У цьому контексті варто згадати, що 1802р. громада одного із сіл Стародубського повіту після смерті попереднього власника - підпоручника Якова Гамалея, відмовилась визнати над собою владу комісара й опікуна маєтку^[386].

Судова система в українських селах під владою Російської імперії будувалася на імперативних законодавчих приписах цієї держави. 7 серпня 1797 р. російський цар Павло І видав наказ, згідно з яким розгляд малозначних кримінальних справ держав­них селян доручався волосним головам. В інструкції 1812 р. зазначалось, що ці справи розглядались на сільському сході. У 1817 р. Сенат встановив, що волосні голови повинні були роз­глядати справи, у яких потерпілий зазнав збитків не більш як на 5 карбованців. Покарання за ці правопорушення присуджувались «домашнимь образомь или вь виде легкаго полицейского исправ­ления». Ці правові норми стосувалися лівобережних українських земель, а на правобережних (Киїщина, Волинь, Поділля) округи було безпосередньо поділено в адміністративному порядку на сільські громади. Тому волосних розправ там не було, а судочин­ство здійснювали сільські розправи^[387]. Попри відсутність копних судів у системі органів сільського судочинства XIX ст, існують поодинокі згадки про їхню діяльність, яка вважалася неправовою.

Один із таких фактів у першій половині XIX ст. зафіксував у своєму творі «Про злодія в селі Гаківниці» відомий український письменник і громадський діяч П. Куліш. Під час спроби окра- дення церкви селянина Дмитра Гарбуза затримали сторожі і під­дали суду громади. Спочатку парафіальний священик с. Гаківниці віддав підсудного отаману, щоб той відвіз його в місто та передав державним органам. Проте авторитетні члени громади, порадив­шись між собою, заявили: «Що ж нам, панотче, за користь, як ми сього чоловіка запроторимо туди, де козам роги правлять? Хіба то нам слава?». Після цього громада самостійно вирішила цю спра­ву^[388]. Українські селяни в XIX ст. не довіряли державним органам судової влади, тому траплялися поодинокі вияви громадського судочинства.

19 лютого 1861 р. було прийнято статут, який встановив над усіма селянами підсудність волосного суду^[389]. На перший погляд, волосний суд був досить подібним до копного суду, адже суддів обох органів обирали селяни. Проте між ними була істотна від­мінність - волосний суд, як правило, не використував у своїй діяльності українського звичаєвого права. У журналі Головно­го комітету для влаштування селянського побуту від 17 липня 1861 р. містився запис про те, що в кримінальних справах волосні суди мали право керуватись місцевими звичаями. Але законодав­ство Російської імперії настільки докладно регламентувало діяль­ність волосних судів, що українському звичаєвому праву зовсім не залишалось простору для існування^[390]. Так, 1890 р. київський генерал-губернатор видав циркуляр про порядок судочинства у волосних судах^[391].

У 1885 р. О. Єфименко зазначала: «Юридична археологія вказує на сліди копних судів у стані пережитків у житті народ­них мас і до сих пір. Зрозуміло, що вони не могли втриматись у початковому вигляді. Історичний процес розвитку державного життя знищив більшість їх функцій, перехопив одну яку-небудь із них і в кращому випадку залишив деякі сліди, за якими наукове дослідження може відтворити генезис форми»^[392]. Ця думка чітко ілюструє стан копних судів після ліквідації правових основ їхньої діяльності.

Як бачимо, на українських землях під владою Російської імпе­рії було встановлено чітку судову систему, у якій закон не допус­кав наявності копних судів. Подібною була ситуація і в Галичині в XIX ст, на території якої діяла австрійська судова система. Про­те ці перешкоди не змогли абсолютно вилучити копні суди і їхні залишки з правової свідомості й суспільного життя українського селянства, тому в цей історичний період зафіксовано деякі відо­мості про їхню діяльність. Перебуваючи в нелегальному стано­вищі, копні суди значно еволюціонували, втратили чимало своїх колишніх властивостей. Оскільки вони вважались злочинними, то їхні засідання проводили таємно за вісутності представників державної влади. Копні округи також відійшли в минуле разом із давньою правовою солідарністю сусідніх сіл. У копі почали бра­ти участь жителі лише одного села. Багато правових звичаїв, на яких ґрунтувалось копне судочинство, були забуті назавжди укра­їнськими селянами, зокрема пам'ять про традиційні місця засі­дань копних судів (коповища). Зменшився рівень організованості копних судів. Вони стали поодинокими винятками, а не загально­визнаним правилом.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772), Галичину інкор­порувала Австрія. Приєднавши Галичину до складу Австрії, імператор і його адміністративний апарат розпочали процес реформування судочинства та місцевого самоврядування. Судова система Речі Посполитої в Галичині була ліквідована в 1783 р.^[393] У 1784 р. було встановлено, що кожне село повинно мати одного війта і відповідну кількість присяжних - залежало від розмірів села - від 2 до 12. Війта обирав поміщик серед кандидатів, пред­ставлених територіальною громадою. Громада обирала присяж­них самостійно без участі поміщика. Ці посадові особи місцевого самоврядування обирались на 3 роки з можливістю бути обра­ними повторно. Вони одержували незначні пільги у феодальних повинностях^[394]. Щоправда, в окремих селах вплив кріпосного пра­ва був досить слабким, що дозволило цим територіальним гро­мадам зберегти українські національні традиції судочинства, які підтверджуються окремими фактами діяльності копних судів у Галичині в першій половині XIX ст.

У 1831 р. в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту було спалено декілька осіб, запідозрених, засуджених і страчених громадою (копним судом) за те, що вони упирі і поширювачі холери^[395]. Поді­бні судові процеси та спалення упирів відбулись також у Туста- новичах, Ясениці Сольній та інших галицьких селах. Державна влада не визнавала такі дії селян правомірними, кваліфікувала їх як злочини^[396]. Такий підхід австрійської влади був логічним, оскіль­ки навіть під час перебування Галичини у складі Речі Посполитої копні суди не були уповноважені виконувати свої смертні вироки.

У 1866 р. було прийнято положення про громадське само­врядування в Галичині. Громадське самоврядування складало­ся з громадської (гмінної) ради - ухвалювального і наглядового органу, і громадської управи - виконавчого і керуючого органу^[397]. Відповідно до закону від 12 серпня 1866 р. територіальна грома­да була наділена деякими судовими функціями. Громадський суд формувала громадська рада, що обирала із членів громади трьох поважних і сумлінних людей, які були його суддями^[398].

Між громадськими судами, організованими в Галичи­ні 1866 р., та копними судами були подібні риси (органічний зв'язок із територіальною громадою, вагомий вплив громадсько­го чинника, сільська юрисдикція тощо). Однак це не були тотожні органи, оскільки основою здійснення судочинства в галицьких громадських судах XIX ст. не було українське звичаєве право, а австрійське законодавство. Утім, траплялись винятки, які мож­на інтерпретувати як окремі вияви копного судочинства. Один з таких випадків описав Г Франко.

У добровлянській карній книзі за період 1867-1873 рр. не було жодного посилання на законодавство. Добровлянський гро­мадський суд не дотримувався меж, встановлених законом для його діяльності та юрисдикції, здійснюючи судочинство «по спра­ведливості за Божими заповідями» (це типова ознака вироків, які приймали копні суди), тобто відповідно до одвічного українсько­го звичаєвого права. Цей громадський суд розглядав справи, котрі за законом не підпадали під розгляд державними судами в меж- ахцивільного чи кримінального судочинства або навіть зовсім не передбачали можливості їх судового розгляду (аморальність, чари тощо). У 1873 р. цю практику припинив дрогобицький староста^[399].

У 1867 р. Австрія була трансформована в дуалістичну монар­хію Австро-Угорщину. Того ж року була прийнята конституція Австро-Угорщини, де в одному з конституційних законів (закон про судоустрій від 21 грудня 1867 р.) було встановлено систе­му судів, яка діяла до Першої світової війни. Система загальних судів складалася з повітових судів, окружних судів, апеляційних судів^[400]. Незважаючи на те, що в Галичині у другій половині XIX ст. діяла чітка система австрійських судів, окремі гірські села навіть у таких умовах зберігали пам'ять про українські правові звичаї, що їх застосовували копні суди. Відомий український дослідник В. Охрімович виявив, що в селах Сенечів і Волосянка навіть у згаданий період існував правовий звичай «ходіння під дерном»^[401], який розвивався в ко иному судочинстві.

Отже, потрібно відзначити, що занепад копних судів на укра­їнських землях відбувся у XVIII ст., внаслідок чого вони набули статусу «самосудів». Цей процес був зумовлений, насамперед, соціальними і політичними факторами, а не правовими, оскіль­ки не було прийнято жодного нормативно-правового акта, який би прямо ліквідував звичаєво-правовий інститут копного суду. Наслідком занепаду копних судів стало погіршення правового становища українського селянства, а також поодинокі випад­ки застосування окремих копних звичаїв і здійснення селянами самосудів у XIX ст.