<<
>>

§5. Державно-політичний устрій і право НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у складі Австро-Угорської імперії

Державний устрій. 5 серпня 1772 р. правителі Австрії, Росії та Пруссії підписали в Петербурзі договір про перший поділ Польщі. Попри демонстративне небажання Марії Те­рези брати участь у «неморальному» поділі Польщі, терито­ріальні надбання Габсбургів виявилися найбільшими: до них відійшли частини краківського воєводства з освєнцимським і заторським князівствами, сандомирського, руського, бел- зького, подільського та волинського воєводств.

За численні­стю населення Галичина посідала в Австрії четверте місце та утворювала провінцію «Королівство Галичини і Володо- мерії». Традиція легітимізувати територіальні надбання іс- торико-правовими аргументами, змусила придворних авст­рійських істориків обґрунтувати приєднання Галичини так званою ревіндикацію, короткочасним володінням нею угор­ськими королями в ХІІІ ст. й титулуванням Бели III «rex Galitiae i Lodomeriae». Столицею провінції обрали Львів; Во­лодимир Волинський, від якого походила назва Володомерії, залишився поза кордонами Австрії й ніхто не завдавав собі клопіт окреслити, де закінчувалася Галичина і починалася Володомерія. Австрійська влада вважала Галичину польсь­кою землею і не сприймала місцевих селян за українців. Уп­равління Галичиною наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. ускладнювала постійна зміна її кордонів. Лише пі­сля повернення до Австрії 1846 р. «вільного міста» Кракова

територія провінції Галичина, на сході якої чисельно пере­важали українці, а на заході - поляки, стабілізувалась аж до Першої світової війни.

Закарпаття входило до Угорського королівства ще з ХІІІ ст. Здобуття Галичини стало плацдармом для претензій Габсбургів на Буковину, приєднання якої Йосиф ІІ вважав «чимось дуже вартісним». Воно покращувало геополітичне положення Австрії щодо Росії й Туреччини, давало конт­роль над торговим шляхом від Балтійського до Чорного моря через м. Львів. Під час російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр.

австрійська дипломатія вдавалася до різних мето­дів переконання російських і турецьких правителів, не гре­буючи й хабарами. Буковина відійшла до Габсбурґів за кон­стантинопольською конвенцією 7 травня 1775 р. Вона була малозаселеною і знищеною воєнними подіями, а для авст­рійської влади на початку стала своєрідним різновидом Си­біру, куди засилали скомпрометованих урядників.

Уніфікація управління новоприєднаних територій, ко­дифікація права потребували часу. Наприкінці XVIII ст. в Австрії посилилися централізаційні процеси. Основним джерелом права вважалася воля монарха, який керував ви­конавчою й судовою владою. Реалізація монаршої волі від­бувалась у формі патентів, едиктів, надвірних декретів тощо, також за ним залишалося видання законів. Піддані могли звернутися до монарха на аудієнції або через петиції. Допоміжні функції виконувала особиста канцелярія. Най­вищим колегіальним органом управління із правом дорад­чого голосу була Надвірна канцелярія, створена ще 1620 р., яку очолював канцлер.

Вищим органом виконавчої влади в Галичині було гу­бернаторство, що підпорядковувалося Надвірній канцеля­рії. Воно складалося з губернатора, якого призначав цісар, президента або віце-президента, кількох радників двору, кі­льканадцяти губерніальних радників, канцелярії і поділя­лося на департаменти.

Провінція Галичина поділялася на 18 циркулів (окру­гів, а згодом їх стали іменувати повітами). Циркулярна влада складалася: зі старости - одноосібного керівника підв­ладної території, який ніс відповідальність за все, що на ній

відбувалося, трьох циркулярних комісарів, секретаря та ка­нцелярії. Компетенція циркулів ділилася на 5 ресортів: populare (міграції населення, статистика), militare (рекрута- ція, постій), commerciale (рільництво, торгівля, промисел, шляхи сполучення), camerale (податки й мита), politicum (нагляд над духовенством, публікація правових норм, полі­ція, освіта, суперечки між селянами і землевласниками).

Австрійська влада ліквідувала міське самоуправління, скасувала виборність членів магістрату й перебрала на себе право їхнього призначення.

Магістрати були залучені до урядової вертикалі. Первинними територіальними осеред­ками в селах виступали домінії. Пересічна домінія склада­лася з кількох сіл, що належали одному власнику, який по­єднував на своїй території державно-адміністративну владу і зверхність над підданими. Адміністративні функції вико­нувалися за допомогою чиновників - юстиціара в судівниц- тві й мандатара в політичній сфері. Мандатари підпорядко­вувалися циркулу, а оплачувалися домініями, перебуваючи в одночасній залежності від уряду й опозиційно налаштова­ної польської шляхти. Дивно, але державна влада покладала на мандатара обов'язок шпигувати за тим, що відбувалося при дворі. Здебільшого це було під силу лише особам із умовними моральними засадами, тому мандатари стали уо­собленням негативів влади й визиску населення.

Унаслідок реформ 1870 - 1880-х рр. домінія розпалася на двір і громаду, що перетворилася на «самодіяльну органі­зацію кріпаків». Очільником громади був війт (солтис) та кі­лька присяжних. Війта призначав дідич із трьох представ­лених громадою кандидатів. Присяжних обирала громада в порозумінні з війтом. Війт із присяжними звільнялися від деяких повинностей. Селяни нерідко відмовлялися викону­вати незвичні адміністративні функції. Війт і присяжні не мали чітких обов'язків і нерідко використовувались як при­кажчики поміщика. Із часом громадська самодіяльність се­лянства зростала. Розмежування громади і двору сприяло поділу не лише за лінією «селянин-шляхтич», а й «украї- нець-поляк». Австрійська практика втручання держави в усі сфери життя контрастувала з попереднім періодом,

коли феодал у своїх володіннях користувався фактично не­обмеженою владою. Запровадження австрійського бюрок­ратичного централізму на західноукраїнських землях було складним і тривалим.

Суттєві зміни в організації державної влади пов’язані з перетворенням Австрії в конституційну монархію, яке було започатковане революцією 1848 - 1849 рр. та подаль­шими поразками Австрії у війнах з Францією, П'ємонтом у 1859 р.

та Пруссією у 1866 р. Вони довели неспроможність одноосібного панування австрійців у багатонаціональній державі. У 1867 р. Австрійський уряд уклав угоду з угорсь­кими магнатами за якою Габсбурзька імперія трансформу­валась у двоцентрову дуалістичну конституційну Австро- Угорську монархію. ЇЇ офіційна назва, запроваджена цісар­ським розпорядженням від 14 листопада 1868 р., залиши­лась аж до розвалу імперії в листопаді 1918 р. У грудні 1867 р. в Австрії було ухвалено нову конституцію, а в Угор­щині відновлено в чинності угорську квітневу конституцію 1848 р. Обидві конституції встановлювали двопалатний пар­ламент в Угорщині - сейм, а в Австрії - рейхсрат. «Компро­міс 1867 р.» надав Угорщині формальної державної рівності з Австрією та розширив її права у внутрішній та зовнішній політиці. Територіально держава, в той період, поділялася по річці Лейта (Літва) на австрійську частину імперії - Цис- лейтанію з офіційною назвою - Королівства і землі, предста­влені в Рейхсраті. Вона охоплювала 14 областей (з Галичи­ною та Буковиною). До складу угорської частини - Транс- лейтанії разом із угорськими та іншими землями увійшла територія українського Закарпаття.

Спроби Габсбургів оперти реформування держави на схеми Просвітництва контрастували з віяннями часу, в яких на перший план висунулося національне питання. І влада мусила з цим рахуватися. Засади для законодавства щодо мі­жнаціональних відносин були викладені в «основному дер­жавному законі» від 21 грудня 1867 р., у параграфі про зага­льні права громадян у якому держава визнавала рівноправ­ність усіх своїх народів, право кожного на захист своєї наці­ональності і мови та здобуття освіти рідною мовою. Однак, фактично йшлося про рівноправність у нерівних умовах.

Конституційні перетворення закріпили переваги, так зва­них,історичних народів. Зміцнення українців автоматично означало нові поступки Відня іншим зацікавленим сторо­нам - полякам, румунам, угорцям. Принципову роль для ви­значення місця українців у Габсбурзькій монархії під час конституційних перетворень відіграло рішення польського політикуму після поразки повстання 1863 р.

піти на компро­міс із Габсбургами. Свідченням польсько-австрійського по­розуміння стало призначення в 1866 р., попри протести ук­раїнців, галицьким намісником польського аристократа графа Аґенора Ґолуховського. Новий тип польського полі­тика в австрійському державному мундирі мав велике істо­ричне майбутнє. Він забезпечив перетворення Галичини на польську автономію й невтручання Відня в польсько-укра­їнські відносини, запобіг поділу краю. Завдяки зусиллям А. Ґолуховського, за кілька місяців, адміністративний апа­рат у Галичині було полонізовано. Широкі повноваження намісник використав для надання українському руху ста­тусу «домашньої справи». Особливе місце Галичини в Габс- бурзькій монархії закріпилося утворенням у 1871 р. мініс­терства для Галичини, посади в якому обіймали лише поль­ські політики.

Важливим аспектом перетворення Галичини в поль­ську автономію стало надання польській мові офіційного статусу в адміністрації і судівництві. Українська мова мала використовуватися лише у відповідь на подання української сторони. Статус польської мови як «крайової» в Галичині зберігся до кінця існування Австро-Угорщини, актуальними залишалися й дискусії про сферу застосування української мови. Українці прагнули її розширення до рівноправності з польською, поляки - обмежити побутом. Дискусії виникали як через різночитання урядових розпоряджень, так і через дії місцевих органів влади і судів, які, порушуючи приписи, кореспондували з українськими сторонами по-польськи «з принципу», за звичкою або через недогляд.

Попри офіційне визнання двомовності Львівського університету, абсолютна більшість його кафедр була поло­нізована, польська мова утвердилась у внутрішньому адмі­ніструванні й діловодстві, хоча студенти-українці, чисельно,

становили доволі велику групу; безуспішно завершувалися спроби українців домогтися заснування у Львові українсь­кого університету. Інші вищі навчальні заклади Львова були також польськомовними.

Із 1854 р. вищим органом державної влади в Галичині було Галицьке намісництво, яке підпорядковувалося мініс­терству внутрішніх справ, здійснювало нагляд за виконан­ням законів і розпоряджень уряду, керувало низкою уста­нов, організацій, комісій.

Намісник вважався особистим представником цісаря у провінції, представляв інтереси уряду в сеймі, призначав нижчих чиновників, пропонував кандидатури на вищі адміністративні посади, наглядав над управлінськими інституціями, виконував спеціальні дору­чення. Маючи право законодавчої ініціативи і надання ці­сарю рішень сейму, намісник міг протегувати чи гальмувати законопроекти; впливав на вибори. Намісника призначав цісар після консультацій з польським парламентським представництвом. Традиційно, намісниками були представ­ники польської аристократії, жодного разу цю посаду не обіймав українець. Незважаючи на критику українців через пропольську позицію, намісник був чи не єдиною в Галичині владною інституцією, яка через необхідність забезпечувати австрійські державні інтереси була зацікавлена в порозу­мінні з українцями. Система місцевої влади спиралася на за­саду дуалізму - розмежування державного управління і са­моврядування. На щабель нижче від намісника по урядовій вертикалі стояли старости, які очолювали повіти.

Згідно з законами про місцеве самоврядування 1866 р. створювалися повітові ради (26 членів, яких обирали у 4-х куріях; право голосу залежало від двох цензових показни­ків: суми податку й рівня освіти). Повітова рада обирала ви­конавчий орган (виділ) і голову (маршалка), якого затвер­джував цісар. До її компетенції належали господарські справи повіту. Вона укладала річний бюджет, встановлю­вала надбавки до прямих податків, могла брати позики, ви­словлювати позицію по запитах урядової влади чи сейму. Право розпуску повітової ради мав намісник. Перевага в по­вітових радах належала польській шляхті, яка вважала їх

основою самоврядування й засобом стримування українсь­кого руху. Однак із часом позиції українства у повітових ра­дах міцніли, через що, на зламі ХІХ - ХХ ст., українські по­літики зняли вимогу їх ліквідації.

За законом про громади в селах і містах створювалися органи громадського самоврядування: громадська рада - по­становляючий і контролюючий орган, а громадська влада - виконавчий і керуючий орган. Громадська рада складалася з вибраних членів і «радних без вибору» (кожний член гро­мади, котрий сплачував щонайменше 1/6 її прямих податків, володарі табулярної власності). Виконавчий орган склада­вся з начальника (війта, бургомістра) і принаймні двох рад­них (присяжних, асесорів). Компетенція органів громадсь­кого самоврядування поділялася на власну і доручену, над їх діяльністю встановлювався подвійний контроль: щодо гро­мадської сфери - повітових рад, щодо доручених питань - староств. Право розпуску органів громадського самовряду­вання мав намісник.

Взаємини між повітовою владою і громадами у Східній Галичині дедалі набували характеру національного конфлі­кту, пов’язаного із прагненням «польської» повітової влади контролювати «українські» громади. Народні критерії до вибору війта були однакові: «міг бути неписьменним, але обов’язково жонатим», «мудрим і авторитетним», «аби був розважливим і добре відносився до людей», «аби був поряд­ним», «твердий і строгий», «обов’язково ґазда». Польські по­літики підпорядкували систему місцевої влади завданню здобуття депутатських мандатів. Через органи повітової влади вони тиснули на війтів, вдаючись до підкупів і погроз. Аби зберігати цю систему, повітова влада не затверджувала виборів нових громадських рад. Система місцевого самовря­дування викликала критику. Зусиллями польських автоно­містів повітовим радам було передано ряд повноважень ста- роств. Однак це підірвало ефективність адміністрації, відда­ючи громіздким органам дріб’язкові справи. Майже на кож­ній сесії Галицького сейму безрезультатно дискутувалися проекти адміністративних реформ на підставі прусських і французьких взірців. Зі зміцненням українського руху при-

хильники адміністративної реформи ставали дедалі чутли­вими до застережень, аби не віддати владну вертикаль у Схі­дній Галичині українцям. Своєю чергою ґрунтовні адмініст­ративні реформи могли бути проведеними лише за згоди Відня, який залишався зацікавленим у збереженні дуалізму влади для противаг. Конституційні перетворення спричи­нили збільшення адміністративних функцій. Чисельність урядників збільшилася, вони становили найчисельнішу вер­ству серед професійних груп галицької інтелігенції. Відень вимагав від чиновників відданості державній службі й авст­рійського патріотизму і неохоче споглядав на їх суспільну активність.

Створений у 1860-х рр. адміністративний апарат із сво­їми функціями не справлявся. Обійнявши посади старост і маршалків повітових рад, польські землевласники поводи­лись як самостійні правителі. Натомість намісники, несучи відповідальність за політичну стабільність і розуміючи, що лише вона є запорукою польського характеру Галицької ав­тономії, прагнули налагодити функціонування державної влади під своїм контролем і дедалі частіше закликали до­тримуватися законодавства рівною мірою для всіх суспіль­них і національних груп. Однак політики не хотіли діяти за законом, коли йшлося про їх інтереси, а від чиновників у та­ких випадках вимагали «громадянської» позиції.

У 1786 р. Буковину було приєднано до Галичини, про­тягом 1790 - 1817 рр. вона була окремою провінцією зі столи­цею в м. Чернівцях, але під управлінням Галицького губер­наторства. У 1817 р. провінцію повернули до складу Гали­чини, а 1849 р. остаточно надали статус коронного краю. Урядова вертикаль влади й повітове самоуправління були такими ж, як у Галичині. За громадським законом 1864 р., так звані, двірські обшари не підпорядковувалися громадам. Ті, хто проживав на цих землях не платили громадських по­датків і не виконували громадських повинностей, але й не мали права брати участь у громадських виборах.

У 1909 р. набув чинності новий громадський статут. Виборче право надано всьому чоловічому населенню після 24 років. Вибори ставали таємними, але зберігся поділ ви­

борців на 3 групи залежно від податкового цензу. Право ви­бору мали товариства, які функціонували на території гро­мад. У адміністрації, середніх і вищих школах Буковини утвердилася німецька мова. Натомість у початкових шко­лах викладання йшло німецькою, румунською, українсь­кою, польською, угорською, вірменською, єврейською. У пе­ршій половині ХІХ ст., коли Буковина перебувала у складі галицької провінції, її школи були підпорядковані Львівсь­кій католицькій консисторії, що спричиняло їх полонізацію. У 1870-х рр. шкільництво підпорядковано Крайовій шкіль­ній раді. Викладання у відкритому 1875 р. Чернівецькому університеті велося німецькою мовою, однак у ньому функ­ціонувала кафедра української мови та літератури. Специ­фіка Буковини полягала в перехресній взаємодії багатьох національних культур, що на відміну від Галичини не да­вало можливості розвинутися жодному міжнаціональному конфлікту.

Після придушення угорської революції 1848 - 1849 рр. австрійський уряд реорганізував Угорщину, розділивши її на 5 військових округів. Одним із нових адміністративних утворень став Ужгородський район, що містив комітати Унг, Берег, Угочу і Марамарош. Першим референтом і ке­рівником канцелярії району став Адольф Добрянський. Ук­раїнська інтелігенція, що гуртувалася навколо нього, сприйняла цей крок як утворення «Руського округу» - пере­думови автономії русинів у складі Габсбурзької монархії. Тут було запроваджено навчання українською мовою в по­чаткових школах, засновано українську гімназію в Ужго­роді тощо. Однак, 28 березня 1850 р. «Руський округ» був лі­квідований; українці сприйняли це як «ужгородську катаст­рофу». Після конституційних перетворень 1861 р. А. Добря- нський домагався автономії українських земель у складі Угорського королівства, але ця програма була відкинута Угорським сеймом, а її автор позбавлений депутатського ма­ндата.18 лютого 1867 р. в Угорському сеймі був урочисто оголошений указ імператора Франца Иосифа І про віднов­лення правової та історичної самобутності Угорського коро­лівства. Угорський сейм ухвалив низку законів, які віднов-

лювали й зміцнювали централізацію на території королівс­тва. Одночасно парламент заперечив визнання будь яких особливих прав національним меншинам. Українці в Угор­щині були витіснені зі сфери політичного життя й могли підтримувати свою національну ідентичність лише в куль­турно-просвітній сфері, долаючи офіційну політику мадя­ризації.

Перша світова війна внесла корективи в австрійську національну політику, посилила увагу офіційного Відня до українців. Уже в перші місяці війни Відень погодився на фо­рмування в Галичині добровільного українського військо­вогоз'єднання - Легіону українських січових стрільців, од­нак при цьому, не будучи певним в остаточних намірах ук­раїнців, суттєво обмежив його численність. Подібним було ставлення урядових структур до гуцульсько-буковинського добровільного корпусу. Серйозна робота проводилась цент­ральним урядом і намісництвами західних провінцій Австрії з улаштування побуту українських біженців із Галичини і Буковини. Водночас австрійське зовнішньополітичне ві­домство в 1914 р. санкціонувало переслідування українців, запідозрених у москвофільстві, жертвами якого стали, й чи­мало,проавстрійсько налаштованих українських діячів. Під час війни, в Австрії обговорювалося питання «українського коронного краю», однак ця ідея не була реалізована.

Право. Приєднання західноукраїнських земель до складу Австрійської держави обумовило відмову від польсь­кого законодавства та поширення на них правової системи імперії. Ці зміни припали на той період, коли сама імперія переймалася проблемою уніфікації права. Упродовж XVIII ст. було видано чотири загально-австрійські збірки за­конів та розпоряджень, які об'єднали ухвалені у різні роки цивільні та кримінальні нормативно-правові акти. Вони ви­давались польською і німецькою мовами. Цима двома мо­вами друкувалися «Провінціальний звід законів», зго­дом названий «Загальний вісник місцевих законів». Право- застосовна практика одразу виявила численні протиріччя норм, що містилися у збірках, а з часом стала очевидною й їхня невідповідність потребам розвитку держави. Право Ав­

стрійської імперії потребувало реформування та системати­зації спрямованої на пристосування римського права, на яке спиралась правова система, для регулювання капіталістич­нихвідносин, що нестримно поширювались у державі. Як не дивно, саме Галичина стала тим пілотним регіоном, на якому імперська влада випробовувала дію новостворених кодифікованих актів.

Першим систематизаційного впливу зазнало цивільне законодавство, кодифікація якого, відповідно до настанов імператора Йосифа ІІ, проводилась без залучення норм зви­чаєвого права. Головними джерелами нового цивільного ко­дексу стали приватне римське право, Прусське земельне уложення 1794 р. та провінційне право окремих австрійсь­ких країв. Поряд із цим у проекті містились певні поло­ження природного права, які відбивали ідеї просвітницької філософії, а саме класичні ідеали свободи та рівності перед законом. Спочатку кодекс набув чинності на території Схід­ної Галичини та Буковини у 1798 р. Після майже кілька де­сятків років апробації та вдосконалення, у 1811 р. імператор Франц ІІ затвердив остаточну редакцію Загального цивіль­ного уложення Австрії, дія якого була поширена у 1812 р. на територію всієї Австрійської імперії. Щодо Угорщини, за часи дуалістичної монархії, то на цих теренах кодекс діяв епізодично лише у 1852 - 1861 рр..

За своєю структурою кодекс складався із трьох час­тин, що об’єднували 1502 статті. У вступі йшлося про циві­льні закони взагалі, тобто час вступу закону в дію, відсут­ність зворотної дії закону, тлумачення законів, умови засто­сування провінційних статутів та привілеїв. Перша частина присвячувалась правам осіб, власне правоздатності та діє­здатності, шлюбному праву, врегулюванню відносин батьків та дітей. Друга, врегульовувала речові права, зосереджую­чись на власності, заставі, сервітутах та спадковому праві. Зокрема, детальної регламентація зазнало право власності, під яким законодавець розумів вільне та необмежене воло­діння майном. У особливому розділі щодо «особистих майно­вих прав» зосереджувались загальні правила про договори та норми, що регулювали окремі види договорів, а також по­ложення з відшкодування заподіяної шкоди. Третя частина

містила загальні норми щодо особистих та речових прав. А саме, приписи щодо забезпечення прав та обов'язків; вини­кнення, зміни та припинення прав та обов'язків; перебігу да­вності.

Отже, ознайомившись із загальною характеристикою кодексу важко не помітити його схожість із Французьким цивільним кодексом 1804 р. Варто зазначити й компроміс­ний характер цього нормативного акту, що поєднав у собі феодальне, канонічне та буржуазне право.

Поряд із розробкою цивільного уложення йшла робота над створенням цивільно-процесуального законодавства, яке стоячи на захисті приватноправових інтересів, забезпе­чило б державний нагляд за приватним правом, надало мо­жливість його судового здійснення. У ті часи цивільний про­цес в імперії вважався галуззю публічного права, бо його ме­тою був об'єктивний правовий захист, а діяльність із досяг­нення цієї мети розглядалася як державний акт. Підсумки кодифікаційній роботі були підведені Йосифом ІІ у 1781 р. затвердженням загального судового порядку, який створив основу австрійського цивільно-процесуального права. На­прикінці XVIII ст. відбулася ревізія законодавства про судо­вий порядок, оновлений кодекс отримав назву - Галицький цивільний процесуальний кодекс та набув чинності 1796 р. у Західній Галичині, а 1807 р. його дію було поширено на Схі­дну Галичину та Буковину. Кодекс регламентував усі стадії цивільного процесу - від подачі позовної заяви до виконання судового рішення. Втім, за оцінкою сучасників, цивільному процесу була притаманна крайня повільність, тяганина, ко­штовність судових витрат, а відтак недоступність для бага­тьох підданих.

Таке незадоволення обумовило продовження кодифі­каційної роботи, втім новий проект кодексу 1825 р. не було схвалено у цілому. Лише згодом його розділи набули чинно­сті в окремих законах: про адвокатську ординацію 1849 р.; про компетенцію судів 1852 р.; про судочинство у безспірних справах 1854 р. Черговий етап кодифікаційних зусиль став наслідком революційних подій 1848 - 1849 рр., бо ухвалена Конституція імперії 1849 р. встановлювала, що судовий роз-

гляд повинен відбуватися усно та публічно. Втім, швидко за­довольнитиконституційні вимоги не судилося. Низка прое­ктів цивільно-процесуального кодексу, що подавались на повагу цісаря у 1858, 1862, 1867 та 1876 рр., так і не отримали його згоди. Лише останній із проектів 1893 р., розроблений правознавцями Віденського університету, був ухвалений у 1898 р. як закон «Про судовий процес у цивільних справах», що набрав чинності в 1898 р. Новий кодекс, враховуючи кон­ституційні вимоги, виходив з принципів: гласності, усності, змагальності, безпосередності та вільного подання доказів й порівняно з попереднім значно прискорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс Австрії 1803 р. теж не оминув пі- лотної апробації на теренах Галичини наприкінці XVIII ст. Правозастосовна практика дала підстави уряду на початку ХІХ ст. поширити його дію на всю імперію. За своєю струк­турою кодекс складався із двох частин, перша присвячува­лась суспільно-небезпечним діянням, що визнавались зло­чином, а друга тяжким поліційним проступкам. У свою чергу кожна частина мала дуальну структуру, один розділ містив норми матеріального, а інший норми процесуального права. Спираючись на досягнення римського права розроб­ники запровадили класифікацію злочинів та проступків, що порушують громадянський спокій та встановили відповідні покарання, переважно у вигляді ув’язнення різних видів: су­воре тюремне ув’язнення із заковуванням у ланцюги; суворе ув’язнення з кайданами на ногах; звичайне тюремне ув’яз­нення без ланцюгів і кайданів. Кодекс поновив смертну кару через повішення за окремі злочини - державну зраду, вбив­ство, фальшивомонетництво та підпал. Втім, у більшості ви­падків, цісар, із метою підвищення свого авторитету та по­пулярності серед підданих, вдавався до помилування і замі­нював смертну кару на позбавлення волі.

Подальший розвиток буржуазних відносин, револю­ційні події в імперії обумовили розробку нової редакції кри­мінального кодексу, затвердженого 1852 р. Оновлений ко­декс зберіг стару подвійну структуру - злочини та просту­пки. Злочином уважалося свідомо вчинене суспільно небез-

печне діяння, яке обов'язково супроводжували ознаки злоб­ного наміру та усвідомлення бажання заподіяти зло щодо об’єкту посягання. За відсутністю зазначених ознак проти­правного діяння воно трактувалось як проступок. Злочини карались смертною карою або тюремним ув’язненням на рі­зні терміни. Щодо проступків, то за них передбачались гро­шові покарання, арешт терміном до 6 місяців, тілесні пока­рання (які скасували у 1867 р., втім, стосовно Галичини про­довжував діяти цісарський патент 1854 р., що передбачав як додаткове покарання побиття палками), заборону прожи­вати в певній місцевості тощо. Кодекс був перевантажений феодальними нормами та викликав багато критичних за­уважень.

Специфіка конституційної будови Австро-Угорщини позначилась й на кримінальному законодавстві імперії. Кримінальний кодекс 1852 р. був чинний тільки в Австрії, Галичині та Буковині. В Угорщині в 1879 р. ухвалюється свій кримінальний кодекс, який поширював свою чинність на Закарпаття.

Як вже зазначалось, Кримінальний кодекс 1803 р. міс­тив норми процесуального права відповідно до яких процес будувався за інквізиційним зразком, а саме був таємним, пи­сьмовим та з формальною оцінкою доказів. Обвинувачений позбавлявся захисника та знаходився цілком під владою су­дді який здійснював не лише правосуддя, а й виконував фу­нкцію обвинувачення. Такий стан речей тривав до середини ХІХ ст., коли у 1853 р. було ухвалено закон про кримінальне судочинство, який розпочав скасування інквізиційної мо­делі судочинства. Законом запроваджувалась часткова гла­сність процесу, але не допускалась будь-яка участь громад­ськості в здійсненні правосуддя. Також, 1852 року, біль­шість справ про проступки було передано на розгляд орга­нів поліції. Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. супе­речив основним буржуазно-демократичним принципам суду і 1869 р. його було доповнено законом про суди присяж­них, а 1873 р. затверджено новий кримінально-процесуаль­ний кодекс, який функціонував із незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорської монархії. Кодекс нарешті вста­

новив усність і гласність процесу, допустив участь «громад­ськості» (йдеться про суд присяжних) у розгляді тяжких зло­чинів і проводив ідею вільної оцінки доказів щодо внутріш­нього переконання суддів.

Отже, протягом ХІХ ст. державний лад і право україн­ських земель визначались у залежності від того до якого державного імперського конгломерату вони входили - Росії або Австро-Угорщини. Будучи за своєю суттю домодерними державами обидві імперії, у зазначений період, знаходились у глибокій кризі феодально-кріпосницьких відносин та до­кладали зусиль щодо її подолання шляхом проведення бур­жуазних реформ. Найбільш суттєві зміни в суспільно-полі­тичному ладі відбулись у правовому становищі селян, які складали 93 % населення України. Селянська реформа лік­відувала кріпацьку залежність від поміщиків, селяни отри­мали особисту свободу. Зміни в суспільному ладі - поява бу­ржуазії та робочого класу, обумовлені розвитком промисло­вості, спричинили зміни у соціальній структурі міст. У на­слідок реформ 60 - 70 рр., проведених царатом у Російській імперії, створюються земські та міські органи місцевого са­моврядування, розбудовується нова судова система, що ба­зується вже на буржуазно-демократичних засадах судочин­ства. Близько до цього сценарію трансформувалась й Авс- тро-Угорська імперія. Втім, на шляху цих змін стояла поту­жна феодальна державна машина.

Правові системи імперій також відчули на собі розви­ток капіталістичних відносин. Здійснені кодифікації упо­рядкували джерельні бази, які, до того ж, поповнились фаб­рично-заводським та адміністративно-поліційним законо­давством.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Як розподілили між собою територію українських земель учасники поділу Речі Посполитої?

2. Яким був характер кодифікації права в Австрійській та Ав- стро-Угорській імперіях? Назвіть основні кодифікаційні роботи цієї доби.

З.Чому губернаторів та генерал-губернаторів в історико-пра- вовій літературі часто називають «провідниками ідей російського самодержавства » ?

4. Які зміни сталися в цивільному і кримінальному праві Ук­раїни у першій половині ХІХ ст.?

5. Назвіть органи влади і управління, які діяли в українських губрніях у складі Росії у другій половині ХІХ ст.

6. Розкрийте зміст земської реформи 1864 р.

7. Розкрийте зміст міської реформи 1870 р.

8. Назвіть основні риси цивільного права в Україні в другій половині ХІХ ст.

9. Назвіть основні риси кримінального права в Україні в дру­гій половині ХІХ ст.

10. Охарактеризуйте суспільно-політичний лад та право в Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті у другій половині ХІХ ст.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. Тацій В. Я. Історія Держави і права України: академ. курс: у 2-х т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - Т. І. К.: Вид.Дім «Ін Юре». 2000. - 648 с.

2. Кульчицький В. С. Історія держави і права в Галичині в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / В. С. Кульчицький - Львів. 1966. - 68 с.

3. Лисак-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійсь­ким прануванням. Історичні есе. / І. Лисак-Рудницький - К. 1994. Т. І. - 483 с.

4. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права Ук­раїни. / А. П. Ткач - К. 1968. - 365 с.

5. Абрамов В. Ф. Земства, народное образование и просвеще­ние / В. Ф. Абрамов // Вопросы истории. 1998. № 8. С. 44-66.

6. Гильченко Л. В. Из истории становлення местного само­управления в России / Л. В. Гильченко // Госудраство и право. 1996. № 2. С. 141-152.

7. Бандурка О. М. Поліція в Україні: історико-правове дослі­дження (початок XVΠІ - 1917 р.). О. М. Бандурка - Харків. 2012. - 616 с.

8. Головко О. М. Фінансова адміністрація Російської імперії в Україні (кінець ХШІІ - початок ХІХ ст. ): історико-правове дослі­дження. / О. М. Головко - Харків. 2005. 283с.

9. Кириченко В. Є. Установи довгострокового кредиту Росій­ської імперії в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.): істо­рико-правове дослідження. / В. Є. Кириченко - Харків. 2010. - 688 с.

<< | >>
Источник: Історія держави та права України: підручник для курса­ нтів та студентів вищих навч. закл. / О. М. Бандурка, М. Ю. Бурдін, О.М. Головко та ін. Харків: Майдан,2018. -616 с.. 2018

Еще по теме §5. Державно-політичний устрій і право НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у складі Австро-Угорської імперії:

  1. 1.2. Еволюція національного законодавства про надання послуг у сфері освіти в контексті європейського вибору
  2. Джерела, з яких взято тексти документів
  3. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
  4. Розділ 7. Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро- Угорської) монархії (1772-1918 рр.)
  5. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
  6. Тема 11. Українська держава і право (Гетьманат П. Скоропадського)
  7. § 3. Державне право
  8. Українська держава, що відродилася на своїй стародавній території року 1648 під проводом гетьмана Богдана Хмельницьког
  9. ЗМІСТ
  10. Вступ
  11. §5. Джерела історії держави і права України
  12. §5. Державно-політичний устрій і право НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у складі Австро-Угорської імперії
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -