§5. Державно-політичний устрій і право НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у складі Австро-Угорської імперії
Державний устрій. 5 серпня 1772 р. правителі Австрії, Росії та Пруссії підписали в Петербурзі договір про перший поділ Польщі. Попри демонстративне небажання Марії Терези брати участь у «неморальному» поділі Польщі, територіальні надбання Габсбургів виявилися найбільшими: до них відійшли частини краківського воєводства з освєнцимським і заторським князівствами, сандомирського, руського, бел- зького, подільського та волинського воєводств.
За численністю населення Галичина посідала в Австрії четверте місце та утворювала провінцію «Королівство Галичини і Володо- мерії». Традиція легітимізувати територіальні надбання іс- торико-правовими аргументами, змусила придворних австрійських істориків обґрунтувати приєднання Галичини так званою ревіндикацію, короткочасним володінням нею угорськими королями в ХІІІ ст. й титулуванням Бели III «rex Galitiae i Lodomeriae». Столицею провінції обрали Львів; Володимир Волинський, від якого походила назва Володомерії, залишився поза кордонами Австрії й ніхто не завдавав собі клопіт окреслити, де закінчувалася Галичина і починалася Володомерія. Австрійська влада вважала Галичину польською землею і не сприймала місцевих селян за українців. Управління Галичиною наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. ускладнювала постійна зміна її кордонів. Лише після повернення до Австрії 1846 р. «вільного міста» Краковатериторія провінції Галичина, на сході якої чисельно переважали українці, а на заході - поляки, стабілізувалась аж до Першої світової війни.
Закарпаття входило до Угорського королівства ще з ХІІІ ст. Здобуття Галичини стало плацдармом для претензій Габсбургів на Буковину, приєднання якої Йосиф ІІ вважав «чимось дуже вартісним». Воно покращувало геополітичне положення Австрії щодо Росії й Туреччини, давало контроль над торговим шляхом від Балтійського до Чорного моря через м. Львів. Під час російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр.
австрійська дипломатія вдавалася до різних методів переконання російських і турецьких правителів, не гребуючи й хабарами. Буковина відійшла до Габсбурґів за константинопольською конвенцією 7 травня 1775 р. Вона була малозаселеною і знищеною воєнними подіями, а для австрійської влади на початку стала своєрідним різновидом Сибіру, куди засилали скомпрометованих урядників.Уніфікація управління новоприєднаних територій, кодифікація права потребували часу. Наприкінці XVIII ст. в Австрії посилилися централізаційні процеси. Основним джерелом права вважалася воля монарха, який керував виконавчою й судовою владою. Реалізація монаршої волі відбувалась у формі патентів, едиктів, надвірних декретів тощо, також за ним залишалося видання законів. Піддані могли звернутися до монарха на аудієнції або через петиції. Допоміжні функції виконувала особиста канцелярія. Найвищим колегіальним органом управління із правом дорадчого голосу була Надвірна канцелярія, створена ще 1620 р., яку очолював канцлер.
Вищим органом виконавчої влади в Галичині було губернаторство, що підпорядковувалося Надвірній канцелярії. Воно складалося з губернатора, якого призначав цісар, президента або віце-президента, кількох радників двору, кільканадцяти губерніальних радників, канцелярії і поділялося на департаменти.
Провінція Галичина поділялася на 18 циркулів (округів, а згодом їх стали іменувати повітами). Циркулярна влада складалася: зі старости - одноосібного керівника підвладної території, який ніс відповідальність за все, що на ній
відбувалося, трьох циркулярних комісарів, секретаря та канцелярії. Компетенція циркулів ділилася на 5 ресортів: populare (міграції населення, статистика), militare (рекрута- ція, постій), commerciale (рільництво, торгівля, промисел, шляхи сполучення), camerale (податки й мита), politicum (нагляд над духовенством, публікація правових норм, поліція, освіта, суперечки між селянами і землевласниками).
Австрійська влада ліквідувала міське самоуправління, скасувала виборність членів магістрату й перебрала на себе право їхнього призначення.
Магістрати були залучені до урядової вертикалі. Первинними територіальними осередками в селах виступали домінії. Пересічна домінія складалася з кількох сіл, що належали одному власнику, який поєднував на своїй території державно-адміністративну владу і зверхність над підданими. Адміністративні функції виконувалися за допомогою чиновників - юстиціара в судівниц- тві й мандатара в політичній сфері. Мандатари підпорядковувалися циркулу, а оплачувалися домініями, перебуваючи в одночасній залежності від уряду й опозиційно налаштованої польської шляхти. Дивно, але державна влада покладала на мандатара обов'язок шпигувати за тим, що відбувалося при дворі. Здебільшого це було під силу лише особам із умовними моральними засадами, тому мандатари стали уособленням негативів влади й визиску населення.Унаслідок реформ 1870 - 1880-х рр. домінія розпалася на двір і громаду, що перетворилася на «самодіяльну організацію кріпаків». Очільником громади був війт (солтис) та кілька присяжних. Війта призначав дідич із трьох представлених громадою кандидатів. Присяжних обирала громада в порозумінні з війтом. Війт із присяжними звільнялися від деяких повинностей. Селяни нерідко відмовлялися виконувати незвичні адміністративні функції. Війт і присяжні не мали чітких обов'язків і нерідко використовувались як прикажчики поміщика. Із часом громадська самодіяльність селянства зростала. Розмежування громади і двору сприяло поділу не лише за лінією «селянин-шляхтич», а й «украї- нець-поляк». Австрійська практика втручання держави в усі сфери життя контрастувала з попереднім періодом,
коли феодал у своїх володіннях користувався фактично необмеженою владою. Запровадження австрійського бюрократичного централізму на західноукраїнських землях було складним і тривалим.
Суттєві зміни в організації державної влади пов’язані з перетворенням Австрії в конституційну монархію, яке було започатковане революцією 1848 - 1849 рр. та подальшими поразками Австрії у війнах з Францією, П'ємонтом у 1859 р.
та Пруссією у 1866 р. Вони довели неспроможність одноосібного панування австрійців у багатонаціональній державі. У 1867 р. Австрійський уряд уклав угоду з угорськими магнатами за якою Габсбурзька імперія трансформувалась у двоцентрову дуалістичну конституційну Австро- Угорську монархію. ЇЇ офіційна назва, запроваджена цісарським розпорядженням від 14 листопада 1868 р., залишилась аж до розвалу імперії в листопаді 1918 р. У грудні 1867 р. в Австрії було ухвалено нову конституцію, а в Угорщині відновлено в чинності угорську квітневу конституцію 1848 р. Обидві конституції встановлювали двопалатний парламент в Угорщині - сейм, а в Австрії - рейхсрат. «Компроміс 1867 р.» надав Угорщині формальної державної рівності з Австрією та розширив її права у внутрішній та зовнішній політиці. Територіально держава, в той період, поділялася по річці Лейта (Літва) на австрійську частину імперії - Цис- лейтанію з офіційною назвою - Королівства і землі, представлені в Рейхсраті. Вона охоплювала 14 областей (з Галичиною та Буковиною). До складу угорської частини - Транс- лейтанії разом із угорськими та іншими землями увійшла територія українського Закарпаття.Спроби Габсбургів оперти реформування держави на схеми Просвітництва контрастували з віяннями часу, в яких на перший план висунулося національне питання. І влада мусила з цим рахуватися. Засади для законодавства щодо міжнаціональних відносин були викладені в «основному державному законі» від 21 грудня 1867 р., у параграфі про загальні права громадян у якому держава визнавала рівноправність усіх своїх народів, право кожного на захист своєї національності і мови та здобуття освіти рідною мовою. Однак, фактично йшлося про рівноправність у нерівних умовах.
Конституційні перетворення закріпили переваги, так званих,історичних народів. Зміцнення українців автоматично означало нові поступки Відня іншим зацікавленим сторонам - полякам, румунам, угорцям. Принципову роль для визначення місця українців у Габсбурзькій монархії під час конституційних перетворень відіграло рішення польського політикуму після поразки повстання 1863 р.
піти на компроміс із Габсбургами. Свідченням польсько-австрійського порозуміння стало призначення в 1866 р., попри протести українців, галицьким намісником польського аристократа графа Аґенора Ґолуховського. Новий тип польського політика в австрійському державному мундирі мав велике історичне майбутнє. Він забезпечив перетворення Галичини на польську автономію й невтручання Відня в польсько-українські відносини, запобіг поділу краю. Завдяки зусиллям А. Ґолуховського, за кілька місяців, адміністративний апарат у Галичині було полонізовано. Широкі повноваження намісник використав для надання українському руху статусу «домашньої справи». Особливе місце Галичини в Габс- бурзькій монархії закріпилося утворенням у 1871 р. міністерства для Галичини, посади в якому обіймали лише польські політики.Важливим аспектом перетворення Галичини в польську автономію стало надання польській мові офіційного статусу в адміністрації і судівництві. Українська мова мала використовуватися лише у відповідь на подання української сторони. Статус польської мови як «крайової» в Галичині зберігся до кінця існування Австро-Угорщини, актуальними залишалися й дискусії про сферу застосування української мови. Українці прагнули її розширення до рівноправності з польською, поляки - обмежити побутом. Дискусії виникали як через різночитання урядових розпоряджень, так і через дії місцевих органів влади і судів, які, порушуючи приписи, кореспондували з українськими сторонами по-польськи «з принципу», за звичкою або через недогляд.
Попри офіційне визнання двомовності Львівського університету, абсолютна більшість його кафедр була полонізована, польська мова утвердилась у внутрішньому адмініструванні й діловодстві, хоча студенти-українці, чисельно,
становили доволі велику групу; безуспішно завершувалися спроби українців домогтися заснування у Львові українського університету. Інші вищі навчальні заклади Львова були також польськомовними.
Із 1854 р. вищим органом державної влади в Галичині було Галицьке намісництво, яке підпорядковувалося міністерству внутрішніх справ, здійснювало нагляд за виконанням законів і розпоряджень уряду, керувало низкою установ, організацій, комісій.
Намісник вважався особистим представником цісаря у провінції, представляв інтереси уряду в сеймі, призначав нижчих чиновників, пропонував кандидатури на вищі адміністративні посади, наглядав над управлінськими інституціями, виконував спеціальні доручення. Маючи право законодавчої ініціативи і надання цісарю рішень сейму, намісник міг протегувати чи гальмувати законопроекти; впливав на вибори. Намісника призначав цісар після консультацій з польським парламентським представництвом. Традиційно, намісниками були представники польської аристократії, жодного разу цю посаду не обіймав українець. Незважаючи на критику українців через пропольську позицію, намісник був чи не єдиною в Галичині владною інституцією, яка через необхідність забезпечувати австрійські державні інтереси була зацікавлена в порозумінні з українцями. Система місцевої влади спиралася на засаду дуалізму - розмежування державного управління і самоврядування. На щабель нижче від намісника по урядовій вертикалі стояли старости, які очолювали повіти.Згідно з законами про місцеве самоврядування 1866 р. створювалися повітові ради (26 членів, яких обирали у 4-х куріях; право голосу залежало від двох цензових показників: суми податку й рівня освіти). Повітова рада обирала виконавчий орган (виділ) і голову (маршалка), якого затверджував цісар. До її компетенції належали господарські справи повіту. Вона укладала річний бюджет, встановлювала надбавки до прямих податків, могла брати позики, висловлювати позицію по запитах урядової влади чи сейму. Право розпуску повітової ради мав намісник. Перевага в повітових радах належала польській шляхті, яка вважала їх
основою самоврядування й засобом стримування українського руху. Однак із часом позиції українства у повітових радах міцніли, через що, на зламі ХІХ - ХХ ст., українські політики зняли вимогу їх ліквідації.
За законом про громади в селах і містах створювалися органи громадського самоврядування: громадська рада - постановляючий і контролюючий орган, а громадська влада - виконавчий і керуючий орган. Громадська рада складалася з вибраних членів і «радних без вибору» (кожний член громади, котрий сплачував щонайменше 1/6 її прямих податків, володарі табулярної власності). Виконавчий орган складався з начальника (війта, бургомістра) і принаймні двох радних (присяжних, асесорів). Компетенція органів громадського самоврядування поділялася на власну і доручену, над їх діяльністю встановлювався подвійний контроль: щодо громадської сфери - повітових рад, щодо доручених питань - староств. Право розпуску органів громадського самоврядування мав намісник.
Взаємини між повітовою владою і громадами у Східній Галичині дедалі набували характеру національного конфлікту, пов’язаного із прагненням «польської» повітової влади контролювати «українські» громади. Народні критерії до вибору війта були однакові: «міг бути неписьменним, але обов’язково жонатим», «мудрим і авторитетним», «аби був розважливим і добре відносився до людей», «аби був порядним», «твердий і строгий», «обов’язково ґазда». Польські політики підпорядкували систему місцевої влади завданню здобуття депутатських мандатів. Через органи повітової влади вони тиснули на війтів, вдаючись до підкупів і погроз. Аби зберігати цю систему, повітова влада не затверджувала виборів нових громадських рад. Система місцевого самоврядування викликала критику. Зусиллями польських автономістів повітовим радам було передано ряд повноважень ста- роств. Однак це підірвало ефективність адміністрації, віддаючи громіздким органам дріб’язкові справи. Майже на кожній сесії Галицького сейму безрезультатно дискутувалися проекти адміністративних реформ на підставі прусських і французьких взірців. Зі зміцненням українського руху при-
хильники адміністративної реформи ставали дедалі чутливими до застережень, аби не віддати владну вертикаль у Східній Галичині українцям. Своєю чергою ґрунтовні адміністративні реформи могли бути проведеними лише за згоди Відня, який залишався зацікавленим у збереженні дуалізму влади для противаг. Конституційні перетворення спричинили збільшення адміністративних функцій. Чисельність урядників збільшилася, вони становили найчисельнішу верству серед професійних груп галицької інтелігенції. Відень вимагав від чиновників відданості державній службі й австрійського патріотизму і неохоче споглядав на їх суспільну активність.
Створений у 1860-х рр. адміністративний апарат із своїми функціями не справлявся. Обійнявши посади старост і маршалків повітових рад, польські землевласники поводились як самостійні правителі. Натомість намісники, несучи відповідальність за політичну стабільність і розуміючи, що лише вона є запорукою польського характеру Галицької автономії, прагнули налагодити функціонування державної влади під своїм контролем і дедалі частіше закликали дотримуватися законодавства рівною мірою для всіх суспільних і національних груп. Однак політики не хотіли діяти за законом, коли йшлося про їх інтереси, а від чиновників у таких випадках вимагали «громадянської» позиції.
У 1786 р. Буковину було приєднано до Галичини, протягом 1790 - 1817 рр. вона була окремою провінцією зі столицею в м. Чернівцях, але під управлінням Галицького губернаторства. У 1817 р. провінцію повернули до складу Галичини, а 1849 р. остаточно надали статус коронного краю. Урядова вертикаль влади й повітове самоуправління були такими ж, як у Галичині. За громадським законом 1864 р., так звані, двірські обшари не підпорядковувалися громадам. Ті, хто проживав на цих землях не платили громадських податків і не виконували громадських повинностей, але й не мали права брати участь у громадських виборах.
У 1909 р. набув чинності новий громадський статут. Виборче право надано всьому чоловічому населенню після 24 років. Вибори ставали таємними, але зберігся поділ ви
борців на 3 групи залежно від податкового цензу. Право вибору мали товариства, які функціонували на території громад. У адміністрації, середніх і вищих школах Буковини утвердилася німецька мова. Натомість у початкових школах викладання йшло німецькою, румунською, українською, польською, угорською, вірменською, єврейською. У першій половині ХІХ ст., коли Буковина перебувала у складі галицької провінції, її школи були підпорядковані Львівській католицькій консисторії, що спричиняло їх полонізацію. У 1870-х рр. шкільництво підпорядковано Крайовій шкільній раді. Викладання у відкритому 1875 р. Чернівецькому університеті велося німецькою мовою, однак у ньому функціонувала кафедра української мови та літератури. Специфіка Буковини полягала в перехресній взаємодії багатьох національних культур, що на відміну від Галичини не давало можливості розвинутися жодному міжнаціональному конфлікту.
Після придушення угорської революції 1848 - 1849 рр. австрійський уряд реорганізував Угорщину, розділивши її на 5 військових округів. Одним із нових адміністративних утворень став Ужгородський район, що містив комітати Унг, Берег, Угочу і Марамарош. Першим референтом і керівником канцелярії району став Адольф Добрянський. Українська інтелігенція, що гуртувалася навколо нього, сприйняла цей крок як утворення «Руського округу» - передумови автономії русинів у складі Габсбурзької монархії. Тут було запроваджено навчання українською мовою в початкових школах, засновано українську гімназію в Ужгороді тощо. Однак, 28 березня 1850 р. «Руський округ» був ліквідований; українці сприйняли це як «ужгородську катастрофу». Після конституційних перетворень 1861 р. А. Добря- нський домагався автономії українських земель у складі Угорського королівства, але ця програма була відкинута Угорським сеймом, а її автор позбавлений депутатського мандата.18 лютого 1867 р. в Угорському сеймі був урочисто оголошений указ імператора Франца Иосифа І про відновлення правової та історичної самобутності Угорського королівства. Угорський сейм ухвалив низку законів, які віднов-
лювали й зміцнювали централізацію на території королівства. Одночасно парламент заперечив визнання будь яких особливих прав національним меншинам. Українці в Угорщині були витіснені зі сфери політичного життя й могли підтримувати свою національну ідентичність лише в культурно-просвітній сфері, долаючи офіційну політику мадяризації.
Перша світова війна внесла корективи в австрійську національну політику, посилила увагу офіційного Відня до українців. Уже в перші місяці війни Відень погодився на формування в Галичині добровільного українського військовогоз'єднання - Легіону українських січових стрільців, однак при цьому, не будучи певним в остаточних намірах українців, суттєво обмежив його численність. Подібним було ставлення урядових структур до гуцульсько-буковинського добровільного корпусу. Серйозна робота проводилась центральним урядом і намісництвами західних провінцій Австрії з улаштування побуту українських біженців із Галичини і Буковини. Водночас австрійське зовнішньополітичне відомство в 1914 р. санкціонувало переслідування українців, запідозрених у москвофільстві, жертвами якого стали, й чимало,проавстрійсько налаштованих українських діячів. Під час війни, в Австрії обговорювалося питання «українського коронного краю», однак ця ідея не була реалізована.
Право. Приєднання західноукраїнських земель до складу Австрійської держави обумовило відмову від польського законодавства та поширення на них правової системи імперії. Ці зміни припали на той період, коли сама імперія переймалася проблемою уніфікації права. Упродовж XVIII ст. було видано чотири загально-австрійські збірки законів та розпоряджень, які об'єднали ухвалені у різні роки цивільні та кримінальні нормативно-правові акти. Вони видавались польською і німецькою мовами. Цима двома мовами друкувалися «Провінціальний звід законів», згодом названий «Загальний вісник місцевих законів». Право- застосовна практика одразу виявила численні протиріччя норм, що містилися у збірках, а з часом стала очевидною й їхня невідповідність потребам розвитку держави. Право Ав
стрійської імперії потребувало реформування та систематизації спрямованої на пристосування римського права, на яке спиралась правова система, для регулювання капіталістичнихвідносин, що нестримно поширювались у державі. Як не дивно, саме Галичина стала тим пілотним регіоном, на якому імперська влада випробовувала дію новостворених кодифікованих актів.
Першим систематизаційного впливу зазнало цивільне законодавство, кодифікація якого, відповідно до настанов імператора Йосифа ІІ, проводилась без залучення норм звичаєвого права. Головними джерелами нового цивільного кодексу стали приватне римське право, Прусське земельне уложення 1794 р. та провінційне право окремих австрійських країв. Поряд із цим у проекті містились певні положення природного права, які відбивали ідеї просвітницької філософії, а саме класичні ідеали свободи та рівності перед законом. Спочатку кодекс набув чинності на території Східної Галичини та Буковини у 1798 р. Після майже кілька десятків років апробації та вдосконалення, у 1811 р. імператор Франц ІІ затвердив остаточну редакцію Загального цивільного уложення Австрії, дія якого була поширена у 1812 р. на територію всієї Австрійської імперії. Щодо Угорщини, за часи дуалістичної монархії, то на цих теренах кодекс діяв епізодично лише у 1852 - 1861 рр..
За своєю структурою кодекс складався із трьох частин, що об’єднували 1502 статті. У вступі йшлося про цивільні закони взагалі, тобто час вступу закону в дію, відсутність зворотної дії закону, тлумачення законів, умови застосування провінційних статутів та привілеїв. Перша частина присвячувалась правам осіб, власне правоздатності та дієздатності, шлюбному праву, врегулюванню відносин батьків та дітей. Друга, врегульовувала речові права, зосереджуючись на власності, заставі, сервітутах та спадковому праві. Зокрема, детальної регламентація зазнало право власності, під яким законодавець розумів вільне та необмежене володіння майном. У особливому розділі щодо «особистих майнових прав» зосереджувались загальні правила про договори та норми, що регулювали окремі види договорів, а також положення з відшкодування заподіяної шкоди. Третя частина
містила загальні норми щодо особистих та речових прав. А саме, приписи щодо забезпечення прав та обов'язків; виникнення, зміни та припинення прав та обов'язків; перебігу давності.
Отже, ознайомившись із загальною характеристикою кодексу важко не помітити його схожість із Французьким цивільним кодексом 1804 р. Варто зазначити й компромісний характер цього нормативного акту, що поєднав у собі феодальне, канонічне та буржуазне право.
Поряд із розробкою цивільного уложення йшла робота над створенням цивільно-процесуального законодавства, яке стоячи на захисті приватноправових інтересів, забезпечило б державний нагляд за приватним правом, надало можливість його судового здійснення. У ті часи цивільний процес в імперії вважався галуззю публічного права, бо його метою був об'єктивний правовий захист, а діяльність із досягнення цієї мети розглядалася як державний акт. Підсумки кодифікаційній роботі були підведені Йосифом ІІ у 1781 р. затвердженням загального судового порядку, який створив основу австрійського цивільно-процесуального права. Наприкінці XVIII ст. відбулася ревізія законодавства про судовий порядок, оновлений кодекс отримав назву - Галицький цивільний процесуальний кодекс та набув чинності 1796 р. у Західній Галичині, а 1807 р. його дію було поширено на Східну Галичину та Буковину. Кодекс регламентував усі стадії цивільного процесу - від подачі позовної заяви до виконання судового рішення. Втім, за оцінкою сучасників, цивільному процесу була притаманна крайня повільність, тяганина, коштовність судових витрат, а відтак недоступність для багатьох підданих.
Таке незадоволення обумовило продовження кодифікаційної роботи, втім новий проект кодексу 1825 р. не було схвалено у цілому. Лише згодом його розділи набули чинності в окремих законах: про адвокатську ординацію 1849 р.; про компетенцію судів 1852 р.; про судочинство у безспірних справах 1854 р. Черговий етап кодифікаційних зусиль став наслідком революційних подій 1848 - 1849 рр., бо ухвалена Конституція імперії 1849 р. встановлювала, що судовий роз-
гляд повинен відбуватися усно та публічно. Втім, швидко задовольнитиконституційні вимоги не судилося. Низка проектів цивільно-процесуального кодексу, що подавались на повагу цісаря у 1858, 1862, 1867 та 1876 рр., так і не отримали його згоди. Лише останній із проектів 1893 р., розроблений правознавцями Віденського університету, був ухвалений у 1898 р. як закон «Про судовий процес у цивільних справах», що набрав чинності в 1898 р. Новий кодекс, враховуючи конституційні вимоги, виходив з принципів: гласності, усності, змагальності, безпосередності та вільного подання доказів й порівняно з попереднім значно прискорив розгляд судових справ.
Кримінальний кодекс Австрії 1803 р. теж не оминув пі- лотної апробації на теренах Галичини наприкінці XVIII ст. Правозастосовна практика дала підстави уряду на початку ХІХ ст. поширити його дію на всю імперію. За своєю структурою кодекс складався із двох частин, перша присвячувалась суспільно-небезпечним діянням, що визнавались злочином, а друга тяжким поліційним проступкам. У свою чергу кожна частина мала дуальну структуру, один розділ містив норми матеріального, а інший норми процесуального права. Спираючись на досягнення римського права розробники запровадили класифікацію злочинів та проступків, що порушують громадянський спокій та встановили відповідні покарання, переважно у вигляді ув’язнення різних видів: суворе тюремне ув’язнення із заковуванням у ланцюги; суворе ув’язнення з кайданами на ногах; звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. Кодекс поновив смертну кару через повішення за окремі злочини - державну зраду, вбивство, фальшивомонетництво та підпал. Втім, у більшості випадків, цісар, із метою підвищення свого авторитету та популярності серед підданих, вдавався до помилування і замінював смертну кару на позбавлення волі.
Подальший розвиток буржуазних відносин, революційні події в імперії обумовили розробку нової редакції кримінального кодексу, затвердженого 1852 р. Оновлений кодекс зберіг стару подвійну структуру - злочини та проступки. Злочином уважалося свідомо вчинене суспільно небез-
печне діяння, яке обов'язково супроводжували ознаки злобного наміру та усвідомлення бажання заподіяти зло щодо об’єкту посягання. За відсутністю зазначених ознак протиправного діяння воно трактувалось як проступок. Злочини карались смертною карою або тюремним ув’язненням на різні терміни. Щодо проступків, то за них передбачались грошові покарання, арешт терміном до 6 місяців, тілесні покарання (які скасували у 1867 р., втім, стосовно Галичини продовжував діяти цісарський патент 1854 р., що передбачав як додаткове покарання побиття палками), заборону проживати в певній місцевості тощо. Кодекс був перевантажений феодальними нормами та викликав багато критичних зауважень.
Специфіка конституційної будови Австро-Угорщини позначилась й на кримінальному законодавстві імперії. Кримінальний кодекс 1852 р. був чинний тільки в Австрії, Галичині та Буковині. В Угорщині в 1879 р. ухвалюється свій кримінальний кодекс, який поширював свою чинність на Закарпаття.
Як вже зазначалось, Кримінальний кодекс 1803 р. містив норми процесуального права відповідно до яких процес будувався за інквізиційним зразком, а саме був таємним, письмовим та з формальною оцінкою доказів. Обвинувачений позбавлявся захисника та знаходився цілком під владою судді який здійснював не лише правосуддя, а й виконував функцію обвинувачення. Такий стан речей тривав до середини ХІХ ст., коли у 1853 р. було ухвалено закон про кримінальне судочинство, який розпочав скасування інквізиційної моделі судочинства. Законом запроваджувалась часткова гласність процесу, але не допускалась будь-яка участь громадськості в здійсненні правосуддя. Також, 1852 року, більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним буржуазно-демократичним принципам суду і 1869 р. його було доповнено законом про суди присяжних, а 1873 р. затверджено новий кримінально-процесуальний кодекс, який функціонував із незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорської монархії. Кодекс нарешті вста
новив усність і гласність процесу, допустив участь «громадськості» (йдеться про суд присяжних) у розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів щодо внутрішнього переконання суддів.
Отже, протягом ХІХ ст. державний лад і право українських земель визначались у залежності від того до якого державного імперського конгломерату вони входили - Росії або Австро-Угорщини. Будучи за своєю суттю домодерними державами обидві імперії, у зазначений період, знаходились у глибокій кризі феодально-кріпосницьких відносин та докладали зусиль щодо її подолання шляхом проведення буржуазних реформ. Найбільш суттєві зміни в суспільно-політичному ладі відбулись у правовому становищі селян, які складали 93 % населення України. Селянська реформа ліквідувала кріпацьку залежність від поміщиків, селяни отримали особисту свободу. Зміни в суспільному ладі - поява буржуазії та робочого класу, обумовлені розвитком промисловості, спричинили зміни у соціальній структурі міст. У наслідок реформ 60 - 70 рр., проведених царатом у Російській імперії, створюються земські та міські органи місцевого самоврядування, розбудовується нова судова система, що базується вже на буржуазно-демократичних засадах судочинства. Близько до цього сценарію трансформувалась й Авс- тро-Угорська імперія. Втім, на шляху цих змін стояла потужна феодальна державна машина.
Правові системи імперій також відчули на собі розвиток капіталістичних відносин. Здійснені кодифікації упорядкували джерельні бази, які, до того ж, поповнились фабрично-заводським та адміністративно-поліційним законодавством.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Як розподілили між собою територію українських земель учасники поділу Речі Посполитої?
2. Яким був характер кодифікації права в Австрійській та Ав- стро-Угорській імперіях? Назвіть основні кодифікаційні роботи цієї доби.
З.Чому губернаторів та генерал-губернаторів в історико-пра- вовій літературі часто називають «провідниками ідей російського самодержавства » ?
4. Які зміни сталися в цивільному і кримінальному праві України у першій половині ХІХ ст.?
5. Назвіть органи влади і управління, які діяли в українських губрніях у складі Росії у другій половині ХІХ ст.
6. Розкрийте зміст земської реформи 1864 р.
7. Розкрийте зміст міської реформи 1870 р.
8. Назвіть основні риси цивільного права в Україні в другій половині ХІХ ст.
9. Назвіть основні риси кримінального права в Україні в другій половині ХІХ ст.
10. Охарактеризуйте суспільно-політичний лад та право в Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті у другій половині ХІХ ст.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.
1. Тацій В. Я. Історія Держави і права України: академ. курс: у 2-х т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - Т. І. К.: Вид.Дім «Ін Юре». 2000. - 648 с.
2. Кульчицький В. С. Історія держави і права в Галичині в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / В. С. Кульчицький - Львів. 1966. - 68 с.
3. Лисак-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським прануванням. Історичні есе. / І. Лисак-Рудницький - К. 1994. Т. І. - 483 с.
4. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. / А. П. Ткач - К. 1968. - 365 с.
5. Абрамов В. Ф. Земства, народное образование и просвещение / В. Ф. Абрамов // Вопросы истории. 1998. № 8. С. 44-66.
6. Гильченко Л. В. Из истории становлення местного самоуправления в России / Л. В. Гильченко // Госудраство и право. 1996. № 2. С. 141-152.
7. Бандурка О. М. Поліція в Україні: історико-правове дослідження (початок XVΠІ - 1917 р.). О. М. Бандурка - Харків. 2012. - 616 с.
8. Головко О. М. Фінансова адміністрація Російської імперії в Україні (кінець ХШІІ - початок ХІХ ст. ): історико-правове дослідження. / О. М. Головко - Харків. 2005. 283с.
9. Кириченко В. Є. Установи довгострокового кредиту Російської імперії в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.): історико-правове дослідження. / В. Є. Кириченко - Харків. 2010. - 688 с.
Еще по теме §5. Державно-політичний устрій і право НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у складі Австро-Угорської імперії:
- 1.2. Еволюція національного законодавства про надання послуг у сфері освіти в контексті європейського вибору
- Джерела, з яких взято тексти документів
- ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
- Розділ 7. Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро- Угорської) монархії (1772-1918 рр.)
- Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
- Тема 11. Українська держава і право (Гетьманат П. Скоропадського)
- § 3. Державне право
- Українська держава, що відродилася на своїй стародавній території року 1648 під проводом гетьмана Богдана Хмельницьког
- ЗМІСТ
- Вступ
- §5. Джерела історії держави і права України
- §5. Державно-політичний устрій і право НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у складі Австро-Угорської імперії